Постанова Київський апеляційний суд № 760/3250/26

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження: Доповідач - Кафідова О.В. 22-ц/824/10508/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И м. Київ Справа № 760/3250/26 16 липня 2026 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Кафідової О.В. суддів - Оніщука М.І. - Шебуєвої В.А. при секретарі - Д'яченко М.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника скаржника ОСОБА_1 - адвоката Якименка Миколи Миколайовича на ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 02 квітня 2026 року, постановлене під головуванням судді Нестеренко Т.В. у цивільній справі за скаргою ОСОБА_1 на дії/бездіяльність органу примусового виконання Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, - в с т а н о в и в: У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Солом`янського районного суду міста Києва зі скаргою на рішення та дії головного державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Павлик Ніни Іванівни щодо винесення постанови про арешт коштів боржника від 17 грудня 2025 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1. В обґрунтування скарги зазначав, що в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 здійснюється примусове виконання ухвали Солом`янського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2025 року у справі № 760/19161/25, якою вжито заходи забезпечення позову шляхом визначення ОСОБА_2 часу для спілкування з донькою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , шляхом телефонного та відеоконференцзв`язку кожного понеділка, середи та п`ятниці з 10:00 год. до 11:00 год. у присутності батька - ОСОБА_1 . Вказує на те, що 15.12.2025 року головним державним виконавцем Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Павлик Н.І. було винесено 2 постанови про накладення штрафів на нього нібито за невиконання ухвали № 760/19161/25 виданої 30.10.2025 Солом`янським районним судом м. Києва, якою визначено ОСОБА_2 час для спілкування із донькою, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , шляхом телефонного та відеоконференцзв`язку кожного понеділка, середи, та п`ятниці з 10.00 год. до 11.00 год. у присутності батька ОСОБА_1 . Дані постанови про накладення штрафів від 15 грудня 2025 року оскаржені до Черкаського окружного адміністративного суду. В подальшому, 17 грудня 2025 року головним державним виконавцем Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Павлик Н.І. було винесено постанову про арешт коштів боржника. На думку скаржника, зазначене судове рішення має немайновий характер, а тому під час його виконання державний виконавець вправі застосовувати лише ті заходи примусового виконання, які передбачені Розділом VIII Закону України «Про виконавче провадження». З огляду на вище викладене просив суд визнати неправомірною постанову головного державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Павлик Н.І. про арешт коштів боржника від 17 грудня 2025 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, зобов`язати державного виконавця або іншу уповноважену особу відповідного відділу державної виконавчої служби скасувати зазначену постанову, а також здійснити розподіл судових витрат. Ухвалою Солом`янського районного суду Київської області від 02 квітня 2026 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії/бездіяльність органу примусового виконання Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України відмовлено. Не погоджуючись з такою ухвалою суду першої інстанції, 13 квітня 2026 року представника скаржника ОСОБА_1 - адвокат Якименко М.М. подав апеляційну скаргу, в якій просить відкрити апеляційне провадження, скасувати ухвалу Солом`янського районного суду Київської області від 02 квітня 2026 року у справі № 760/3250/26 та постановити нове судове рішення, яким задовольнити скаргу і визнати неправомірною постанову головного державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Павлик Н.І. про арешт коштів боржника від 17.12.2025, здійснити новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, поклавши такі на органи державної виконавчої служби і стягнувши такі на користь ОСОБА_1 . Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, зокрема статті 18, 48, 56, 64-1 Закону України «Про виконавче провадження», неповно з`ясував обставини справи, не надав належної оцінки доводам скаржника та безпідставно відхилив посилання на правові висновки Верховного Суду. Вказує на те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що державний виконавець діяв у межах наданих йому повноважень, у спосіб та в порядку, передбачених законом, накладаючи арешт на кошти боржника у межах виконавчого провадження з виконання судового рішення немайнового характеру. Зокрема, апелянт не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що після накладення штрафів та у разі їх несплати у добровільному порядку державний виконавець був зобов`язаний вжити заходів щодо їх примусового стягнення, у тому числі шляхом накладення арешту на кошти боржника. Зазначає, що виконання рішень немайнового характеру регулюється Розділом VIII Закону України «Про виконавче провадження», який не передбачає такого заходу примусового виконання, як арешт грошових коштів боржника. Крім того, апелянт посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 04 березня 2020 року у справі № 752/22214/16-ц, від 13 вересня 2023 року у справі № 761/17501/21 та від 07 квітня 2021 року у справі № 759/2328/16-ц, згідно з якими, на його переконання, при виконанні рішення немайнового характеру державний виконавець не наділений повноваженнями накладати арешт на кошти боржника. 04 червня 2026 року до Київського апеляційного суду від представника Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому представник зазначав, що державний виконавець діяв у межах повноважень та відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Станом на 17 грудня 2025 року боржником не була сплачена сума 6 800 грн за накладені на нього штрафи за невиконання рішення суду. Посилаючись на пункт 13 розділу IX Інструкції № 512/5, орган державної виконавчої служби зазначав, що при виконанні рішення немайнового характеру у разі несплати боржником виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та накладених на нього штрафів виконавець у передбачених Законом випадках примусово стягує такі суми одночасно з виконанням рішення немайнового характеру. Також у відзиві зазначено, що 26 грудня 2025 року ОСОБА_1 частково сплатив кошти за винесеними відносно нього штрафами, а повністю всі суми штрафів були сплачені 02 січня 2026 року та цього ж дня державним виконавцем винесено постанову про зняття арешту з коштів боржника. З огляду на вище викладене представник просив суд, залишити ухвалу суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. В судове засідання з'явилась представник ОСОБА_2 - адвокат Чучковська А.В., яка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги та просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Представник ОСОБА_1 - адвокат Якименко М.М. в день судового засідання 16.07.2026 року подав до Київського апеляційного суду через підсистему «Електронний суд» вдруге клопотання про відкладення (перенесення) розгляду справи. Представник Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України - Лисенко К.О. подала клопотання про відкладення (перенесення) розгляду справи, проте згідно ухвали Київського апеляційного суду від 12 червня 2026 року зазначена сторона брала участь у розгляді справи в режимі відеоконференції та згідно протоколу судового засіданя в режимі конференції від 16.07.2026, який міститься в матеріалах справи та зв'язок не вийшла. Заявник ОСОБА_1 15.07.2026 через підсистему «Електронний суд» подав до Київського апеляційного суду заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, яка була передана судді-доповідачу на наступний день 16.07.2026, тобто в день судового засідання, ухвалою Київського апеляційного суду від 16.07.2026 було відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. З огляду на вище викладене, колегія суддів вважає за можливе проводити розгляд справи за відсутності вдруге не з`явившихся сторін, які повіддомлялись належним чином після відкладення розгляду справи за клопотанням представника заявника. Заслухавши доповідь судді Кафідової О.В., обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного висновку. Судом встановлено, що 21 листопада 2025 року головним державним виконавцем Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Павлик Н.І. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання ухвали Солом`янського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2025 року у справі № 760/19161/25, якою визначено ОСОБА_2 час для спілкування з донькою ОСОБА_3 шляхом телефонного та відеоконференцзв`язку кожного понеділка, середи та п`ятниці з 10:00 год. до 11:00 год. у присутності батька ОСОБА_1 . У постанові про відкриття виконавчого провадження боржнику було зазначено про необхідність виконати рішення суду у встановленому законом порядку. У подальшому, у зв`язку з невиконанням боржником судового рішення державним виконавцем виносилися постанови про накладення штрафів. Станом на 17 грудня 2025 року сума несплачених ОСОБА_1 штрафів становила 6 800,00 грн. 17 грудня 2025 року головним державним виконавцем Павлик Н.І. винесено постанову про арешт коштів боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, якою накладено арешт на грошові кошти/електронні гроші, що містяться на відкритих рахунках/електронних гаманцях боржника, а також на кошти/електронні гроші на рахунках/електронних гаманцях, які будуть відкриті після винесення постанови, крім коштів, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом, у межах суми звернення стягнення 6 800,00 грн. Після сплати штрафів 02 січня 2026 року головним державним виконавцем Павлик Н.І. винесено постанову про зняття арешту з коштів. Відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії/бездіяльність органу примусового виконання Другого відділу державної виконавчої служби у місті Черкаси Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, суд першої інстанції посилався на те, що оскаржуваний арешт був накладений не як спосіб виконання основного рішення немайнового характеру про забезпечення спілкування матері з дитиною, а як захід примусового стягнення штрафів, накладених на боржника у виконавчому провадженні за невиконання цього рішення. З огляду на це суд вважав, що правовідносини щодо стягнення штрафів регулюються загальними положеннями Закону України «Про виконавче провадження», зокрема статтями 48, 56 цього Закону. Крім того, суд першої інстанції врахував, що після фактичного надходження коштів у повному обсязі державним виконавцем 02 січня 2026 року було винесено постанову про зняття арешту з коштів боржника на підставі пункту 2 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження». Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Відповідно до частини третьої статті 451 ЦПК України, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Водночас наведене конституційне положення не може тлумачитися відокремлено від спеціального закону, який регулює спірні правовідносини, а саме Закону України «Про виконавче провадження», яким визначено повноваження державного виконавця, порядок виконання судових рішень та заходи, що можуть застосовуватися у виконавчому провадженні. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження і примусовим виконанням судових рішень та рішень інших органів, що полягає у сукупності дій визначених цим Законом органів і осіб, спрямованих на примусове виконання рішень, які проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону. Пунктом 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, встановлені виконавчим документом і цим Законом. Згідно зі статтею 10 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно боржника, заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, а також інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом. Відповідно до частин першої, другої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах. Частиною четвертою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що на кошти та інші цінності боржника, що знаходяться на рахунках та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг, або на електронні гроші, що зберігаються на електронних гаманцях, накладається арешт не пізніше наступного робочого дня після їх виявлення. За змістом статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна/коштів боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно/кошти боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна/коштів боржника або про опис та арешт майна/коштів боржника. Спеціальні правила виконання рішень про встановлення побачення з дитиною визначені статтею 64-1 Закону України «Про виконавче провадження». Згідно з цією нормою виконання рішення про встановлення побачення з дитиною полягає у забезпеченні боржником побачень стягувача з дитиною у порядку, визначеному рішенням. Державний виконавець здійснює перевірку виконання боржником такого рішення у час та місці побачення, визначених рішенням. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення державний виконавець складає акт та виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі, визначеному частиною першою статті 75 цього Закону. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення державний виконавець складає акт, виносить постанову про накладення штрафу у подвійному розмірі та вживає інші заходи, передбачені Законом. Отже, накладення штрафу за невиконання рішення про встановлення побачення з дитиною прямо передбачено статтею 64-1 Закону України «Про виконавче провадження». Такий штраф є наслідком невиконання боржником рішення суду та підлягає виконанню в порядку, визначеному Законом. Доводи апеляційної скарги про те, що виконавче провадження № НОМЕР_1 було відкрито для виконання рішення немайнового характеру, самі по собі не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Дійсно, ухвала Солом`янського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2025 року у справі № 760/19161/25, яка перебувала на примусовому виконанні, не містила вимог про стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів, а стосувалася визначення часу для спілкування матері з дитиною шляхом телефонного та відеоконференцзв`язку. Разом із тим, предметом оскарження у цій справі є не спосіб виконання зазначеної ухвали суду, як рішення немайнового характеру, а правомірність постанови державного виконавця про арешт коштів боржника, винесеної у межах суми несплачених штрафів, накладених на боржника у зв`язку з невиконанням цього судового рішення. Саме ця обставина має істотне значення для правильного вирішення скарги. З постанови про арешт коштів боржника від 17 грудня 2025 року вбачається, що арешт було накладено у межах суми звернення стягнення, яка становить 6 800,00 грн. З матеріалів справи також убачається, що зазначена сума відповідала сумі штрафів, накладених державним виконавцем на боржника за невиконання судового рішення. Отже, арешт коштів боржника був застосований не як самостійний спосіб виконання рішення суду про забезпечення спілкування матері з дитиною, а як захід, спрямований на стягнення грошової суми штрафів, які виникли у межах виконавчого провадження. При цьому колегія суддів звертає увагу, що законодавство про виконавче провадження розрізняє саме виконання рішення немайнового характеру та стягнення грошових сум, які виникають у межах такого виконавчого провадження у зв`язку з його здійсненням, зокрема виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів. Пунктом 13 розділу IX Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року, передбачено, що при виконанні рішення немайнового характеру у разі, якщо боржник самостійно не сплачує виконавчий збір, витрати виконавчого провадження та накладені на нього штрафи, у передбачених Законом випадках виконавець примусово стягує виконавчий збір, витрати виконавчого провадження та накладені на боржника штрафи одночасно із виконанням такого рішення. Цим же пунктом Інструкції визначено порядок дій виконавця у разі повернення виконавчого документа стягувачу або закінчення виконавчого провадження, якщо штрафи, накладені на боржника, не стягнуто. У такому випадку постанова про накладення штрафу реєструється в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ та підлягає подальшому виконанню в порядку, передбаченому Законом та цією Інструкцією. Аналіз наведеного положення Інструкції свідчить про те, що інструкція передбачає два різні випадки. Перший стосується ситуації, коли рішення немайнового характеру ще перебуває на виконанні, а боржник не сплачує виконавчий збір, витрати виконавчого провадження або накладені на нього штрафи. У такому випадку виконавець має право здійснювати їх примусове стягнення одночасно з виконанням такого рішення. Другий випадок стосується ситуації, коли виконавчий документ повернуто стягувачу або виконавче провадження закінчено, але штрафи залишилися нестягнутими. Саме для цього випадку передбачено реєстрацію постанови про накладення штрафу як виконавчого документа та її подальше виконання. Тому доводи апеляційної скарги про те, що стягнення штрафів можливе виключно після закінчення основного виконавчого провадження або після виділення постанови про штраф в окреме виконавче провадження, не відповідають змісту пункту 13 розділу IX Інструкції № 512/5. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно виходив із того, що накладення арешту у спірних правовідносинах було пов`язане не з виконанням самого немайнового обов`язку щодо забезпечення спілкування матері з дитиною, а з необхідністю стягнення штрафів, які боржник добровільно не сплатив. Посилання апелянта на те, що Розділ VIII Закону України «Про виконавче провадження» не передбачає накладення арешту на кошти боржника при виконанні рішення немайнового характеру, не може бути підставою для скасування ухвали суду першої інстанції. У цій справі державний виконавець не змінював спосіб виконання ухвали суду від 30 жовтня 2025 року та не застосовував арешт коштів як засіб примусити боржника надати дитину для телефонного або відеозв`язку. Арешт коштів було накладено в межах конкретної грошової суми штрафів, накладених у виконавчому провадженні. За таких обставин застосування державним виконавцем статей 48, 56 Закону України «Про виконавче провадження» не свідчить про неправильне виконання рішення немайнового характеру, оскільки ці норми були застосовані не до самого немайнового обов`язку, а до грошового зобов`язання боржника, що виникло у межах виконавчого провадження. Колегія суддів також враховує, що матеріали справи не містять доказів того, що станом на 17 грудня 2025 року постанови державного виконавця про накладення штрафів були скасовані у встановленому законом порядку або їх виконання було зупинено. Сам факт звернення ОСОБА_1 до адміністративного суду з позовом про оскарження постанов про накладення штрафів не свідчить про незаконність таких постанов і не позбавляє державного виконавця права діяти відповідно до чинних на той час постанов, якщо інше не встановлено законом або судовим рішенням. При цьому відповідно до частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів, посадових осіб, у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду. Отже, питання правомірності постанов державного виконавця про накладення на ОСОБА_1 штрафів не є предметом розгляду у цій цивільній справі. Таке питання підлягає вирішенню судом адміністративної юрисдикції у відповідному провадженні. У межах цієї справи суд перевіряє саме правомірність постанови про арешт коштів боржника від 17 грудня 2025 року з урахуванням тих обставин, які існували на момент її винесення. Оскільки на момент винесення спірної постанови штрафи не були скасовані, не були сплачені у повному обсязі, а їх загальна сума становила 6 800,00 грн, державний виконавець мав правові підстави для вжиття заходів щодо їх примусового стягнення. При цьому накладений арешт був обмежений сумою 6 800,00 грн, тобто не виходив за межі суми несплачених штрафів. Доказів того, що арешт накладено на кошти, звернення стягнення на які заборонено законом, матеріали справи не містять. Колегія суддів також вважає необґрунтованим посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі № 761/17501/21. У зазначеній справі Верховний Суд виходив з інших фактичних обставин, зокрема з питань належної обізнаності боржника про відкриття виконавчого провадження, оцінки поважності причин невиконання рішення, а також законності постанов державного виконавця про накладення штрафів, які були предметом окремого судового контролю. Натомість у справі, що переглядається, матеріали справи не містять відомостей про скасування постанов про накладення штрафів на момент винесення постанови про арешт коштів боржника. Крім того, як зазначено вище, у межах цієї справи суд не вирішує питання про законність самих постанов про накладення штрафів, оскільки такі постанови оскаржені заявником в іншому судовому порядку. За таких обставин посилання апелянта на вказану постанову Верховного Суду не свідчить про неправильність висновків суду першої інстанції. Доводи апеляційної скарги про порушення права ОСОБА_1 на мирне володіння майном також не дають підстав для скасування ухвали суду першої інстанції. Арешт коштів боржника у цій справі був застосований на підставі Закону України «Про виконавче провадження», у межах конкретної суми несплачених штрафів, з метою забезпечення їх реального стягнення. Такий захід мав тимчасовий характер, оскільки після повної сплати відповідних сум штрафів 02 січня 2026 року, державним виконавцем було винесено постанову про зняття арешту з коштів боржника. Зняття арешту після надходження коштів узгоджується з пунктом 2 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якого підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна/коштів боржника або його частини є надходження на рахунок органу державної виконавчої служби суми коштів, необхідної для задоволення вимог, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника. Колегія суддів погоджується з тим, що саме по собі подальше зняття арешту не може автоматично свідчити про законність постанови про його накладення. Разом із тим у цій справі судом не встановлено, що постанова державного виконавця про арешт коштів боржника від 17 грудня 2025 року була незаконною на момент її винесення. Навпаки, з матеріалів справи вбачається, що на час її винесення існували постанови про накладення штрафів, штрафи не були сплачені у повному обсязі, доказів їх скасування чи зупинення виконання не було надано, а арешт накладено у межах відповідної суми. За таких обставин втручання у майнову сферу боржника не може вважатися свавільним або непропорційним. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доводам скаржника, колегія суддів також вважає безпідставними. З оскаржуваної ухвали вбачається, що суд першої інстанції встановив обставини відкриття виконавчого провадження, характер судового рішення, яке перебувало на виконанні, факт накладення штрафів, розмір несплаченої суми, винесення постанови про арешт коштів боржника та подальше зняття арешту після надходження коштів. Суд першої інстанції навів мотиви, з яких дійшов висновку, що арешт було накладено не як спосіб виконання рішення немайнового характеру, а для стягнення штрафів, накладених на боржника у виконавчому провадженні. Те, що апелянт не погоджується з такою правовою оцінкою суду, не свідчить про невмотивованість ухвали чи порушення судом норм процесуального права. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до власного тлумачення апелянтом положень Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкції № 512/5, а також до незгоди з висновками суду першої інстанції, однак не містять обставин, які б свідчили про незаконність оскаржуваної ухвали. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, надав належну правову оцінку доводам скарги та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання неправомірною постанови державного виконавця про арешт коштів боржника від 17 грудня 2025 року. Ухвала Солом`янського районного суду міста Києва від 02 квітня 2026 року постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги її правильності не спростовують. Підстав для скасування ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги колегією суддів не встановлено. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, - у х в а л и в: Апеляційну скаргу представника скаржника ОСОБА_1 - адвоката Якименка Миколи Миколайовича залишити без задоволення. Ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 02 квітня 2026 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови складено 17 липня 2026 року Головуючий: Судді: