Постанова КЦС ВС № 369/14957/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 липня 2026 року м. Київ справа № 369/14957/24 провадження № 61-16927св24 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: заявник - ОСОБА_1 , заінтересована особа - Вишневий відділ державної виконавчої служби у Бучанському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Воронцова Юлія Борисівна, на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2024 року в складі судді Скрипник О. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року в складі колегії суддів Борисової О. В., Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст вимог скарги У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на бездіяльність Вишневого відділу державної виконавчої служби у Бучанському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - Вишневий ВДВС), у якій просив поновити йому строк для подання скарги та зобов`язати Вишневий ВДВС зняти арешт, накладений на підставі постанови Відділу державної виконавчої служби Києво-Святошинського районного управління юстиції про арешт майна боржника від 22 вересня 2010 року № 1518/7, запис № 10299048 у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна з усього майна, належного на праві власності ОСОБА_1 . Скарга обґрунтована тим, що у липні 2023 року він дізнався про накладення арешту на його майно (запис № 10299048 у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна). Вишневий ВДВС листом від 20 грудня 2023 року № 61574 повідомив ОСОБА_1 про те, що з відомостей запису № 10299048 (підстава: постанова про арешт майна боржника від 22 вересня 2010 року № 1518/7 ВДВС Києво-Святошинського РУЮ) Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна неможливо встановити номер виконавчого провадження, під час виконання якого державним виконавцем було накладено арешт. Також Вишневий ВДВС роз`яснив ОСОБА_1 , що для зняття арешту з нерухомого майна право на звернення до суду відповідно до частини п`ятої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження». У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Вишневого ВДВС про зняття арешту з майна. Києво-Святошинський районний суд Київської області ухвалою від 05 квітня 2024 року у справі № 369/4878/24 (провадження № 2/369/4762/24), яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 31 липня 2024 року, відмовив у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 . Суди у цій справі вказали, що оскарження боржником рішення, дій чи бездіяльності державного виконавця або приватного виконавця має здійснюватися в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. З метою оскарження бездіяльності Вишневого ВДВС звернувся до суду зі скаргою. Обґрунтовуючи поважність пропуску строку на подання скарги, заявник зазначив, що зі змістом постанови Київського апеляційного суду від 31 липня 2024 року він ознайомився 26 серпня 2024 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Києво-Святошинський районний суд Київської області ухвалою від 13 вересня 2024 року відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про поновлення строку на подання скарги. Скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність Вишневого ВДВС про зобов`язання вчинити дії залишив без розгляду. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 звернувся зі скаргою у вересні 2024 року та оскаржує дії органу державної виконавчої служби, які тривають з 22 вересня 2010 року та про які йому стало відомо у липні 2023 року, у зв`язку із чим заявник пропустив строк для звернення з цією скаргою до суду. Заява ОСОБА_1 про поновлення строку на подання скарги не підлягає задоволенню, оскільки заявник не обґрунтував поважність причин пропуску такого строку, не довів належними та допустимими доказами існування обставин, що позбавили його можливості подати заяву у визначений законом строк, і що вони об`єктивно були непереборними, тобто не залежали від волевиявлення заявника та пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду у строк, передбачений законом. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Не погодившись із судовим рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Воронцова Ю. Б. , оскаржив його в апеляційному порядку. Київський апеляційний суд постановою від 19 листопада 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Воронцова Ю. Б. , залишив без задоволення, ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2024 року залишив без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що судове рішення суду першої інстанції відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції. Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи особи, яка її подала 12 грудня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Воронцова Ю. Б., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і направити справу для вирішення питання про відкриття провадження у справі до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права. Заявник указує на те, що суди допустили надмірно формальне тлумачення процесуальної норми щодо строків звернення до суду зі скаргою у порядку розділу VII ЦПК України, чим позбавили заявника гарантованого статтею 55 Конституції України та пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) права доступу до суду. Суди не взяли до уваги, що заявник дізнався про те, що на його майно накладено арешт лише у липні 2023 року та в межах встановленого ЦПК України строку ним вживалися заходи щодо зняття арешту з належного йому майна в порядку позовного провадження, зокрема, ним було подано до Києво-Святошинського районного суду Київської області позов до Вишневого ВДВС про зняття арешту з майна. Однак ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 квітня 2024 року у справі № 369/4878/24, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 31 липня 2024 року, ОСОБА_1 відмовлено у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України та роз`яснено, що він має право звернутися до суду зі скаргою в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Посилається на те, що зі змістом постанови Київського апеляційного суду від 31 липня 2024 року у справі № 369/4878/24 ознайомився лише 26 серпня 2024 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень та 03 вересня 2024 року, тобто в десятиденний строк з дня, коли заявник ознайомився з постановою, звернувся до суду зі скаргою в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Вказує, що у матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що ОСОБА_1 отримував та/або ознайомлювався з постановою про арешт майна боржника від 22 вересня 2010 року ВДВС Києво-Святошинського РУЮ. Вважає, що пропущений строк на подання скарги підлягав поновленню як такий, що пропущений із поважних, не залежних від нього причин. Відзив на касаційну скаргу не подано. Провадження у суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 08 січня 2025 року у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження у цій справі, витребував справу із суду першої інстанції. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 березня 2026 року цю справу призначено судді-доповідачеві Сердюку В. В., судді, які входять до складу колегії: Осіян О. М., Сакара Н. Ю. Верховний Суд ухвалою від 01 липня 2026 року справу призначив до судового розгляду. Фактичні обставини, встановлені судами На виконанні у Київському ВДВС у м. Полтаві перебувало виконавче провадження № 18616748 з виконання виконавчого листа № 2-35/09, виданого 06 березня 2010 року Київським районним судом м. Полтави, про вселення ОСОБА_1 у будинок на АДРЕСА_1 , де ОСОБА_1 є боржником, та постановою від 21 травня 2010 року виконавче провадження № 18616748 закінчено у зв`язку з фактичним виконанням у повному обсязі судового рішення. Зазначене підтверджується листом Київського ВДВС у м. Полтаві від 23 січня 2024 року № 10425. Згідно з відомостями з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 05 березня 2024 року до реєстру внесено запис № 10299048 про арешт нерухомого майна, власником якого є ОСОБА_1 . Підставою внесення обтяження зазначено: постанова про арешт майна боржника від 22 вересня 2010 року, ВДВС Києво-Святошинського РУЮ. Вишневий ВДВС листом від 20 грудня 2023 року № 61574 повідомив ОСОБА_1 про те, що з відомостей запису № 10299048 (підстава - постанова про арешт майна боржника, 1518/7 від 22 вересня 2010 року ВДВС Києво-Святошинського РУЮ), що містяться в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, неможливо встановити номер виконавчого провадження, під час виконання якого державним виконавцем було накладено арешт. Вишневий ВДВС також роз`яснив ОСОБА_1 , що з метою зняття арешту з нерухомого майна він вправі звернутися до суду відповідно до частини п`ятої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження». ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Вишневого ВДВС про зняття арешту з майна. Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 квітня 2024 року у справі № 369/4878/24, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 31 липня 2024 року, ОСОБА_1 відмовлено у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України та роз`яснено, що він має право звернутися до суду зі скаргою в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. 03 вересня 2024 року представник заявника ОСОБА_1 адвокат Воронцова Ю. Б. звернулася до Києво-Святошинського районного суду Київської області із скаргою на бездіяльність Вишневого ВДВС щодо зобов`язання зняття арешту.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржені судові рішення не відповідають. Відмовляючи у поновленні строку на подання скарги та залишаючи скаргу без розгляду, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що ОСОБА_1 звернувся зі скаргою 11 вересня 2024 року та оскаржує дії, які тривають з 22 вересня 2010 року, про які йому стало відомо у липні 2023 року, а тому вважав, що заявник пропустив строк для звернення з цією скаргою до суду. З такими висновками судів колегія суддів Верховного Суду не погоджується. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У статті 447 ЦПК України зазначено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Частинами першою, другою статті 449 ЦПК України встановлено, що скаргу може бути подано до суду: а) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права або свободи; б) у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій. Пропущений для подання скарги строк може бути поновлено судом за наявності поважних причин його пропуску на підставі клопотання особи, яка подає скаргу, що має бути заявлено одночасно зі скаргою. У разі подання скарги з пропуском строку і за відсутності поважних причин для його поновлення та клопотання особи, яка подає скаргу, така скарга залишається судом без розгляду. Аналогічні норми містить частина п`ята статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів. Аналіз вищезазначених норм дає підстави для висновку, що законодавцем передбачено право особи на оскарження дій чи рішень органу виконавчої служби у 10-денний строк саме з моменту, коли така особа дізналася про порушення своїх прав діями або бездіяльністю посадових осіб органу виконавчої служби (приватним виконавцем), за винятком випадків оскарження постанови виконавця про відкладення провадження виконавчих дій. У постанові від 23 червня 2022 року у справі № 914/2265/20 Верховний Суд вказав на таке: «водночас об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 04 лютого 2022 року у справі № 925/308/13-г зазначила, що за порівняльного аналізу змісту термінів «дізнався» та «повинен був дізнатися», що містяться у положеннях статті 341 ГПК України, суд доходить висновку про презумпцію обов`язку особи знати про стан своїх прав у виконавчому провадженні; доведення факту, через який сторона не знала про порушення свого права і саме з цієї причини не звернулася за його захистом до суду, недостатньо. У цьому висновку Суд враховує, що процесуальні норми створюються для забезпечення належного відправлення правосуддя і сторони повинні очікувати їх застосування задля забезпечення дотримання принципу юридичної визначеності. Отже, під час визначення початку перебігу строку звернення до суду із скаргою на дії (бездіяльність) суб`єкта, закріпленого у частині першій статті 341 ГПК України, необхідно враховувати поведінку скаржника (чи мав він реальну можливість (повинен був) дізнатися про стверджуване ним порушення його прав, вчинені ним дії, направлені на з`ясування стану виконавчого провадження тощо). У висновку про презумпцію обов`язку особи знати про стан своїх прав у виконавчому провадженні, що є сталою та послідовною судовою практикою, суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, в постановах від 14 серпня 2019 року у справі № 910/7221/17, від 12 січня 2021 року у справі № 910/8794/17, від 12 жовтня 2021 року у справі № 918/333/13-г». Верховний Суд у постанові від 13 листопада 2025 року у справі № 718/4066/23 (провадження № 61-6813св25) вказав, що передумовою для розгляду скарги на дії чи бездіяльність державного, приватного виконавця по суті є встановлення факту подання цієї скарги у передбачений законом строк або наявності відповідного клопотання та обставин для поновлення такого строку, якщо його було пропущено саме з поважних причин. В іншому випадку дії суду матимуть наслідком порушення права інших учасників спору, зокрема виконавця, дії якого оскаржуються, а також загальних засад судочинства (диспозитивності, рівності перед законом і судом та змагальності сторін). Підсумовуючи наведене, необхідно дійти висновку про те, що у разі подання скарги з пропуском строку і за відсутності поважних причин для його поновлення та клопотання особи, яка подає скаргу, така скарга залишається судом без розгляду. Разом з цим, за положеннями частини другої статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Конституційний Суд України сформулював низку юридичних позицій, що є значущими та підлягають врахуванню, зокрема, у справі, яка переглядається: - «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» (перше речення абзацу десятого пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003); - «реалізація конституційного права на судовий захист передбачає можливе оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади. Хоча обсяг розсуду законодавця при встановленні системи судоустрою, процедури оскарження є широким, законодавець повинен, здійснюючи відповідне регулювання, виходити з конституційних принципів і цінностей та відповідних міжнародних зобов`язань України, зокрема щодо ефективного судового захисту прав і свобод людини і громадянина» (абзац п`ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 17 червня 2020 року № 4-р(II)/2020); - «складовим елементом конституційного принципу верховенства права в розумінні статті 8, частини другої статті 55 Конституції України є доступ особи до суду з метою здійснення судового контролю щодо законності та правомірності усіх рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб» (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 червня 2020 року № 6-р(II)/2020); - «приписи статті 8, частини першої статті 55 Конституції України зобов`язують державу гарантувати на законодавчому рівні кожному можливість реалізації його права на судовий захист. Законодавець має встановити такий обсяг права осіб на судовий захист, який забезпечував би його дієву реалізацію, а відмова судів у реалізації такої можливості може призвести до порушення гарантованого Конституцією України права на судовий захист»; «право на судовий захист гарантовано частиною першою статті 55 Конституції України та охоплює не лише право на звернення до суду, а й можливість реалізації цього права без обмежень чи перепон»; «зміст права на судовий захист, установленого частиною першою статті 55 Конституції України, слід визначати, серед іншого, з урахуванням змісту права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та витлумаченого Європейським судом із прав людини» (перше, друге речення абзацу шостого пункту 2, абзац перший підпункту 2.2 пункту 2, абзац другий підпункту 2.2.1 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 06 квітня 2022 року № 2-р(II)/2022); - «з принципу „верховенства права" (правовладдя) та вимоги утвердження і забезпечення права особи на судовий захист, що його як загальне право визначено в частині першій статті 55 Конституції України випливає обов`язок держави в особі органу законодавчої влади запровадити юридичний механізм реалізації права особи на судовий захист . Такий юридичний механізм має забезпечувати дієвість права особи на судовий захист, що виявляється в запровадженні законом процесуальних можливостей для реального захисту та поновлення порушених прав і свобод особи, особливо в ситуації, коли це порушення спричинено рішеннями, діями або бездіяльністю органів публічної влади, їх посадових і службових осіб» (абзац третій підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01 березня 2023 року № 2-р(II)/2023). Врахувавши наведені вище позиції, Конституційний Суд України у рішенні від 13 травня 2024 року № 6-р(II)/2024 наголосив на значущості приписів частин першої, другої статті 55 Конституції України щодо права кожного захищати в судовому порядку свої права і свободи, що зазнають порушення або утиску внаслідок рішень, дій або бездіяльності суб`єктів владних повноважень, а також вказав, що приписи третього речення частини другої статті 3, статті 8, частин першої, другої статті 55 Основного Закону України зобов`язують державу запровадити на законодавчому рівні такий юридичний механізм реалізації права особи на судовий захист, який забезпечуватиме процесуальні можливості для реального захисту та поновлення порушених прав і свобод. У цьому рішенні Конституційний Суд України також зауважив, що належний рівень організації виконавчого провадження та можливість судового оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця без будь-яких несправедливих обмежень та надмірних перешкод є запорукою реального та своєчасного виконання судового рішення та сприяє підвищенню довіри до судової влади. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 оскаржує бездіяльність державного виконавця щодо незняття арешту з його майна, тому при визначені строків на звернення до суду потрібно враховувати таке. Бездіяльність як порушення має триваючий характер. Триваюче правопорушення передбачає перебування у стані безперервного тривалого невчинення особою певних дій (бездіяльності), у зв`язку із чим неправомірна бездіяльність може бути оскаржена упродовж усього часу її перебігу. Верховний Суд у постанові від 25 березня 2020 року в справі № 175/3995/17-ц (провадження № 61-36762св18) також зазначив, що триваюче правопорушення розуміється як проступок, пов`язаний з тривалим та безперервним невиконанням суб`єктом обов`язків, передбачених законом. Тобто, триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка допустила бездіяльність, перебуває надалі у стані безперервного продовження бездіяльності та, відповідно, порушення закону. Триваюче правопорушення припиняється лише у випадку, усунення стану, за якого об`єктивно існує певний обов`язок у суб`єкта, що вчиняє правопорушення; виконанням обов`язку відповідним суб`єктом. Отже, бездіяльність виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби є триваючим правопорушенням, у зв`язку з чим початок перебігу строку на її оскарження автоматично відкладається. Такі висновки сформульовані в постанові Верховного Суду від 13 серпня 2025 року у справі № 947/30750/19. провадження № 61-4865св25. Зважаючи на викладені висновки, Верховний Суд зазначає, що арешт на майно боржника, що продовжує існувати за відсутності обставин, які виправдовують мету його існування, створює триваюче порушення прав заявника як власника майна, що утримується під арештом. Подібні за своєю суттю висновки про застосування норм права викладено у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2026 року у справі № 2-9697/2010 (провадження № 61-14473св25) та від 27 травня 2026 року у справі № 761/43992/23 (провадження № 61-15558св25). Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У цій справі суди встановили, що ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність Вишневого ВДВС, в якій просив поновити йому строк для подання скарги та зобов`язати Вишневий ВДВС зняти арешт, накладений на підставі постанови ВДВС Києво-Святошинського РУЮ про арешт майна боржника № 1518/7 від 22 вересня 2010 року, запис № 10299048 у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, з усього майна, належного на праві власності заявнику. Як на підставу поновлення пропущеного строку на звернення до суду із скаргою на бездіяльність Вишневого ВДВС ОСОБА_1 вказував, що він дізнався про те, що на його майно накладено арешт лише у липні 2023 року та в межах встановленого ЦПК України строку ним вживалися заходи щодо зняття арешту з належного йому майна в порядку позовного провадження, а саме ним було подано до Києво-Святошинського районного суду Київської області позов до Вишневого ВДВС про зняття арешту з майна. Зазначав, що ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 квітня 2024 року у справі № 369/4878/24, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 31 липня 2024 року, йому відмовлено у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України та роз`яснено, що він має право звернутися до суду із скаргою в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. При цьому заявник посилався на те, що зі змістом постанови Київського апеляційного суду від 31 липня 2024 року у справі № 369/4878/24 він ознайомився лише 26 серпня 2024 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень та 03 вересня 2024 року, тобто в десятиденний строк з дня, коли заявник ознайомився з указаною постановою, звернувся до суду з цією скаргою. Указані вище вимоги закону та фактичні обставини справи суди попередніх інстанцій не врахували та дійшли передчасного висновку про питання поновлення заявнику строку на подання у цій справі скарги на бездіяльність виконавця щодо незняття арешту з його майна. За таких обставин касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої та четвертої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. З огляду на наведене касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Воронцова Ю. Б., підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення - скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Воронцова Юлія Борисівна, задовольнити. Ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийЄ. В. Синельников СуддіО. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Сердюк В. В. Шипович