Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/7213/26

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 липня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/7213/26 пров. № А/857/33185/26 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії : судді-доповідача Калмикової Ю.О., суддів Затолочного В.С., Судової-Хомюк Н.М., розглянувши в порядку письмового провадження в електронній формі апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 травня 2026 року у справі № 380/7213/26 (головуючий І інстанції Коморний О.І.) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, УСТАНОВИВ: До Львівського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 з вимогами: - визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні 19.08.2022 року по 31.03.2026 року (включно); - стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 93 619,20 грн середнього заробітку при звільненні з 19.08.2022 року по 31.03.2026 року, з відрахуванням податків та обов`язкових платежів. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідач не розрахувався у повному розмірі із позивачем під час звільнення, що змусило звернутися до суду з позовом. Вважає, що у позивача виникло право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Просить суд задовольнити позов. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28 травня 2026 року позовні вимоги задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 у невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ; ЄДРПОУ: НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні в сумі 93619,2 грн (дев`яносто три тисячі шістсот дев`ятнадцять гривень 20 копійок). Не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, наведених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що положення статті 116 КЗпП, наголошує, що обов`язок роботодавця виплатити всі належні йому суми виникає саме при звільненні такого працівника, однак позивач 19.02.2022 не була звільнена із військової частини НОМЕР_1 , а була переміщена для подальшого проходження військової служби до іншої військової частини. ОСОБА_1 була звільнена з військової служби в запас наказом командира військової частини НОМЕР_4 від 08.10.2024 № 291 о/с (військовим квитком). Виключена зі списків особового складу частини лише 08.10.2024 року. Позивач правом на подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що в силу вимог ч.4 ст.304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції Відповідно до частини першої статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, оскільки апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами. Частиною 1 ст. 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судом першої інстанції правильно встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 з 17.12.2015 року по 19.02.2022 року проходила службу у військовій частині НОМЕР_1 , а з 23.08.2022 року по 08.10.2024 у військовій частині НОМЕР_4 , що підтверджується військовим квитком серії НОМЕР_5 . На виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду у справі №380/186/25 від 15.07.2025 року, яким зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 17.12.2015 до 28.02.2018, відповідачем виплачено 31.03.2026 року кошти в сумі 291567,07 грн. Задовольняючи позов, суд першої інстанції установив, що чинним законодавством не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою, звільненою з військової служби, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, оскільки загальні норми підлягають застосуванню лише за умови неврегульованості правовідносин нормами спеціального законодавства. Аналізуючи положення частини першої статті 117 КЗпП України суд першої інстанції зазначив, що обов`язок роботодавця сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, встановлені у статті 116 КЗпП України, а саме у день звільнення. Апеляційний суд надає правову оцінку спірним правовідносинам та враховує наступне. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За приписами ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, а право на своєчасне одержання винагороди захищається законом. Правовідносини з приводу проходження громадянином публічної військової служби унормовані, насамперед, приписами Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу" від 25.03.1992 р. №2232-ХІІ (в подальшому - Закон №2232-ХІІ) та Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей" від 20.12.1991 р. №2011-ХІІ (в подальшому - Закон №2011-ХІІ). Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону № 2232-ХІІ, військовою службою є державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язана із захистом Вітчизни. У зв`язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються передбачені законом пільги, гарантії та компенсації. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 9 Закону № 2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. З апеляційної скарги вбачається, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 19.08.2022 №254 старшого солдата ОСОБА_1 , планшетиста відділення планшетистів взводу обробки інформації роти управління командного пункту військової частини НОМЕР_6 , яка наказом Командувача Повітряних Сил ЗС України від 12 серпня 2022 року №80-РС увільнена від займаної посади та призначена планшетистом відділення планшетистів взводу обробки інформації роти управління командного пункту військової частини НОМЕР_7 , вважати такою, що справи та посаду здала з 19 серпня 2022 року виключена зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення та направлена до військової частини НОМЕР_4 АДРЕСА_3 для подальшого проходження служби. Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону №2232-XII, закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України. Частиною 7 ст. 26 Закону України № 2232-XII передбачено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України. Порядок звільнення військовослужбовців встановлений розділом ХІІ Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 р. №1153/2008 (в подальшому - Положення). Згідно з п. 233 Положення, військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця. Відповідно до п. 242 Положення, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов`язані у п`ятиденний строк прибути до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Вказаним Положенням визначені питання не тільки звільнення військовослужбовців, а й переміщення військовослужбовців. Так, пунктом 110 Положення визначено, що переміщення військовослужбовців здійснюється в разі, коли звільнення їх із посад або призначення на інші посади належить до номенклатури призначення різних посадових осіб. Переміщення осіб рядового складу, сержантського та старшинського складу за наявності обґрунтованих підстав з урахуванням висновків атестування, рекомендацій їх безпосередніх і прямих начальників на підставі клопотань командирів (начальників), які порушили питання про переміщення, здійснюється: між з`єднаннями, військовими частинами, оперативними командуваннями - наказами посадової особи, якій підпорядковані відповідні з`єднання, військові частини та оперативні командування; між видами Збройних Сил України та військовими частинами, які підпорядковані начальникам структурних підрозділів Генерального штабу Збройних Сил України, - наказом Головнокомандувача Збройних Сил України; між військовими частинами видів, родів військ (сил) Збройних Сил України та військовими частинами, які підпорядковані Міністерству оборони України, - наказом керівника служби персоналу Міністерства оборони України. Відповідно до п. 109 Положення, вибуття до нового місця служби військовослужбовця здійснюється після надходження витягу з наказу відповідного командира (начальника) військової частини про призначення, в тому числі доведеного технічними засобами передачі документованої інформації. Виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини має відбутися після здавання посади, але не пізніше ніж через місяць від дня одержання військовою частиною зазначеного витягу з наказу або іншого письмового повідомлення про переміщення по службі військовослужбовця. Таким чином, законодавством чітко відрізняються підстави виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини, яке здійснюється як при звільненні військовослужбовця у запас або у відставку, так і при переміщенні військовослужбовця по службі між військовими частинами одного та різних видів, родів військ. В останньому випадку військовослужбовець продовжує служити та отримувати грошове забезпечення. Між тим, позивач просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при її звільненні (виключенні зі списків), посилаючись на статті 116, 117 Кодексу законів про працю України (в подальшому - КЗпП України). Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Згідно з ч. 1 ст. 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Частиною 2 статті 117 КЗпП України визначено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Аналізуючи положення статей 116, 117 КЗпП України, суд апеляційної інстанції зазначає, що вказані статті встановлюють вимоги щодо строку розрахунку при звільненні та відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Питання відповідальності за несвоєчасну виплату заробітної плати (грошового забезпечення) не регламентуються статтями 116, 117 КЗпП України. Отже, відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення із ним розрахунку з боку роботодавця саме при звільненні особи. З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає, що обов`язковою умовою виникнення правових підстав для застосування норм ст. 117 КЗпП України є саме факт звільнення працівника (у спірному випадку військовослужбовця). Цей спір адміністративний суд вирішив на користь позивача, і на виконання судового рішення Львівського окружного адміністративного суду у справі №380/186/25 від 15.07.2025 відповідачем 31.03.2026 виплачено індексацію грошового забезпечення позивача у розмірі - 291567,07 грн. У межах цієї справи, 16.04.2026 ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому, зокрема, просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати їй середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені за період з 19.08.2022 року по 31.03.2026 року включно. Правова підстава цього позову норми ч.1 ст.116, ч.1 ст.117 КЗпП України. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, фактично виходив з того, що за приписами ст.117 КЗпП України позивач має право на виплату такого середнього заробітку. З урахуванням того факту, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби, допускається поширення норм ст.ст.116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними. У цьому контексті, судова колегія зауважує, що приписи ч.1 ст.47, ч.1 ст.116, ч.1 ст.117 КЗпП України установлюють загальне правило, згідно з яким, у випадку звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобов`язаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, то підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь затримки до дня фактичного розрахунку. Межі дії диспозиції ч.1 ст.117 КЗпП України визначені її гіпотезою, яка вказує на умови, за наявності яких вступає в дію правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку. Обставини, з настанням яких і необхідно здійснювати дане правило, пов`язані з саме фактами звільнення працівника та невиплатою йому з вини власника або ж уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення. Ці обставини не зазнали змін внаслідок унесення змін до ст.ст.116,117 КЗпП України Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022р. №2352-IX. Фактичні обставини цієї справи свідчать про те, що позивач не звільнялася з Військової частини НОМЕР_1 і відповідач, у даному випадку, не мав статусу власника або ж уповноваженого ним органу для проведення розрахунку в день звільнення позивача з військової служби. Отже, фактичні обставини цієї справи не відповідають гіпотезі ч.1 ст.117 КЗпП України, а тому ця норма не може бути застосована до спірних правовідносин. Поширення дії вказаної норми на випадок, який має місце у цій справі, протирічило б її змісту, сфері її дії й меті запровадження. З огляду на вказані обставини й міркування, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність будь-яких підстав для виплати позивачу середнього заробітку, передбаченого ч.1 ст.117 КЗпП України. Аналогічних висновків щодо застосування норм права дійшов Верховний Суд у постановах від 21.02.2024 у справі №520/1897/22 та від 26.06.2025 у справі № Початок форми 400/8927/23 і такі висновки відповідно до вимог ч.5 ст.242 КАС України, підлягають врахуванню судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Таким чином, доводи апеляційної скарги є суттєвими і свідчать про невідповідність висновків суду 1-ї інстанції обставинам справи та невірне застосування ним норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову. Однак, варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та лише суб`єктивній думці останнього. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»). Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи відповідача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. У силу вимог ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду 1-ї інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Отже, в обсязі встановлених обставин та враховуючи, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а також у зв`язку із тим, що деякі висновки суду не відповідають обставинам справи, судова колегія, діючи виключно в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, у відповідності до ч.1 ст.317 КАС України, вважає за необхідне скасувати рішення суду 1-ї інстанції та прийняти нове - про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Керуючись ст.308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - задовольнити. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 травня 2026 року - скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії - відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Ю. О. Калмикова судді В. С. Затолочний Н. М. Судова-Хомюк Повне судове рішення складено 15.07.26