Постанова Одеський апеляційний суд № 496/25/25

Номер провадження: 22-ц/813/1109/26 Справа № 496/25/25 Головуючий у першій інстанції Горяєв І. М. Доповідач Таварткіладзе О. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09.06.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Таварткіладзе О.М., суддів: Вадовської Л.М., Погорєлової С.О., за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 04 вересня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення коштів, - В С Т А Н О В И В: У грудні 2025 року позивач звернулася до суду з вказаним позовом та просить суд ухвалити рішення, яким стягнути з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача суму у розмірі 496 000,00 грн. за розпискою від 05.08.2022 р. та судові витрати по справі. Свої вимоги позивач мотивувала тим, що 03.02.2017 р. між нею та відповідачем було укладено попередній договір про намір в майбутньому укласти договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який належить відповідачу на підставі договору дарування, посвідченого 12.07.1995 р. державним нотаріусом Біляївської районної державної нотаріальної контори Одеської області (реєстровий номер 1-2049). Попередня вартість житла була визначена у розмірі 900000,00 грн., а виплата мала здійснюватися частинами протягом п`яти років. На виконання домовленостей відповідач здійснила реєстрацію позивача у вказаному домоволодінні. В рахунок забезпечення зобов`язання позивач сплатила відповідачу 496000,00 грн., що підтверджується розпискою від 05.08.2022 р., які, за твердженням позивача, безпідставно зберігає у себе відповідач, так як договір купівлі-продажу не був укладений. 08.08.2025 року представником відповідача було подано заяву про застосування до даних правовідносин строку позовної давності. Ухвалою суду від 04.09.2025 року клопотання відповідача про застосування строку позовної давності було залишено без задоволення. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 04 вересня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_3 - задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 на користь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 кошти у розмірі 496000,00 грн. та судовий збір у розмірі 6171,20 грн.. Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Біляївського районного суду Одеської області від 04 вересня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що представником відповідача було заявлене клопотання про застосування строку позовної давності по цивільній справі №496/25/25. Ухвалою суду першої інстанції від 04 вересня 2025 року це клопотання залишено без задоволення. Однак повного тексту ухвали на момент подання апеляційної скарги - 03 жовтня 2025 року не виготовлено та не надано сторонам по справі на ознайомлення, що перешкоджає належним чином сформувати позицію щодо апеляційного оскарження рішення суду від 04 вересня 2025 року у цій справі. З наданих суду першої інстанції показів учасниками справи у судових засіданнях судом було встановлено, що 03.02.2017 року між сторонами було укладено договір про намір в майбутньому укласти договір купівлі продажу житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.16-17), належний відповідачу на підставі договору дарування, посвідченого 12.07.1995 року державним нотаріусом Біляївської районної державної нотаріальної контори Одеської області, реєстровий № 1-2049, зареєстрованого 09.08.2017 року в Державному реєстру речових прав на нерухоме майно.укласти договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , належний відповідачу на підставі договору дарування, посвідченого 12.07.1995 року державним нотаріусом Біляївської районної державної нотаріальної контори Одеської області, реєстровий № 1-2049, зареєстрованого 09.08.2017 року в Державному реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 7-8). укласти договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , належний відповідачу на підставі договору дарування, посвідченого 12.07.1995 року державним нотаріусом Біляївської районної державної нотаріальної контори Одеської області, реєстровий № 1-2049, зареєстрованого 09.08.2017 року в Державному реєстру речових прав на нерухоме майно. Однак такого договору в матеріалах справи немає - оскільки він не укладався. Переддоговірні домовленості між сторонами не можуть вважатися фактом укладення попереднього договору. Також суд висував про те, що відповідно до попередніх домовленостей загальна вартість житла була визначена у розмірі 900000,00 грн., а виплата мала здійснюватися частинами протягом п`яти років. Зазначені обставини викладені в розписках, складених власноруч мною та ОСОБА_1 . Разом з тим, наявні в матеріалах справи розписки не складають суму, яку присуджено судом, а також в цих розписках є посилання на різні підстави, але не на авансові платежі чи на попередній договір. Також суд помилився щодо обставин складання та підстав для отримання відповідачем коштів на суму 496 000,00 грн., що підтверджується розпискою, від 05.08.2022 року. В ній не йдеться про попередні домовленості щодо купівлі-продажу житлового будинку, а вказується на оплату за нестворення перешкод для інших потенційних покупців, у продажі будинку, в якому проживала родина позивача. В цьому рішенні визначено наступне: в рахунок купівлі-продажу вказаного житлового будинку, позивач передала відповідачу грошову суму у розмірі 10000 (десять) тисяч гривен. Крім цього, сторони домовилися про те, що нотаріальне оформлення правочину буде оформлено сторонами в термін до 02.08.2017 року. Одночасно сторони визначили, що щомісячна сума, яка підлягає сплаті складає 15 000, 00 гривень. Як вбачається з власноруч написаних розписок позивача, взяті на себе зобов`язання вона належним чином виконувала до квітня 2017 року, що спонукало відповідача відстрочити укладання нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу житлового будинку (копії розписок надає). Щодо найму приміщень та земельної ділянки відповідача позивачем, суд також не звернув уваги на умови наявного в матеріалах справи договору найму в частині безоплатного користування лише однією кімнатою, а не всім зайнятим позивачем будинком, надвірними будівлями і земельною ділянкою відповідача. Присутні в судовому засіданні позивач ОСОБА_3 та її представник - адвокат Осадча Наталія Володимирівна заперечували проти доводів апеляційної скарги та просили залишити рішення суду першої інстанції без змін. В судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 та її представник адвокат Масловський Ігор Миколайович підтримали доводи апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наведених у цій постанові підстав. Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч.1 п.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду першої інстанції відповідає. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 , стягуючи з ОСОБА_1 , на користь ОСОБА_3 , кошти у розмірі 496 000,00 грн. та судовий збір у розмірі 6 171,20 грн., суд першої інстанції виходив з того, що: - з обґрунтованості доводів представника позивача щодо обов`язку повернення відповідачем 496 000,00 грн., відповідно до розписки від 05.08.2022 року, які безпідставно зберігає у себе відповідач, так як договір купівлі-продажу не був укладений; - доводи відповідача та її представника, що викладені у письмових поясненнях на позовну заяву та у судових засіданнях про те, що між сторонами було укладено лише договір найму житла і що вказана сума у розмірі 496 000,00 грн. є плата за найм житлового приміщення, не підтверджені будь-якими належними та допустимими доказами та не узгоджуються встановленими у справі обставинами і зокрема з умовами договору найму житлового приміщення від 08.07.2021 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 відповідно до п. 1.5. якого користування приміщенням є безоплатним на строк до 30.12.2024 року (п.1.7); - відповідач не заперечувала отримання від позивача 496 000 грн. та написання відповідної розписки, але на теперішній час у неї не має таких коштів, оскільки вона їх витратила. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову. Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що 03.02.2017 року між сторонами було укладено договір про намір в майбутньому укласти договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.16-17), належного відповідачу на підставі договору дарування, посвідченого 12.07.1995 року державним нотаріусом Біляївської районної державної нотаріальної контори Одеської області, реєстровий № 1-2049, зареєстрованого 09.08.2017 року в Державному реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 7-8). Відповідно до попередніх домовленостей загальна вартість житла була визначена у розмірі 900 000,00 грн., а виплата мала здійснюватися частинами протягом п`яти років. Зазначені обставини викладені в розписках, складених власноруч мною та ОСОБА_1 3 лютого 2017 року, копії яких додані до даної заяви (а.с.16-17). На виконання домовленості купівлі-продажу житлового будинку позивач передала відповідачу загалом 496 000,00 грн., що підтверджується розпискою, від 05.08.2022 року (а.с.15), а відповідач 08.07.2021 року здійснила реєстрацію місця проживання позивача за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.10). В подальшому договір купівлі-продажу не був укладений сторонами, у зв`язку з чим відповідач безпідставно володіє отриманими від позивача коштами, сплаченими в якості авансу за попередньою домовленістю щодо купівлі-продажу житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначені вище обставини встановлені рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 12.03.2024 року, ухваленим у справі № 496/4031/22 (а.с.11-14), та в розумінні ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України не потребують доказування. Колегія суддів виходить з наступного. Частиною 1статті 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого або майнового права та інтересу. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини 1статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частина 1статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до частин 1, 3статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну),в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору,а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі. Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення. Попередній договір є одним з різновидів цивільних договорів, а тому йому властиві всі родові ознаки договорів. Так, попередній договір вважається укладеним з моменту, коли сторони досягли угоди з усіх істотних умов договору. При цьому для попереднього договору, поряд з іншими його умовами, повинні бути визначені ті, які є суттєвими для основного договору. За змістом частини четвертої вказаної вище статті, договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором. Відповідно до частини 1статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. Ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання. На відміну від завдатку, аванс - це лише спосіб платежу. Він не виконує забезпечувальної функції, а виконує функцію попередньої оплати, яка підлягає поверненню у випадку невиконання зобов`язання. Правила статті 570 ЦК України поширюються на випадки, коли договір було укладено, але одна із сторін ухиляється від його виконання. Правові наслідки порушення або припинення зобов`язання, забезпеченого завдатком, передбачені вимогами статті 571 ЦК України, зокрема: якщо порушення зобов`язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора; якщо порушення зобов`язання сталося з вини кредитора, він зобов`язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості; сторона, винна у порушенні зобов`язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором; у разі припинення зобов`язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню. Згідно з положеннями статі 548 ЦК України завдатком може бути забезпечене лише дійсне зобов`язання, яке випливає із договору, укладеного сторонами. Отже, внесення завдатку як способу виконання зобов`язання може мати місце лише у разі наявності зобов`язання, яке повинно було виникати на підставі договору. Така позиція є усталеною у судовій практиці, викладена у постанові Верховного Суду України від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12, а також у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 639/9339/16-ц (провадження № 61-513св18), від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 (провадження № 61-22682св19, від 13 січня 2021 року у справі № 686/6823/14-ц (провадження № 61-6475св20) та від 08 квітня 2021 року у справі № 640/19696/17 (провадження № 61-2624св20). Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Як вбачається з матеріалів справи, між сторонами склалися правовідносини щодо придбання в майбутньому житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який належить відповідачу на підставі договору дарування, посвідченого 12.07.1995 року державним нотаріусом Біляївської районної державної нотаріальної контори Одеської області (реєстровий номер 1-2049). Попередня вартість житла була визначена у розмірі 900 000,00 грн., а виплата мала здійснюватися частинами протягом п`яти років, що підтверджується розписками складених ОСОБА_3 та ОСОБА_1 починаючи з лютого 2017 року. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 вказувала, що в рахунок забезпечення зобов`язання нею було сплачено ОСОБА_1 496 000,00 грн., що підтверджується розпискою, від 05.08.2022 року. Проте, в подальшому договір купівлі-продажу не був укладений сторонами, у зв`язку з чим відповідач безпідставно володіє отриманими від позивача коштами, сплаченими в якості авансу за попередньою домовленістю щодо купівлі-продажу житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Як вбачається зі змісту спірної розписки від 05.08.2022 року, ОСОБА_1 зобов`язується повернути грошову суму 496 000,00 грн. ОСОБА_3 до 01 вересня 2022 року. В розписці є відомості про обов`язок ОСОБА_4 (чоловіка ОСОБА_3 ) не перешкоджати ОСОБА_1 у продажі житлового будинку покупцям. Зі змісту позовної заяви ОСОБА_3 про стягнення коштів вбачається, що позивачем визначено спірні кошти як аванс. Проте, зі встановлених обставин у справі вбачається, що між сторонами не було укладено передбаченого положеннями статті 635 ЦК України попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна, розписки від 03 лютого 2017 року, 01 серпня 2017 року, де обумовлювалась можливість придбання житлового будинку у майбутньому частинами платежів протягом п`яти років, не мають статусу попереднього договору в контексті розуміння статті 635 ЦК України. Зокрема, попередній договір повинен бути укладений у формі, встановленій для основного договору. В даному випадку форма основного договору встановлена статтею 657 ЦК України: договір купівлі-продажу земельної ділянки укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації Ані попереднього договору, ані договору купівлі-продажу у письмовій формі, з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією не укладався. Отже, в даному випадку угода сторін про наміри не визнається попереднім договором та не породжує юридичні наслідки для сторін цього правочину. Відповідно до частин першої, другої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Вимогами частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України установлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18), від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19) та від 25 вересня 2024 року у справі № 201/9127/21 (провадження № 14-33цс24) викладено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України. Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання. Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (зобов`язання із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього. У справі, що розглядається майном є грошові кошти в сумі 496 000,00 грн які були отримані відповідачкою від позивачки. Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним. Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Апеляційним судом встановлено, що у позивачки відпала зацікавленість у придбанні обумовленого нерухомого майна, про що позивачка сама вказує у позовній заяві. Згідно статті 1213 ЦК України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що відсутність між сторонами попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна у встановленому законом порядку, свідчить про те, що передані позивачкою відповідачці грошові кошти у суму 496 000,00 грн у розумінні статті 1212 ЦК України вважаються такими, що безпідставно набуті відповідачкою і, як наслідок, підлягають поверненню позивачеві. Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 14 березня 2025 року у справі №756/6493/22. Доводи апеляційної скарги про те, що договору про намір в матеріалах справи немає - оскільки він не укладався, переддоговірні домовленості між сторонами не можуть вважатися фактом укладення попереднього договору, не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки суд першої інстанції правильно кваліфікував спірні правовідносини та застосував до них ст. 1212 ЦК України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) зазначено, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Як і не спростовують доводи про те, що наявні в матеріалах справи розписки не складають суму, яку присуджено судом, а також в цих розписках є посилання на різні підстави, але не на авансові платежі чи на попередній договір, оскільки судом першої інстанції взято до уваги підстави позову визначену позивачем у розмінні ч.1 ст.13 ЦПК України. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду у п.3 постанови від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», відповідно до положень статей 10 і 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин. Відповідно до ст.19 Конституції України, ст.1 ЦПК та з урахуванням положення ч.4 ст.10 ЦПК вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 (провадження № 61-3438сво21) зазначено, що предмет спору - це об`єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Посилання в апеляційній скарзі на те, що в розписці не йдеться про попередні домовленості щодо купівлі-продажу житлового будинку, а вказується на оплату за не створення перешкод для інших потенційних покупців, у продажі будинку, в якому проживала родина позивача, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на правову природу спірних правовідносинах які слалися між сторонами на підставі статті 1212 ЦК України, про наведено в мотивувальній частині даної постанови. Інші доводи апеляційної скарги зведені лише до незгоди з остаточним висновком районного суду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини. Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Таким чином, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, рішення суду - без змін. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 04 вересня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено: 13.07.2026 року. Головуючий О.М. Таварткіладзе Судді: Л.М. Вадовська С.О. Погорєлова