Постанова 4824 № 368/720/19

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 грудня 2025 року м. Київ Справа № 368/720/19 Провадження: № 22-ц/824/1071/2025 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Верланова С. М., Нежури В. А., секретар Лаврук Ю. В. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 03 квітня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Іванюти Т. Є., у справі за позовом Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Київські регіональні електромережі» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, в с т а н о в и в: У червні 2019 року Приватне акціонерне товариство «Київобленерго» (далі - ПрАТ «Київобленерго») звернулось до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що за адресою: АДРЕСА_1 , відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 , за яким здійснювалося споживання електричної енергії від мереж енергопостачальника. Зазначено, що паперовий примірник договору про користування електричною енергією не зберігся, однак між сторонами фактично склалися правовідносини з постачання електричної енергії, оскільки споживачем здійснювалися оплати за особовим рахунком та вчинялися дії, спрямовані на переоформлення договірних відносин. Посилаючись на те, що на підставі заяви ОСОБА_2 від 20 червня 2018 року про проведення технічної перевірки засобу обліку електричної енергії 22 серпня 2018 року представниками енергопостачальника проведено перевірку розрахункового засобу обліку, за результатами якої встановлено показники електролічильника у розмірі 9327,9 кВт·год. За твердженням представника позивача, останні передані споживачем показники лічильника становили 945 кВт·год, у зв`язку із чим різниця між фактичними та переданими показниками склала 8382 кВт·год, що, на думку позивача, свідчить про споживання та неоплату електричної енергії на загальну суму 13 768,73 грн. Посилаючись на те, що ОСОБА_2 здійснював оплату електричної енергії та звертався до енергопостачальника з питань переоформлення договірних відносин, а ОСОБА_3 є власником спірного житлового будинку, позивач, згідно із заявою про уточнення позовних вимог (т. 2, а. с. 56-58), обґрунтовував свої вимоги також тим, що відповідно до принципу «власність зобов`язує» саме власник майна повинен нести обов`язок щодо його утримання та оплати житлово-комунальних послуг, у зв`язку з чим просив стягнути з відповідачів солідарно заборгованість за спожиту електричну енергію у розмірі 13 768,73 грн та судові витрати. Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 03 квітня 2024 року позов ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі» задоволено. Стягнуто із ОСОБА_3 та ОСОБА_2 солідарно на користь ПрАТ «ДГЕК Київські регіональні електромережі» заборгованість за спожиту електроенергію в сумі 13 768 грн 73 коп. Стягнуто із ОСОБА_3 та ОСОБА_2 солідарно на користь ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі» судові витрати в сумі 1 921 грн 00 коп. Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позову. На обгрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки неповно з`ясував обставини справи, не надав належної оцінки зібраним доказам та неправильно застосував норми матеріального права. Вказує, що між ним та ПрАТ «Київобленерго» договір про користування електричною енергією у встановленому законом порядку не укладався, а твердження позивача про існування такого договору та втрату його примірника не підтверджені жодними належними та допустимими доказами. При цьому, позивач не навів жодних обставин та не надав жодних документів, які б свідчили про укладення договору, причини його втрати або неможливість подання до суду відповідного документа. Зазначає, що він неодноразово звертався до позивача із заявами про укладення договору на постачання електричної енергії, однак позивач офіційно повідомляв про неможливість укладення такого договору до припинення правовідносин із чинним споживачем, ОСОБА_4 , який залишався споживачем за особовим рахунком № НОМЕР_1 . На підтвердження цього посилається на лист позивача від 22 січня 2019 року, а також на акти технічної перевірки та інші документи самого позивача. На його думку, суд першої інстанції безпідставно не врахував, що відповідно до акта технічної перевірки розрахункового засобу обліку електричної енергії № 325598 від 22 серпня 2018 року та акта передачі на відповідальне зберігання приладу обліку та пломб споживачем електричної енергії за особовим рахунком № НОМЕР_1 зазначений саме ОСОБА_4 , тоді як ОСОБА_2 визначений як новий власник об`єкта, щодо якого здійснювалися заходи з переукладення договору. При цьому вказані документи прямо містять відомості про те, що технічна перевірка проводилася саме для переукладення договору. Також зазначає, що позивач не надав належних доказів припинення правовідносин із ОСОБА_4 , розірвання договору з ним, проведення остаточних взаєморозрахунків та виконання інших дій, передбачених Правилами користування електричною енергією та Правилами роздрібного ринку електричної енергії, а відтак відсутні підстави вважати, що на момент виникнення спірної заборгованості він набув статусу споживача електричної енергії. Крім того, звертає увагу на те, що позивач не довів факту споживання ним спірного обсягу електричної енергії. Зокрема, судом не встановлено, хто саме передавав показники лічильника в розмірі 945 кВт·год, які покладені позивачем в основу розрахунку заборгованості, хто фактично користувався спірним житловим будинком у період з 2015 по 2018 роки та хто саме спожив електричну енергію в обсязі 8382 кВт·год, визначеному як різниця між показниками лічильника. Також зазначає, що відповідач, ОСОБА_3 , не звертався до позивача щодо укладення договору про постачання електричної енергії та не набував статусу споживача, а тому не може нести відповідальність за спірними зобов`язаннями. На переконання відповідача, суд першої інстанції фактично ототожнив право власності на нерухоме майно із статусом споживача електричної енергії, не встановивши при цьому ані факту виникнення між сторонами договірних правовідносин, ані факту споживання відповідачами спірного обсягу електричної енергії, у зв`язку з чим дійшов передчасного та необґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. Ухвалами Київського апеляційного суду від 24 травня 2024 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження. У відзиві на апеляційну скаргу ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі» заперечує проти апеляційної скарги та зазначає, що доводи скаржника щодо звільнення відповідачів від сплати за спожиту електроенергію в будинку, правовий режим користування яким не відомий, лише на підставі відсутності укладеного договору, не відповідають вимогам чинного законодавства. За відсутності чіткого розмежування обов`язків власника та користувача будинку щодо оплати за надану житлово-комунальну послугу, яка утворилася за належним їм будинком, неможливо чітко поділити цю заборгованість між ними, тому допускається застосування ст.541 ЦК України до спірних правовідносин. Крім того, в ході апеляційного перегляду справи ОСОБА_2 надіслав на адресу суду договір купівлі-продажу житлового будинку №798 від 14.06.2011 року та копію договору купівлі-продажу земельної ділянки №798 авд 14.06.2011 та копію заяви від 17.07.2024 про звернення до суду із заявою про встановлення фактів , що мають юридичне значення. За правилом ч. 1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до приписів ч. 13 ст.7 ЦПК України та ч.І ст.369 ЦПК України. Відповідно до ч.ч. 1, 2 та 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, ПрАТ «Київобленерго» є суб`єктом господарювання, який здійснював діяльність з постачання електричної енергії на території Київської області. За адресою: АДРЕСА_1 , позивачем відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 . При цьому, позивач зазначав, що паперовий примірник договору про користування електричною енергією, укладеного із споживачем за вказаною адресою, не зберігся. 20 червня 2018 року до Кагарлицького РП ПрАТ «Київобленерго» надійшла заява ОСОБА_2 з проханням провести технічну перевірку розрахункового засобу обліку електричної енергії на об`єкті, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 . 22 серпня 2018 року представниками енергопостачальника у присутності ОСОБА_2 проведено технічну перевірку розрахункового засобу обліку електричної енергії, за результатами якої складено акт № 325598. Відповідно до зазначеного акта порушень у роботі електролічильника типу СО-2М, заводський номер 40703645, не виявлено, а показники приладу обліку на дату перевірки становили 9327,9 кВт·год. У зазначеному акті споживачем за особовим рахунком вказано ОСОБА_4 , тоді як ОСОБА_2 зазначений як новий власник об`єкта. У висновку акта зазначено, що технічну перевірку проведено з метою переукладення договору. Того ж дня, 22 серпня 2018 року, складено акт № 626300 про передачу на відповідальне зберігання приладу обліку та пломб, відповідно до якого демонтовано електролічильник СО-2М заводський номер 40703645 із зафіксованим показником 9327,9 кВт·год та встановлено новий електролічильник НІК-2102 заводський номер 8419862 із початковим показником 1,5 кВт·год. При цьому, в акті №626300 споживачем також вказано ОСОБА_4 . Позивачем здійснено розрахунок різниці між показником 945 кВт·год, який, за твердженням позивача, передавався споживачем, та фактичним показником демонтованого лічильника у розмірі 9327 кВт·год, у зв`язку із чим визначено обсяг спожитої танеоплаченої електричної енергії у розмірі 8382 кВт·год, а суму заборгованості - 13 768 грн 73 коп. У зверненні від 20 листопада 2018 року, адресованому Кагарлицькому РП ПрАТ «Київобленерго», ОСОБА_2 погоджувався із зафіксованими під час перевірки показниками демонтованого електролічильника у розмірі 9327 кВт·год, однак заперечував наявність заборгованості, посилаючись на здійснення оплат за показниками лічильника до значення 9450 кВт·год. Також під час розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що відповідно до відомостей КП КОР «Південне БТІ» право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 06 квітня 2005 року. Крім того, матеріали справи містять докази звернення ОСОБА_2 до позивача із заявами щодо переоформлення договірних відносин та здійснення ним окремих оплат за особовим рахунком. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачами не сплачено заборгованість за спожиту електричну енергію у розмірі 13 768 грн 73 коп., а наявні у справі докази свідчать про існування між сторонами зобов`язальних правовідносин щодо постачання електричної енергії та підтверджують обґрунтованість заявлених позовних вимог. Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Правовідносини з приводу постачання фізичним особам електричної енергії за період існування спірних правовідносин сторін регулюються, зокрема: ст.714 ЦК України, Законом України «Про ринок електричної енергії», Законом України «Про житлово-комунальні послуги», Правилами користування електричною енергією для населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 року №1357 (далі - ПКЕЕН), Правилами роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 14 березня 2018 року №312 (далі - ПРРЕЕ). Відповідно до ч. 1 ст.714 ЦК України за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов`язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов`язується сплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання. Відповідно до п.84 ст.1 Закону України «Про ринок електричної енергії» споживач - фізична особа, у тому числі фізична особа - підприємець, або юридична особа, що купує електричну енергію для власного споживання. У відповідності до п.2 ч. 1 ст.5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» до житлово-комунальних послуг належать комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, управління побутовими відходами. Статтею 7 цього Закону визначені права і обов`язки споживача (індивідуального споживача), зокрема, правом споживача є одержання своєчасно та належної якості житлово-комунальних послуг згідно із законодавством і умовами укладених договорів, а обов`язком - оплата наданих житлово-комунальних послуг за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами. Частиною 1 ст.9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» встановлено, що плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору. Згідно ч.З ст.58 Закону України «Про ринок електричної енергії» споживач зобов`язаний сплачувати за електричну енергію та надані йому послуги відповідно до укладених договорів. Слід зазначити, що на час виникнення правовідносин з електропостачання необхідно застосовувати ПКЕЕН, які були чинні до 26 червня 2018 року, а в подальшому до застосування підлягають положения ПРРЕЕ, які набрали чинності з 11 червня 2018 року. Згідно з п.п.19, 20, 42, 48 ПКЕЕН розрахунки населення за спожиту електричну енергію здійснюються за діючими тарифами (цінами) для населення на підставі показань приладів обліку; розрахунковим періодом для встановлення розміру оплати спожитої електричної енергії є календарний місяць. Плата за спожиту протягом розрахункового періоду електричну енергію вноситься не пізніше 10 числа наступного місяця, якщо договором не встановлено іншого терміну, оплачувати спожиту електричну енергію та здійснювати інші платежі відповідно до умов договору та цих Правил; споживач несе відповідальність за прострочення терміну внесення платежів за електричну енергію. За ч. 1 ст.77 Закону України «Про ринок електричної енергії» учасники ринку, які порушили нормативно-правові акти, що регулюють функціонування ринку електричної енергії, несуть відповідальність згідно із законом. Положення Закону України «Про ринок електричної енергії» деталізовані нормами ПРРЕЕ, пунктом 5.5.5 яких передбачено, що споживач електричної енергії зобов`язаний користуватися електричною енергією виключно на підставі договору (договорів) та сплачувати за електричну енергію та надані йому послуги відповідно до укладених договорів. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст.11 ЦК України, відповідно до якої цивільні права та обов`язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також з дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією продовжують цивільні права та обов`язки. Згідно із ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. За правилами ч.4 ст.319, ст.322 ЦК України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до положень ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Отже, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі. Вказаний правовий висновок сформульований у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951 цс 15 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі №750/12850/16-ц. Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі №712/8916/17, де Велика Палата погодилася з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що у сторін спору є фактичні договірні відносини щодо надання відповідних житлово-комунальних послуг, а відсутність укладеного письмового договору не звільняє відповідача від обов`язку оплати за надані такі послуги та не знайшла підстав для відступу від висновку Верховного .Суду України у постанові від 20 квітня 2016 року при розгляді справи №6-2951цс15 (п.п.19-20). Так, з матеріалів справи вбачається, що згідно відомостей, які містяться в архівних даних КП КОР «Південне БТІ», право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі-продажу від 06 квітня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Мозговим В.В. №1301. Разом з цим ОСОБА_2 протягом усього розгляду справи наполягав на своєму праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1 . У зв`язку з чим, на запит Київського апеляційного суду, ОСОБА_2 надав копію нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу вищевказаного житлового будинку №798 від 14 червня 2011 року та копію нотаріально посвідченого договору купівлі- продажу земельної ділянки №798 від 14 червня 2011 року, які укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Відповідно до ч.3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з умов: реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; на момент їх виникнення діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі №334/3161/17 (провадження №14-188 цс 20) викладено наступні висновки, щодо набуття права власності на нерухоме майно за відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно: «Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із иравочинів. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ІДК України). Стаття 210 ЦК України встановлює, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Стаггя 334 ЦК України передбачає загальні та спеціальні умови щодо моменту набуття права власності за договором. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, -який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі- продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України). Ураховуючи вищенаведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що до спірних правовідносин, які виникли щодо придбаного до 01 січня 2013 року нерухомого майна, підлягають застосуванню саме норми ІДК України (чинні на момент виникнення правовідносин), які визначають умови та момент виникнення права власності в набувача нерухомого майна за відповідним правочином, а також містять правило щодо обов`язкової реєстрації договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна. У межах суб`єктивного права власності доцільно виділити два конструктивних елементи: а) титул власності; б) правомочності власника. Правомочність власника - невід`ємний атрибут права власності та розглядається як динамічна категорія, як одна з основних можливостей власника щодо належного йому майна. Титул власності є статичною категорією, до зміни власника не передається. Державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомості - адміністративний акт, який породжує титул власника. Таким чином, висловивши свою волю на відчуження об`єкта нерухомого майна, власник у межах свого суб`єктивного права власності реалізовує свої правомочності. Державна реєстрація правочину завершує перехід права власності (право власності на об`єкт припиняється у продавця і відповідно виникає в покупця). Тобто покупець набуває не лише правомочності власника, а й сам титул. Ураховуючи виїцевикладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що особа, яка здійснила державну реєстрацію правочину відповідно до норм статей 334, 657 ЦК України, набула титул власника майна. У свою чергу необхідність реєстрації права на нерухоме майно (на момент виникнення спірних правовідносин - до 01 січня 2013 року) не впливала на виникнення в покупця нерухомості прав власника на це майно.». Отже, до 01 січня 2013 року право власності у набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами ч.4 ст.334 ЦК України, з моменту державної реєстрації такого договору як правочину. Відтак особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності. З урахуванням наведеного висновку Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів доходить висновку, що право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 14 червня 2011 року належить ОСОБА_2 з 14 червня 2011 року, тобто, з моменту державної реєстрації такого договору як правочину. А відтак, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_2 є споживачем електричної енергії, та як власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить. Разом з цим, колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення із ОСОБА_3 заборгованості за спожиту електроенергію. Так, судом першої інстанції було встановлено, що згідно відомостей, що містяться в архівних даних КП КОР «Південне БТІ», право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі-продажу від 06 квітня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Мозговим В.В. №1301. Проте, як встановлено колегією суддів з 14 червня 2011 року право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_2 , який і зобов`язаний утримувати майно, що йому належить. При цьому, заборгованість за спожиту електроенергію утворилась за період з червня по серпень 2018 року, тоді як у суду відсутні відомості про те, що ОСОБА_3 був споживачем електроенергії за вказаною адресою. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що у позовних вимогах до ОСОБА_3 слід відмовити. Доводи апеляційної скарги про те, що між ОСОБА_2 та позивачем договір про користування електроенергією так і не було укладено, що він, відповідач, про укладення договору звернувся письмово до позивача із заявою від 20 червня 2018 року. Лише, після проведення огляду вузла обліку, (який було проведено 22 серпня 2018 року, про що складено відповідний акт №325598), та заміни старого лічильника на новий, ОСОБА_2 почав фактично користуватися електроенергією з 22 серпня 2018 року, колегія суддів вважає їх безпідставними, виходячи з наступного. Відповідно до змісту ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Положеннями ч.І ст.76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які, дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до приписів ст.79 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини,, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Отже, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами того, що споживачем електроенергії за вищевказаною адресою є не він, а інша особа. Більше того, в апеляційній скарзі ОСОБА_2 стверджує про те, що ніхто окрім нього не має доступу до будинку. Доводи апеляційної скарги щодо неправдивості інформації про те, що в межах особового рахунку № НОМЕР_2 за період, зокрема, травень-серпень 2018 року було спожито 8382 кВт. електроенергії, колегія суддів відхиляє виходячи з наступного. Відповідно до наданих позивачем завдань на зйом показників №К130009С від 21 квітня 2018 року за особовим рахунком № НОМЕР_1 , 15 травня 2018 року було зафіксовано показник 0945, годі як проведеною технічною перевіркою розрахункового засобу обліку електричної енергії показники лічильника станом на 22 серпня 2018 року становлять 9327,9, що спростовує твердження апелянта. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення у відповідності з вимогами ч. 1 ст.376 ЦПК України є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на виїцевикладене, колегія суддів доходить висновку про скасування рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 03 квітня 2024 року в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_3 з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні цих вимог. Згідно з вимогами п. п. в) п.4 ч.І ст.382 ЦПК України у резолютивній частині постанови апеляційного суду зазначається щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч.13 ст.141 ЦПК України). Згідно ч.ч. 1, 2 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Зважаючи на те, що результатом апеляційного перегляду є скасування рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог щодо ОСОБА_3 , у відповідності до положень ст.141 ЦПК України, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню і в частині розподілу судових витрат шляхом покладення витрат по сплаті судового збору на ОСОБА_2 . Керуючись ст.ст. 369, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 03 квітня 2024 року в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_3 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог. Рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 03 квітня 2024 року в частині розподілу судових витрат скасувати та ухвалити нове. Стягнути із ОСОБА_2 (РНОКГШ НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ) на користь Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Київські регіональні електромережі» (ЄДРПОУ 23243188, місцезнаходження: 04136, місто Київ, вул.Стеценка, 1а) судовий збір у розмірі 1921 грн. В решті рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 03 квітня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених п.2 ч.З ст.389 ЦПК України. Головуючий Т. О. Невідома Судді С. М. Верланов В. А. Нежура