Постанова 4824 № 754/18035/25

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД вул. Солом`янська, 2-а, м. Київ, 03110 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua Унікальний номер справи 754/18035/25 Апеляційне провадження № 22-ц/824/10174/2026Головуючий у суді першої інстанції - Скрипка О.І. Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 02 липня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі: суддя-доповідач Оніщук М.І., судді Шебуєва В.А., Кафідова О.В., секретар Цалко Д.М., за участю: представника відповідача Нестеренка О.С. , розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 04 березня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду "Житло-Сервіс" про зміну формулювання причин звільнення, В С Т А Н О В И В: У жовтні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до Деснянського районного суду м. Києва з позовом до Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду "Житло-Сервіс", згідно з яким просив: - визнати формулювання причини звільнення начальника юридичного відділу Комунального підприємства "Житло-Сервіс" ОСОБА_2, які було вказано у Наказі № 83-к/тр від 28.07.2025 та в записі № 28 від 28.07.2025 у Трудовій книжці останнього, такими, що не відповідають ч. 3 ст. 38 КЗпП України; - змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону - ч. 3 ст. 38 КЗпП України - "Звільнений з посади з 28.07.2025 за власним бажання у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Позовні вимоги обгрунтовано тим, що 14.03.2024 ОСОБА_2 було прийнято на посаду начальника юридичного відділу Комунального підприємства "Житло-Сервіс". Наказом № 145-к/тр від 21.11.2024 позивача було звільнено у зв`язку із систематичним невиконанням працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором, п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Наказом № 82 к/тр від 25.07.2025 "Про поновлення на посаді за рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 24.07.2025 № 754/17754/24" позивача було поновлено на попередній посаді. 28.07.2025, керуючись ч. 3 ст. 38 КЗпП України, позивачем було подано заяву про розірвання трудового договору, який було укладено на невизначений строк, з ініціативи працівника наступного змісту: "Прошу розірвати з 28.07.2025 трудовий договір за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю". Разом з тим, запис № 28 від 28.07.2025, який було зроблено у його трудову книжку не відповідає формулюванню, яке визначено диспозицією ч. 3 ст. 38 КЗпП України, і взагалі не містить посилання на ч. 3 ст. 38 КЗпП України. За вказаних обставин, а також посилаючись на те, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 24.07.2025 його звільнення, оформлене Наказом № 145-к/тр від 21.11.2024, було визнано незаконним, тобто факт невиконання роботодавцем законодавства про працю є встановленим, позивач просив позов задовольнити. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 04.03.2026 у задоволенні позову відмовлено (а.с. 103-112). В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. В обгрунтування апеляційної скарги вказує на неврахування судом першої інстанції того, що оскільки лише 17.11.2025 йому, як працівнику, було вручено копію наказу відповідача від 28.07.2025 "Про звільнення працівника", місячний строк, який давав йому право звернутися до суду, почався саме з 17.11.2025 і мав закінчитися 17.12.2025. Також, до апеляційної скарги на рішення суду позивачем включено заперечення на ухвали, які не підлягають окремо оскарженню, а саме: - ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 29.10.2025 про залишення позовної заяви без руху із наданням строку для усунення недоліків; - ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 04.03.2026 про відмову у задоволенні заяви позивача про поновлення процесуального строку та прийнятті позовної заяви зі зміненим предметом та підставою; - ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 18.03.2026 про відмову у задоволенні заяви позивача про зауваження щодо технічного запису судового засідання або протоколу судового засідання. Так, вважає, що судом першої інстанції було безпідставно визначено в якості недоліку позовної заяви несплату судового збору за дві вимоги немайнового характеру у розмірі 1937 грн. 92 коп., адже п. 2 прохальної частини його позовної заяви це не позовна вимога, а причинно-наслідковий зв`язок з п. 1, яким суд зобов`язано так вчинити за приписами першого речення ч. 3 ст. 235 КЗпП України. У зв'язку із наведеним та у відповідності до п.п. 2 п. 1 ч. 2, ч. 3 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" вважає, що розмір судового збору за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою, повинен був складати 1211 грн. 20 коп. (0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 29.10.2025) х 0.8 (коефіцієнт для пониження відповідного розміру ставки судового збору) = 968 грн. 96 коп. Також, вважає, що суд першої інстанції за наслідками розгляду заяви позивача про поновлення процесуального строку повинен був постановити дві ухвали, які повинні були викладатися окремими документами. У такому разі, позивач мав би реалізувати своє право оскаржити їх в апеляційному порядку окремо від рішення суду у порядку, який передбачено п.п. 6, 10 ч. 1 ст. 353 ЦПК України. При цьому, зауважує про неврахування судом першої інстанції того, що до заяви про поновлення процесуального строку, яка була сформована в системі "Електронний суд" 04.03.2026, ним було додано позовну заяву лише зі зміненим предметом позову. Натомість, підстава позову зі зміненим предметом залишилася незмінною, а саме недостовірні дані, які були внесені до Наказу Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду "Житло-сервіс" від 28.07.2025 № 83к/тр "Про звільнення працівника". Крім того, на думку апелянта, поза увагою суду першої інстанції залишилася та обставина, що протоколи судового засідання №№ 5807232, 6015961 (а.с. 56, 93) містять недостовірні дані, а судове засідання відбувалося з порушенням вимог ст. 7, ч. 4 ст. 211 ЦПК України. Відтак, на думку апелянта, висновок суду про відсутність доведених фактів існування порушення відповідачем трудового законодавства відносно позивача суперечить фактичним обставинам справи та вимогам трудового законодавства, що є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення (а.с. 147-152). Позивач у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Надіслав до суду письмову промову у судових дебатах, в якій підтримав апеляційну скаргу та просив задовольнити, а також подав заяву про розгляд справи без його участі. Представник відповідача у судовому засіданні щодо задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на її безпідставність та необгрунтованість. Враховуючи положення ч.2 ст. 372 ЦПК України, судом апеляційної інстанції визнано за можливе розглянути справу за відсутності позивача, оскільки його неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи. Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення представника відповідача, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, наказом №23-к/тр від 13.03.2024 "Про прийняття на роботу ОСОБА_2 " позивача ОСОБА_2 було прийнято на посаду начальника юридичного відділу КП "Житло-сервіс" з 14.03.2024 року за основним місцем роботи зі строком випробування два місяці. Згідно наказу №145-к/тр "Про звільнення за систематичне невиконання обов`язків ОСОБА_2 " від 21.11.2024 року, у зв`язку з тим, що ОСОБА_2 має дисциплінарне стягнення у вигляді догани та позбавлений преміальних виплат за невиконання п.3.1.12 правил внутрішнього трудового розпорядку (наказ «Про дисциплінарне стягнення у вигляді догани на ОСОБА_2 » від 23 жовтня 2024 року № 1д) та догану у зв`язку з невиконанням без поважних причин своїх прямих посадових обов`язків, покладених трудовим договором, а саме п.2.9 та п.2.23 Посадової інструкції, п.3.6 Положення про юридичний відділ, ігнорування виконання доручень директора та Протокола наради від 24.10.2024 року № 23, пункту 1 (наказ «Про оголошення догани ОСОБА_5 » від 04 листопада 2024 року № 2д), позивача ОСОБА_2 звільнено 21.11.2024 року у зв`язку із систематичним невиконанням працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором п.3 ч.1 ст.40 КЗпП України. Рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 24.07.2025 року у справі № 754/17754/24 позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково, Поновлено ОСОБА_2 на посаді начальника юридичного відділу КП «Житло-сервіс» з дня звільнення - 21 листопада 2024 року та стягнуто з КП «Житло-сервіс» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 235526 грн. 72 коп. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць. Постановою Київського апеляційного суду від 16.10.2025 року вказане рішення суду залишено без змін. Наказом №82 к/тр від 25.07.2025 року «Про поновлення на посаді за рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 24 липня 2025 р. №754/17754/24» позивача ОСОБА_2 було поновлено на попередній посаді. 28.07.2025 року позивач подав відповідачу заяву про розірвання трудового договору, який було укладено на невизначений строк з ініціативи працівника наступного змісту: «Прошу, розірвати з 28 липня 2025 року, трудовий договір за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю». У трудовій книжці позивача також міститься запис №28 від 28.07.2025 року наступного змісту: «Звільнений з посади з 28.07.2025 року за ст.38 КЗпП України за власним бажанням», підстава - н-з № 83к/тр від 28.07.2025 року. Звертаючись до суду з позовом, позивач, як на підставу для його задоволення, посилався на те, що запис № 28 від 28.07.2025, який було зроблено у його трудову книжку, не відповідає формулюванню, яке визначено диспозицією ч. 3 ст. 38 КЗпП України, і взагалі не містить посилання на ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Так, згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. У статті 23 Загальної Декларації з прав людини визначено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення. Положеннями статті 3 КЗпП України визначено, що трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Згідно зі статтею 2 КЗпП України, право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Частиною 1 ст. 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом, за якою власник підприємства або уповноважений ним орган зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Відповідно до ст. 139 КЗпП України, працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір. Трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням роботодавця і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) на основі типових правил (ст. 142 КЗпП України). Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника - статтями 38 і 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу - статтями 40, 41, 43, 43-1 і підстави розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) - статтею 45 цього Кодексу. Відповідно до положень ст.38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили. Обов`язковою умовою для звільнення за власним бажанням згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України є порушення власником трудового законодавства або умов трудового договору. При цьому для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника. Розірвання трудового договору за частиною третьою статті 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою має значення, чи мали місце порушення з боку роботодавця законодавства про працю чи умов колективного чи трудового договору, а також письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку. Отже, при вирішенні трудового спору щодо припинення трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України визначальним є те, чи мали місце порушення трудового законодавства зі сторони роботодавця стосовно працівника на момент подання таким працівником заяви про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України. Особливістю розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України є те, що працівник має право самостійно визначити строк розірвання трудового договору. Роботодавець може не погоджуватись з тим, що мають місце порушення, які відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України є підставами для розірвання трудового договору за ініціативою працівника у визначені ним строки, що, у свою чергу, свідчить про виникнення трудового спору (постанова Верховного Суду від 16 червня 2022 року в справі № 211/5625/19 (провадження № 61-5942св21)). Умовою розірвання трудового договору з ініціативи працівника згідно з частиною першою статті 38 КЗпП України є власне бажання працівника, зумовлене неможливістю продовжувати роботу з підстав особистих його обставин. Згідно з частиною третьої цієї статті - винні дії власника або уповноваженого ним органу через невиконання законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору. Підприємство у разі незгоди з підставою звільнення, заявленою позивачем, повинно було відмовити у розірванні трудового договору на таких підставах, а не звільняти працівника в односторонньому порядку, змінивши підстави розірвання трудового договору (постанова Верховного Суду від 29 вересня 2023 року у справі № 279/402/20 (провадження №61-6175св22)). Отже, для висновку про наявність підстав для звільнення працівника відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України доказуванню підлягає факт існування порушень роботодавцем трудового законодавства стосовно працівника на момент подання ним такої заяви про звільнення. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 182/1207/21 (провадження № 61-2375св23)). Разом з тим, у відповідності до положень ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з вимогами ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. При цьому, ч.1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, з урахуванням цих норм, суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Разом з тим, у порушення вищенаведених вимог законодавства, позивачем не було надано жодних доказів того, що з моменту поновлення позивача на роботі згідно наказу №82 к/тр від 25.07.2025 року «Про поновлення на посаді за рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 24 липня 2025 р. №754/17754/24», яким позивача ОСОБА_2 було поновлено на попередній посаді, і станом на 28.07.2025 року (момент подання позивачем заяви про звільнення) відповідачем щодо позивача було допущено будь-які порушення трудового законодавства. Також, відсутні будь-які докази того, що неправильне формулювання причини звільнення будь-яким чином перешкоджає працевлаштуванню позивача. Посилання позивача на те, що рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 24.07.2025 року, яке було ухвалено у цивільній справі №754/17754/24, було встановлено порушення законодавства про працю з боку Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-сервіс», в зв`язку із чим ним було прийнято рішення про розірвання трудового договору саме на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України, колегія суддів вважає безпідставними, адже вказаним рішенням суду дійсно було встановлено порушення прав позивача при звільненні, яке мало місце в листопаді 2024 року. Проте, спір було вирішено на користь позивача шляхом його поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, тобто, порушені трудові права позивача було поновлено у повному обсязі. Відтак, за відсутності доведених фактів існування порушень відповідачем, як роботодавцем, трудового законодавства відносно позивача, як працівника, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для звільнення позивача відповідно до ч.3 ст.38 КЗпП України, а тому правомірно відмовив йому у задоволенні його позовних вимог. Доводи апелянта про неврахування судом першої інстанції того, що оскільки лише 17.11.2025 йому, як працівнику, було вручено копію наказу відповідача від 28.07.2025 "Про звільнення працівника", місячний строк, який давав йому право звернутися до суду, почався саме з 17.11.2025 і мав закінчитися 17.12.2025, колегія суддів вважає безпідставними, з огляду на наступне. Так, частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Передбачені у положеннях статей 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. При цьому, норми КЗпП України не містять вичерпного переліку причин, які можна вважати поважними при пропуску строку звернення до суду, вони враховуються у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Тобто, поважність причин означає, що працівник не ставився безвідповідально до питання про захист своїх прав, але його зверненню за захистом перешкоджали об`єктивні причини. Поважні причини пропущення строку, встановленого у частині першій статті 233 КЗпП України, необхідно кваліфікувати як ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, норма статті 233 КЗпП України деталізує це правило стосовно випадків звільнення працівника. У такому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки: в залежності від того, яка з цих подій відбулася раніше. Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин. Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом «ex officio», незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (частина третя статті 267 ЦК України). Встановивши, що строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору пропущено, суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, з оспорюваним наказом від 28.07.2025 року позивач ознайомився 28.07.2025 року. З пояснень сторін судом першої інстанції також встановлено, що на момент звільнення трудова книжка знаходилась на іншому місці роботи позивача та була надана ним пізніше, а саме 17.11.2025, для внесення відповідного запису. З моменту ознайомлення з вказаним наказом і до 17.11.2025 (вже під час розгляду даної справи в суді) позивач до відповідача із будь-якими заявами щодо отримання копії наказу не звертався, трудову книжку для внесення запису з 28.07.2025 по 17.11.2025 відповідачу не надавав. При цьому, судом першої інстанції враховано, що лише 17.11.2025 року, після отримання в електронному кабінеті 14.11.2025 року відзиву представника відповідача із посиланням на положення ст.233 КЗпП України, позивач звернувся до відповідача за отриманням копії наказу. Таким чином, встановивши факт ознайомлення позивача із оспорюваним наказом 28.07.2025, невчинення ним жодних дій щодо отримання його копії та надання трудової книжки для внесення відповідного запису до 17.11.2025, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що звернення позивача 27.10.2025 із даним позовом до суду здійснено із порушенням пропуску строку для звернення до суду відповідно до ст.233 КЗпП України і підстави для поновлення якого відсутні. Щодо заперечень позивача на ухвалу суду першої інстанції від 29.12.2025 про залишення позовної заяви без руху, слід зазначити, що, як вже зазначалося вище, позивачем при звернення до суду першої інстанції було заявлено дві вимоги немайнового характеру: про визнання формулювання причини звільнення позивача, які було вказано у Наказі № 83-к/тр від 28.07.2025 та в записі № 28 від 28.07.2025 у Трудовій книжці останнього, такими, що не відповідають ч. 3 ст. 38 КЗпП України; про зміну формулювання та зазначення в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону - ч. 3 ст. 38 КЗпП України - "Звільнений з посади з 28.07.2025 за власним бажання у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, ч. 3 ст. 38 КЗпП України. У свою чергу, згідно з ч. 3 ст. 6 Закону України "Про судовий збір" у разі коли в позовній заяві об`єднано дві та більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру. За вказаних обставин, правильним є висновок суду першої інстанції про те, за подання даної позовної заяви позивачу слід було сплатити судовий збір за 2 вимоги немайнового характеру у розмірі 1937,92 грн. Щодо доводів апелянта про те, що за наслідками розгляду заяви позивача про поновлення процесуального строку суд першої інстанції повинен був постановити дві ухвали, які повинні були викладатися окремими документами, та у такому б разі він міг би реалізувати своє право оскаржити їх в апеляційному порядку окремо від рішення суду, слід зауважити відсутність роз`яснення порядку або строків в ухвалі суду не продовжує автоматично строк на оскарження і не є підставою для його безумовного поновлення. Посилання апелянта на недостовірність даних у протоколах судового засідання №№ 5807232, 6015961 не підтверджуються жодними належними та допустимими доказами та зводяться лише до власних припущень позивача. З вищенаведеного вбачається, що доводи апелянта щодо незаконності оскаржуваного рішення не грунтуються на вимогах закону, суперечать наявним у справі доказам та фактичним обставин справи, а отже не спростовують та не впливають на законність і обгрунтованість ухваленого судом рішення. Крім цього, наведені в апеляційній скарзі інші доводи, які на думку апелянта, є підставою для скасування рішення суду, є тотожними із його поясненнями на обгрунтування позовних вимог, ці доводи були предметом судового розгляду в суді першої інстанції, яким суд надав грунтовну оцінку, яка узгоджується з вимогами закону і з якою у суду апеляційної інстанції відсутні підстави не погодитися. Таким чином, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам позивача належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності та постановив законне, та правильне по суті рішення. При апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення, в справі не виявлено. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду вищевикладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду без змін. Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 372, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 04 березня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду "Житло-Сервіс" про зміну формулювання причин звільнення - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду. Повний текст постанови складений 10 липня 2026 року. Суддя-доповідач М.І. Оніщук Судді В.А. Шебуєва О.В. Кафідова