Постанова Київський апеляційний суд № 757/28054/23-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/1881/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 червня 2026року місто Київ справа №757/28054/23-ц Київський апеляційний судв складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В. суддів: Ратнікової В.М., Таргоній Д.О. за участю секретарів судового засідання - Олешко Л.Ю., Балкової А.С. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 липня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Новака Р.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання договору недійсним, стягнення збитків та відшкодування моральної шкоди, - В С Т А Н О В И В: В липні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Печерського районного суду міста Києва з позовом до відповідача, в якому просила: визнати недійсним договір надання послуг №2007/03 від 29 липня 2020 року, укладений між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; стягнути з відповідача збитки у розмірі 222360 грн. та моральну шкоду у розмірі 50000 грн. В обґрунтування вимог посилалася на те, що вона отримавши захоплення та бажання отримати нові знання 29 липня 2020 рокууклала з ФОП ОСОБА_2 договір надання послуг навчання №2007/3, предметом якого було надання відповідачем послуг з навчання практичними навичками вишивки, в рамках авторського курсу, який складався з теоретичної та практичної частини, складеної на підставі авторської програми «Ave School». Вказувала, що вартість послуг становила 111180 грн., які були сплачені нею у повному обсязі. Зазначала, що під час навчання вона була незадоволена наданими їй послугами та дослідивши умови договору виявила порушення, які проявлялись в такому: 1) авторські права «Ave School» не мають державної реєстрації, 2) вказаною торгівельною маркою володіє стороння особа; 3) на сторінці «Ave School» в соціальній мережі «інстаграм» ОСОБА_3 значиться як «лаборант», в той час, коли на її власній сторінці вона себе зазначає як «викладач «Ave School». Посилалася на те, що після її вимог до відповідача надати відповіді на зазначені порушення відповідач повідомив, що в односторонньому порядку розриває договір на підставі пункту 3.5 договору, відповідно до якого, розірвання договору передбачає повернення грошових коштів у розмірі 16350 грн. Вказувала, що відповідач розірвав з нею договір достроково, при цьомуповний курс навчання вона не пройшла, а відтак послуги відповідача фактично їй не надані та зазначена сума не була повернута. Зазначала, що внаслідок здійснення відповідачем нечесної підприємницької діяльності та введення її в оману їй нанесені збитки та завдано моральної шкоди. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 25 липня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування матеріального та порушення процесуальних норм права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити у повному обсязі. В обґрунтування вимог посилалася на те, що основними підставами позову про визнання договору недійсним були: виявлення факту відсутності у відповідача жодних прав на авторську програму «AVE School»; встановлення факту відсутностізареєстрованої авторської програми «AVE School» як об`єкта авторських та суміжних прав; навмисне введення в оману, надання їйнеправдивої інформації, приховування дійсної інформації, з метою спонукання їїна укладення оскаржуваного договору та отримання від неїкоштів за послуги, які відповідач неспроможна та не має законних прав надавати. Вважає,що суд першої інстанції порушив принцип диспозитивності та принцип верховенства права, що встановлені статтями 13 та 10 ЦПК України. Вказувала, що відповідач немає жодних підтверджуючих документів щодо наявності правових підстав використання чужої авторської програми, а суд першої інстанції цей факт не перевіряв, не досліджував та повністю проігнорував, не надавши належної оцінки поданим доказам. Зазначала, що договором передбачено, що викладачі мають бути досвідчені та кваліфіковані за програмою, проте оскільки «авторської Програми, зареєстрованої в установленому порядку» не існує, відтак і викладачі не могли бути кваліфікованими. Посилалася на те, що спірний договір укладено з порушенням норм ЦК України, Закону України «Про авторське право і суміжні права» №3792-ХІІ та Закону України«Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Вказувала, що відповідач не надала жодних документів на підтвердження правомірності використання програми «AVE School». Зазначала, що послуги за договором в повному обсязі та належної якості вонане отримала та не могла отримати з огляду на те, що відповідач не мала ні юридичних підстав, ні практичних навичок надання відповідних послуг, а також, беручи до уваги той факт, що відповідач застосувала до неї обман, керуючись ч.2 ст.230 ЦК України, вважає, що ФОП ОСОБА_2 має відшкодувати на її користь збитки у розмірі 222360 грн. Вказувала, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що внаслідок здійснення відповідачем нечесної підприємницької діяльності та введення їїв оману, їй були нанесені збитки та спричинено навмисними діями відповідача моральну шкоду, яку вона оцінюєв 50000 грн. 01 травня 2026 року від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання просила залишити скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, посилаючись на її безпідставність та необгрунтованість. Вказувала на те, що доводи позивача про введення її в оману через використання терміну «зареєстрована авторська програма» не підтверджуються належними та допустимими доказами. Зазначала, що для визнання правочину недійсним через обман необхідно довести умисел, при цьому наявність заявки на ТМ, договору, детального додатка до договору та факт реального проведення занять для яких відповідач забезпечив локацію, авторську програму та матеріали, а також повернення відповідачем за власної ініціативи коштів за ненадану частину послуг повністю виключають наявність умислу відповідача на введення апелянта в оману. Представник позивача в судовому засіданні суду апеляційної інстанції підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити. Відповідач всудове засідання не з`явилася, про день, час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином. Відповідач подала заяву, в якій просила розглядати справу у її відсутність, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Колегія суддів вважає за можливе розглядати справуу відсутність відповідача на підставі ч.2 ст. 372 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилалася на те, що договір укладений під впливом обману та із застосуванням нечесної підприємницької практики з боку відповідача, такі дії відповідача є забороненими, оскільки Законом забороняється нечесна підприємницька практика, що виключає будь-яку діяльність, що вводить в оману споживача. Позивач зазначала, що її ввели в оману відносно того, що відповідач має ліцензії на надання послуг з навчання, а тому під час підписання договору її волевиявлення не було вільним. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для його задоволення. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, 29 липня 2020 року ОСОБА_1 (замовник) та ФОП ОСОБА_2 (виконавець) уклали договір надання послуг навчання №2007/3, предметом якого є надання виконавцем послуг з навчання практичним навичкам вишивки. Згідно з п.п.1.2, 1.3 вказаного договору послуги надаються виконавцем в рамках авторського курсу, який складається з теоретичної частини, складеної на підставі авторської програми «AVE School», зареєстрованою як об'єкт авторських прав та суміжних прав, та практичної частини, яка полягає у наданні практичних знань кваліфікованим за програмою викладачем. Погодження замовника з умовами курсу та порядком відбувається шляхом підписання договору та додатків до нього, в тому числі з метою посвідчення факту ознайомлення. Розділом 3 договору визначені права виконавця та замовника, у тому числі замовник має право отримати сертифікат про проходження курсу за програмою у разі успішного складання фінального тесту (п.п.3.2.5 договору). У п.6.1 зазначеного договору визначено, що вартість послуг становила 111180 грн. Відповідно до додатку до договору надання послуг навчання №2007/3 від 29 липня 2020 року сторони договору погодили порядок навчального процесу. З квитанції від 28 серпня 2020 року вбачається, що позивач сплатила ФОП ОСОБА_2 за договором №2007/3 від 29 липня 2020 року 111180 грн. Електронним листом від 28 березня 2021 року ФОП ОСОБА_2 повідомила ОСОБА_1 про розірвання договору надання послуг навчання №2007/3 від 29 липня 2020 року в односторонньому порядку з 29 березня 2021 року на підставі пункту 5.3. договору (непроходження чергової атестації). Належна позивачу сума для повернення за невикористанні заняття складає 16350,00 грн. 31 березня 2021 року ОСОБА_1 надіслала на електронну адресу ФОП ОСОБА_2 претензію, в якій зазначила, що ФОП ОСОБА_2 в порушення пункту 1.2 не надала документів про реєстрацію авторських прав програми «AVE School», в порушення пункту 1.4 не надано підтверджень кваліфікаційного рівня в сфері швейного, вишивального та економічного направлення викладачів, в порушення умов договору не узгоджено розклад проведення занять та не повідомлено про їх початок, вона як замовник послуг не отримала інформацію стосовно організації та отримання занять в рамках надання послуг, не надано їй необхідну літературу, вона не була ознайомлена з пам'яткою, не ознайомлена з вимогами до атестації. У зв'язку з неналежним виконанням договору просила повернути їй сплачений аванс в сумі 111180,00 грн. 14 квітня 2021 року адвокат позивача звернулася до ФОП ОСОБА_2 з адвокатським запитом, в якому просила надати документи щодо авторського права на авторську програму «AVE School», документи, які підтверджують передачу автором ФОП ОСОБА_2 у користування прав на авторську програму, копію ліцензії на надання освітніх послуг, копії договорів з викладачами, копію пам'ятки ОСОБА_1 , документ, який встановлює порядок проходження атестації, копію акту приймання-передачі наданих послуг. Відповідач 23 квітня 2021 року надала відповідь на адвокатський запит представника позивача, в якій зазначила, що укладений договір не є освітньою послугою, акти приймання-передачі не передбачені укладеним договором, згідно умов пунктів 5.1., 5.2. та 5.3. договору позивач має скласти всі передбаченні курсом атестації та фінальний тест, позитивне складання позивачем атестації є підставою для переходу на іншу частину курсу, позитивне складання фінального тесту є підставою для отримання сертифікату про проходження курсу. У пункті 18 частини першої статті 1 Закону України «Про освіту» зазначено, що освітня послуга - комплекс визначених законодавством, освітньою програмою та/або договором дій суб'єкта освітньої діяльності, що мають визначену вартість та спрямовані на досягнення здобувачем освіти очікуваних результатів навчання. Частиною 3 статті 8 вказаного Закону визначено, що неформальна освіта - це освіта, яка здобувається, як правило, за освітніми програмами та не передбачає присудження визнаних державою освітніх кваліфікацій за рівнями освіти, але може завершуватися присвоєнням професійних та/або присудженням часткових освітніх кваліфікацій. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина 1 статті 901 ЦК України). Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. За правилом частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частина друга статті 639 ЦК України). Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частинами першою, третьою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Вирішуючи питання недійсності спірного договору із посиланнями на положення статей 203, 215 ЦК України позивач повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення. Без доведення цих обставин суд не має підстав для задоволення позову. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, в разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Положеннями статті 230 ЦК України визначено, що якщо одна зі сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст.229 цього кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю. Відповідно до частин 1, 2 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Статтею 19 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено заборону нечесної підприємницької практики. Так, нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика вважається такою, що вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, шляхом надання йому неправдивої чи неповної інформації або ненадання інформації про: 1) основні характеристики продукції, такі як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару; 2) гарантійний строк та гарантійне обслуговування продукції; 3) будь-які застереження щодо прямої чи опосередкованої підтримки виробником продавця або продукції; 4) спосіб продажу, ціну або спосіб розрахунку ціни, наявність знижок або інших цінових переваг; 5) умови оплати, доставки, виконання договору купівлі-продажу; 6) потреби у послугах, заміні складових чи ремонті ; 7) місце розташування і повну назву продавця, а в разі потреби - місце розташування і повну назву особи, від імені якої виступає продавець; 8) характер, атрибути та права продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди; 9) небезпеку, що загрожує споживачу у зв`язку з покупкою та/або використанням продукції; 10) права споживача, у тому числі право відмовитися від продукції (для відповідних видів товарів, робіт і послуг), право на заміну продукції або відшкодування збитків. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Підприємницька практика, яка істотно спотворює або може істотно спотворити економічну поведінку лише чітко визначеної (окремої) групи споживачів, особливо вразливих до такої діяльності через їх розумові або фізичні вади, вік чи довірливість, у разі якщо продавець мав об`єктивну можливість передбачити їх поведінку та особливості, має оцінюватися з точки зору середньостатистичного представника такої групи, а також з урахуванням припущення, що, зважаючи на викладені обставини, можливість здійснити свідомий і компетентний вибір відсутня і споживач помиляється при вчиненні правочину щодо обставин, які мають істотне значення. Зазначені умови не стосуються законної рекламної діяльності, у тому числі створення заяв або виразів, які не можуть бути сприйняті буквально. Перелік форм підприємницької практики, що вводить в оману, не є вичерпним. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Суб`єкти господарювання, їх працівники несуть відповідальність за нечесну підприємницьку практику згідно із законодавством. Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним. Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі №201/8412/18. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 підписавши договір та додаток до нього добровільного погодилася з умовами курсу та порядком його проходження. При цьому, позивач не заперечує факт укладення оспорюваного договору та в подальшому участь у заняттях та виконанні завдань. З порядку навчального процесу вбачається, що заняття розпочаті у жовтні 2020 року, проте позивач висловила невдоволення наданими послугами лише у березні 2021 року. З укладеного між сторонами договору вбачається, що він не містить будь-яких посилань на те, що після закінчення курсу буде видаватись відповідний сертифікат, зі штампом або офіційною відміткою на документі державного коледжу, більше того, умовами пункту 5.1.2 передбачено що позитивне складання атестації є підставою для переходу на іншу частину курсу, в свою чергу, позитивне складення фінального тесту є підставою отримання сертифікату про проходження курсу. Також відповідно до Закону України «Про освіту» ліцензуванню підлягає освітня діяльність, а не лише сам навчальний заклад. Фізичні особи-підприємці (ФОП) мають законне право надавати освітні послуги, проте обсяг їхньої відповідальності та потреба в ліцензії повністю залежать від формату навчання Відповідно до вимог законодавства неформальна освіта не передбачає отримання визнаних державою дипломів або сертифікатів державного зразка за певним рівнем освіти. Тому така діяльність не потребує отримання ліцензії. Оскільки договір про надання послуг навчання №2007/3 був укладений з ФОП, а не із закладом освіти, а відтак посилання позивача на здійснення незаконної діяльності ФОП ОСОБА_2 без ліцензії колегія суддів відхиляє як необгрунтовані. Щодо доводів позивача про відсутністьу відповідача жодних прав на авторську програму «AVE School» колегія суддів вважає необхідним зазначити наступне. Пункт 1.2 договору має посилання на те, що послуги надаються виконавцем в рамках авторського курсу, який складається з теоретичної частини, складеної на підставі авторської програми «AVE School», зареєстрованого як об`єкт авторських прав та суміжних прав, та практичної частини, яка полягає у наданні практичних знань кваліфікованим за програмою викладачем. В самому договорі не зазначається, що вказана програма є авторським правом саме відповідача. Відповідно до ч.ч.1, 3ст.9Закону України «Про авторське право і суміжні права» авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення. Для виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрація авторського права чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також виконання будь-яких інших формальностей. Отже, наявність чи відсутність державного свідоцтва про реєстрацію авторського права не впливає на обсяг та якість послуг. Таким чином, позивач не довела, що її ввели в оману відносно того, що відповідач має ліцензії на надання послуг з навчання та що під час підписання договору її волевиявлення не було вільним. Посилання позивача на те, що відповідач без жодних законних підстав використовує чужу торговельну марку, а саме, на печатці відповідача значиться: «Фізична особа підприємець Левченко К.І. TECHNOLOGY AVE School НОМЕР_1 АДРЕСА_1 »не стосується предмету спору. Крім того, рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 28листопада 2022 року, яке залишене без змін Постановою Дніпровського апеляційного суду від 15березня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ФОП ОСОБА_6 про захист прав споживача шляхом стягнення збитків та відшкодування моральної шкоди відмовлено (справа №225/3116/21). Вказані рішення набрали законної сили. Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позову є законним і обґрунтованим, відповідає обставинам справи та положенням матеріального закону, оскільки позивачем не доведено підстав для визнання договору недійсним. Доводи апеляційної скарги зводяться лише до переоцінки доказів, яким суд надав відповідну правову оцінку. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Отже, суд першої інстанції всебічно і об`єктивно дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й постановив рішення, що відповідає вимогам закону, тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає. Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 липня 2024 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 09 липня 2026 року. Головуючий: Судді: