Постанова Велика Палата ВС № 9901/337/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 листопада 2019 року м. Київ Справа № 9901/337/19 Провадження № 11-885заі19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В. С., судді-доповідача Гриціва М. І., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. за участю: секретаря судового засідання Біляр Л. В., позивача ОСОБА_1 , представників: позивача - адвоката Саушкіна В. В., відповідача - Пантюхова Л. Р., розглянула у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції в порядку спрощеного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2019 року (судді Яковенко М. М., Єресько Л. О., Мельник-Томенко Ж. М., Шевцова Н. В., Шишов О. О.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Президента України про визнання дискримінаційним та незаконним рішення Президента України та зобов`язання вчинити дії, і ВСТАНОВИЛА:

1. У червні 2019 року позивач звернувся до суду із позовними вимогами: визнати дискримінаційним та протиправним рішення Президента України про відмову у помилуванні засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 , який відбуває покарання у Державній установі «Вінницька установа виконання покарань (№ 1)», про яке Департамент з питань помилування Адміністрації Президента України повідомив засудженому до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 у листі від 21 грудня 2018 року № 21-2035/15; зобов`язати Президента України повторно розглянути клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про його помилування.

2. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 25 липня 2019 року у задоволенні позову відмовив. Цей суд дійшов висновку, що у випадку, коли Комісія при Президентові України у питаннях помилування (далі - Комісія) вносить Президентові України пропозицію про застосування помилування, то належною формою реалізацією та юридично визначеним правовим наслідком з боку Президента України є прийняття відповідного Указу про помилування. У випадку відхилення такої пропозиції, прийняття будь-яких указів з цього приводу законодавство не передбачає. Президент України не видавав рішення, яке б обмежило права та свободи позивача, та не створив перешкоди для їх реалізації, а тому не міг і надати необґрунтованих переваг у порівнянні з іншою особою, притому що застосування акта помилування має свої індивідуально особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб, відносно яких вирішується це питання. Ураховуючи законодавчо визначену складову повноважень Президента України при здійсненні помилування, у справі відсутні підстави для зобов`язання Президента України повторно розглянути клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 про його помилування.

3. ОСОБА_1 не погодився із таким судовим рішенням. Посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушує питання про скасування рішення цього суду та ухвалення нового - про задоволення позову. Переконує, що положення Конституції України гарантують права й свободи усіх громадян без виключення та встановлюють виняткові обставини, за яких можливе обмеження цих прав та гарантій, перелік яких є вичерпним. Дискримінаційний підхід відповідача, на думку позивача, полягав у тому, що відносно іншої особи - засудженого ОСОБА_2 , який за вчинення злочину за схожих обставин був засуджений до довічного позбавлення волі, Президент України видав акт про його помилування, попри те, що останній посередньо характеризувався за місцем відбування покарання, адміністрація місця ув`язнення не клопотала про його помилування. Хоча своє звернення він адресував особисто Президенту України, його чомусь розглянула Комісія, тоді як клопотання засудженого ОСОБА_2 розглянув особисто Глава держави. Наполягає на тому, що саме Президент України уповноважений видавати рішення щодо помилування особи, а Комісія лише доповідає йому свої висновки та пропозиції. Результатом розгляду питання про помилування має бути Указ Президента України або відмова у формі згоди з позицією Комісії про відхилення такої пропозиції. Жоден інший орган, утворений з цією метою, не уповноважений письмово відмовляти в помилуванні. Розгляд численних клопотань про помилування з боку Комісії відбувався формально, про що свідчать відповіді аналогічного змісту. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач зазначив, що якщо Комісія залишає клопотання про помилування без задоволення, на підставі законодавчо встановленого порядку та рішення Комісії не передбачає видавання Президентом України будь-якого рішення. Просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без зміни.

4. У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник підтримали доводи апеляційної скарги, послалися на наведені в ній аргументи й просили її задовольнити. Представник відповідача просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.

5. Велика Палата Верховного Суду заслухала пояснення сторін, дослідила матеріали справи, зважила на письмові звернення до суду, що стосуються суті спору, і дійшла таких висновків. Судова колегія в кримінальних справах Кіровоградського обласного суду вироком від 04 грудня 1995 року засудила ОСОБА_1 за пунктами «а», «г» статті 93, частиною другою статті 81, частиною першою статті 222 Кримінального кодексу України 1960 року (далі - КК України) до виняткової міри покарання - розстрілу з конфіскацією усього майна, що є власністю засудженого. Кіровоградський обласний суд ухвалою від 19 червня 2000 року покарання замінив на довічне позбавлення волі в тюрмі з конфіскацією усього майна, що є власністю засудженого. До Державної установи «Вінницька установа виконання покарань (№ 1)» засуджений ОСОБА_1 прибув 22 лютого 2008 року, де відбуває покарання дотепер. У жовтні 2017 році ОСОБА_1 звернувся з клопотанням про його помилування. Департамент з питань помилування Адміністрації Президента України (далі - Департамент) листом від 10 листопада 2017 року повідомив, що з урахуванням ступеня тяжкості та обставин вчинених позивачем злочинів, Комісія клопотання залишила без задоволення. У листопаді 2018 року ОСОБА_1 повторно подав до Президента України клопотання про помилування з відповідними документами. Листом від 21 грудня 2018 року № 21-2035/15 Департамент через установу відбування покарання повідомив засудженому ОСОБА_1 про залишення клопотання без задоволення. Вважаючи такі дії Президента України протиправним, ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

6. Відповідно до частини другої статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. За статтею 8 Основного Закону в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. За частинами першою, другою статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. У статті 40 Основного Закону країни передбачено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до пункту 27 статті 106 Конституції України помилування здійснює Президент України. У преамбулі до Закону України від 06 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі - Закон № 5207-VI) проголошено, що цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина. У частині першій статті 1 цього Закону даються визначення, які мають значення для цілей цього акта. Зокрема, за пунктами 2, 3, 6, 7 під дискримінацією розуміється ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; непрямою дискримінацією - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; прямою дискримінацією - ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; утиском - небажана для особи та/або групи осіб поведінка, метою або наслідком якої є приниження їх людської гідності за певними ознаками або створення стосовно такої особи чи групи осіб напруженої, ворожої, образливої або зневажливої атмосфери. Згідно із частиною першою статті 5 цього Законуформами дискримінації є: пряма дискримінація; непряма дискримінація; <…>; утиск. Відповідно до частини першої статті 14Закону № 5207-VI особа, яка вважає, що стосовно неї виникла дискримінація, має право звернутися із скаргою до державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та/або до суду в порядку, визначеному законом. За частинами першою, п`ятою статті 12 КК України залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п`ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Згідно зі статтею 50 цього Кодексу покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. За статтею 64 КК України довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку, а також у випадку, передбаченому частиною четвертою статті 68 цього Кодексу. Довічне позбавлення волі за вчинення готування до злочину та вчинення замаху на злочин не застосовується, крім випадків вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, передбачених у статтях 109 - 1141, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, передбачених у статтях 437 - 439, частині першій статті 442 та статті 443 цього Кодексу. Згідно зі статтею 87 КК України помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п`яти років. Особи, засуджені за вчинення корупційних злочинів, можуть бути звільнені від відбування покарання в порядку помилування після фактичного відбуття ними строків, встановлених частиною третьою статті 81 цього Кодексу. Президент України Указом від 21 квітня 2015 року № 223 затвердив Положення про порядок здійснення помилування» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Положення № 223), яке згідно з пунктом 1 визначає порядок здійснення Президентом України помилування відповідно до пункту 27 частини першої статті 106 Конституції України. У Положенні встановлено, що помилування засуджених здійснюється у виді: заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п`яти років; повного або часткового звільнення від основного і додаткового покарань (пункт 2). Право клопотати про помилування має особа, яка: засуджена судом України і відбуває покарання в Україні; <…>. У виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин клопотання про помилування також може бути подано головою або іншим членом Комісії при Президентові України у питаннях помилування, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Уповноваженим Президента України з прав дитини, Уповноваженим Президента України з прав людей з інвалідністю, Уповноваженим Президента України у справах кримськотатарського народу (пункт 3). Згідно з пунктом 4 клопотання про помилування може бути подано після набрання вироком законної сили, а у разі оскарження вироку в касаційному порядку - після прийняття рішення відповідним судом. У випадку засудження особи до довічного позбавлення волі, клопотання про її помилування може бути подано після відбуття нею не менше двадцяти років призначеного покарання. За пунктом 5 особи, які засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини або мають дві і більше судимостей за вчинення умисних злочинів чи відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, можуть бути помилувані у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин. Особи, засуджені за вчинення корупційних злочинів, можуть бути звільнені від відбування покарання в порядку помилування після фактичного відбуття ними строків, встановлених частиною третьою статті 81 Кримінального кодексу України. Відповідно до пункту 6 клопотання про помилування особою, засудженою судом України, яка відбуває покарання в Україні, <…>, подається через адміністрацію установи виконання покарань або іншого органу, що здійснює виконання кримінальних покарань. Адміністрація в установленому порядку невідкладно реєструє клопотання і протягом п`ятнадцяти днів з дня подання направляє його до Адміністрації Президента України разом із копіями вироку, ухвали і постанови суду, характеристикою про поведінку особи із викладеною письмово думкою адміністрації і, як правило, спостережної комісії або служби у справах дітей про доцільність помилування, а також іншими документами і даними, що мають значення для розгляду питання про застосування помилування. Засуджена особа до особистого клопотання про помилування може долучити інші документи, які, на її погляд, мають значення для застосування помилування. Голова або інший член Комісії при Президентові України у питаннях помилування, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Уповноважений Президента України з прав дитини, Уповноважений Президента України з прав людей з інвалідністю, Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу подають клопотання про помилування безпосередньо до Адміністрації Президента України. До такого клопотання долучаються будь-які документи, які мають значення для застосування помилування. Підготовку матеріалів до розгляду клопотання про помилування та повідомлення заявника про результати такого розгляду здійснює Департамент з питань помилування Адміністрації Президента України (далі - Департамент). Департамент для виконання покладених на нього завдань має право в установленому порядку запитувати та одержувати від державних органів, органів місцевого самоврядування, установ виконання покарань необхідні для розгляду клопотання про помилування документи, матеріали та інформацію (пункт 7). Клопотання про помилування і підготовлені Департаментом матеріали попередньо розглядаються Комісією при Президентові України у питаннях помилування (далі - Комісія). Комісія утворюється Президентом України у складі голови, двох заступників голови і членів Комісії. Одним із заступників голови Комісії є за посадою Керівник Департаменту. Обов`язки секретаря Комісії виконує один із членів Комісії. До складу Комісії призначаються висококваліфіковані юристи, громадські діячі, політики та представники творчої інтелігенції. Організаційною формою роботи Комісії є засідання, які скликаються і проводяться головою Комісії, а за його відсутності - одним із заступників голови Комісії. Засідання Комісії є правомочним, якщо на ньому присутня більшість її складу. Рішення Комісії ухвалюються шляхом голосування більшістю присутніх на засіданні членів Комісії. У разі рівного розподілу голосів голос головуючого на засіданні є вирішальним (пункт 8). За пунктом 9 під час розгляду клопотання про помилування враховуються: ступінь тяжкості вчиненого злочину, строк відбутого покарання, особа засудженого, його поведінка, щире каяття, стан відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, сімейні та інші обставини; думка адміністрації установи виконання покарань або іншого органу, який виконує покарання, спостережної комісії, служби у справах дітей, місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, громадських об`єднань та інших суб`єктів про доцільність помилування. Про клопотання, які не підлягають задоволенню за обставин, передбачених цим Положенням, Департамент доповідає Комісії. Пропозиції Комісії за результатами попереднього розгляду клопотань про помилування оформляються протоколом, який підписують голова та секретар Комісії (пункт 10, 11). За результатами попереднього розгляду клопотань про помилування і матеріалів, підготовлених Департаментом, Комісія вносить Президентові України пропозиції про застосування помилування. Про клопотання, підстав для задоволення яких не знайдено, Комісія доповідає Президентові України (пункт 12). Згідно із пунктами 13, 14 про помилування засудженого Президент України видає Указ. У разі відхилення Комісією клопотання про помилування засудженої особи повторне клопотання щодо неї за відсутності нових обставин, що заслуговують на увагу, може бути внесено на розгляд Комісії не раніш як через рік із часу відхилення попереднього клопотання.

7. Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до статті 1 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) цей Кодекс визначає юрисдикцію та повноваження адміністративних судів, встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах. Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Статтею 5 цього Кодексу встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС України. У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «правa» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. <...> поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «правa» має один і той же зміст. Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

8. В обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їх зміст та юридичну природу, а також нормативне регулювання відносин, з приводу яких виник спір, призначення і завдання адміністративного судочинства, межі перегляду, пам`ятаючи про право особи вимагати ефективного та справедливого захисту свого порушеного права, суд першої інстанції дійшов слушного висновку, що дії та рішення Президента України не є такими, що були здійснені з порушенням вимог законодавства чи призвели до порушення індивідуальних прав позивача, не містять ознак незаконності, що може бути встановлена та усунута засобами адміністративного судочинства. Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції. ОСОБА_1 та його представник не заперечують того, що суд першої інстанції розглянув заявлені ними вимоги, проте не погоджуються з тим, як суд їх потрактував. На їх переконання, суд першої інстанції неправильно встановив зміст матеріальних норм, які регулюють порушені в позовній заяві питання про помилування особи, засудженої до довічного позбавлення волі, тому ухвалив незаконне й необґрунтоване рішення.

9. Велика Палата Верховного Суду вважає, що твердження позивача про те, що Глава держави мав безпосередньо, особисто розглянути клопотання про помилування ОСОБА_1 й видати відповідний Указ про відмову в його задоволенні, а також, що доповідь Комісії Президентові України про невіднайдення підстав для задоволення клопотання про помилування, не свідчать про обрання відповідачем неефективного й незаконного формату розгляду звернення про помилування, загалом про незаконність чи протиправність розгляду клопотання про помилування, і у зв`язку з цим не переконують у незаконності та необґрунтованості судового рішення. У розумінні конституційних та законодавчих положень реалізація повноваження Президента України у сфері помилування осіб, засуджених до довічного позбавлення волі за вчинення особливо тяжких злочинів, передбачає видання саме Указу про помилування тоді, коли ухвалюється позитивне рішення на користь особи, яка клопотала про помилування. Видання такого акта є законним і необхідним, оскільки іншого способу втрутитися в обов`язкове для виконання всіма судове рішення (вирок) про визнання особи винною у злочині, який суд виніс після визнання особи винною у злочині, за який передбачено таке покарання, ніж у формі документа, що має силу індивідуального правозастосовного обов`язкового до виконання акта, немає. Помилування - це індивідуальне державно владне веління у формі прощення особі, яка вчинила злочин будь-якої тяжкості. Цей акт не розрахований на невизначену кількість випадків використання і є персоніфікованим актом одноразового застосування права щодо конкретної особи або групи осіб, індивідуально зазначених в Указі Президента України. Обов`язок Президента України безпосередньо розглядати клопотання про помилування, яке надходить до нього, і оформляти у виді Указу відмову у його задоволенні із зазначенням протилежних і негативних для його автора результатів, не випливає зі змісту пункту 27 статті 106 Конституції України, статті 87 КК України та правил Положення №

223. Із аналізу змісту норм Положення № 223 простежується, що клопотання про помилування і підготовлені Департаментом матеріали попередньо розглядаються Комісією при Президентові України у питаннях помилування, та лише потім передаються на розгляд по суті Президенту України. За правилами цього Положення клопотання, які не підлягають задоволенню за обставин, передбачених цим Положенням, Департамент спочатку доповідає Комісії, а Комісія доповідає Президентові України. Тобто тільки з дотриманням Департаментом процедури підготовки розгляду клопотання про помилування, яке направляється з висновками та пропозиціями Комісії, за результатами попереднього розгляду клопотань про помилування і матеріалів, підготовлених Департаментом, Комісія вносить Президентові України пропозиції про застосування помилування.

10. ОСОБА_1 убачає дискримінацію в застосуванні, на його думку, неоднакового підходу до розгляду клопотання про помилування. Акцентує увагу на тому, що при оцінюванні даних про особу засудженого, які звернулись за помилуванням, було надано перевагу низці обставин, які є явно несправедливими стосовно позивача. Такими вважає вчинення ОСОБА_2 (щодо якого винесено акт про помилування) злочину щодо двох осіб, у тому числі працівника міліції, який намагався попередити злочин. На противагу цьому випадку він, ОСОБА_1 , щиро розкаявся у скоєному, протягом тривалого часу провадить широку суспільну та просвітницьку роботу, численні представники громадськості та місця ув`язнення висловлювалися щодо доцільності помилування. Велика Палата Верховного Суду не заперечує, що на прикладі порівняння підстав та умов помилування ОСОБА_2 , як їх описує позивач, підстав для помилування самого позивача, принаймні на рівні загального розуміння чи сприйняття, можуть проглядатися ознаки дискримінаційності. Відтак особа, яка не задоволена відмовою у помилуванні, вправі стверджувати про порушення її права на пом`якшення призначеного покарання, на дострокове звільнення, якщо для цього є фактичні та юридичні можливості, на застосування процедури, за якої можна визначити, чи досягнута мета покарання чи продовжує залишатись актуальним, наприклад, довічна ізоляція засудженого від суспільства, чи таке відторгнення (віддалення) перестало бути актуальним. Про слушність наведених міркувань можна наводити їй інші подібні аргументи, зокрема, й судові рішення Європейського суду з прав людини, апелюванням до яких вдався скаржник. Однак у рамках означеного предмета спору, відносно правового відношення між сторонами цього спору та обраного позивачем способу захисту свого порушеного права, бути помилуваним Президентом України на підставах та в порядку встановленому Конституцією та законами України, Велика Палала Верховного Суду не може покликатися чи використовувати названі позивачем аргументи для того, щоб визнати незаконними дії Президента України про відмову задовольнити прохання про помилування. Порушені ним питання, й зокрема, питання права особи, засудженої до довічного позбавлення волі, на пом`якшення покарання, стосується меж (сфери) розгляду (угляду) держави, яка має надати можливість таким особам у царині правосуддя саме в кримінальних провадженнях (а не здійснення судового контролю за законністю дій суб`єкта владних повноважень) право на перевірку законності, обґрунтованості та ефективності тривання довічного позбавлення волі на стадії його виконання, визначити: чому, хто, коли, за яких підстав, у якому порядку (яким чином) має відбуватися реалізація права на пом`якшення покарання особам, засудженим до довічного позбавлення волі і з дотриманням яких принципів вона повинна відбуватися.

11. Якщо оцінювати твердження ОСОБА_1 про дискримінаційний підхід Президента України у широкому вимірі конкретних обставини цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання на час звернення з клопотанням про помилування, то для визнання їх такими немає підстав й у цьому аспекті. За статтею 87 КК України Президент здійснює помилування стосовно індивідуально визначеної особи. ОСОБА_1 вчинив конкретний, особливо тяжкий злочин, за який суд на підставі закону у встановленому законом порядку призначив йому покарання. Призначення покарання відбувалося з дотриманням принципу індивідуалізації, відповідно до якого покарання має бути максимально конкретизованим, індивідуалізованим, виходити із конкретних обставин справи та особи винного. Поведінка особи під час відбування покарання теж повинна відповідати цьому принципу. Якщо будуть індивідуальні й необхідні підстави для того, щоб Глава держави визнав їх прийнятними й достатніми для помилування, то лише на підставі цих обставин й розсуду Президента України в межах чинного законодавчо визначеного порядку може відбутися реалізація помилування. Застосування помилування до іншої особи, засудженої до довічного позбавлення волі, у цьому правовідношенні не може бути використаний як приклад чи аргумент визнання дій Президента України незаконними через призму порушення принципу недискримінаційності, оскільки справа про помилування однієї особи за своїми індивідуальними особливостями за використанням того самого критерію не є подібною до справи про помилування іншої особи. Відсутність об`єктивних підстав для диференціації не дає підстав вважати, що подібні справи розглядалися по-різному.

12. У своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказує на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема висновки цього суду, викладені у пункті 119 рішення «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» (заяви № 66069/09, 130/10 та 3896/10), яке набуло статусу остаточного 9 липня 2013 року. За подібних обставин Велика Палата Верховного Суду висловлювала свою правову позицію й вказала про те, що це рішення не є релевантним до обставин справи з питань помилування. У згаданому рішенні ЄСПЛ зазначив, що після скасування смертної кари в Англії й Уельсі обов`язковим покаранням за вбивство було довічне ув`язнення (пункт 12 рішення). З набранням чинності Законом про кримінальне правосуддя 2003 року всі ув`язнені, чиї «тарифи» (покарання - прим.) були встановлені Міністром, змогли звернутися до Високого суду про перегляд цього «тарифу». На підставі такого клопотання Високий суд міг встановити мінімальний термін позбавлення волі або прийняти «довічне рішення» (пункт 13 рішення). Судом вказано, що на практиці у більшості випадків (у Сполученому Королівстві - прим.) суддя встановлює мінімальний термін позбавлення волі, який потрібно відбути. Як тільки мінімальний термін був відбутий, ув`язнений може звернутися до комісії з умовно-дострокового звільнення з клопотанням про дострокове звільнення. Однак у виняткових випадках суддя у справі замість цього мінімального строку може застосовувати «довічне покарання», якщо він вважатиме, що тяжкість правопорушення є виключно великою. Це призводить до того, що ув`язнений не може бути звільнений інакше, ніж на розсуд Міністра. Міністр здійснює свій розсуд зі «співчутливих підстав», коли ув`язнений невиліковно хворий або істотно недієздатний (пункт 12 рішення). Отже, після внесення змін до законодавства Сполученого Королівства, Міністр (у разі прийняття рішення про довічне покарання Високим судом) міг звільнити такого ув`язненого виключно з двох підстав, зазначених вище. ЄСПЛ розтлумачив статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в контексті довічного ув`язнення таким чином: «… Стаття 3 має тлумачитися як така, що вимагає зменшення покарання в значенні перегляду, який дозволяє національній владі вирішити питання про те, чи мають місце суттєві зміни довічно ув`язненого, і що в ході покарання був зроблений такий прогрес у його виправленні, що тривале утримання в ізоляції не може бути виправдане пенологічними підставами» (пункт 119 рішення). Отже, ЄСПЛ констатує, що він, ураховуючи розсуд Договірних держав, не встановлює та не повинен встановлювати, коли саме (тобто після скількох років відбутого покарання) національні органи мають здійснити такий перегляд. І в підсумку ЄСПЛ резюмує: «… Коли внутрішнє законодавство не передбачає можливості перегляду, довічне ув`язнення не досягатиме стандартів статті 3 Конвенції» (п. 121 рішення). І тільки «… якщо внутрішнє законодавство не передбачає ніякого механізму або можливості перегляду довічного ув`язнення, несумісність зі статтею 3 Конвенції на цій підставі виникає вже в момент призначення довічного покарання у вигляді позбавлення волі, а не на більш пізньому етапі позбавлення волі» (пункт 122 рішення). Отже, Велика Палата Верховного Суду підкреслює, що застосовувати практику ЄСПЛ потрібно як з урахуванням обставин справи та особливостей законодавства тієї чи іншої держави, так і цілісного контексту сформульованої ЄСПЛ правової позиції, без перекручень її змісту та використання безвідносно до контексту.

13. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. На підставі частини першої статті 316 цього Кодексу суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Отже, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2019 року - без змін. Керуючись статтями 266, 315, 316, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Князєв Суддя-доповідач М. І. Гриців Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Л. М. Лобойко