Постанова 4851 № 440/6411/26

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 липня 2026 р. Справа № 440/6411/26 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Присяжнюк О.В., Суддів: Спаскіна О.А. , Любчич Л.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 10.06.2026 року (постановлену суддею Бойко С.С.) в справі № 440/6411/26 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України , Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій та бездіяльності протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: 18.05.2026 р., ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 , в якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_2 (з основної діяльності) від 20.07.2024 р. №120 в частині визнання ОСОБА_1 винним та притягнення до дисциплінарної відповідальності; зобов`язати військову частину НОМЕР_2 скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_2 (з основної діяльності) від 20.07.2024 р. №120 в частині визнання ОСОБА_1 винним та притягнення до дисциплінарної відповідальності; визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення військовослужбовця за червень, липень та серпень 2024 року; зобов`язати уповноважених осіб військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 недоотримане грошове забезпечення військовослужбовця за травень, червень, серпень 2024 року, на підставі, того що кримінальне провадження за фактом самовільного залишення частини № НОМЕР_3 було зареєстроване 06.09.2025 р. та в цей же день було закрите, у зв`язку з відсутністю складу ознак складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 407 КК України. Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 10.06.2026 р. позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України, Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - повернуто позивачу. Позивач, не погодившись із ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 10.06.2026 р. та направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження в справі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», Кодексу адміністративного судочинства України та на невідповідність висновків суду обставинам справи. Позивач зазначає, що на вимоги ухвали суду від 25.05.2026 р. ним направлено до суду першої інстанції заяву про усунення недоліків та заяву про поновлення строків, у якій було повністю аргументовано підстави пропуску строку на звернення до суду. Позивач вказує, що відповідь від 12.03.2026 р. №1526/25/2462 військової частини НОМЕР_1 , ним отримано 15.04.2026 р., після чого він дізнався про цілковите порушення його прав відповідачами. Також, зв`язку з масовим обстрілом країною агресором по енергетичній інфраструктурі на території України, через що було масове довготривале відключення електроенергії, позивач не мав змоги вчасно звернутись з наявним спором до суду. Відповідач подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції залишити без змін. Відповідно до ч. 2 ст. 312 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції, зокрема про повернення заяви позивачеві, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження). Згідно із ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Судовим розглядом встановлено, що ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 25.05.2026 р. позовну заяву залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 10 днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху шляхом подання до суду заяву про поновлення строку звернення до суду з цим позовом з доказами поважності причин його пропуску. 08.06.2026 р. на виконання вимог вищезазначеної ухвали суду надійшло клопотання про поновлення процесуального строку на звернення до суду, яке обґрунтована тим, що відповідь від 12.03.2026 р. №1526/25/2462 військової частини НОМЕР_1 , було отримано 15.04.2026 р. після чого ОСОБА_1 дізнався про цілковите порушення його прав. Також як на підставу пропуску строку звернення до суду позивач зазначив, що у зв`язку з масовим обстрілом країною агресором по енергетичній інфраструктурі на території України, через що було масове довготривале відключення електроенергії, позивач не мав змоги вчасно звернутися до суду з цим позовом. Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для задоволення заяви про поновлення процесуального строку для звернення з позовом до суду, у зв`язку з чим суд дійшов висновку, що позивачем було пропущено строк звернення до суду, при цьому, належних доказів поважності причин пропуску такого строку позивачем суду не надано. Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Згідно з ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Частиною 1 статті 118 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом. Дотримання строків звернення з адміністративним позовом є однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах. Вона дисциплінує учасників цих відносин у випадку, якщо вони стали спірними, запобігає зловживанням і можливості регулярно погрожувати зверненням до суду, сприяє стабільності діяльності суб`єктів владних повноважень щодо виконання своїх функцій. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах. Тому в разі пропущення строку звернення до суду належить обґрунтувати поважність причин пропущення такого строку. Поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтвердженні належними доказами. Право на звернення до суду не є абсолютним і на цьому неодноразово зауважував Європейський суд з прав людини, оскільки певна визначена процедура звернення за захистом свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права повинна бути передбачена нормами національного законодавства. І за таких обставин кожна особа, звертаючись до суду, повинна його (цього порядку) дотримуватися (рішення "Голдер проти Великої Британії" від 21.02.1975 р., "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16.12.1992 р.). Виходячи з принципу змагальності в адміністративному судочинстві, прав та обов`язків сторін у справі, визначених Кодексом, суд виключно з ініціативи та в межах доводів сторін може поновити строк звернення до суду за обґрунтованим їх зверненням. Згідно з ч. 1 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Під строком звернення до адміністративного суду розуміється строк, протягом якого особа має право звернутися з адміністративним позовом і розраховувати на одержання судового захисту. Дотримання цього строку є однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах, яка дисциплінує учасників цих відносин, запобігає зловживанням, сприяє стабільності діяльності суб`єктів владних повноважень щодо виконання своїх функцій. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності та неостаточності у відносинах. Відповідно до ч. 3 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Суд апеляційної інстанції зазначає, що правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин - вони повинні бути поважними, реальними або непереборними і об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інше подібне за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки. Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість пропущеного строку; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо. Визначення строку звернення до адміністративного суду в системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб`єкта владних повноважень в адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом установленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії в часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень. За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Під поняттям «дізнався» необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів. Суд вважає, що особа може дізнатися, що її права порушені, зокрема, при отриманні від органу, що здійснює виплату одноразової грошової допомоги відповіді (листа-відповіді, листа-роз`яснення) на надісланий запит щодо розміру допомоги, нормативно-правових документів, на підставі яких був здійснений саме такий розрахунок допомоги. Поняття «повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права, викладений в постанові Верховного Суду від 22.08.2024 р. в справі № 420/9301/24, від 08.05.2025 р. в справі № 154/548/21, від 14.01.2026 р. в справі № 300/681/25. Відповідно до ч. ч. 3, 5 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Суд апеляційної інстанції зазначає, що у цій справі спір стосується скасування скасувати наказу командира військової частини НОМЕР_2 про притягнення до дисциплінарної відповідальності та права позивача на виплату належного йому грошового забезпечення за червень, липень та серпень 2024 року. Умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема, у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю. Тобто, у тих випадках, коли спеціальним законодавством не врегульовані особливості щодо строку звернення до суду з позовом про стягнення належної військовослужбовцю суми грошового забезпечення, застосуванню підлягають загальні норми трудового законодавства. Суд апеляційної інстанції зазначає, що стаття 122 Кодексу адміністративного судочинства України не містить вимог, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці. Вказані правовідносини регулюються положеннями ст. 233 КЗпП України, оскільки, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, ст. 233 КЗпП України у частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед ч. 5 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права, викладений у постанові Верховного Суду від 03.08.2023 р. в справі № 280/6779/22. Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Таким чином, строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права, викладений в постанові Верховного Суду від 07.04.2026 р. в справі № 240/16469/24. Як вбачається з матеріалів справи, що цей спір стосується наявності підстав для нарахування та виплати позивачу грошового забезпечення за червень, липень та серпень 2024 р. тобто спірні відносини виникли в період дії норми, якою передбачено тримісячний строк звернення до суду. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначає, що позивач у даному позові оскаржує правомірність наказу командира військової частини НОМЕР_2 (з основної діяльності) від 20.07.2024 р. №120 в частині визнання ОСОБА_1 винним та притягнення до дисциплінарної відповідальності. Спірний наказ стосуються проходження позивачем публічної (військової) служби. Відповідно до ч. 5 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Позивач в обґрунтування пропуску строку зазначив, що про порушення своїх прав він дізнався 15.04.2026 р. після того як отримав від військової частини НОМЕР_1 відповідь від 12.03.2026 р. №1526/25/2462. Між тим, суд апеляційної інстанції встановив, що у листі військової частини НОМЕР_1 від 12.03.2026 р. №1526/25/2462 повідомлено про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності шляхом проведення службових розслідувань, за результатами яких командиром військової частини виданий оспорюваний наказ. Вказаний наказ слугував підставою для не нарахування та невиплати позивачу грошового забезпечення. Разом з цим, нарахування та виплата військовослужбовцю грошового забезпечення проводиться щомісячно, тому про неотримання грошового забезпечення позивач мав довідатись після ненадходження коштів на його рахунок за відповідний календарний місяць. Крім того, суд апеляційної інстанції враховує, що позивача в заяві про поновлення строку звернення до суду та в апеляційній скарзі зазначено, що лист відповідача від 12.03.2026 р. позивач отримав 15.04.2026 р. проте доказів на підтвердження того що позивач отримав лист саме 15.04.2026 р. до матеріалів справи не надано. Стосовно доводів апеляційної скарги про те, що позивач не мав змоги звернутися вчасно з позовом через масові обстріли країною агресором по енергетичній інфраструктурі, суд апеляційної скарги зазначає, що питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, в тому числі пов`язаних з обстрілами, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Проте, позивача не зазначено, конкретні обставини за яких позивач був позбавлений можливості вчасно звернутися до суду. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що поняття поважних причин пропуску процесуальних строків є оціночним, а його вирішення покладається на розсуд судді, суду. Згідно з ч. 1 ст. 45 Кодексу адміністративного судочинства України, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається. Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Водночас, обов`язок доведення обставин, з якими сторона пов`язує поважність причин пропуску строків звернення до суду, покладається на особу, яка звернулась до суду. Суд апеляційної інстанції вважає, що наведені позивачем підстави пропуску строку звернення до суду не підтверджені належними доказами та не наведено обставин об`єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права на звернення до суду з позовною заявою. В даному випадку позивачем було пропущено строк звернення до суду, при цьому, належних доказів поважності причин пропуску такого строку позивачем суду не надано. Із урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про повернення позовної заяви позивачу, у зв`язку із пропуском строку звернення до суду з позовом. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку. Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають. Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 10.06.2026 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 312, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 10.06.2026 в справі № 440/6411/26 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя О.В. Присяжнюк Судді О.А. Спаскін Л.В. Любчич