Окрема думка КЦС ВС № 727/13656/24

ОКРЕМА ДУМКА судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Петрова Є. В. 06 липня 2026 року м. Київ щодо ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2026 року у справі № 727/13656/24 (провадження № 61-8076ск26) за заявою ОСОБА_1 про прийняття звіту про виконання судового рішення за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 травня 2026 року у складі колегії суддів Одинака О. О., Височанської Н. К., Литвинюк І. М. У лютому 2026 року ОСОБА_1 подала до суду заяву, в якій просила: - прийняти її звіт про виконання ухвали Шевченківського районного суду міста Чернівців від 06 лютого 2025 року, зміненої постановою Чернівецького апеляційного суду від 01 квітня 2025 року, якими її зобов`язано забезпечити щоденне спілкування малолітнього ОСОБА_3 з батьком ОСОБА_2 за допомогою засобів зв`язку, зокрема мобільних застосунків «Viber» та «Telegram», шляхом надання дитині доступу до мобільного телефону, а також повідомити батькові фактичне місце перебування дитини; - встановити їй новий (додатковий) строк для подання звіту про виконання судового рішення, протягом якого вона продовжуватиме вживати заходів, спрямованих на відновлення контакту між малолітнім ОСОБА_3 та його батьком ОСОБА_2 . На обґрунтування заяви зазначала, що вживає всіх залежних від неї заходів для виконання судового рішення, зокрема проводить із дитиною бесіди щодо необхідності підтримання спілкування з батьком, забезпечує отримання нею психологічної допомоги та звертається до компетентних державних органів з питань сприяння відновленню такого спілкування. Посилаючись на активну поведінку, спрямовану на налагодження взаємин між дитиною та батьком, а також на психологічний стан дитини й пережиті нею події, які зумовлюють негативне емоційне ставлення до спілкування з батьком та потребують тривалої психологічної роботи, ОСОБА_1 вважала за необхідне надати їй додатковий строк для подання звіту про виконання судового рішення. Шевченківський районний суд міста Чернівців ухвалою від 03 березня 2026 року прийняв звіт ОСОБА_1 про виконання ухвали Шевченківського районного суду міста Чернівців від 06 лютого 2025 року, зміненої постановою Чернівецького апеляційного суду від 01 квітня 2025 року. Встановив ОСОБА_1 новий тримісячний строк для подання звіту про виконання судового рішення. Чернівецький апеляційний суд постановою від 14 травня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівців від 03 березня 2026 року в частині прийняття звіту ОСОБА_1 про виконання ухвали Шевченківського районного суду міста Чернівців від 06 лютого 2025 року, зміненої постановою Чернівецького апеляційного суду від 01 квітня 2025 року, скасував та ухвалив у цій частині нове судове рішення, яким відмовив у прийнятті звіту. Застосував до ОСОБА_1 захід процесуального примусу у виді штрафу. В іншій частині ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівців від 03 березня 2026 року залишив без змін. Стягнув із ОСОБА_1 в дохід держави штраф у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що становить 3 328,00 грн. 15 червня 2026 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 травня 2026 року в частині визначення розміру штрафу та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким застосувати до ОСОБА_1 захід процесуального примусу у виді штрафу в розмірі сорока прожиткових мінімумів для працездатних осіб, передбаченому частиною першою статті 148 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а у разі неможливості ухвалення нового рішення - направити справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 06 липня 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Шевченківського районного суду міста Чернівців. Водночас із рішенням колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду про відкриття касаційного провадження у справі не можу погодитися з огляду на таке. Відповідно до пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. У Рішенні Конституційного Суду України від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023 зазначено, що перегляд судових рішень у касаційному порядку може здійснюватися лише у випадках, визначених ЦПК України (абзац четвертий пункту 7.5 мотивувальної частини). При цьому Верховний Суд як суд касаційної інстанції покликаний забезпечувати усунення порушень норм матеріального та процесуального права, виправлення судових помилок і формування єдиної правозастосовної практики, а не здійснювати повторний розгляд справи по суті чи підміняти собою суди попередніх інстанцій (абзац п`ятий пункту 7.7 мотивувальної частини). Конституційний Суд України також наголосив, що визначення законодавцем підстав та меж касаційного перегляду є допустимим як виняток, якщо таке обмеження обумовлене потребами забезпечення ефективності правосуддя та належного виконання Верховним Судом його функції як найвищого суду у системі судоустрою України, зокрема щодо забезпечення єдності судової практики (абзац другий пункту 7.8 мотивувальної частини Рішення від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023). Подібний підхід узгоджується і з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у рішенні у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15 лютого 2000 року ЄСПЛ зазначив, що особливості застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод до касаційних судів залежать від процесуальної ролі таких судів та національного законодавства. Водночас право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, якщо такі обмеження мають легітимну мету та не позбавляють особу самої сутності права на судовий захист (рішення ЄСПЛ у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини» від 12 липня 2001 року). Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним і реалізується лише у випадках, прямо передбачених процесуальним законом. Відповідно до пунктів 18 та 43 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, зокрема ухвали суду першої інстанції щодо накладення штрафу в порядку процесуального примусу та щодо прийняття або відмови у прийнятті звіту боржника про виконання судового рішення. Водночас пункт 2 частини першої статті 389 ЦПК України не передбачає можливості касаційного оскарження після апеляційного перегляду ухвал суду першої інстанції, постановлених відповідно до пунктів 18 та 43 частини першої статті 353 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 453-4 ЦПК України за наслідками розгляду звіту боржника суд постановляє ухвалу про прийняття або відмову у прийнятті звіту, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку за правилами частини п`ятої статті 453-2 цього Кодексу. Відповідно до частини п`ятої статті 453-2 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції, ухвалена за результатами перегляду такої ухвали, є остаточною і оскарженню не підлягає. Заходи процесуального примусу врегульовані главою 9 ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 143 ЦПК України заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов`язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства. Одним із видів заходів процесуального примусу є штраф (пункт 5 частини першої статті 144 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 148 ЦПК України суд у визначених законом випадках може постановити ухвалу про стягнення штрафу, а під час здійснення судового контролю за виконанням судового рішення - стягнути з відповідача, боржника чи їх керівників штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. За змістом частин третьої та четвертої статті 453-4 ЦПК України у разі постановлення ухвали про відмову у прийнятті звіту суд застосовує до боржника захід процесуального примусу у виді штрафу за правилами статті 148 цього Кодексу, а також встановлює новий строк для подання звіту відповідно до частини третьої статті 453-2 ЦПК України або за власною ініціативою розглядає питання про зміну способу і порядку виконання судового рішення. Отже, застосування штрафу у випадку, передбаченому статтею 453-4 ЦПК України, хоча і є заходом процесуального примусу, однак здійснюється не як самостійне процесуальне питання, а як один із передбачених законом наслідків відмови у прийнятті звіту боржника про виконання судового рішення у межах спеціальної процедури судового контролю за виконанням судового рішення. Із матеріалів касаційної скарги відомо, що заявник оскаржує постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 травня 2026 року лише в частині визначення розміру штрафу, застосованого до боржника у зв`язку з відмовою у прийнятті звіту про виконання судового рішення. Пунктом 3 частини першої статті 389 ЦПК України передбачено право на касаційне оскарження окремих ухвал суду апеляційної інстанції, зокрема, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу. Водночас у цій справі питання про застосування штрафу вирішено судом апеляційної інстанції не як самостійне питання про застосування заходу процесуального примусу, а під час апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції щодо прийняття звіту боржника про виконання судового рішення у порядку глави 15-2 ЦПК України. Застосування пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України можливе лише щодо тих судових рішень апеляційного суду, предметом яких є самостійне вирішення питання про накладення штрафу як заходу процесуального примусу. Натомість положення глави 15-2 ЦПК України є спеціальними нормами, які регулюють окрему процедуру судового контролю за виконанням судового рішення та прямо визначають межі перегляду судових рішень, ухвалених у цій процедурі. Інше тлумачення фактично призводило б до обходу встановленого частиною п`ятою статті 453-2 ЦПК України обмеження касаційного перегляду шляхом виокремлення одного із процесуальних наслідків відмови у прийнятті звіту боржника, що не відповідає змісту зазначеної норми. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції у відповідній частині та відмовляючи у прийнятті звіту боржника, апеляційний суд застосував штраф як процесуальний наслідок такого рішення відповідно до статті 453-4 ЦПК України. Тому та обставина, що питання про відмову у прийнятті звіту боржника та застосування до нього штрафу вирішено безпосередньо судом апеляційної інстанції за результатами апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції, не змінює правової природи постановленого апеляційним судом судового рішення та встановленого законом порядку його оскарження. Така постанова суду апеляційної інстанції за своєю правовою природою залишається судовим рішенням, ухваленим за результатами апеляційного перегляду питання щодо прийняття або відмови у прийнятті звіту боржника про виконання судового рішення. Застосування штрафу в цьому випадку не утворює окремого предмета касаційного перегляду, оскільки є невід`ємним процесуальним наслідком висновку суду про неналежне виконання боржником обов`язку щодо виконання судового рішення. Тому передбачена частиною п`ятою статті 453-2 ЦПК України остаточність постанови апеляційного суду поширюється на всі її складові частини, включно з висновком щодо застосування штрафу та визначення його розміру. Подібний підхід щодо співвідношення загальних положень про касаційне оскарження та спеціальних норм, які регулюють процедуру судового контролю за виконанням судових рішень, викладено в ухвалі Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 квітня 2024 року у справі № 380/12153/20, у якій Верховний Суд, тлумачачи відповідні положення Кодексу адміністративного судочинства України, врахував особливості спеціального процесуального регулювання судового контролю за виконанням судових рішень під час вирішення питання щодо можливості касаційного перегляду судових рішень, постановлених у межах такої процедури. Подібний висновок щодо застосування положень глави 15-2 ЦПК України викладено в ухвалі Верховного Суду від 01 грудня 2025 року у справі № 523/2511/25 (провадження № 61-14765ск25), у якій зазначено, що ухвала суду першої інстанції щодо прийняття або відмови у прийнятті звіту боржника про виконання судового рішення, а також постанова апеляційного суду, ухвалена за результатами її перегляду, не підлягають касаційному оскарженню. Отже, процесуальний закон не передбачає можливості касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, ухваленої за результатами перегляду питання щодо прийняття або відмови у прийнятті звіту боржника про виконання судового рішення, ні в цілому, ні будь-якої її окремої частини, у тому числі щодо застосування штрафу чи визначення його розміру. Наявність у постанові апеляційного суду висновку про застосування штрафу не змінює виду судового рішення, предмета апеляційного перегляду та передбачених законом меж його подальшого оскарження. Вирішальним для визначення можливості касаційного перегляду є не окремий елемент резолютивної частини судового рішення, а процесуальна природа питання, у межах якого таке рішення ухвалено. Помилкове зазначення судом апеляційної інстанції у резолютивній частині постанови про можливість її касаційного оскарження у частині застосування заходу процесуального примусу не змінює встановленого процесуальним законом порядку касаційного перегляду судових рішень і саме собою не є підставою для відкриття касаційного провадження. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Оскільки касаційну скаргу подано на судове рішення, яке відповідно до вимог ЦПК України не підлягає касаційному оскарженню, у відкритті касаційного провадження слід було відмовити. Суддя Є. В. Петров