Постанова Київський апеляційний суд № 760/30638/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 липня 2026 року місто Київ Справа № 760/30638/25 Апеляційне провадження № 22-ц/824/10532/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Желепи О. В. (суддя-доповідач), суддів: Поліщук Н.В., Соколової В.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» на ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 19 березня 2026 року про повернення заяви позивачеві (у складі судді Усатової І.А.) у справі за позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості ВСТАНОВИВ У жовтні 2025 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів та просив стягнути заборгованість у розмірі 91 853,15 грн. Солом`янський районний суд міста Києва ухвалою від 19 березня 2026 року позовну заяву визнав неподаною та повернув позивачу. Не погодившись з такою ухвалою, представник позивача - адвокат Коцюба В.О. 08 квітня 2026 року засобами поштового зв`язку подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій просить оскаржувану ухвалу скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції, вирішити питання судових витрат. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про не усунення недоліків, визначених ухвалою від 02 лютого 2026 року, оскільки на її виконання позивач подав заяву про усунення недоліків, у якій уточнив інформацію для суду з метою спростовування його висновків про невідповідність позовної заяви вимогам процесуального законодавства. Зазначає, що до позову долучено витяг з Реєстру територіальної громади м. Києва, який підтверджує місце фактичного проживання та реєстрації відповідачів, а також обґрунтовано солідарну відповідальність споживачів за місцем реєстрації. Вважає, що в ухвалі про залишення позову без руху суд не вказав позивачу яким саме шляхом він повинен був усунути недоліки, і лише в оскаржуваній ухвалі суд зазначив спосіб усунення: шляхом подання нової позовної заяви та надання її копії відповідно до кількості сторін у справі. Посилається на те, що вимоги до відповідачів пред`явленні як до споживачів послуг відповідно до ч. 3 ст. 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», а тому в позові відсутнє посилання на їх право власності на квартиру. Звертає увагу, що позивач самостійно визначає відповідачів, предмет та підстави спору, тоді як обов`язком суду є встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження (постанова Верховного Суду від 04.12.2024 по справі № 297/1881/23). Київський апеляційний суд ухвалою від 16 квітня 2026 року відкрив апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою, витребував матеріали справи із суду першої інстанції, які надійшли на запит суду 25 червня 2026 року. Ухвалою від 29 червня 2026 року призначив справу до розгляду в порядку письмового провадження. Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції, зокрема, щодо повернення заяви позивачеві (заявникові). Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. За правилами ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Указаним вимогам ухвала суду першої інстанції про повернення позовної заяви не відповідає з огляду на таке. Постановляючи ухвалу про повернення позовної заяви суд першої інстанції виходив з того, що позивач в повному обсязі не усунув недоліки заяви, які визначені в ухвалі суду від 02 лютого 2026 року, а саме позивач подав заяву, у якій він виклав обставини в обґрунтування недоліків поданого позову. У той час, усунення недоліків мало бути здійснено у формі подання позовної заяви у новій редакції, тобто з урахування недоліків зазначених судом. Крім того, позивач мав надати її копію відповідно до кількості сторін у справі. Проте позивач подав заяву в одному примірнику шляхом створення та направлення її в системі «Електронний суд», при цьому доказів направлення її стороні у справі до поданої заяви не додано. Колегія суддів не може погодитися із такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. За правилами частини третьої статті 185 ЦПК України, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві. За приписами пунктів 4, 5, 8 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити: зміст позовних вимог, зокрема спосіб захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб захисту прав та інтересів, який не суперечить закону; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують указані обставини; перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви. З аналізу зазначених норм убачається, що на стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі суд перевіряє відповідність позовної заяви формальним вимогам статей 175, 177 ЦПК України. Водночас суд не вправі на цій стадії оцінювати обґрунтованість позовних вимог, достатність чи переконливість доказів, визначати належність відповідачів, обсяг їх матеріально-правової відповідальності або встановлювати, чи доведено позивачем усі елементи спірного зобов`язання. Такі питання підлягають вирішенню під час розгляду справи по суті з урахуванням пояснень сторін, поданих ними доказів, заперечень відповідачів та правил оцінки доказів, передбачених ЦПК України. Залишаючи позовну заяву без руху, суд першої інстанції виходив, зокрема, з того, що у матеріалах справи міститься витяг з Реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні, з якого вбачається, що у квартирі, окрім відповідачів, зареєстрована ще одна повнолітня особа, однак відповідачем вона не вказана. Також суд зазначив, що позивачем не вказано, хто має сплачувати заборгованість за користування цією особою послугами та з яких підстав, а також не зазначено, чи перебуває житлове приміщення у власності чи користуванні. Проте такі висновки суду першої інстанції є помилковими, оскільки фактично стосуються не відповідності позовної заяви формальним вимогам процесуального закону, а оцінки належності визначеного позивачем кола відповідачів, правової природи спірних правовідносин та обсягу відповідальності кожного з потенційних боржників. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За приписами частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. У постановах Верховного Суду від 08 серпня 2019 року у справі № 450/1686/17 та від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17 зазначено, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Подібний висновок викладено й у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 297/1881/23, де зазначено, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. За змістом позовної заяви КП «Київтеплоенерго» звернулося до суду з вимогою про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованості за житлово-комунальні послуги, надані за адресою: АДРЕСА_1 . Отже, позивач визначив зміст позовних вимог, спосіб захисту свого права, коло відповідачів, розмір заявленої до стягнення заборгованості, а також обставини, з якими пов`язує виникнення у відповідачів обов`язку з оплати житлово-комунальних послуг. Посилання суду першої інстанції на те, що у квартирі зареєстрована ще одна повнолітня особа, яка не зазначена відповідачем у справі, саме по собі не свідчить про невідповідність позовної заяви вимогам статті 175 ЦПК України. За приписами частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов`язку боржників кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Згідно з частиною третьою статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями з оплати житлово-комунальних послуг. Таким чином, у разі заявлення позивачем вимоги про солідарне стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги закон не покладає на нього обов`язку звертатися з позовом одночасно до всіх осіб, які, на його думку, можуть бути солідарними боржниками. Кредитор вправі вимагати виконання обов`язку як від усіх солідарних боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Відповідно, незалучення до участі у справі як відповідача ще однієї повнолітньої особи, зареєстрованої у спірному житловому приміщенні, не може вважатися недоліком позовної заяви та не є підставою для залишення її без руху чи повернення позивачеві. Окрім того, з матеріалів, на які посилається суд першої інстанції, убачається, що ОСОБА_3 зареєстрований у квартирі, до якої надавалися відповідні житлово-комунальні послуги, лише з 28 квітня 2023 року. Тому саме по собі не зазначення цієї особи відповідачем, зокрема щодо заборгованості, яка виникла до цієї дати, є логічним і не свідчить про неможливість розгляду заявлених позивачем вимог до інших осіб, яких він визначив відповідачами у справі. Навіть у разі якщо під час розгляду справи буде встановлено, що така особа також могла нести солідарний обов`язок з оплати житлово-комунальних послуг за певний період, це не позбавляє позивача права пред`явити вимоги до обраних ним відповідачів та не є процесуальною перешкодою для відкриття провадження у справі. Питання про наявність або відсутність у відповідачів солідарного обов`язку, період його виникнення, розмір заборгованості та можливий розподіл тягаря виконання між боржниками є питаннями розгляду спору по суті, а не стадії вирішення питання про прийняття позовної заяви. Колегія суддів також вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що позивач не зазначив, хто має сплачувати заборгованість за користування послугами та з яких підстав, оскільки зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач просить стягнути заборгованість з відповідачів солідарно. Отже, позивач визначив, що, на його думку, обов`язок з оплати житлово-комунальних послуг мають нести саме відповідачі як особи, зареєстровані у відповідному житловому приміщенні та такі, що користуються житлово-комунальними послугами нарівні зі споживачем. У випадку солідарної відповідальності позивач не зобов`язаний на стадії звернення до суду розмежовувати частки кожного з відповідачів у заявленій до стягнення сумі, оскільки така вимога за своєю правовою природою передбачає відповідальність боржників перед кредитором за виконання всього обов`язку. Внутрішні правовідносини між солідарними боржниками, у тому числі питання про те, хто з них фактично користувався послугами, хто здійснював окремі платежі, у яких частках між ними має бути розподілений виконаний обов`язок, можуть мати значення для їх взаємних розрахунків, однак не спростовують права кредитора заявити вимогу про солідарне стягнення заборгованості з обраних ним боржників. Не можна погодитися і з висновком суду першої інстанції про те, що позивач мав зазначити, чи перебуває житлове приміщення у власності чи користуванні, а також надати відповідні докази на підтвердження права власності відповідачів на квартиру, оскільки вимоги у цій справі пред`явлено не як до власників житлового приміщення залежно від розміру їх часток у праві власності, а як до осіб, які, за твердженням позивача, зареєстровані у житлі споживача та несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями з оплати житлово-комунальних послуг відповідно до частини третьої статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги». Отже, суд першої інстанції фактично поставив відкриття провадження у залежність від попереднього доведення позивачем матеріально-правових підстав відповідальності відповідачів, належності обраного ним кола боржників та правильності заявлення вимоги саме до двох, а не до більшої кількості осіб. Такий підхід не відповідає завданням цивільного судочинства, принципу диспозитивності та праву особи на доступ до суду. Колегія суддів враховує, що позовна заява містила відомості, які дають можливість встановити предмет спору, зміст позовних вимог, обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, розмір заявленої до стягнення заборгованості та докази, на які він посилається. Подана позивачем заява на виконання ухвали про залишення позову без руху була спрямована на додаткове пояснення правової позиції позивача щодо солідарної відповідальності відповідачів та спростування висновків суду про наявність недоліків позовної заяви. За таких обставин повернення позовної заяви лише з мотивів того, що позивач подав заяву про усунення недоліків, а не позовну заяву у новій редакції, свідчить про надмірно формальний підхід суду першої інстанції. Первісна позовна заява не втратила процесуального значення, а подана позивачем заява про усунення недоліків у сукупності з нею давала можливість суду встановити зміст заявлених вимог, підстави позову та коло осіб, до яких ці вимоги пред`явлено. Сам по собі факт подання заяви про усунення недоліків в одному примірнику через систему «Електронний суд» також не свідчить про існування таких недоліків позовної заяви, які об`єктивно перешкоджали відкриттю провадження у справі. Суд першої інстанції не встановив, що первісна позовна заява не містила необхідних додатків або що відсутність саме нової редакції позовної заяви позбавляла суд можливості надіслати учасникам справи відповідні матеріали після відкриття провадження у порядку, передбаченому ЦПК України. Установлення судом за результатами розгляду справи відсутності у відповідачів обов`язку з оплати житлово-комунальних послуг, недоведеності їх солідарної відповідальності, неправильності визначення періоду нарахування заборгованості, відсутності правових підстав для стягнення всієї суми боргу або її частини може бути підставою для відмови в задоволенні позову повністю чи частково. Однак такі обставини не є підставою для залишення позовної заяви без руху та подальшого її повернення за правилами статті 185 ЦПК України. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку, що позовна заява Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» первинно не мала бути залишена без руху з наведених судом першої інстанції підстав, відповідно, повернення позовної заяви з мотивів неусунення таких недоліків є безпідставним, а ухвала Солом`янського районного суду міста Києва від 19 березня 2026 року постановлена з порушенням норм процесуального права та перешкоджає подальшому провадженню у справі. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. Оскільки ухвала про повернення позовної заяви постановлена з порушенням норм процесуального права та ґрунтується на надмірно формальному підході до оцінки змісту позовної заяви, що призвело до постановлення помилкової ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, скасування ухвали Солом`янського районного суду міста Києва від 19 березня 2026 року про повернення позовної заяви та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись ст. 367, 374, 379, 381-384, 388-391 ЦПК України, суд ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» - задовольнити. Ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 19 березня 2026 року про повернення заяви позивачеві - скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів. Суддя-доповідач О.В. Желепа Судді: Н.В. Поліщук В.В. Соколова