Постанова 4854 № 420/2399/26

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ------------------------ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 07 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/2399/26 Категорія 102020000Головуючий у суді І інстанції: Стефанов С.О. час і місце ухвалення: письмове провадження, м. Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача - Семенюка Г.В., суддів - Федусика А.Г., Шляхтицького О.І., розглянувши у письмовому провадженні у приміщенні П`ятого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2026 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 , Військової частини НОМЕР_3 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, - встановиВ: Позивач, звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України, Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 , Військової частини НОМЕР_3 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, мотивуючи його тим, що 12.01.2026 року позивач звернувся із письмовою заявою до військової частини НОМЕР_1 , направивши її на офіційно використовувані електронні адреси: ІНФОРМАЦІЯ_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , a також звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_3 з метою перенаправлення зазначеної заяви до військової частини НОМЕР_1 засобами системи електронного документообігу «СЕДО». 14.01.2026 року позивач отримав лист від ІНФОРМАЦІЯ_4 № 370, відповідно до якого його звернення від 12.01.2026 (вхідний № 374 від 12.01.2026) з додатками того ж дня було направлено до військової частини НОМЕР_1 за №1316/235 засобами системи «СЕДО» відповідно до частини третьої статті 7 Закону України «Про звернення громадян» для розгляду та надання відповіді по суті. Згідно із заявою позивача від 12.01.2026, поданою відповідно до статті 20 Закону України «Про звернення громадян», та враховуючи, що звернення не потребує додаткового вивчення, позивач просив розглянути його невідкладно та повідомити про результат не пізніше ніж через 15 днів від дня отримання (відправлення на адресу відповідача засобами «СЕДО» 12.01.2026). Також 17.01.2026 року позивач звернувся із письмовою заявою до військових частин: НОМЕР_4 - шляхом направлення на офіційно використовувані електронні адреси: ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; НОМЕР_5 - шляхом направлення на офіційно використовувану електронну адресу: ІНФОРМАЦІЯ_5 ; НОМЕР_3 - шляхом направлення на офіційно використовувану електронну адресу: ІНФОРМАЦІЯ_6 . У подальшому, 19.01.2026 року позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_3 з метою перенаправлення зазначених заяв до військових частин НОМЕР_1 , НОМЕР_2 та НОМЕР_3 засобами системи електронного документообігу «СЕДО». 20.01.2026 року отримав лист від ІНФОРМАЦІЯ_4 № 599, відповідно до якого його звернення від 17.01.2026 року (вхідні №№ 610, 611) з додатками 19.01.2026 року були направлені до військових частин: НОМЕР_4 за №1316/391 та №1316/392, НОМЕР_2 за №1316/390, НОМЕР_3 за №1316/393, засобами "СЕДО". Станом на дату звернення до суду позивачем не отримано жодної відповіді від відповідачів у порядку, передбаченому Законами № 2939-VI та № 393/96-BP. У зв`язку з грубим та тривалим порушенням права позивача на отримання грошового та пенсійного забезпечення, а також очевидним умисним затягуванням розгляду звернення, 17.01.2026 року позивач звернувся до Міністерства оборони України (код ЄДРПОУ 00034022) та засобами поштового зв`язку із запитом на публічну інформацію (трекінг відстеження рекомендованого поштового відправлення ПАТ Укрпошта 6507808849428) щодо: його грошового забезпечення; та інформації щодо його особової справи. Станом на момент звернення до суду позивач інформацію щодо поставлених питань в запиті не отримав. Таким чином відповідачем фактично порушено право позивача на доступ до публічної інформації (ст. 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації»). З огляду на вказане, позивач звернувся до суду з вказаним позовом з метою захисту власних порушених прав та законних інтересів. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2026 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 , Військової частини НОМЕР_3 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що відмовляючи в задоволені позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що доводи позивача фактично зводяться до незгоди з обсягом та змістом наданих відповідей, а також до порушення питань, які не є предметом даного спору, що, на думку суду, не може бути підставою для задоволення позовних вимог. Разом з тим, такий висновок суду є передчасним та необґрунтованим, оскільки формальне надання відповіді на звернення не свідчить про належне виконання відповідачем покладених на нього обов`язків. Відповідь суб`єкта владних повноважень має бути не лише надана, але й відповідати вимогам законодавства щодо повноти, обґрунтованості та вирішення поставлених у зверненні питань по суті. Фактично надані відповіді не містять вичерпної інформації щодо порушених позивачем питань, не вирішують їх по суті, не забезпечують реалізацію його прав, у зв`язку з чим такі дії (бездіяльність) відповідачів мають ознаки протиправності. На підставі ст. 311 КАС України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав: Судом першої інстанції встановлено, що Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 12.12.2025 року №290-РС солдата ОСОБА_2 було звільнено з військової служби у відставку відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» - за станом здоров`я, на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби. Водночас, відповідно до військового квитка серії НОМЕР_6 позивача на виконання Указу Президента України від 24.02.2022 року №69/2022, позивач був призваний на військову службу за загальною мобілізацією та з 09.01.2023 року направлений для проходження військової служби до військової частини НОМЕР_2 , що підтверджується також витягом із наказу ІНФОРМАЦІЯ_4 №8 від 09.01.2023 року. Разом із тим, згідно з індивідуальними відомостями про застраховану особу форми ОК-5, грошове забезпечення позивачу фактично нараховувалося та виплачувалося військовою частиною НОМЕР_3 . При цьому, як вказує позивач, за період з 09.01.2023 року по 13.01.2023 року відомості про нарахування та виплату грошового забезпечення взагалі відсутні. 23.01.2023 року позивача було переведено до військової частини НОМЕР_2 . У подальшому з 31.10.2024 року позивача переведено до військової частини НОМЕР_1 , з 02.12.2024 року - до військової частини НОМЕР_7 , з 31.03.2025 року - повторно переведено до військової частини НОМЕР_1 . При цьому, незважаючи на зазначені переміщення, відповідно до відомостей форми ОК-5, грошове забезпечення у період з 02.12.2024 року продовжувало нараховуватися та виплачуватися військовою частиною НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_8 ). 26.12.2025 року на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 12.12.2025 року №290 РС позивача було звільнено з військової служби у відставку відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» - за станом здоров`я, на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби. Факт сплати страхових внесків за позивача його роботодавцями у період з 13.01.2023 року по 26.12.2025 року підтверджується відомостями Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, а саме індивідуальними відомостями за формою ОК-5, що долучені до матеріалів справи. Відповідно до абзацу а п`ятого пункту 1.2 Правил організації фінансового забезпечення військових частин, установ та організацій Збройних Сил України, затверджених наказом Міністерства оборони України від 22.05.2017 року №280 (далі - Правила № 280), фінансове забезпечення - це система заходів, що включає фінансове планування, отримання, зберігання, економне, ефективне та цільове використання коштів відповідно до вимог чинного законодавства України, а також організацію обліку і звітності з метою виконання військовою частиною покладених на неї завдань. Згідно з абзацом четвертим пункту 1.2 Правил №280 фінансове господарство військової частини - це сукупність процесів щодо управління фінансовими ресурсами, які перебувають у її розпорядженні. Відповідно до пункту 1.5 Правил № 280 військова частина, не включена до мережі розпорядників бюджетних коштів, зараховується на фінансове забезпечення до військової частини - розпорядника коштів третього рівня на підставі відповідних директив (рішень). Згідно з абзацами четвертим та шостим пункту 1.5 Правил № 280 командир військової частини, зарахованої на фінансове забезпечення, зобов`язаний забезпечити своєчасне оформлення та подання розпоряднику коштів усіх документів, необхідних для належного фінансового забезпечення. Первинні документи, заявки на кошти, платіжні доручення, грошові атестати, розрахунково-платіжні відомості підписуються посадовими особами як розпорядника коштів, так і військової частини, що перебуває на фінансовому забезпеченні. Таким чином, на підставі відомостей Реєстру застрахованих осіб, зокрема індивідуальних відомостей форми ОК-5, встановлено, що грошове забезпечення ОСОБА_1 мало нараховуватися з 09.01.2023 року військовою частиною НОМЕР_3 (код ЄДРПОУ НОМЕР_9 ). Водночас, як зазначив позивач, за період з 09.01.2023 року по 13.01.2023 року відомості про нарахування грошового забезпечення відсутні взагалі. У подальшому: з 23.01.2023 року по 01.12.2024 року грошове забезпечення нараховувалося та виплачувалося військовою частиною НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_9 ); з 02.12.2024 року по 26.12.2025 року - військовою частиною НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_8 ). 12.01.2026 року ОСОБА_1 звернувся із письмовою заявою до військової частини НОМЕР_1 , направивши її на офіційно використовувані електронні адреси: ІНФОРМАЦІЯ_1 zvit ІНФОРМАЦІЯ_7 , а також звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_3 з метою перенаправлення зазначеної заяви до військової частини НОМЕР_1 засобами системи електронного документообігу «СЕДО». 14.01.2026 року позивач отримав листа від ІНФОРМАЦІЯ_4 №370, відповідно до якого його звернення від 12.01.2026 року (вхідний № 374 від 12.01.2026 року) з додатками того ж дня було направлено до військової частини НОМЕР_1 за № 1316/235 засобами системи «СЕДО» відповідно до частини третьої статті 7 Закону України «Про звернення громадян» для розгляду та надання відповіді по суті. Згідно із заявою позивача від 12.01.2026 року, поданою відповідно до статті 20 Закону України «Про звернення громадян», та враховуючи, що звернення не потребує додаткового вивчення, позивач просив розглянути його невідкладно та повідомити про результат не пізніше ніж через 15 днів від дня отримання (відправлення на адресу відповідача засобами «СЕДО» 12.01.2026 року). 17.01.2026 року ОСОБА_1 звернувся із письмовою заявою до військових частин: НОМЕР_1 - шляхом направлення на офіційно використовувані електронні адреси: ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; НОМЕР_2 - шляхом направлення на офіційно використовувану електронну адресу: ІНФОРМАЦІЯ_5 ; НОМЕР_3 - шляхом направлення на офіційно використовувану електронну адресу: ІНФОРМАЦІЯ_6 . У подальшому, 19.01.2026 року ОСОБА_1 звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_3 з метою перенаправлення зазначених заяв до військових частин НОМЕР_1 , НОМЕР_2 та НОМЕР_3 засобами системи електронного документообігу «СЕДО». 20.01.2026 року позивач отримав листа від ІНФОРМАЦІЯ_4 №599, відповідно до якого його звернення від 17.01.2026 року (вхідні №№ 610, 611) з додатками 19.01.2026 року були направлені до військових частин: НОМЕР_1 за №1316/391 та № 316/392, НОМЕР_2 за №1316/390, НОМЕР_3 за №1316/393 засобами «СЕДО». Як зазначив позивач у позові, станом на дату звернення до суду ним не отримано жодної відповіді від відповідачів у порядку, передбаченому Законами №2939-VI та № 393/96-ВР. 17.01.2026 року ОСОБА_1 звернувся до Міністерства оборони України засобами поштового зв`язку із запитом на публічну інформацію (трекінг відстеження рекомендованого поштового відправлення ПАТ Укрпошта 6507808849428) щодо: його грошового забезпечення та інформації щодо його особової справи. Як зазначив позивач у позові, станом на момент звернення до суду, він інформацію щодо поставлених питань в запиті не отримав. З огляду на вищезазначені обставини, позивач звернувся до суду з даним позовом. Станом на момент розгляду справи судом встановлено, що Військовою частиною НОМЕР_3 була надана відповідь на звернення ОСОБА_1 , яка була відправлена за вказаною позивачем адресою поштовим зв`язком 27.01.2026 року. 19.01.2026 року до Військової частини НОМЕР_2 з ІНФОРМАЦІЯ_8 надійшла заява ОСОБА_1 від 17.01.2026 року щодо перерахунку грошового забезпечення та надання документів. 03.02.2026 року Військовою частиною НОМЕР_2 було надано відповідь заявнику з відповідними додатками за вих. № 287 від 03.02.2026 року. Надсилання позивачу відповіді на звернення підтверджується поштовою квитанцією, що додана відповідачем до відзиву. Військовою частиною НОМЕР_1 були розглянуті заяви позивача від 12.01.2026 року та 17.01.2026 року, за результатами розгляду яких позивачу надано письмову відповідь за вих. №3434 від 17.02.2026 року на заяву позивача від 12.01.2026, відповідь за вих. №2442 від 04.02.2026 року, відповідь за вих. №1273 від 19.01.2026 року на заяву позивача від 17.01.2026 року. Копії відповідей та докази направлення їх позивачу додані відповідачем до відзиву на позовну заяву. Також судом встановлено, що згідно інформації отриманої від Управління по роботі зі зверненнями громадян та доступу до публічної інформації запит на інформацію ОСОБА_1 від 17.01.2026 року на офіційну поштову та електронну адреси Міноборони не надходили. В той же час поштою до Міноборони надійшов запит на інформацію ОСОБА_1 від 15.01.2026 року, який був зареєстрований в Управлінні за вх. №706/ЗПІ від 30.01.2026 року, який після отримання та реєстрації був направлений для розгляду за належністю до Збройних Сил України, та за наявною в Управлінні інформацією відповідь на запит була надана запитувачу командиром Військової частини НОМЕР_1 від 04.02.2026 року за вих. №2442. Копія запиту, контрольно-реєстраційної картки, та відповіді ОСОБА_1 додані відповідачем до відзиву. Вважаючи, що відповідачем фактично порушено право позивача на доступ до публічної інформації, останній звернувся до суду з даним позовом. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що наведені у відповідях на відзиви доводи позивача не спростовують встановленого судом факту належного розгляду його звернень відповідачами та не дають підстав для висновку про протиправність їх дій чи бездіяльності. Фактично доводи позивача зводяться до незгоди з обсягом та змістом наданих відповідей, а також до порушення питань, які не є предметом даного спору, у зв`язку з чим вони не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог. Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду погоджується з означеними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Згідно ст.

5. Закону України від 02.10.1992 року № 2657-XII «Про інформацію» (долі - Закон № 2657-XII) кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. У ч. 2 ст. 7 Закону № 2657-XII зазначено, що ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм статтею 40 Конституції України права регламентовано Законом України «Про звернення громадян» та Законом України «Про доступ до публічної інформації». Відповідно до ст.1 Закону №393/96-ВР громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Згідно із ст. 3 Закону № 393/96-ВР під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Згідно із ст. 3 Закону № 393/96-ВР заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Згідно із ст. 3 Закону № 393/96-ВР скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об`єднань громадян, посадових осіб. Відповідно до ст.5 Закону №393/96-ВР, звернення адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об`єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. Відповідно до ст. 7 Закону № 393/96-ВР звернення, оформлені належним чинним і подані у встановленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду; якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення; у разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз`ясненнями. За приписами ст. 15 Закону № 393/96-ВР встановлено, що органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань). Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов`язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов`язки. Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, має право: особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви; бути присутнім при розгляді заяви чи скарги; одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги (ст. 18 Закону № 393/96-ВР). Статтею 19 Закону № 393/96-ВР передбачено, що органи місцевого самоврядування, їх керівники та інші посадові особи зобов`язані, зокрема: об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз`яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення. За приписами ст. 20 Закону № 393/96-ВР встановлено, що звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у Постанові від 30 липня 2020 року по справі № 826/3849/16 (адміністративне провадження №К/9901/8830/18, № К/9901/8833/18) за позовом фізичної особи ( ОСОБА_3 ) до Національної поліції України, про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання розглянути звернення позивача, дійшов наступних висновків щодо застосування норми права статей 15, 18, 19 Закону України «Про звернення громадян», Указу Президента України «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» від 07 лютого 2008 року №109 (109/2008), до спірних правовідносин, згідно якої звернення вважаються вирішеними, якщо розглянуто всі поставлені в них питання, вжиті необхідні заходи і заявникам дані вичерпні відповіді. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у Постанові від 28 лютого 2020 року по справі № 1.380.2019.002548 (адміністративне провадження № К/9901/1030/20) вказав, що суб`єкт владних повноважень в будь-якому випадку зобов`язаний відреагувати на звернення позивача та надати йому відповідну відповідь, незалежно від того чи погоджується він із змістом такого звернення. Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес визначений Законом України «Про доступ до публічної інформації». Статтею 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон №2939-VI) визначено, що публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом. Статтею 3 Закону №2939-VI визначені гарантії забезпечення права на публічну інформацію, зокрема: обов`язок розпорядників інформації надавати інформацію, крім випадків, передбачених законом, визначення розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє, максимальне спрощення процедури подання запиту та отримання інформації. Відповідно до положень ст. 5 Закону №2939-VI одним із способів доступу до інформації є надання такої за запитами на інформацію. Згідно з ст. 12 Закону №2939-VI суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації. Відповідно до частини 1 статті 13 Закону № 2939-VI розпорядниками інформації визнаються суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання Частиною 1 статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону №2939-VI запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Згідно із пунктом 6 частини 1 статті 14 Закону № 2939-VI розпорядники інформації зобов`язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію. Частиною 2 статті 19 Закону № 2939-VI передбачено, що запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту. Відповідно до частин 1, 2 та 4 ст. 20 Закону №2939-VI розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. Відповідно до частин 1-4 ст.21 Закону №2939-VI інформація на запит надається безкоштовно. У разі якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як 10 сторінок, запитувач зобов`язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк. Приписами ч. 1 ст. 22 Закону №2939-VI передбачено, що розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону. Розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником. Відповідно до частини 2 ст. 22 Закону № 2939-VI - відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації. Статтею 23 Закону №2939-VI врегульовано, що рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду. Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача. Системний аналіз наведених норм права дає можливість дійти висновку, що орган, до якого направлена заява громадянина, зобов`язаний об`єктивно і вчасно її розглянути, перевірити викладені в ній факти, прийняти рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечити його виконання, а також повідомити громадянина про наслідки розгляду такої заяви. Таким чином, враховуючи вищезазначені норми, можна дійти висновку, що відповідно до Закону № 2939-VI кожна особа має право скористатися своїм правом на подання інформаційного запиту, якому кореспондує обов`язок розпорядника інформації надати на нього відповідь. Як вбачається з матеріалів справи, позивач дійсно звертався до відповідачів із заявами від 12.01.2026 року та 17.01.2026 року, що підтверджується як копіями відповідних звернень, так і листами ІНФОРМАЦІЯ_3 про їх направлення до відповідних військових частин засобами системи електронного документообігу. Разом з тим, ключовим для вирішення даного спору є встановлення факту належного реагування відповідачів на такі звернення, зокрема дотримання строків та порядку їх розгляду, передбачених Законом України «Про звернення громадян» та Законом України «Про доступ до публічної інформації». Щодо позовних вимог до військової частини НОМЕР_2 суд зазначає, що відповідачем надано докази на підтвердження направлення позивачу відповіді на його звернення від 17.01.2026 року, а саме копію відповіді від 03.02.2026 року та поштову квитанцію про її відправлення. З урахуванням того, що звернення надійшло до відповідача 19.01.2026 року, надання відповіді 03.02.2026 року свідчить про дотримання строків, визначених статтею 20 Закону України «Про звернення громадян». При цьому сам по собі факт неотримання позивачем відповіді не може свідчити про її ненадання, якщо відповідачем доведено факт належного направлення такої відповіді. Більш того, позивач підтверджує, що 12.02.2026 року отримав відповідь Військової частини НОМЕР_2 на своє звернення, чим фактично спростовує свої позовні вимоги до Військової частини НОМЕР_2 . Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність протиправної бездіяльності військової частини НОМЕР_2 . Щодо позовних вимог до військової частини НОМЕР_3 суд встановив, що відповідачем також надано докази направлення відповіді позивачу 27.01.2026 року. З огляду на дату звернення позивача (17.01.2026 року) така відповідь надана у межах строку, визначеного чинним законодавством. Таким чином, твердження позивача про нерозгляд його звернення військовою частиною НОМЕР_3 не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду справи. Щодо позовних вимог до військової частини НОМЕР_1 суд зазначає, що матеріали справи містять копії відповідей відповідача на звернення позивача від 12.01.2026 року та 17.01.2026 року, а також докази їх направлення. Водночас, аналізуючи строки надання відповідей, суд враховує, що окремі відповіді були надані з перевищенням строку, визначеного статтею 20 Закону України «Про звернення громадян». Разом з тим, саме по собі порушення строку розгляду звернення не може бути безумовною підставою для задоволення позову у частині зобов`язання повторно розглянути такі звернення, якщо на момент розгляду справи вони вже фактично розглянуті та заявнику надано відповіді по суті поставлених питань. Суд виходить з того, що метою звернення до суду є ефективний захист порушеного права, а не формальне встановлення порушення процедури у разі, якщо таке право фактично вже відновлено. Щодо позовних вимог до Міністерства оборони України суд зазначає наступне. Як вбачається з матеріалів справи, запит позивача на публічну інформацію фактично був отриманий Міністерством оборони України 30.01.2026 року та направлений за належністю до відповідного розпорядника інформації - військової частини НОМЕР_1 . Відповідно до вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити запит належному розпоряднику. Отже, дії Міністерства оборони України щодо перенаправлення запиту позивача є такими, що відповідають вимогам законодавства. Крім того, як встановлено судом, відповідь на відповідний запит була надана позивачу належним розпорядником інформації - Військовою частиною НОМЕР_1 від 04.02.2026 року за вих. № 2442. Таким чином, суд не вбачає підстав для висновку про протиправність дій Міністерства оборони України. З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що відповідачами в цілому було виконано обов`язок щодо розгляду звернень позивача та надання відповідей у межах наданих повноважень. Доводи позивача зводяться переважно до незгоди з фактом ненадходження відповідей, однак належними та допустимими доказами такі доводи не підтверджені. Відповідно до статті 77 КАС України обов`язок доказування обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, покладається на позивача. Що стосується доводів позивача викладених у відзиві на позов та у апеляційній скарзі про формальний характер відповіді військової частини НОМЕР_3 та неналежний розгляд його звернення по суті, то сам по собі зміст відповіді, з яким позивач не погоджується, не свідчить про її ненадання чи протиправність дій відповідача. Закон України «Про звернення громадян» покладає на суб`єкта владних повноважень обов`язок розглянути звернення та надати відповідь у встановлений строк, однак не зобов`язує такого суб`єкта погоджуватися з доводами заявника чи приймати рішення на його користь. Як встановлено судом, військовою частиною НОМЕР_3 надано відповідь на звернення позивача у визначений законом строк, що підтверджується матеріалами справи. При цьому відповідь містить інформацію щодо компетенції відповідних органів та порядку нарахування грошового забезпечення, що свідчить про розгляд звернення, а не його ігнорування. Незгода позивача зі змістом наданої відповіді не є підставою для висновку про протиправну бездіяльність відповідача. Щодо доводів позивача про неповноту нарахування грошового забезпечення, відсутність сплати податків та невірне відображення страхового стажу, суд зазначає, що вказані обставини виходять за межі предмета даного адміністративного спору. Як убачається з позовних вимог, предметом розгляду у даній справі є неправомірність дій (бездіяльності) відповідачів щодо розгляду звернень позивача та ненадання відповідей, а не питання правильності нарахування грошового забезпечення, сплати єдиного внеску чи формування страхового стажу. Водночас наведені позивачем обставини фактично стосуються інших правовідносин та можуть бути предметом самостійного судового захисту в іншому провадженні. Крім того, надані позивачем відомості з Пенсійного фонду України та Державного реєстру фізичних осіб - платників податків самі по собі не свідчать про протиправність дій саме відповідачів у межах розгляду звернень, а також не доводять факту порушення відповідачами порядку їх розгляду. Щодо доводів позивача про наявність у військової частини НОМЕР_3 повноважень щодо перевірки правильності нарахувань та обов`язку надання запитуваних документів, суд зазначає наступне. Матеріалами справи підтверджується, що функції щодо нарахування грошового забезпечення військовослужбовців покладені на відповідні органи військового управління, тоді як інші військові частини можуть здійснювати лише технічне забезпечення виплат. Сам факт здійснення виплати грошового забезпечення не свідчить про наявність у такого органу повноважень щодо самостійного визначення його розміру або внесення змін до відповідних нарахувань. Отже, посилання позивача на те, що військова частина НОМЕР_3 як платник доходу зобов`язана здійснювати перевірку правильності нарахувань, є необґрунтованим та не підтверджується нормами чинного законодавства. Щодо посилань позивача на практику Європейського суду з прав людини, суд зазначає, що право на ефективний засіб юридичного захисту гарантується у разі наявності порушеного права. Водночас у даній справі позивачем не доведено факту протиправної бездіяльності відповідачів у частині розгляду його звернень, а відтак підстави для застосування відповідних стандартів у контексті встановлення порушення відсутні. Щодо тверджень апелянта про формальний характер відповідей та неповний розгляд його звернень, суд зазначає, що надання відповіді не в повному обсязі запитуваної інформації або незгода заявника з її змістом саме по собі не свідчить про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень. Як встановлено судом, військовою частиною НОМЕР_1 на звернення позивача надано відповіді із доданням документів, зокрема витягів з наказів, розрахункових документів та довідок щодо проходження служби і участі у бойових діях. Отже, звернення позивача не було залишено без розгляду, а доводи про його ігнорування не знайшли свого підтвердження. Посилання позивача на те, що відповіді не містять усіх запитуваних документів або не охоплюють усі поставлені питання, свідчать про незгоду із повнотою та змістом наданої інформації, однак не доводять факту протиправної бездіяльності відповідача. Крім того, повнота та суть наданої інформації на запит не є предметом даного позову, оскільки апелянт оскаржує дії щодо не розгляду звернень. Щодо доводів позивача про помилки у реквізитах відповідей та формальний підхід до їх підготовки, суд зазначає, що навіть у разі наявності окремих неточностей це не спростовує факту розгляду звернення по суті та не може розцінюватися як його нерозгляд. Стосовно доводів позивача про невиконання вимог щодо перерахунку грошового забезпечення, нарахування виплат, правильності обчислення вислуги років, врахування періодів служби та участі у бойових діях, суд зазначає наступне. Вказані обставини стосуються правомірності нарахування грошового забезпечення, визначення вислуги років, оформлення документів для пенсійного забезпечення та інших матеріально-правових питань, які не є предметом розгляду у даній справі. Як уже зазначалося судом, предметом даного спору є виключно перевірка дотримання відповідачами вимог законодавства при розгляді звернень позивача, а не вирішення питань щодо правильності здійснення нарахувань чи перерахунків. Відтак, наведені позивачем доводи фактично спрямовані на переоцінку дій відповідача у сфері матеріальних правовідносин, що виходить за межі заявлених позовних вимог та предмета доказування у цій справі. Щодо тверджень позивача про ненаправлення особової справи до відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, суд зазначає, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження протиправної бездіяльності відповідача у цій частині. При цьому сам по собі факт відсутності у позивача підтверджуючих документів не свідчить про те, що відповідні дії відповідачем не вчинялися. Посилання позивача на порушення його права на ефективний засіб юридичного захисту суд оцінює як безпідставні, оскільки у межах даного провадження позивач не довів наявності протиправної бездіяльності відповідача щодо розгляду його звернень. Таким чином, наведені у відповідях на відзиви та апеляційній скарзі доводи позивача не спростовують факту належного розгляду його звернень відповідачами та не дають підстав для висновку про протиправність їх дій чи бездіяльності. Фактично доводи позивача зводяться до незгоди з обсягом та змістом наданих відповідей, а також до порушення питань, які не є предметом даного спору, у зв`язку з чим вони не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог. Отже, враховуючи наведені приписи чинного законодавства, встановлені обставини у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що відповідачі діяли виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, що повністю узгоджується з частиною другою статті 19 Конституції України, а відтак, позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та необґрунтованими, тому в задоволенні позову слід відмовити. Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається. Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , - залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2026 року по справі № 420/2399/26, - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя-доповідач Г.В. Семенюк Судді А.Г. Федусик О.І. Шляхтицький