Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/18100/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/18100/21 Суддя (судді) першої інстанції: Шинкарьова І.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 липня 2026 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача Аліменка В.О., суддів Терези Ю.О., Файдюка В.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій,- В С Т А Н О В И Л А ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 , у якій просив: - визнати протиправними дії щодо невчасної виплати Позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки в сумі 10926,76 грн., - зобов`язати Відповідача нарахувати та виплатити Позивачу середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні за період з 22.09.2017 до 28.05.2021, виходячи з одноденного заробітку 405,85 грн. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що відповідач при звільненні з військової служби протиправно не провів з ним повного розрахунку, а саме не виплатив грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки із збереженням заробітної плати як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки. Позивач вказав, що військовою частиною 28.05.2021 виплачено заборгованість із грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати як учаснику бойових дій, яка виникла на день звільнення з військової служби. Вважає, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи Кодексу законів про працю України, в даному випадку необхідно застосувати норму ст.117 Кодексу законів про працю України щодо виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником в день звільнення з роботи. Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за весь час затримки виплати належної ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 23.09.2017 по 27.05.2021. Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.09.2017 по 27.05.2021 в сумі 29604,62 грн. В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги на предмет законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з наступного. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, Відповідно до витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 22.09.17 №186 позивача - ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за станом здоров`я, а також з 22.09.2017 позивача виключено із списків особового складу частини, усіх видів забезпечення. Також, позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 від 13.10.2015. У зв`язку зі звільненням з військової служби, позивач 18.11.2019 звернувся до відповідача з заявою про нарахування та виплату грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2017 роки, проте відповіді на своє звернення позивач неотримав. Не погодившись із вищезазначеним позивач звернувся до суду з позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва. Рішенням суду від 17.02.2021 №640/1102/20 (Дата набрання законної сили 19.03.2021) визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за періоди 2015 рік, 2016 рік, 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 22.09.2017; зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за періоди 2015 рік, 2016 рік, 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 22.09.2017. Як встановлено судом з матеріалів адміністративної справи, відповідачем 28.05.2021 виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки в загальній сумі 10546,76 грн. Позивач, вважаючи протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо несвоєчасної виплати при звільненні грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, звернувся до суду за захистом свого порушеного права. Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей, єдина система їх соціального і правового захисту, гарантії створення військовослужбовцям та членам їхніх сімей сприятливих умов в економічній, соціальній і політичній сферах для реалізації конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, а також правове регулювання відносин у зазначеній сфері визначаються Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-ХІІ (далі - Закон № 2011-ХІІ). Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002 у справі щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб, під час розгляду та вирішення конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, які врегульовують спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, якими визначено основні трудові права працівників. За загальним правилом перевагу мають норми спеціального законодавства, тоді як положення трудового законодавства можуть застосовуватися у тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або коли на можливість такого застосування прямо вказує спеціальний закон. Разом із тим питання відповідальності за затримку проведення розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби, зокрема щодо виплати індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки, положеннями спеціального законодавства не врегульоване. Такі правовідносини регулюються нормами КЗпП України. З огляду на те, що спеціальне законодавство, яке визначає порядок оплати праці військовослужбовців, не встановлює відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівникові всіх належних йому сум, суд вважає за можливе застосувати до спірних правовідносин положення статей 116 та 117 КЗпП України як загальні норми, що поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення військовослужбовців зі служби. Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17 та від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16. Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду. Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення працівника провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. За приписами статті 116 КЗпП України у разі звільнення працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи чи організації, здійснюється в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, відповідні суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний письмово повідомити працівника перед їх виплатою. Невиконання зазначеного обов`язку тягне наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України. Вказаною нормою встановлено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, передбачені статтею 116 цього Кодексу, за відсутності спору щодо їх розміру підприємство, установа чи організація зобов`язані виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку. Якщо між сторонами існує спір щодо розміру належних звільненому працівникові сум, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене у цій статті відшкодування у разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо ж спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначається органом, який ухвалює рішення по суті спору. З аналізу наведених законодавчих приписів убачається, що всі суми, належні до виплати працівникові, мають бути виплачені саме у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу чи організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок та виплатити всі належні йому суми. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена нормами КЗпП України. Положення статей 116 та 117 КЗпП України спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують їм отримання всіх передбачених законодавством виплат у день звільнення, а також стимулюють роботодавців не порушувати обов`язок щодо проведення повного і своєчасного розрахунку з працівником. З урахуванням того, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у визначені строки є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку, позивач має право на отримання відшкодування за затримку виплати належних йому сум при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України. Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18. Відповідно до правової позиції, викладеної Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, під належними звільненому працівникові сумами слід розуміти всі виплати, право на отримання яких працівник має станом на дату звільнення відповідно до умов трудового договору та державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах із роботодавцем, зокрема заробітну плату, компенсацію за невикористані дні відпустки, вихідну допомогу тощо. Також у зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що у разі виникнення між роботодавцем та колишнім працівником спору щодо розміру належних звільненому працівникові сум, якщо такий спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний сплатити відшкодування, передбачене частиною першою статті 117 КЗпП України. Отже, у такому випадку сам факт вирішення спору не вважається виконанням роботодавцем обов`язку щодо проведення повного розрахунку з колишнім працівником, що обумовлює можливість застосування відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Водночас, якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначається органом, який ухвалює рішення по суті спору. Таке правове регулювання спрямоване на досягнення балансу між захистом прав працівника та дотриманням принципів справедливості і співмірності у трудових правовідносинах з урахуванням фактичних обставин, за яких відбувся несвоєчасний розрахунок, а також ступеня добросовісності поведінки роботодавця. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які належать працівникові після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідного обов`язку роботодавця, відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, має на меті компенсувати працівникові майнові втрати, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного проведення з ним розрахунку роботодавцем, у спосіб, спеціально передбачений для трудових правовідносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після ухвалення судового рішення. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 810/451/17. Як уже зазначалося судом, остаточний розрахунок за відповідною виплатою відповідачем проведено 28.05.2021, тоді як позивача звільнено 22.09.2017. Отже, період з 23.09.2017 по 27.05.2021 є періодом затримки розрахунку з позивачем при звільненні, без урахування дня звільнення та дня фактичного розрахунку. У зв`язку із цим відповідно до статті 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку. Водночас у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у разі заявлення позивачем вимоги про стягнення з роботодавця середнього заробітку обов`язковому визначенню підлягають розмір спірного середнього заробітку та період затримки розрахунку. Середній заробіток працівника відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, установленими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №

100. Згідно з абзацом третім пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата, зокрема, обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Пунктом 5 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати здійснюється виходячи з розміру середньоденної або середньогодинної заробітної плати. Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, які обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, проводиться шляхом множення середньоденного або середньогодинного заробітку на кількість робочих днів чи годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів, які підлягають оплаті за середнім заробітком. Середньоденна або середньогодинна заробітна плата визначається шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі або календарні дні на кількість відпрацьованих робочих днів чи годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на кількість календарних днів за цей період. Із наданої відповідачем довідки від 22.04.2025 № 78 судом першої інстанції встановлено, що розмір грошового забезпечення позивача за два повні місяці, які передували місяцю звільнення з військової служби, становив: за липень 2017 року - 12 586,56 грн, за серпень 2017 року - 12 741,60 грн, усього - 25 328,16 грн. При поділі зазначеної суми на 62 календарні дні середньоденне грошове забезпечення позивача становить 408,52 грн. За наведеним розрахунком середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 23.09.2017 по 27.05.2021, виходячи із середньоденного розміру 408,52 грн та тривалості затримки 1342 дні, становить 548 233,84 грн (408,52 грн Ч 1342 дні). Разом із тим колегія суддів зазначає, що передбачений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не містить чітко визначених критеріїв оцінки пропорційності такої компенсації з огляду на необхідність забезпечення справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, а також визначених судовою практикою критеріїв, суд має право зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника. Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 зазначено, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівникові при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки виплати такої заборгованості, а також обставини, з якими була пов`язана тривалість цього періоду з моменту порушення права працівника до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; імовірний розмір майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, а також співмірність імовірного розміру майнових втрат працівника та заявленої до стягнення суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки також викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц. Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц сформульовано висновок про те, що, з огляду на принципи розумності, справедливості та пропорційності, суд за наявності відповідних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. З огляду на наведене колегія суддів погоджується з підходом суду першої інстанції про те, що відшкодування за час затримки розрахунку, передбачене частиною другою статті 117 КЗпП України, має визначатися з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності. Застосовуючи принцип пропорційності, суд першої інстанції обґрунтовано врахував: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівникові при звільненні всіх належних сум; період затримки виплати такої заборгованості та обставини, з якими була пов`язана тривалість такого періоду; імовірний розмір майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні; а також інші обставини справи, зокрема поведінку працівника та роботодавця у спірних правовідносинах і співмірність імовірних майнових втрат із заявленою до стягнення сумою середнього заробітку. Колегія суддів також зазначає, що зменшення середнього заробітку, який підлягає стягненню на підставі статті 117 КЗпП України, не є автоматичним чи обов`язковим у кожній справі. Критерії, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, охоплюють широкий спектр обставин, які можуть впливати на визначення суми середнього заробітку, а тому в кожній конкретній справі потребують індивідуального застосування та належного обґрунтування. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 11.08.2021 у справі № 821/2093/16. Вирішуючи питання про розмір середнього заробітку за затримку розрахунку після звільнення, суд першої інстанції врахував такі обставини: за наданими розрахунками середньомісячна заробітна плата позивача становила 12 664,08 грн, тоді як несвоєчасно виплачена сума складала 10 546,76 грн; фактичний період затримки не може бути у повному обсязі поставлений у вину відповідачу, оскільки після звільнення 22.09.2017 з позовом щодо недоплачених сум у справі № 200/18100/21 позивач звернувся лише через більш ніж два роки - у січні 2020 року; позивачем не доведено істотності майнових втрат, пов`язаних із несвоєчасною виплатою індексації грошового забезпечення у сумі 10 546,76 грн. Отже, враховуючи принципи співмірності та розумності, тривалу пасивну поведінку позивача, проведення відповідачем повного розрахунку без зайвих зволікань після набрання судовим рішенням законної сили, зміни у трудовому законодавстві, якими обмежено період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями, а також введення в Україні воєнного стану та його дію на час вирішення спору, що зумовлює спрямування державних коштів насамперед на забезпечення обороноздатності держави, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність визначення розміру відшкодування із застосуванням пропорційного підходу. Суд першої інстанції правильно врахував, що під час звільнення позивачу підлягало до виплати 183 820,39 грн грошового забезпечення, а також 10 546,76 грн грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015, 2016, 2017 роки, яку виплачено позивачу на виконання рішення у справі № 640/1102/20. Загальний розмір виплат при звільненні становив 194 367,15 грн, що прийнято судом за 100 % виплат при звільненні. При цьому сума грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки у розмірі 10 546,76 грн становить 5,4 % від загального розміру всіх виплат при звільненні. З огляду на викладене, здійснивши пропорційний розрахунок суми середнього заробітку за час затримки розрахунку за формулою: 408,52 грн - середньоденний розмір грошового забезпечення Ч 1342 дні затримки Ч 5,4 %, суд першої інстанції дійшов висновку, що сума 29 604,62 грн є пропорційною, справедливою, належною та достатньою для відновлення порушеного права позивача. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він ґрунтується на встановлених об`єктивних обставинах справи, враховує ступінь вини відповідача у тривалості затримки розрахунку, поведінку сторін у спірних правовідносинах, співвідношення між розміром несвоєчасно виплаченої суми та заявленим до стягнення середнім заробітком, а також відповідає принципам пропорційності та співмірності. При цьому суд першої інстанції обґрунтовано виходив із відсутності легітимної мети для нарахування середнього заробітку у розмірі, що істотно перевищує несвоєчасно виплачену при звільненні грошову суму, яку сам позивач протягом тривалого часу не вимагав, особливо з урахуванням дії правового режиму воєнного стану. Відтак колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні у сумі 29 604,62 грн є достатнім для поновлення порушеного права позивача. Також суд першої інстанції правильно зазначив, що з огляду на майновий характер заявлених вимог належним способом захисту порушеного права є саме стягнення з відповідача визначеної судом суми. За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача та стягнення з нього на користь позивача середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 23.09.2017 по 27.05.2021 у сумі 29 604,62 грн, що є належним, справедливим і достатнім способом відновлення порушеного права позивача та відповідає встановленим обставинам справи. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, на підставі належних і допустимих доказів, повно та всебічно з`ясував обставини справи, правильно застосував норми матеріального права та дотримався норм процесуального права, у зв`язку з чим підстави для скасування чи зміни оскаржуваного рішення відсутні. Апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно встановив фактичні обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги наведених висновків не спростовують та зводяться фактично до незгоди апелянта із наданою судом оцінкою встановлених у справі обставин. Підстав для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення колегія суддів не вбачає. За наведених обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував фактичні обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги наведених висновків не спростовують, у зв`язку з чим підстав для скасування або зміни оскаржуваного судового рішення не вбачається. Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі. Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні. За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи. Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки справа відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 12 КАС України є справою незначної складності, судове рішення суду апеляційної інстанції згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених цим пунктом. Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 року- залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5ст.328 КАС України. Суддя-доповідач В.О. Аліменко Судді Ю.О.Тереза В.В.Файдюк