Постанова Сьомий апеляційний адміністративний суд № 240/5239/25

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 240/5239/25 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Приходько О.Г. Суддя-доповідач - Гонтарук В. М. 08 липня 2026 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Гонтарука В. М. суддів: Моніча Б.С. Білої Л.М. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року (ухвалене в м. Житомир) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : позивач звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії. Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нову постанову, якою задовольнити адміністративний позов.. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що на його думку, призвело до неправильного вирішення спору. 22 квітня 2026 року від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено про безпідставність її доводів. Сьомий апеляційний адміністративний суд, вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. За таких умов згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів вважає, що остання не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Житомирській області з 04 грудня 2000 року та отримує пенсію за віком відповідно до Закону № 1058-IV на умовах пункту 1 статті 55 Закону № 796-XII (робота під час ліквідації аварії на ЧАЕС за списком № 1). Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2021 року у справі № 240/29833/21 зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області здійснити із 23 березня 2021 року нарахування та виплату ОСОБА_1 підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-XII, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Це рішення суду набрало законної сили 28 грудня 2021 року. На виконання вказаного рішення відповідачем проведено з 23 березня 2021 року нарахування доплати за проживання на території радіоактивного забруднення у розмірі двох мінімальних заробітних плат згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік, та розмір доплати до пенсії складав 12000 грн (6000 грн х 2); з 01 грудня 2021 року 13000 грн (6500 грн х 2), з обмеженням пенсійної виплати максимальним розміром десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність. Зокрема, з 01 березня 2023 року розмір пенсійної виплати внаслідок перерахунку перевищив максимальний та становив 25061,22 грн. 3 01 січня 2024 року відповідач перерахував пенсійну виплату позивача й для обчислення підвищення до пенсії відповідно до статті 39 Закону № 796-ХІІ (у розмірі, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік)), визначеному судовим рішенням, узяв розмір мінімальної заробітної плати, визначений у частині другій статті 8 Закону № 3460-IX як розрахункову величину для обчислення виплат за рішеннями суду у сумі 1600 грн. Таким чином розмір пенсійної виплати позивача склав 16273,29 грн, з урахуванням доплати за проживання на радіоактивно забрудненій території 3200 грн (1600 грн х 2). А з 01 січня 2025 року відповідно до положень статті 45 Закону України від 19 листопада 2024 року № 4059-IX "Про Державний бюджет України на 2025 рік" (надалі Закон № 4059-IX) та постанови Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2024 року № 1524 "Деякі питання здійснення у 2025 році на період воєнного стану в Україні доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення" (надалі Постанова № 1524) у сумі, що дорівнює 2361 грн. Розмір пенсійної виплати позивача склав 15434,29 грн, з урахуванням доплати за проживання на радіоактивно забрудненій території 2361 грн. Вважаючи дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне. Велика Палата Верховного Суду, задовольняючи позовні вимоги у справі № 240/4937/18 зазначила, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 та статті 39 Закону № 796-ХІІ із 17 липня 2018 року позивач має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено статтею 39 Закону № 796-ХІІ. Своєю чергою, Законом № 3460-IX установлені розміри мінімальної заробітної плати: у місячному розмірі: з 01 січня - 7100 гривень, з 01 квітня - 8000 гривень; у погодинному розмірі: з 01 січня - 42,6 гривні, з 01 квітня - 48 гривень. Законом № 3460-IX також визначено, що розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, становить 1600 гривень. Тому нарахування доплати до пенсії у порядку статті 39 Закону № 796-ХІІ здійснюється у такому порядку: до 31 грудня 2023 року (включно) у розмірі двох мінімальних заробітних плат, розміри яких установлені Законами про Державний бюджет України на відповідні роки; з 01 січня 2024 року у розмірі двох мінімальних заробітних плат 3200 грн (1600 х 2). Так, із 17 липня 2018 року відновлено дію статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року в частині, яка не змінена Законом України "Про внесення зміни до Закону № 796-ХІІ". Стаття 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 01 січня 2015 року (а саме: в редакції від 09 липня 2007 року), була викладена так: "Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: - у зоні безумовного (обов`язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; - у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; - у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата. Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати. Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов`язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України". Отже, норма статті 39 Закону № 796-ХІІ встановлює лише вид розрахункової величини: мінімальна заробітна плата. Натомість розмір мінімальної заробітної плати визначається шляхом прийняття Законів Про Державний бюджет на відповідні роки. За змістом встановлених обставин у цій справі, з 01 січня 2024 року відповідач здійснює нарахування доплати відповідно до статті 39 Закону № 796-ХІІ у розмірі, визначеному частиною другою статті 8 Закону № 3460-IX, водночас рішення суду у справі № 240/29833/21 не містить чіткої вказівки щодо розміру доплати на кожен рік, допоки право на таку виплату не перестане існувати. Як зазначалося вище, Законом № 3460-IX передбачено: визначити розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, на рівні 1600 гривень. Відповідно до статті 71 Закону № 796-ХІІ, до якої покликається позивач, дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону. Водночас, колегія суддів зазначає, що Законом № 3460-IX жодним чином не призупинялася дія статті 39 Закону № 796-ХІІ; як і Законом № 3460-IX не вносилися зміни до статті 39 Закону № 796-ХІІ, про що твердить позивач, акцентуючи неприпустимість внесення законом про Державний бюджет змін до Закону № 796-ХІІ. Також Законом № 3460-IX не встановлювалася розрахункова величина, відмінна від тієї, що визначена спеціальним законом для визначення розміру доплати за проживання на радіоактивно забрудненій території, а, власне, визначалася ця величина - встановлювався грошовий її розмір. Інакше кажучи, норма статті 39 Закону № 796-ХІІ встановлює лише вид розрахункової величини, а розмір розрахункової величини, й суд наголошує, з 01 січня 2024 року встановлено саме Законом № 3460-IX. Згідно з усталеною судовою практикою (постанови Верховного Суду України від 23 квітня 2013 року № 21-239а11, від 19 березня 2013 року № 21-53а13, від 05 листопада 2013 року № 21-293а13, від 07 липня 2014 року № 21-222014), відступу від якої не здійснювалось Верховним Судом та ним підтримано у постанові від 29 листопада 2021 року у справі № 620/2928/20, виплати за рішеннями судів, якими зобов`язано органи Пенсійного фонду України здійснити перерахунок та виплату пенсії без обмеження строком, продовжуються до внесення змін до норм законодавства, якими керувався суд при винесенні рішення, або до зміни умов пенсійного забезпечення одержувача. А тому слід врахувати й те, що 01 січня 2025 року набрав чинності Закон № 4059-IX, відповідно до статті 45 якого у 2025 році на період дії воєнного стану в Україні доплата непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, встановлюється за умови, що такі особи проживали або працювали у зоні безумовного (обов`язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення, станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 01 січня 1993 року, у зв`язку з чим особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. Доплата за проживання на зазначених територіях встановлюється у розмірі 2361 гривня. Особам, які після аварії на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 року) самостійно або у встановленому законодавством порядку за направленнями обласних державних адміністрацій змінили місце проживання за межі зон безумовного (обов`язкового) відселення або гарантованого добровільного відселення та в подальшому повернулися на постійне місце проживання до цих зон, а також особам, які зареєстрували своє місце проживання чи переїхали на постійне місце проживання до зазначених зон після аварії на Чорнобильській АЕС, доплата за проживання в таких зонах не встановлюється. Виплата доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення непрацюючим пенсіонерам припиняється після залишення особою свого місця постійного проживання на зазначених територіях та декларування/реєстрації місця проживання за межами зон безумовного (обов`язкового) відселення та зон гарантованого добровільного відселення, що підтверджується відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів. Для встановлення виплат, передбачених цією статтею, Пенсійному фонду України забезпечити звірення відомостей про постійне місце проживання одержувачів доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення із відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів для продовження чи припинення відповідних виплат, а також приведення розмірів доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення та пенсійних виплат у відповідність із цією статтею. Відповідно до статті 45 Закону № 4059-IX Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 1524, яка набрала чинності 01 січня 2025 року, пунктом 1 якої установлено, що у 2025 році факт проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 01 січня 1993 року для встановлення, продовження чи припинення доплат, передбачених статтею 45 Закону № 4059-IX, у разі відсутності відповідних відомостей у Єдиному державному демографічному реєстрі, Реєстрі територіальної громади та в інших державних реєстрах встановлюється органами Пенсійного фонду України за сукупності таких обставин: особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи; у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби відсутні відомості про зміну місця проживання такою особою у період після 01 січня 1993 року. Відтак, з набранням чинності Законом № 4059-IX та Постановою № 1524 змінено правове регулювання правовідносин, які були унормовані статтею 39 Закону № 796-XII, щодо встановлення, продовження, припинення доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, на період дії воєнного стану в Україні. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, Головне управління Пенсійного фонду України у Житомирській області на виконання рішення суду від 25 листопада 2021 року у справі № 240/29833/21 нараховувало та виплачувало підвищення до пенсії ОСОБА_1 , передбачене статтею 39 Закону № 796-ХІІ, а зміні розміру цієї виплати з 01 січня 2025 року передувала зміна законодавства визначення законодавцем умов встановлення, продовження чи припинення такої доплати у 2025 році на період дії воєнного стану. Як і провадилось відповідачем нарахування та виплата такого підвищення до пенсії з 01 січня 2024 року з урахуванням законодавчого нововведення встановлення законодавцем нових правил щодо виплати (порядку визначення) цієї доплати згідно з частиною другою статті 8 Закону № 3460-IX із застосуванням розрахункової величини 1600 грн для виплат за судовими рішеннями. Усі вказані законодавчі зміни відбулись уже після ухвалення судом рішення від 25 листопада 2021 року у справі № 240/29833/21 й набрання ним законної сили 28 грудня 2021 року. З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач зобов`язаний виплачувати суми пенсії (включаючи відповідні доплати та підвищення), визначені у судовому рішенні, до того часу, поки не зміниться відповідне законодавство, на підставі якого суд прийняв своє рішення. Тому відповідачем не допущено протиправних дій й порушення прав позивача, з приводу чого пред`явлено цей позов, при виплаті з 22 серпня 2024 року підвищення до пенсії, передбаченого статтею 39 Закону № 796-XII, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, визначених Законом № 3460-IX із застосуванням визначеної у частині другій статті 8 цього Закону розрахункової величини, як і з 01 січня 2025 року встановлення підвищення до пенсії за статтею 39 Закону у відповідному положенням статті 45 Закону № 4059-IX розмірі. Даючи оцінку доводам апелянта щодо неприпустимості внесення законом про Державний бюджет змін до інших законів, колегія суддів зазначає, що ані Законом № 3460-IX, ані Законом № 4059-IX не вносились зміни до Закону № 796-XII. Разом з тим, суд вважає потрібним звернутися до Рішення Конституційного Суду України від 27 листопада 2008 року у справі № 1-37/2008, у якому Суд вказав, що Закон про Державний бюджет України як правовий акт, що має особливий предмет регулювання (визначення доходів та видатків на загальносуспільні потреби), створює належні умови для реалізації законів України, інших нормативно-правових актів, ухвалених до його прийняття, які передбачають фінансові зобов`язання держави перед громадянами і територіальними громадами. Саме у виконанні цих зобов`язань утверджується сутність держави як соціальної і правової. Конституційний Суд України у рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 наголосив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Тому й посилання апелянта на норму статті 58 Конституції України як підґрунтя для твердження про незмінюваність розміру пенсії упродовж постійної її виплати (довічно, - як наполягає позивач), суд оцінює необґрунтованими, зауважуючи при цьому на тому, що "право на призначення пенсії" та "порядок виплати пенсії" не є тотожними за юридичним змістом і підстави для їх виникнення є різними (постанова Верховного Суду від 22 листопада 2018 року у справі № 640/19008/16-а) Тож, колегія суддів критично ставиться до посилань апелянта на норму пункту 4 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-IV, наполягаючи на виплаті пенсії у раніше встановленому розмірі, оскільки, перш за все, означене правило застосовується у разі зменшення саме пенсії після її перерахунку та за нормами саме цього Закону. Однак, й суд звертає увагу позивача, пенсійна виплата за статтею 39 Закону № 796-XII встановлена Законом № 796-XII (а не Законом № 1058-IV) та є підвищенням (доплатою) до пенсії непрацюючим пенсіонерам, проживаючим на території радіоактивного забруднення, тобто додатковою державною пільгою непрацюючим пенсіонерам, проживаючим на радіоактивно забрудненій території, а відтак перерахунок цієї доплати не слід ототожнювати з перерахунком пенсії, зокрема й обмеженням розміру пенсії. Суд також звертає увагу на те, що відповідно до статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. Відповідно, право соціального захисту, гарантоване статтею 46 Конституції України, може бути обмежено в умовах воєнного або надзвичайного стану. Оскільки спірна доплата не належить до складових конституційного права громадян на соціальний захист, визначених у пунктах 1-4 частини першої статті 46 Конституції України, які не можуть бути скасовані законом, а тому Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган влади в Україні, з огляду на існуючі фінансово-економічні можливості, шляхом ухвалення законів може змінити умови та порядок виплати такої соціальної пільги за умови дотримання конституційних норм та принципів. Так, Верховна Рада України може встановлювати, модернізувати або поновлювати зазначений вид державної допомоги, змінювати її розмір, механізми її нарахування та надання, оскільки така допомога не закріплена в Конституції України, а визначається у законах відповідно до соціальної політики держави. Що ж до повноважень Уряду у сфері соціального захисту, варто враховувати те, що згідно з пунктом 3 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує, зокрема, проведення політики у сфері соціального захисту. Згідно з бюджетними призначеннями Кабінет Міністрів України встановлює розмір окремих видів компенсацій і допомоги. У Рішенні від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 Конституційний Суд України зазначив, що надання Верховною Радою України права Кабінету Міністрів України встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, пов`язується з його функціями, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України. Отже, Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України. Таким чином, в аспекті конституційного подання положення частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116 Конституції України треба розуміти так, що повноваження Кабінету Міністрів України щодо розробки проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення виконання відповідного закону пов`язані з його функціями, в тому числі щодо реалізації політики у сфері соціального захисту та в інших сферах. Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України. Водночас, у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 240/4937/18, на яку покликається позивач, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що "надання Законом № 79-VІІІ Кабінету Міністрів України повноважень щодо визначення розміру і порядку виплати пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом № 796-ХІІ, не надає йому права їх зменшувати або скасовувати, тобто не надає йому права приймати підзаконні акти, які будуть суперечити Закону № 796-ХІІ, оскільки у самому Законі встановлені розміри підвищення пенсії, а не зазначено, що такий розмір встановлюється Кабінетом Міністрів України." На це суд звертає увагу позивача, оскільки у спірних правовідносинах у цій справі спірні виплати визначено, відповідно, Законами № 3460-IX (шляхом визначення розрахункової величини) та № 4059-IX грошового розміру на період дії воєнного стану, а не відповідними рішеннями Уряду. Конституційний Суд України у рішеннях сформував практику стосовно запровадження, шляхом прийняття законів, нових механізмів перерозподілу Державного бюджету України та використання бюджету Пенсійного фонду України у соціальній сфері, спрямованих на досягнення розумного балансу між інтересами окремих осіб, суспільства та держави. Так, у Рішенні від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008 (пункт 5) Конституційний Суд України вказав, що види і розміри соціальних послуг встановлюються державою з урахуванням її фінансових можливостей. Конституційний Суд України, вирішуючи це питання, врахував зміст актів міжнародного права, зокрема статтю 22 Загальної декларації прав людини про те, що розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави, тобто кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення, здійснення потрібних для підтримання її гідності, вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва, проте відповідно до структури і ресурсів кожної держави. Підсумовуючи висновки, сформульовані Конституційним Судом України в наведених рішеннях, можна узагальнити, що держава, базуючись на існуючих фінансово-економічних можливостях, має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тож в разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте, держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, що відповідають людській гідності. Одним з основних принципів, який застосовується державою для реалізації конституційного права на соціальний захист, є принцип збалансованості та пропорційності між фінансовими можливостями держави, які визначаються передусім внутрішнім законодавством держави, що враховує, зокрема, зовнішні та внутрішні економічні й політичні чинники. У цій справі суд вважає за необхідне врахувати висновки Європейського суду з прав людини у справі "Grudiс v. Serbia" (заява № 31925/08, пункт 72) про те, що у сфері соціального законодавства, у тому числі в сфері пенсійних виплат, держави користуються широкою свободою розсуду, що в інтересах соціальної справедливості та економічного добробуту може законно змусити їх коригувати, обмежувати або навіть зменшувати розмір пенсійних виплат, які, як правило, виплачуються кваліфікованому населенню. Рішення про прийняття законів про соціальне страхування та пенсійне забезпечення з метою збалансування державних видатків та пенсійних виплат передбачає розгляд різних політичних, економічних та соціальних питань, думки щодо яких у демократичному суспільстві можуть обґрунтовано різнитися. З огляду на те, що національні органи влади повинні мати широку свободу розсуду в питаннях загальної соціальної та економічної політики (зокрема й у сфері пенсійного забезпечення), інтереси соціальної справедливості та економічного добробуту можуть на законних підставах спонукати їх коригувати, обмежувати або навіть зменшувати розмір пенсій, які зазвичай виплачуються відповідним категоріям населення (див., наприклад, рішення у справах Yavas and Others v. Turkey, § 39-51, і Valkov and Others, § 92). У справі "Великода проти України" (заява № 43331/12) Європейський суд з прав людини у Рішенні (щодо прийнятності скарги) від 03 червня 2014 року зауважив, що законодавчі норми щодо пенсійного забезпечення можуть змінюватися, а відповідне судове рішення не може бути гарантією проти таких змін у майбутньому. Зокрема, у цій справі Європейський суд з прав людини, розглянувши скаргу, зокрема, за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на припинення виплати заявниці державними органами пенсії у розмірах, встановлених рішенням національного суду від 19 січня 2010 року після внесення у 2011 році змін до законодавчих актів, вказав на відсутність втручання у право заявниці на мирне володіння майном внаслідок внесення змін до законодавства щодо зменшення розміру соціальних виплат. Суд у цьому рішенні констатував, що подальша дія судового рішення закінчилася, коли у законодавство, яке регулювало пенсійні виплати, були внесені зміни. Отож зміна нормативно-правового регулювання окремого питання дійсно може мати наслідком втрату актуальності судового рішення, у якому суд розглянув питання застосування норми права, що у подальшому зазнала змін. За наведеного правового регулювання спірних відносин у цій справі та з урахуванням правозастосовчої судової практики, перевіривши в межах доводів позовної заяви спірні дії відповідача на відповідність приписам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що оскаржувані дії відповідача вчинені на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а тому позов задоволенню не підлягає. Оцінюючи позицію апелянта, колегія суддів вважає, що обставини, наведені в апеляційній скарзі, були ретельно перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваного рішення, у апеляційній скарзі не зазначено. Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Головуючий Гонтарук В. М. Судді Моніч Б.С. Біла Л.М.