Постанова 4824 № 754/17448/25

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 01 липня 2026 року м. Київ Справа № 754/17448/25 Провадження № 22-ц/824/7544/2026 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Стрижеуса А.М., суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І. сторони: позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант Груп» відповідач ОСОБА_1 розглянувши в порядку письмового провадженнями за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант Груп» на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 30 грудня 2025 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант Груп» до ОСОБА_1 про стягнення коштів,- В С Т А Н О В И В: У жовтні 2025 року ТОВ «ФК «Фангарант Груп» звернулась до Деснянського районного суду м.Києва з позовом, в якому просить стягнути ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором. Позов мотивований тим, що 05.03.2025 року між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір № 60200384754 про отримання товарів в системі ПлатиПізніше. Згідно з п. 8.1 Договору Клієнт (Відповідач) отримує товари (послуги) від Постачальника на умовах Договору та згідно обраного Клієнтом Пакету фінансування (далі - Пакет фінансування), а Постачальник забезпечує надання товарів (послуг) Клієнту. В момент підписання Договору всі існуючі та майбутні права Постачальника за Договором відступаються на користь Процесинг-центра ТОВ «Фінансова компанія «Фангарант Груп». Відповідно до п. 8.2. Договору, порядок отримання товарів (послуг) Клієнтом визначається Договором та Правилами отримання товарів в системі ПлатиПізніше в редакції згідно Наказу № 15/03-24 від 15.03.2024 р. (далі - Правила), що є невід`ємною частиною Договору. Клієнт ознайомлений з Правилами в електронній формі на сайті www.paylater.com.ua, саме в редакції згідно Наказу № 15/03-24 від 15.03.2024 р., а також з порядком укладення договору за допомогою електронного підпису, що визначено в Розділі 5 Правил. Відповідно до п. 1.4. Правил отримання товарів (послуг) в системі ПлатиПізніше Правила є договором приєднання у розумінні ст. 634 Цивільного кодексу України. Підписанням Договору Клієнт приєднується до Правил. Правила є невід`ємною частиною кожного Договору з моменту його укладення. Відповідно до п. 13.7. Договору Клієнт ознайомився з Правилами отримання товарів (послуг) в системі ПлатиПізніше™ в редакції згідно Наказу № 15/03- 24 від 15.03.2024 р., зміст Правил є зрозумілим для Клієнта, і він погоджується їх дотримуватись та виконувати. Враховуючи, що Відповідач своїм підписом у Договорі погодився з усіма його умовами, зокрема і з тим, що ознайомлений та повністю погоджується з Правилами, додатковий його підпис на самих Правилах не потрібен. Пунктом 9.1. Договору визначено, що надання Клієнту товарів (послуг) відбувається в момент підписання цього Договору Клієнтом та Постачальником. Момент підписання цього Договору може не співпадати у часі з моментом отримання товару (послуги) у випадку оформлення заявки на отримання товару онлайн та/або отримання товару поштою, кур`єрською доставкою тощо. Клієнт отримує товари (послуги) в належній якості, кількості, стані та в комплектності згідно умов цього Договору, та без зовнішніх дефектів і інших недоліків. Згідно з п. 9.2. Договору у разі, якщо Клієнт не отримав товари (послуги) або повернув товари (послуги) Постачальнику протягом 14 (чотирнадцяти) календарних днів, Клієнт зобов`язаний повідомити про це Позивача у семиденний строк, шляхом відправки повідомлення на адресу електронної пошти, зазначену в п. 7.1. Договору. Також згідно п. 1.1., п. 1.3. договору про участь постачальника в системі ПлатиПізніше № 2025022103 від 21.02.2025 р. всі права вимоги до Відповідача, що випливають з умов Договору були відступлені Постачальником на користь Позивача в момент підписання Договору - 05.03.2025 р. Про відступлення прав вимоги за Договором Відповідач повідомлений в письмовій формі, згідно п. 8.1. Договору. Станом на 16 жовтня 2025 року Відповідач не виконав прийнятих на себе відповідно до положень умов Пакету фінансування та п. 10.4.2. Договору зобов`язань щодо своєчасної, повної та належної оплати вартості отриманого Товару. Так, за весь період дії Договору Відповідачем в якості оплати вартості отриманого Товару було сплачено: 26.04.2025 р. - 4 900,00 грн.; 29.04.2025 р. - 1 035,71 грн.; 16.06.2025 р. - 2 000,00 грн.; 27.06.2025 р. - 2 100,00 грн.; 01.07.2025 р. - 2 000,00 грн.; 18.07.2025 р. - 400,00 грн Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 22 жовтня 2025 року відкрито провадження по справі, постановлено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справ. РішеннямДеснянського районного суду м. Києва від 30 грудня 2025 року відмовлено в задоволенні позову позивача ТОВ «Фінансова компанія «Фангарант Груп» до відповідача ОСОБА_1 . Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції виходив із того, що Відповідно до п. 4.1. - п. 4.4. «Правил отримання товарів (надання послуг) в системі Плати Пізніше» затверджених 15.03.2024 наказом директора позивача «4.1. Для отримання товарів (надання послуг) у системі ПлатиПізніше™, Клієнт подає заявку на отримання товарів (надання послуг) Процесинг-центру через Постачальника, який є учасником системи ПлатиПізніше™. 4.2. Заявка подається в довільній формі і обов`язково містить інформацію про Клієнта, інформацію про Постачальника, обраний Пакет фінансування, перелік товарів (їх комплектацію), послуг, а також інші дані на вимогу Процесинг-центра. 4.3. Постачальник може надавати Клієнту необхідну допомогу при оформленні заявки, ознайомлює Клієнта з Пакетами фінансування. 4.4. Постачальник проводить належну перевірку Клієнта та перевіряє повноту та правильність (стосовно переліку товарів і послуг) наданої інформації та документів та надає її Процесинг центру. Постачальник перед установленням ділових відносин здійснює перевірку кожного Клієнта на предмет включення його до переліку санкційних осіб. У разі виявлення потенційного Клієнта у зазначеному переліку, Постачальник відмовляється від установлення ділових відносин із санкційною особою.». Жодний з вищевказаних договорів та правил не містить даних про який конкретно товар/послуги йдеться і суду не надано конкретних правових доказів, які б свідчили про отримання/часткове отримання товарів/послуг оплату за які позивач просить стягнути з відповідача. Не погоджуючись з рішенням суду представник ТОВ «ФК «Фангарант Груп» адвокат Деревко Ю.О. подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязіпосилаючись на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, ухваленим при неправильній оцінці доказів, наявних у матеріалах справи і як наслідок неправильних висновків суду, що в сукупності призвело до неправильного застосування норм матеріального права при порушенні норм процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що договором встановлено, що відповідачу були надані послуги з розстрочення платежів «Послуги з навчання курс «Хомич Партнерство з гарантією» встановленою вартістю 28 265,31 грн. Вказує, що умовами договору передбачено, що момент надання послуг це момент підписання договору, а тому підписавши вказаний договір відповідач отримав послуги. 29 січня 2026 року листом Київського апеляційного суду витребувано матеріали справи № 754/17448/25 з Деснянського районного суду м. Києва. Ухвалою Київського апеляційного суду від 29 січня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ «Фінансова компанія «Фангарант Груп» на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 30 грудня 2025 року у справі за позовом ТОВ «Фінансова компанія «Фангарант Груп» до ОСОБА_1 про стягнення коштів. Ухвалою Київського апеляційного суду від 29 травня 2026 року справу призначено до розгляду. Відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив. Згідно з частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Порядок розгляду справи судом апеляційної інстанції встановлено статтею 368 ЦПК України, частина перша якої встановлює, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Ураховуючи те, що справа в силу своїх властивостей є малозначною, розгляд справи Київським апеляційним судом здійснюється в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку. Встановлено, шо за договором № 60200384754 про отримання товарів в системі ПлатиПізніше від 05.03.2025 (сторони ФОП ОСОБА_2 , відповідач) позивач є «Проценсинг-центр». Згідно договору № 60200384754 про отримання товарів в системі ПлатиПізніше від 05.03.2025: За договором № 2025022103 про участь постачальника в системі ПлатиПізніше від 21.02.2025 (сторони позивач, ФОП ОСОБА_2 ) за цим договором постачальник постачає товари клієнтам (надає послуги) та відступає прецесинг-центру право вимоги платежів. Відповідно до п. 4.1. - п. 4.4. «Правил отримання товарів (надання послуг) в системі Плати Пізніше» затверджених 15.03.2024 наказом директора позивача «4.1. Для отримання товарів (надання послуг) у системі ПлатиПізніше™, Клієнт подає заявку на отримання товарів (надання послуг) Процесинг-центру через Постачальника, який є учасником системи ПлатиПізніше™. 4.2. Заявка подається в довільній формі і обов`язково містить інформацію про Клієнта, інформацію про Постачальника, обраний Пакет фінансування, перелік товарів (їх комплектацію), послуг, а також інші дані на вимогу Процесинг-центра. 4.3. Постачальник може надавати Клієнту необхідну допомогу при оформленні заявки, ознайомлює Клієнта з Пакетами фінансування. 4.4. Постачальник проводить належну перевірку Клієнта та перевіряє повноту та правильність (стосовно переліку товарів і послуг) наданої інформації та документів та надає її Процесинг центру. Постачальник перед установленням ділових відносин здійснює перевірку кожного Клієнта на предмет включення його до переліку санкційних осіб. У разі виявлення потенційного Клієнта у зазначеному переліку, Постачальник відмовляється від установлення ділових відносин із санкційною особою.». Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. За правилом частини першої статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. У відповідності до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Загальні правила щодо форми договору визначено статтею 639 ЦК України, згідно з якою: договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася; якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі; якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами; якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний підпис одноразовим ідентифікатором - це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших; електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору. При цьому одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти догові (пункт 12 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію»). За приписами статті 11 Закону України «Про електронну комерцію», електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства. Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частини четверта статті 11 Закону України «Про електронну комерцію»). Згідно з частиною шостою статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею. За правилом частини восьмої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного в письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа. Стаття 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначає порядок підписання угоди в сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів. Укладання договору в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного підпису лише за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами цього правочину. В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів. Статтею 1 Закону України «Про електронний цифровий підпис» передбачено, що електронний цифровий підпис - вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача. Електронний цифровий підпис накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа. Відповідно до статті 3 Закону України «Про електронний цифровий підпис», електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо: електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису; під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису; особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті. Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа. Згідно статті 4 Закону України «Про електронний цифровий підпис», електронний цифровий підпис призначений для забезпечення діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів. Електронний цифровий підпис використовується фізичними та юридичними особами - суб`єктами електронного документообігу для ідентифікації підписувача та підтвердження цілісності даних в електронній формі. Використання електронного цифрового підпису не змінює порядку підписання договорів та інших документів, встановленого законом для вчинення правочинів у письмовій формі. Статтею 6 Закону України «Про електронний цифровий підпис» передбачено, що сертифікат ключа містить такі обов`язкові дані: найменування та реквізити центру сертифікації ключів (центрального засвідчувального органу, засвідчувального центру); зазначення, що сертифікат виданий в Україні; унікальний реєстраційний номер сертифіката ключа; основні дані (реквізити) підписувача - власника особистого ключа; дату і час початку та закінчення строку чинності сертифіката; відкритий ключ; найменування криптографічного алгоритму, що використовується власником особистого ключа; інформацію про обмеження використання підпису. Посилений сертифікат ключа, крім обов`язкових даних, які містяться в сертифікаті ключа, повинен мати ознаку посиленого сертифіката ключа. Інші дані можуть вноситися у посилений сертифікат ключа на вимогу його власника. Електронний договір має включати всі істотні умови для відповідного виду договору, інакше він може бути визнаний неукладеним або недійсним, у зв`язку з недодержанням письмової форми в силу прямої вказівки закону. Важливо розуміти в якому конкретному випадку потрібно створювати електронний договір у вигляді окремого електронного документа, а коли досить висловити свою волю за допомогою засобів електронної комунікації. Метою підписання договору є необхідність ідентифікації підписанта, підтвердження згоди підписанта з умовами договору, а також підтвердження цілісності даних в електронній формі. Якщо є електронна форма договору, то і підписувати його потрібно електронним підписом. Відповідно до частини першої статті 12 Закону, якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів. В позові ТОВ «ФК «Фангарант Груп» посилається на обставини укладення 05 березня 2025 року договору між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у електронній формі, шляхом накладення електронного цифрового підпису. За договором № 2025022103 про участь постачальника в системі ПлатиПізніше від 21.02.2025 (сторони позивач, ФОП ОСОБА_2 ) за цим договором постачальник постачає товари клієнтам (надає послуги) та відступає процесинг-центру право вимоги платежів. Відповідно до п. 4.1. - п. 4.4. «Правил отримання товарів (надання послуг) в системі Плати Пізніше» затверджених 15.03.2024 наказом директора позивача «4.1. Для отримання товарів (надання послуг) у системі ПлатиПізніше™, Клієнт подає заявку на отримання товарів (надання послуг) Процесинг-центру через Постачальника, який є учасником системи ПлатиПізніше™. 4.2. Заявка подається в довільній формі і обов`язково містить інформацію про Клієнта, інформацію про Постачальника, обраний Пакет фінансування, перелік товарів (їх комплектацію), послуг, а також інші дані на вимогу Процесинг-центра. 4.3. Постачальник може надавати Клієнту необхідну допомогу при оформленні заявки, ознайомлює Клієнта з Пакетами фінансування. 4.4. Постачальник проводить належну перевірку Клієнта та перевіряє повноту та правильність (стосовно переліку товарів і послуг) наданої інформації та документів та надає її Процесинг центру. Постачальник перед установленням ділових відносин здійснює перевірку кожного Клієнта на предмет включення його до переліку санкційних осіб. У разі виявлення потенційного Клієнта у зазначеному переліку, Постачальник відмовляється від установлення ділових відносин із санкційною особою.». За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Положеннями частини п`ятої статті 12 ЦПК України на суд також покладені певні обов`язки зі створення для сторін змагального процесу, а саме суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків дії принципу змагальності у цивільному процесі. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України). Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, провадження № 14-400цс19). Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц). Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Відповідно до постанови Верховного Суду у справі № 917/1307/18 23 жовтня 2019 року, зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог. Простіше кажучи, позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову, оскільки договором передбачено надання відповідачу послуг із розстрочення платежів за послуги з навчання за курсом «Хомич Партнерство з гарантією» вартістю 28 265,31 грн, колегія суддів вважає необґрунтованими з огляду на таке. Звертаючись до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором, позивач зобов`язаний довести належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами не лише факт укладення договору, а й обставини, з якими він пов`язує виникнення у відповідача обов`язку зі сплати коштів, зокрема факт фактичного надання відповідачу відповідних послуг, їх обсяг, вартість, належне виконання постачальником умов договору, а також наявність і розмір заборгованості. Саме по собі посилання позивача на укладення договору № 60200384754 про отримання товарів у системі ПлатиПізніше від 05 березня 2025 року не є достатньою підставою для задоволення позову, оскільки предметом доказування у цій справі є не лише факт підписання договору, а й факт реального отримання ОСОБА_1 конкретної послуги, оплату за яку позивач просить стягнути. Обов`язок відповідача зі сплати заявленої позивачем суми міг виникнути лише за умови доведення факту надання їй відповідної послуги або створення реальної можливості її отримання у погодженому сторонами порядку. Разом з тим матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 фактично отримала послуги з навчання за курсом «Хомич Партнерство з гарантією», мала доступ до такого курсу, була зареєстрована як його учасник, отримувала навчальні матеріали, брала участь у заняттях, вебінарах, консультаціях чи інших заходах, які становили зміст відповідної послуги. Позивачем також не надано суду акта приймання-передачі наданих послуг, підтвердження відкриття відповідачу доступу до навчальної платформи, електронного листування щодо надання доступу, журналів відвідування, технічних логів, сертифіката, повідомлень постачальника, доказів проходження курсу або інших документів, які б у сукупності підтверджували реальне виконання ФОП ОСОБА_2 своїх договірних обов`язків перед відповідачем. Посилання апелянта на те, що пунктом 9.1 договору передбачено, що надання клієнту товарів або послуг відбувається в момент підписання договору клієнтом та постачальником, не спростовує правильності висновків суду першої інстанції. Така умова договору сама по собі не може підміняти собою докази фактичного надання послуги, оскільки є лише договірним положенням, сформульованим сторонами, а не самостійним доказом виконання зобов`язання постачальником. Крім того, послуга з навчання за своєю суттю не є такою, що автоматично споживається лише внаслідок підписання договору. Для підтвердження її надання необхідні докази вчинення виконавцем конкретних дій, спрямованих на надання відповідачу відповідного навчального продукту чи доступу до нього. Таких доказів позивачем до суду першої інстанції надано не було. Не заслуговують на увагу й доводи апелянта про те, що відповідач не повідомила процесинг-центр про неотримання послуг у порядку, передбаченому пунктом 9.2 договору. Вказане положення договору не звільняє позивача від процесуального обов`язку довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог. Неподання відповідачем повідомлення про неотримання послуг не є безумовним доказом того, що такі послуги були фактично надані та отримані. Колегія суддів також враховує, що відповідно до принципу змагальності сторін саме позивач, який ініціював спір та просив суд стягнути з відповідача заборгованість, повинен був надати докази на підтвердження усіх елементів заявленої вимоги. Відсутність відзиву відповідача або її активних заперечень проти позову не звільняє позивача від обов`язку доказування та не надає суду підстав для задоволення недоведених вимог. Посилання апелянта на здійснення відповідачем часткових платежів також не спростовує висновків суду першої інстанції. Сам факт перерахування окремих грошових сум може свідчити про наявність певних правовідносин між сторонами або про виконання відповідачем певних дій на виконання договору, однак не підтверджує беззаперечно факту фактичного надання саме тих послуг, за які заявлено до стягнення заборгованість. Часткова оплата не замінює собою доказів виконання постачальником своїх обов`язків, не підтверджує обсяг та зміст наданих послуг і не усуває обов`язку позивача довести, що відповідач дійсно отримала послугу, вартість якої позивач просить стягнути. Колегія суддів відхиляє і посилання апелянта на правові висновки Верховного Суду щодо неможливості вважати договір неукладеним після його повного або часткового виконання сторонами, оскільки у цій справі суд першої інстанції не дійшов висновку про неукладеність договору. Підставою для відмови у задоволенні позову стала саме недоведеність фактичного надання відповідачу послуг та, відповідно, недоведеність виникнення у неї обов`язку сплатити заявлену позивачем суму. Отже, наведені апелянтом правові позиції не є релевантними до спірних правовідносин у цій частині, оскільки вони стосуються оцінки факту укладення та виконання договору, тоді як предметом перевірки у цій справі є доведеність фактичного надання конкретної послуги та наявності заборгованості за неї. Отже, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим із дотриманням норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для його скасування. Аналіз наведених правових норм та встановлених обставин дає колегії суддів підстави для висновку, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого висновку. Доводи апеляційної скарги в їх сукупності не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції щодо установлення обставин справи, які були предметом дослідження й оцінки судом. Аргументи, зазначені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції, були перевірені судом першої інстанції, їм судом надана мотивована оцінка. Згідно з підпунктом б), в) пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат». Тому, з урахуванням висновку щодо суті апеляційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Оскільки Київський апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення а рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25 червня 2025 року - без змін, розподіл судових витрат Київським апеляційним судом не здійснюється. Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 390 ЦПК України, суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант Груп» - залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 30 грудня 2025 року - залишити без змін. Постанова Київського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня вручення такого судового рішення лише з підстав, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Суддя-доповідач А. М. Стрижеус Судді: Л. Д. Поливач О. І. Шкоріна