Ухвала ККС ВС № 293/6/26

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 липня 2026 року м. Київ справа № 293/6/26 провадження № 51-2599 ск 26 Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянувши матеріали касаційної скарги захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на ухвалу Житомирського апеляційного суду від 11 червня 2026 року, встановив: За вироком Черняхівського районного суду Житомирської області від 30 квітня 2026 рокуОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Ново-Місто Черкаської області та жителя АДРЕСА_1 , визнано винуватим та засуджено за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. Суд встановив, що 23 травня 2023 року приблизно о 08:00 ОСОБА_5 , будучи військовослужбовцем, призваним на військову службу під час мобілізації, в порушення вимог статей 11, 16, 40, 49, 128, 200 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, статей 1-4 Розділу І Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, діючи з прямим умислом, з особистих мотивів та з метою тимчасово ухилитись від військової служби, без дозволу відповідних командирів (начальників) та без поважних причин, в умовах воєнного стану, самовільно залишив розташування військової частини НОМЕР_1 та проводив час на власний розсуд до 18 листопада 2025 року, коли у супроводі працівників ІНФОРМАЦІЯ_2 прибув до Територіального управління Державного бюро розслідувань у м. Хмельницькому. Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 11 червня 2026 року апеляційні скарги захисників ОСОБА_6 та ОСОБА_4 залишено без задоволення, а вирок районного суду без змін. Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2026 року касаційну скаргу захисника було залишено без руху та надано строк на усунення недоліків. 10 липня 2026 року до Верховного Суду надійшла повторна касаційна скарга захисника, в якій вона ставить вимогу про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції. На обґрунтування своїх вимог посилається на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. Зазначає, що в оскаржуваній ухвалі апеляційного суду відсутній аналіз доводів апеляційних скарг сторони захисту, а саме: неправильне застосування судом першої інстанції положень ч. 5 ст. 407 КК; відсутності належного мотивування висновків суду щодо суб`єктивної сторони кримінального правопорушення; порушення вимог статті 94 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) під час оцінки доказів; відсутності підстав для висновку про доведеність вини поза розумним сумнівом; незастосування положень статті 69 КК. Посилається на порушення судом апеляційної інстанцій положень статей 370, 419 КПК. Колегія суддів (далі - Суд), вивчивши матеріали касаційної скарги, додану до неї копію оскаржуваного рішення та неведені захисником доводи, дійшла висновку про таке. Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. За правилами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Статтею 438 КПК передбачено, що підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого. Доводи захисника про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме положень ч. 5 ст. 407 КК, є безпідставними з огляду на таке. Як убачається з копіїсудових рішень, цими рішеннями встановлено, що висновок суду про доведеність виниОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК, при обставинах, встановлених судом, підтверджений дослідженими та детально викладеними у вироку доказами. Зокрема, місцевим судом було досліджено, в тому числі, показання свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , акт службового розслідування за фактом самовільного залишення місця проходження військової служби; рапорт (вих. № 1634/ВМ/1011 від 23.05.2023) офіцера групи бойового стресу в/ч НОМЕР_1 лейтенанта ОСОБА_7 ; доповідь начальника служби повітрянодесантної техніки - майора ОСОБА_9 ; наказ командира військової частини НОМЕР_1 (з адміністративно-господарської діяльності) від 27 травня 2023 року № 1040; витяг з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 23 травня 2023 року № 145; витяг із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 137; витяг із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (з основної діяльності) від 02 червня 2023 року № 1469; акт комісії в/ч НОМЕР_2 з прийомки тимчасово прибулого військовослужбовця, який перебуває у самовільному залишенні військової частини від 30 вересня 2025 року; витяг з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 № 205 від 29 березня 2023 року; довідку військово-лікарської комісії від 08 березня 2023 року № 49/1803; облікову картотеку солдата ОСОБА_5 . Також місцевий суд оцінив показання засудженого ОСОБА_5 , який у судовому засіданні вину у вчиненні кримінального правопорушення не визнав та пояснив, що військову частину він самовільно не залишав. Зазначив, що був мобілізований ІНФОРМАЦІЯ_4 в березні 2023 року. Маючи право на відстрочення від мобілізації, в зв`язку з тим, що мати ОСОБА_8 інвалід ІІІ-ї групи та потребує стороннього догляду він звернувся з відповідними документами до ІНФОРМАЦІЯ_5 для оформлення відстрочки. Однак на своє звернення відповіді не отримав, натомість був направлений до навчального центру військової частини НОМЕР_3 , де близько чотирьох тижнів проходив навчання на полігоні. Його мати поштовим зв`язком надіслала йому документи, які, на його думку, підтверджують право на відстрочення, та які він в подальшому передав своєму інструктору, який повідомив, що через п`ять днів його відпустять додому. За два дні до закінчення навчання командування частини повідомило йому, щоб він подав ці документи в іншу частину, куди його направлять. Під час перебування в розподільчому центрі командир військової частини повідомив, що він може їхати додому, що ним і було зроблено. В кінці травня 2023 року ОСОБА_5 з матір`ю приїхали до військової частини з документами на відстрочку, які командир військової частини НОМЕР_1 не прийняв та повідомив йому, що він може їхати додому. На початку червня 2023 року ОСОБА_5 прибув до місця проживання в с. Леухи, Гайсинського району Вінницької області, де здійснював догляд за своєю матір`ю. Разом з цим, він займався підробітками в м. Буковелі. Підтвердив, що у 2025 році протягом 12 днів проходив курс лікування від алкогольної залежності в реабілітаційному центрі у м. Вінниці. В подальшому в м. Івано-Франківську був затриманий правоохоронними органами, від яких дізнався, що перебуває у розшуку у зв`язку з самовільним залишенням частини. Суд першої інстанції зважив на показання свідка ОСОБА_7 який під час судового розгляду повідомив, що він є офіцером групи контролю бойового стресу, проходить службу у в/ч НОМЕР_1 . Пояснив, що 23 травня 2023 року військовослужбовець ОСОБА_5 разом з іншими військовослужбовцями у кількості 120 чоловік, був переведений з в/ч НОМЕР_3 до в/ч НОМЕР_1 в АДРЕСА_2 шляхом постановлення на облік до цієї частини. Коли дійшла черга до постановлення на облік ОСОБА_5 , останній залишив військову частину разом зі своїм військовим квитком. При цьому ОСОБА_5 залишив свої особисті речі, які були підписані, в тому числі файли з копією паспорта на ім`я громадянина ОСОБА_5 . Про вказане повідомили матір ОСОБА_10 , яка сказала, що їй не відомо, де її син. В подальшому мати ОСОБА_5 безпосередньо спілкувалася з командуванням в/ч НОМЕР_1 з приводу зникнення сина та повідомила, що ОСОБА_5 не може проходити військову службу у зв`язку з релігійними переконаннями. Також суд оцінив показання свідка ОСОБА_8 , яка є матір`ю ОСОБА_5 , про те що вона є інвалідом ІІІ групи та 23 квітня 2023 року отримала висновок ЛКК, відповідно до якого потребує постійного стороннього догляду. Вказані документи на відстрочку сина 10 травня 2023 року надіслала поштовим зв`язком до ІНФОРМАЦІЯ_5 , відповіді від яких не отримала. В цей час ОСОБА_5 вже проходив службу у військовій частині НОМЕР_3 в АДРЕСА_3 , тому передала документи на відстрочення ОСОБА_5 для передачі командуванню частини. Будь-якої відповіді з цієї частини отримано не було. В кінці травня 2023 року командування в/ч НОМЕР_1 повідомило особисто ОСОБА_8 , що її син ОСОБА_5 залишив військову частину, де були виявлені його речі: наколінники та бронежилет. Розуміючи, яка склалася ситуація, ОСОБА_8 поговорила з сином, сказала йому, що так не можна і приблизно через два тижні (на початку червня 2023 року) вона разом з ОСОБА_5 поїхали до в/ч НОМЕР_1 в АДРЕСА_2 , щоб надати документи на відстрочення. ОСОБА_11 особисто мала розмову з майором цієї частини (прізвища не пам`ятає), який сказав, що у частині немає колючого дроту, ніхто нікого не тримає, тому вона разом з сином поїхали додому в с. Леухи Гайсинського району Вінницької області. Разом із цим, районний суд визнав неналежними доказами, надані стороною захисту, рапорт ОСОБА_5 від 25 березня 2025 року на ім`я командира в/ч НОМЕР_1 про те, що його мати потребує постійного стороннього догляду та рапорт про звільнення з військової служби (без підпису та дати), оскільки не доведено обставин звернення з вказаними документами до відповідних органів та отримання належної відповіді. При цьому суд розцінив невизнання ОСОБА_5 своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення як обрану позицію свого захисту. Зокрема, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_5 був призваний по мобілізації в березні 2023 року та вважав, що висновок ЛКК від 25 квітня 2023 року та акти обстеження матеріально-побутових умов сім`ї від 25 квітня 2023 року та від 28 жовтня 2025 року свідчать про те, що питанням догляду мати ОСОБА_5 почала займатися після мобілізації сина. Разом з тим, статус опікуна ОСОБА_5 над своєю матір`ю ОСОБА_8 не надавався. Доказів безпосереднього отримання документів для відстрочення ОСОБА_5 уповноваженими особами військових частин НОМЕР_3 та НОМЕР_1 матеріали справи не містять. Місцевий суд зазначив, що стороною захисту також не доведено, що ці документи були вчасно надані уповноваженим органам для розгляду, до того як ОСОБА_5 залишив військову частину, що свідчить про те, що не всі дії були вчинено для демобілізації. При цьому доказ направлення 10 травня 2023 року ОСОБА_8 документів, які, на думку сторони захисту, надавали право на відстрочення ОСОБА_5 , вказує на те, що на час отримання їх 12 травня 2023 року ІНФОРМАЦІЯ_6 , останнє ніякого відношення до військовослужбовця не мало. Таким чином, суд дійшов висновку, що ОСОБА_5 не дотримався процедури звільнення, не вчинив усіх необхідних дій для законної демобілізації та 23 травня 2023 року залишив в/ч НОМЕР_1 самовільно. Водночас місцевий суд поставив під сумнів здатність та необхідність ОСОБА_5 здійснювати повноцінний (постійний) догляд за своєю матір`ю, оскільки не доведено комплексом документів, що підтверджують як потребу в догляді, так і фактичне надання такої допомоги. Зокрема, суд врахував показання ОСОБА_5 та свідка ОСОБА_8 , які підтвердили, що обвинувачений після залишення військової частини не весь час фактично проживав вдома разом зі своєю матір`ю та вів з нею спільний побут, а перебував на підробітках в м. Буковелі та інших містах, проходив курс лікування від алкогольної залежності в реабілітаційному центрі. Також суд критично віднісся до твердження сторони захисту про те, що ОСОБА_5 залишив військову частину з поважних причин, оскільки вважав себе демобілізованим, а інструктор полігону дозволив йому поїхати додому, при цьому не маючи при собі будь-яких підтверджуючих документів. На переконання місцевого суду, такі показання ОСОБА_5 є непослідовними, неузгодженими та такими, що суперечать фактичним обставинам кримінального провадження. Отже, оцінивши у сукупності зібрані та перевірені в судовому засіданні докази, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості засудженого у вчиненні кримінального правопорушення. Апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстації. Зокрема, суд апеляційної інстанції у своєму рішенні врахував, що в апеляційній скарзі захисника ОСОБА_4 факт залишення військовослужбовцем ОСОБА_5 23 березня 2023 року розташування військової частини НОМЕР_1 та проведення ним часу на власний розсуд до 18 листопада 2025 року не оспорюється. Натомість позиція захисту полягала в тому, що таке залишення військової частини не було самовільним, а тому і відсутній прямий умисел як обов`язковий елемент суб`єктивної сторони складу кримінального правопорушення, передбачено ч. 5 ст. 407 КК. Апеляційний суд зважив, що захисник ОСОБА_4 доводила, що мати обвинуваченого - ОСОБА_8 за станом здоров`я потребує постійного стороннього догляду у зв`язку з чим її син ОСОБА_5 підлягав звільненню із військової служби на передбаченій законом підставі, а також захисник зазначала, що документи на відстрочку подавались як до ТЦК, так і командуванню військових частин. При цьому апеляційний суд, відхиляючи аргументи апеляційної скарги захисника, встановив, що в матеріалах провадження наявна досліджена судом першої інстанції копія рапорту ОСОБА_5 від 25 березня 2025 року, адресованого на ім`я командира військової частини НОМЕР_1 про те, що його мати потребує постійного стороннього догляду, у зв`язку з чим повідомляє про це командира та висловлює бажання здійснювати вказаний догляд за матір`ю. В тексті цього рапорту значиться про подання додатків, які за позицією захисту підтверджують наявність сімейної обставини для звільнення з військової служби. Водночас суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що районний суд дав правильну оцінку цьому доказу, оскільки ні цей рапорт, ні будь-які інші матеріали провадження в сукупності не підтверджують його реєстрацію, розгляд та прийняття командуванням військової частини рішення про звільнення обвинуваченого із військової служби. Також цей суд встановив, що в матеріалах провадження наявна копія рапорту від імені ОСОБА_5 , адресованого Військовій частині НОМЕР_3 , про звільнення з військової служби, зазначений рапорт не підписаний, дата його значиться без числа (лише місяць та рік). Апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції створив сторонам провадження необхідні умови для реалізації їхніх процесуальних прав, здійснив розгляд справи на основі змагальності, однак до суду не було подано і матеріали провадження не містять доказів, що військовослужбовець ОСОБА_5 залишив 23 травня 2023 року розташування військової частини та проводив час на власний розсуд до 18 листопада 2025 року з дозволу нaчaльникa (командира) військової частини, що виключало б в нього в такому разі наявність умислу на вчинення інкримінованого йому кримінального правопорушення. Навпаки, доказами, на які послався суд першої інстанції у вироку, визнаючи ОСОБА_5 винуватим у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, підтверджується, що одразу після залишення ним розташування військової частини, командування цієї частини вживало заходів по розшуку обвинуваченого, з`ясування обставин його зникнення, документувало ці факти, повідомляло про ознаки можливого вчиненого кримінального правопорушення за фактом залишення ОСОБА_5 військової частини та проводило відповідне службове розслідування щодо цього. Отже, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_5 , залишаючи розташування військової частини 23 травня 2023 року і проводячи час на власний розсуд по 18 листопада 2025 року, діяв без дозволу начальника (командира) військової частини чи будь-якого іншого командування, а отже залишив військову частину самовільно. Крім того, суд апеляційний інстанції, врахувавши витяг з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 (з адміністративно-господарської діяльності) № 205 від 29 березня 2023 року, зміст облікової картотеки солдат ОСОБА_5 , довідку військово-лікарської комісії від 08 березня 2023 року № 49/1803, військовий квиток серії НОМЕР_4 та показання свідка ОСОБА_8 , наведені у вироку, дійшов висновку, що на день надсилання 10 травня 2023 року матір`ю обвинуваченого до ТЦК та СП документів з метою надання відстрочки ОСОБА_5 , останній на цей час вже проходив службу у військовій частині, а тому був військовослужбовцем. При цьому апеляційний суд акцентував увагу на тому, що законодавством України не передбачено повноважень органів ТЦК та СП по наданню відстрочки від призову на військову службу громадянам, які набули статусу військовослужбовців і перебувають на військовій службі. З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що факт направлення 10 травня 2023 року ОСОБА_8 до ІНФОРМАЦІЯ_7 вищезазначених документів не впливає на зроблений судом першої інстанції висновок про винуватість ОСОБА_5 у самовільному залишенні місця служби як військовослужбовцем, вчиненому в умовах воєнного стану. Разом із тим апеляційний суд встановив, що в матеріалах провадження відсутні і докази по одержанню таких документів, їх розгляду безпосередньо військовою частиною, як і немає будь-яких рішень командування військової частини з цього приводу. Суд вказав, що доводи сторони захисту про прибуття ОСОБА_5 та його матері до військової частини з документами щодо відстрочки, після чого їм фактично повідомили, що вони можуть їхати додому, не знайшли свого підтвердження серед матеріалів провадження, та вважав, що такі твердження обвинуваченого та показання його матері справедливо оцінено місцевим судом як спосіб захисту. Крім того, суд апеляційної інстанції визнав посилання сторони захисту на те, що ОСОБА_5 був відсутній у військовій частині у встановлений строк з поважних причин, оскільки здійснював догляд за своєю матір`ю, неспроможними, оскільки як встановлено місцевим судом, останній був призваний по мобілізації в березні 2023 року, в той час як висновок ЛКК та акт обстеження матеріально-побутових умов сім`ї датовані 25 квітня 2023 року з чого слідує, що вказані документи були складені після мобілізації обвинуваченого. Водночас апеляційний суд зважив на те, що у вироку встановлено на підставі показань обвинуваченого, що ОСОБА_5 , поміж іншого, у період після залишення військової частини, також займався підробітками в м. Буковелі. Підтвердив, що у 2025 році протягом 12 днів проходив курс лікування від алкогольної залежності в реабілітаційному центрі у м. Вінниці. В подальшому в м. Івано-Франківськ був затриманий правоохоронними органами, від яких дізнався, що перебуває у розшуку, у зв`язку з самовільним залишенням частини. Вказав, що в подальшому проходити військову службу не бажає, так як його мати проти. Враховуючи зазначене, апеляційний суд дійшов висновку, що посилання ОСОБА_5 на поважність причин залишення ним військової частини і не перебування на військовій службі такий тривалий період не знайшли свого підтвердження серед матеріалів провадження. Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що місцевий суд не перевірив чи були фактично зареєстровані подані документи, чи надавалась будь-яка відповідь, чи було розглянуто питання відстрочки по суті, чи повідомлявся ОСОБА_5 про результати розгляду, то суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до ч. 3 ст. 26 КПК слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом. При цьому цей суд встановив, що в матеріалах провадження відсутні докази про реєстрацію військовою частиною документів, на які посилається сторона захисту, їх розгляд та прийняття рішення. Не розв`язаних судом клопотань сторони захисту, спрямованих на перевірку заявлених обставин, апеляційним розглядом не виявлено. Тому, апеляційний суд визнав, що аргументи апеляційної скарги про нездійснення судом перевірки такої обставини є необґрунтованими. Отже, при перегляді вироку за апеляційними скаргами сторони захисту апеляційний суд перевірив наведені в них доводи та обґрунтовано відхилив з мотивів, зазначених в ухвалі та вказав, що вина ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК, за наведених у вироку суду обставин доведена повністю. Правильність цих висновків судів першої та апеляційної інстанцій у Суду сумніву не викликають. Твердження захисника в касаційній скарзі про те, що судом апеляційної інстанції не проаналізовано доводи сторони захисту щодо можливості застосування до засудженого положень статті 69 КК спростовуються змістом ухвали апеляційного суду. Зокрема, суд апеляційної інстанції у своєму рішенні акцентував увагу на тому, що стаття 69 КК містить пряму заборону щодо застосування її положень у разі засудження особи за кримінальне правопорушення, передбачене ст. 407 КК. При цьому апеляційний суд вказав, що станом на день вчинення ОСОБА_5 кримінального правопорушення ст. 69 КК у зазначеній редакції вже діяла. З огляду на вказане, суд апеляційної інстанції не вбачав правових підстав для застосування до ОСОБА_5 положень ст. 69 КК та призначення йому покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції ч. 5 ст. 407 КК. Ухвала апеляційного суду є належним чином обґрунтованою та вмотивованою і за змістом відповідає вимогам статей 370 та 419 КПК. Таким чином, з касаційної скарги захисника та наданих до неї копій судових рішень підстав для її задоволення Суд не вбачає. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає. На підставі викладеного, керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428, ст. 441 КПК, Верховний Суд постановив: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на ухвалу Житомирського апеляційного суду від 11 червня 2026 року. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3