Постанова 4876 № 904/4606/24

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29.06.2026 року м.Дніпро Справа № 904/4606/24 Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Кощеєва І.М. ( доповідач ) суддів: Дарміна М.О., Чус О.В. секретар судового засідання: Скородумова Л.В. представники сторін: від прокуратури: Тимошенко В.В. від позивача: Остапенко П.В. від відповідача-1: Матросова Є.О. від відповідача-2: не з`явився розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.02.2025 р. ( суддя Бєлік В.Г., м. Дніпро, повний текст рішення складено 19.02.2025 р. ) у справі за позовом: Керівника Правобережної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Позивача: Дніпровської міської ради, м. Дніпро до відповідача-1: Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича, м. Дніпро відповідача-2: Фізичної особи-підприємця Городецької Тетяни Марківни, м. Дніпро про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог. Керівник Правобережної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича та Фізичної особи-підприємця Городецької Тетяни Марківни, в якій (з урахування уточнення позовних вимог ) просив:

1. Зобов`язати фізичну особу-підприємця Городецьку Тетяну Марківну та фізичну особу-підприємця Бернер Іллю Юхимовича усунути перешкоди Дніпровській міській раді у праві користування та розпорядження земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30Д, загальною площею 23,1 кв.м., шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва: торгівельного павільйону літ. Г, що складається з торгівельної зали 1-1 14,3кв.м., та торгівельної зали 1-2 5,4 кв.м., загальною площею 19,7 кв.м. ( реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1534744612101 ).

2. Скасувати державну реєстрацію права власності на 1/3 нерухомого майна торгівельного павільйону літ-Г, що складається з торгівельної зали 1-1 14,3 кв.м., та торгівельної зали 1-2 5,4 кв.м., загальною площею 19,7 кв.м., який розташований за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30Д ( реєстраційний номер 1534744612101 ), за фізичною особою-підприємцем Городецькою Тетяною Марківною ( РНОКПП НОМЕР_1 ), проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г.О., індексний номер 41228251 від 22.05.2018 ( номер відомостей про речове право 26269405 ), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1534744612101.

3. Скасувати державну реєстрацію права власності на 2/3 нерухомого майна торгівельного павільйону літ-Г, що складається з торгівельної зали 1-1 14,3кв.м., та торгівельної зали 1-2 5,4 кв.м., загальною площею 19,7 кв.м., який розташований за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30Д ( реєстраційний номер 1534744612101 ), за фізичною особою-підприємцем Бернером Іллею Юхимовичем ( РНОКПП НОМЕР_2 ), проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г.О., індексний номер 41220692 від 22.05.2018 р. ( номер відомостей про речове право 26262482 ), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1534744612101.

4. Стягнути з відповідачів у справі на користь Дніпропетровської обласної прокуратури сплачений судовий збір. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що земельна ділянка на якій розташовано нерухоме майно по проспекту Героїв, буд. 30Д в м. Дніпро (торгівельний павільйон), належить Дніпровській міській раді та віднесена до земель комунальної власності, відповідно до ст. 80, 83 Земельного кодексу України та ст. 26, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Позивач зазначає, що зазначена земельна ділянка у користування будь-яких фізичних або юридичних осіб для будівництва не передавалась, у користуванні на законних підставах не перебувала. Відповідно до інформації Дніпровської міської ради № 7/11-2270 від 03.10.2024 рішення міської ради щодо оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв , буд. 30Д відсутні, адресація торгівельного павільйону літ. Г за вказаною адресою не проводилась. Реєстраційних записів щодо цивільно-правових угод, укладених між міською радою та фізичними особами за вказаною адресою не виявлено. Таким чином, внаслідок безпідставної державної реєстрації на нежитлову будівлю, що розміщена на земельній ділянці комунальної форми власності, яка самочинно забудована без погодження із власником земельної ділянки та без відповідних погоджувальних та дозвільних документів, порушено права власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради - щодо користування, володіння, розпорядження земельною ділянкою під об`єктом самочинного будівництва.

2. Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 04.02.2025 р. позовні вимоги задоволено у повному обсязі. Зобов`язано фізичну особу-підприємця Городецьку Тетяну Марківну та фізичну особу-підприємця Бернер Іллю Юхимовича усунути перешкоди Дніпровській міській раді у праві користування та розпорядження земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30Д, загальною площею 23,1 кв.м., шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва: торгівельного павільйону літ. Г, що складається з торгівельної зали 1-1 14,3кв.м., та торгівельної зали 1-2 5,4 кв.м., загальною площею 19,7 кв.м. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1534744612101). Скасовано державну реєстрацію права власності на 1/3 нерухомого майна торгівельного павільйону літ-Г, що складається з торгівельної зали 1-1 14,3 кв.м., та торгівельної зали 1-2 5,4 кв.м., загальною площею 19,7 кв.м., який розташований за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30Д (реєстраційний номер 1534744612101), за фізичною особою-підприємцем Городецькою Тетяною Марківною, проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г.О., індексний номер 41228251 від 22.05.2018 (номер відомостей про речове право 26269405), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1534744612101. Скасовано державну реєстрацію права власності на 2/3 нерухомого майна торгівельного павільйону літ-Г, що складається з торгівельної зали 1-1 14,3кв.м., та торгівельної зали 1-2 5,4 кв.м., загальною площею 19,7 кв.м., який розташований за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30Д (реєстраційний номер 1534744612101), за фізичною особою-підприємцем Бернером Іллею Юхимовичем, проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г.О., індексний номер 41220692 від 22.05.2018 (номер відомостей про речове право 26262482), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1534744612101.

3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги. Не погодившись з вказаним рішенням суду, через систему "Електронний суд", Фізична особа-підприємець Бернер Ілля Юхимович звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.02.2025 р. у справі № 904/4606/24 та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити у повному обсязі.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу. Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, Скаржник вважає рішення суду першої інстанції незаконним, необґрунтованим, ухваленим з однобічним баченням ситуації, з порушеннями процесуального характеру при поданні позовної заяви та з недостовірним викладенням обставин, на які посилався Позивач. Водночас, на думку Скаржника, підставою для скасування рішення суду є порушення правил юрисдикції. Апелянт стверджує, що спір стосується земельних правовідносин, а позовні вимоги пред`явлено до відповідачів у статусі фізичних осіб-підприємців, тоді як право власності на спірне нерухоме майно зареєстровано за фізичними особами Бернером І.Ю. та Городецькою Т.М. Сторонами договорів купівлі-продажу, на підставі яких набуто право власності, також зазначені фізичні особи. Апелянт посилається на п. 6 ч. 1 ст. 20 ГПК України, який виключає з юрисдикції господарських судів спори щодо права власності на нерухоме майно, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем. Скаржник наголошує, що діяльність ФОП відповідачів не пов`язана із нерухомим майном ( зокрема, основний вид діяльності Городецької Т.М. комп`ютерне програмування ), а тому необхідно розмежовувати правовідносини, в яких відповідачі виступають як фізичні особи. Апелянт посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 р. у справі № 922/2972/17, в якій зазначено, що спірні правовідносини стосовно фактичного використання земельної ділянки без оформлення належним чином такого використання не мають ознак господарських і мають розглядатися за правилами цивільного судочинства. При цьому, Скаржник зазначає, що Дніпровська міська рада 13.02.2020 р. вже зверталась до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з аналогічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ( цивільна справа № 201/1527/20 ) про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення будівлі, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та скасування записів про державну реєстрацію права власності. Ухвалою від 09.06.2021 р. позов було залишено без розгляду, апеляційна скарга Дніпровською міською радою не подавалась. Таким чином, на думку Апелянта, у цивільному провадженні вже піднімалось питання про той самий предмет позову. Скаржник звертає увагу на сплив трирічного строку позовної давності від дати останнього звернення Дніпровської міської ради до суду, а також на те, що Дніпровська міська рада не зверталась до фізичних осіб-власників із приписами, листами чи повідомленнями, що, на його думку, свідчить про відсутність порушення прав територіальної громади. Скаржник наголошує на тому, що оформлення прав власності та будівництво будівлі відбувалось згідно з чинним на час будівництва законодавством. Крім того, зазначає, що земельну ділянку як об`єкт прав власності не сформовано, кадастрового номеру не присвоєно, межі не встановлено, право за територіальною громадою не зареєстровано, а отже за відсутності меж та ідентифікаторів земельна ділянка не є об`єктом нерухомого майна. Апелянт також вказує, що до розгляду справи не залучено первісного власника майна ( ОСОБА_1 ), який будував та оформлював первісне право власності, тоді як відповідачі є добросовісними набувачами майна на підставі правочинів і не несуть відповідальності за дії первісного власника. Скаржник посилається на ст. 41 Конституції України щодо непорушності права приватної власності та ст. 386 ЦК України щодо рівного захисту прав усіх суб`єктів права власності. У відповіді на відзив на апеляційну скаргу , Відповідач -1 повторно наполягає на порушенні правил юрисдикції, зазначаючи, що спір стосується земельних правовідносин, відповідачі є фізичними особами-власниками майна, а вибір судочинства залежить від суб`єктного складу сторін основного зобов`язання. Апелянт також не погоджується із позицією суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні заяв відповідачів про закриття провадження у справі. Також Відповідач -1 з урахуванням постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.12.2025 р. у справі № 908/2388/21, додатково обґрунтовує свою позицію щодо неналежності обраного Позивачем способу захисту. Зокрема, Апелянт зазначає, що позовні вимоги про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно у спорах про знесення об`єкта самочинного будівництва є неналежними та такими, що не спрямовані на реальний захист прав позивача, оскільки задоволення таких вимог не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна. Апелянт посилається на пункти 140 145 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.12.2025 р. у справі № 908/2388/21, а також на постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 р. у справі № 916/1174/22, від 22.08.2018 р. у справі № 925/1265/16 та інші, згідно з якими обрання Позивачем неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові. Крім того, Апелянт повторно наполягає на тому, що судом першої інстанції не з`ясовано, у яких правовідносинах Відповідачем -1 набувалося право власності на спірне майно та у якому статусі він виступає у спірних правовідносинах.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи. Прокурор подав відзив на апеляційну скаргу, згідно якого заперечує проти апеляційної скарги ФОП Бернера І.Ю. та вважає її необґрунтованою, просить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на те, що апеляційна скарга не містить жодних доводів, які б свідчили про допущення господарським судом порушень норм матеріального чи процесуального права, а є повторним викладенням заперечень Відповідача -1, яким надано відповідну оцінку судом першої інстанції. Доводи Апелянта зводяться до непогодження з розглядом справи у господарському судочинстві, а також містять зауваження про застосування позовної давності, несформованість земельної ділянки та посилання на судову практику, яка не є релевантною до спірних правовідносин. Щодо юрисдикції спору Прокуратур зазначає, що доводи про порушення правил судочинства надавалися представником відповідачів при розгляді справи судом першої інстанції та були належним чином розглянуті шляхом постановлення ухвали від 16.01.2025 р. про відмову у задоволенні заяв про закриття провадження. Прокуратура посилається на те, що цільове призначення спірного нерухомого майна торговельний павільйон передбачає можливість його використання виключно для здійснення підприємницької діяльності, а тому спори, пов`язані із вказаним майном, підлягають розгляду у господарському судочинстві, що кореспондується із суб`єктним складом учасників наявністю у відповідачів статусу фізичних осіб-підприємців. Прокурор посилається на постанову Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 12.02.2025 р. у справі № 904/2750/23, в якій при розгляді подібної справи визнано обґрунтованим висновок суду про вирішення спору у порядку господарського судочинства. Прокурор наголошує, що спірне нерухоме майно побудоване всупереч вимогам земельного та містобудівельного законодавства на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, за відсутності належних дозволу та документів на будівництво. Державна реєстрація права власності на самочинне будівництво не змінює його правового режиму як самочинного. Прокурор посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 р. у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 р. у справі № 680/214/16-ц, від 15.11.2023 р. у справі № 916/1174/22, від 18.09.2024 р. у справі № 914/1785/22 та інші. Щодо позовної давності Прокурор зазначає, що до вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою ( негаторний позов ) позовна давність не застосовується, оскільки порушення має триваючий характер. Прокурор також зазначає, що відповідачі, зареєструвавши за собою право власності на спірний об`єкт, набули усі права та обов`язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник Бернер М.Ю., а тому є належними відповідачами за заявленими вимогами, що узгоджується з висновками Верховного Суду у численних постановах. Дніпровська міська рада ( Позивач ) та ФОП Городецька Тетяна Марківна ( Відповідач - 2 ) не скористалися правом подати відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до ч. 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

6. Рух справи в суді апеляційної інстанції. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.03.2025 р. для розгляду справи визначена колегія суддів у складі: головуючого судді Кощеєв І.М. ( доповідач ), судді Чус О.В., Дармін М.О.. Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 05.03.2025 р. витребувано у Господарського суду Дніпропетровської області матеріали справи/копії матеріалів справи № 904/4606/24. Матеріали справи № 904/4606/24 надійшли до Центрального апеляційного господарського суду. Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 10.03.2025 р. відкрито апеляційне провадження у справі та призначено апеляційну скаргу до розгляду в судове засідання на 02.07.2025 р.. Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 02.07.2025 р. зупинено апеляційне провадження у справі № 904/4606/24 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду касаційної скарги у справі № 908/2388/21. Після усунення обставин, що стали підставою для зупинення апеляційного провадження, ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 21.04.2026 р. поновлено провадження у справі № 904/4606/24 та призначено розгляд справи на 29.06.2026 р. Відповідач -2 не скористалися своїм правом участі в судовому засіданні та не забезпечив явку уповноваженого представника, хоча про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином. Беручи до уваги, що неявка вказаного учасника провадження у справі, належним чином повідомленого про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, матеріали справи є достатніми для розгляду апеляційної скарги, апеляційний господарський суд дійшов висновку про розгляд справи за відсутності представника Відповідача -2. У судовому засіданні 29.06.2026 р. була оголошена вступна та резолютивна частини постанови Центрального апеляційного господарського суду.

7. Встановлені судом обставини справи. Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11.05.2017 р. у справі № 202/2857/17 за ОСОБА_1 визнано право власності на торгівельний павільйон літ. Г за адресою: проспект Героїв 30Д. Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Андрєєвою Г.О. 18.04.2018 р. зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна - павільйон літ. Г за адресою: АДРЕСА_1 за громадянином ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ( реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1534744612101 ), на підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11.05.2017 р. у справі № 202/2857/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , за участю третьої особи Дніпровської міської ради, про розірвання договору про спільну власність, визнання права власності та стягнення штрафних санкцій. Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 03.07.2018 р. за апеляційною скаргою прокуратури Дніпропетровської області зазначене рішення суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у визнанні права власності на спірне приміщення. Разом з тим, права власності на нерухоме майно - торгівельний павільйон літ. Г - загальною площею 19,7 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 від ОСОБА_1 перейшло до ФОП Городецької Т.М. (РНОКПП НОМЕР_1 ) на підставі договору купівлі-продажу 1/3 частки павільйону, серія та номер: ННС 525024 від 22.05.2018 р. та до ФОП Бернера І.Ю. (РНОКПП НОМЕР_2 ) на підставі договору купівлі продажу 2/3 частини торгівельного павільйону, серія та номер: ННС 525023, які посвідчені приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г.О. Відомості щодо укладення договору оренди земельної ділянки за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, буд. 30Д у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні. Відповідно до інформації КП Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації ДМР №10766 від 10.09.2024 р. технічна інвентаризація та державна реєстрація права власності торгівельного павільйону літ. Г, загальною площею 19,7 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , КП Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації ДМР не проводилась. Згідно з інформацією Головного архітектурно-планувального управління Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради від 09.09.2024 р. за № 12/19-398 встановлено, що за даними інформаційної бази містобудівного кадастру будівельний паспорт забудови або містобудівної умови та обмеження для проектування торгівельного павільйону літ. Г за адресою: проспект Героїв, 30Д, управлінням не надавались, паспорти прив`язки тимчасових споруд за вказаною адресою не оформлювались. За даними містобудівного кадастру та Адресного плану міста розпорядженням міського голови від 17.10.2007 р. № 1095-р - будівлі підприємства торгівлі по проспекту Героїв - присвоєно адресу проспект Героїв, буд. 30Д проте адресація торгівельного павільйону літ. Г по проспекту Героїв, буд. 30Д не проводилась. Відповідно до листа Комунального підприємства Дніпровські активи Дніпровської міської ради № 469д-05 від 05.09.2024 р. заяв щодо оформлення договорів про використання об`єктів благоустрою міста не за функціональним призначенням від осіб на об`єкт за адресою: АДРЕСА_1 , до підприємства не надходило, відповідно Договори не укладались. За інформацією Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради № 10/1-134 від 09.09.2024 р. відсутні відомості щодо видачі/реєстрації Управлінням документів, які надають право на виконання будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію об`єкта будівництва за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з інформаціією ГУ Держгеокадастру за № 10-4-0.223-5631/2-24 у зв`язку із відсутністю кадастрового номеру, здійснити пошук в програмному забезпеченні ведення Державного земельного кадастру земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 не має технічної можливості. Відповідно до інформації Дніпровської міської ради № 7/11-2270 від 03.10.2024 р. рішення міської ради щодо оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 - відсутні, адресація торгівельного павільйону літ. Г за вказаною адресою не проводилась. Реєстраційних записів щодо цивільно-правових угод, укладених між міською радою та фізичними особами за вказаною адресою не виявлено. З метою встановлення факту використання земельної ділянки, інспекцією з державного контролю за використанням та охороною земель Дніпровської міської ради 09.09.2024 р. проведено обстеження земельної ділянки за аресою: АДРЕСА_1 ( торгівельний павільйон літ. Г ), за результатами якого встановлено, що торгівельний павійльон літ. Г дійсно розташований на зазначеній земельній ділянці та використовується для здійснення підприємницької діяльності. Також згідно акту інформація щодо землевласників, документів, що підтверджують державну реєстрацію права власності чи право постійного корситування або права оренди земельної ділянки відсутня. На думку Прокурора вказані обставини свідчать про безпідставну державну реєстрацію за ОСОБА_1 , а у подальшому за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права приватної власності на об`єкт нерухомого майна - торгівельний павільйон літ. Г - загальною площею 19,7 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 , самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво на ній, що є порушенням права власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради - щодо користування, володіння, розпорядження земельною ділянкою під об`єктом самочинного будівництва. Викладене стало підставою для звернення прокуратури з відповідним позовом до суду. За наслідками розгляду позову господарським судом прийнято оскаржуване рішення у даній справі. Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 належить до земель комунальної власності та не передавалась у користування або власність відповідачам чи їх правопопередникам. Суд встановив, що торгівельний павільйон літ. Г збудовано на зазначеній земельній ділянці без відведення її для цієї мети, без дозвільних документів на будівництво, без прийняття об`єкта в експлуатацію, що свідчить про його самочинний характер відповідно до ст. 376 ЦК України. Суд зазначив, що реєстрація права власності на самочинне будівництво не змінює його правового режиму як самочинного, послався на численні постанови Великої Палати Верховного Суду та дійшов висновку, що спірний об`єкт підлягає знесенню, а державна реєстрація права власності - скасуванню. Суд також визнав обґрунтованими підстави для представництва Прокурором інтересів держави з огляду на бездіяльність Дніпровської міської ради щодо захисту порушених прав територіальної громади.

8. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4). Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Прокурора та Сторін, дослідивши доводи, наведені в апеляційній скарзі, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення господарського суду скасуванню, виходячи з наступного. Щодо наявності підстав представництва органами прокуратури інтересів держави у цій справі, суд апеляційної інстанції зазначає таке. Згідно з частиною 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто, зазначене конституційне положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Відповідно до ст. 131-1 Конституції України на органи прокуратури покладено функцію представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Одночасно, організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом. Відповідно до пункту 2 частини 1 ст. 2 Закону України "Про прокуратуру" на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених цим Законом. Згідно ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді за одночасної наявності двох елементів: порушення або загрози порушення інтересів держави та нездійснення чи неналежного здійснення захисту таких інтересів відповідним суб`єктом владних повноважень, а також у разі його відсутності. Згідно з ч.ч. 3, 4, 5 ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача. Одним із ключових для застосування норм ст. 23 Закону України Про прокуратуру та визначення згаданого елемента є поняття інтерес держави. У Рішенні від 08.04.1999 р. № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття інтереси держави, висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини). Ст. 14 Конституції України встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. При цьому, п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України та ч. 3 ст. 23 Закону України Про прокуратуру дає підстави стверджувати, що Прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу. Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно. Нездійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. У позовній заяві Прокурор має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу, зокрема, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Таким чином, Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України Про прокуратуру, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Вказані правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 р. у справі № 912/2385/18. Ст. 83 ЗК України встановлено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності. Згідно зі ст. 18-1 Закону України Про місцеве самоврядування орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування. Дніпровською міською радою та її уповноваженими виконавчими органами не вжито належних, достатніх та ефективних заходів, спрямованих на захист інтересів держави у встановленому законом порядку, що підтверджується наступним. У лютому 2020 року Дніпровська міська рада звернулась до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із позовною заявою до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю третіх осіб в особі Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради та приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Павловської Г.О. про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та скасування записів про державну реєстрацію права власності, у тому числі на об`єкт нерухомого майна -торгівельний павільйон літ. Г, загальною площею 19,7 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . ( цивільна справа № 201/1572/20 ). Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28.04.2020 р. частково задоволено заяву Дніпровської міської ради про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, у тому числі щодо торгівельного павільйону літ. Г, загальною площею 19,7 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та вирішено заборонити ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , а також будь-яким іншим особам, вчиняти будь-які дії по відчуженню, реалізації, передачі іншим особам та переоформлення документів на це нерухоме майно. В подальшому 09.06.2021 р. ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у справі № 201/1572/20 залишено позов Дніпровської міської ради без розгляду, у зв`язку з тим, що позивач та його представник були належним чином повідомлені про дати судового розгляду, проте жодного разу не з`явилась, заяви на адресу суду про слухання справи за їх відсутності не надали. Справа розглядалась тривалий час і відкладалась неодноразово саме з причин неявки позивача. А тому даний цивільний позов судом вирішено залишити без розгляду. Враховуючи вищевикладене, процесуальна поведінка уповноваженого органу - Дніпровської міської ради, під час судового провадження по цивільній справі № 201/1572/20 свідчить про самоусунення Дніпровської міської ради від здійснення повноважень спрямованих на захист інтересів держави у вказаних правовідносинах. Таким чином, уповноважений орган - Дніпровська міська рада, протягом майже 7 років, після скасування рішення суду про набуття ОСОБА_1 права власності на самочинно збудований об`єкт, не здійснила належним чином захист порушених інтересів держави, що виразилось у не вжитті достатніх заходів спрямованих на усунення допущених порушень вимог чинного законодавства, усунення перешкод у користуванні земельної ділянки, а також скасування державної реєстрації, Факт неналежного здійснення уповноваженим органом наданих повноважень щодо вжиття відповідних заходів, також, підтверджується листуванням органів прокуратури із зазначеним органом. Так, Правобережною прокуратурою міста Дніпра скеровувались запити від 03.09.2024 р. № 53-5323вих-24 та від 17.09.2024 р. за № 53-5569вих-24 на адресу Дніпровської міської ради в яких повідомлялось про встановлені факти порушення законодавства при реєстрації права власності та самовільному зайнятті земельної ділянки на АДРЕСА_1 . Однак, органом місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, заходів щодо захисту та поновлення прав територіальної громади на спірну земельну ділянку не вжито, що підтверджується листом Дніпровської міської ради від 03.10.2024 р. № 7/11-2270. Суд апеляційної інстанції погоджується з місцевим господарським судом, що вказані обставини свідчать про наявність передбачених ч. 3 ст. 23 Закону України Про прокуратуру підстав для представництва Прокурором, яким належним чином обґрунтовані підстави представництва інтересів держави в спірних правовідносинах в особі Запорізької міської ради та Запорізької обласної державної адміністрації. Предметом спору є вимоги Прокурора до Відповідачів про зобов`язання останніх усунути перешкоди у праві користування та розпорядження земельною ділянкою, шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва та скасування державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно. Щодо доводів Скаржника пов`язаних з ттим, що спірні правовідносини стосовно фактичного використання земельної ділянки без оформлення належним чином такого використання не мають ознак господарських і мають розглядатися за правилами цивільного судочинства, колегія суддів зазначає наступне. За змістом частини першої ст. 320 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. Отже, фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності. Чинне законодавство не виділяє такого суб`єкта права власності як фізична особа-підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи-підприємця. Отже, суб`єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи. При цьому, правовий статус фізичної особи-підприємця не впливає на правовий режим майна, що перебуває у його власності ( такі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 15.05.2018 р. у справі № 920/1275/16, від 12.03.2024 р. у справі № 925/989/22). Дослідивши та оцінивши наявні у матеріалах справи докази, врахувавши положення законодавства, а також те, що цільове призначення нерухомого майна, знесення якого становить предмет позовних вимог, передбачає можливість використання такого майна як торговельного павільйону виключно для здійснення підприємницької діяльності, а також зважаючи на склад учасників справи, предмет позову та характер спірних правовідносин, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, про вирішення цього спору у порядку господарського судочинства та про відсутність підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 ст. 231 ГПК України. Частиною першою ст. 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Згідно із частиною першою ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша ст. 317 ЦК України). Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта ст. 373 ЦК України). Особливості права власності на землю врегульовані Земельним кодексом України. Відповідно до ст. 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. Згідно зі ст. 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. При цьому права володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою в повному обсязі можуть належати лише власникові земельної ділянки. Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам (частина перша ст. 375 ЦК України). Ст. 375 ЦК України врегульовує право власника на забудову належної йому земельної ділянки, тобто можливість власника земельної ділянки здійснювати на ній будівництво в порядку, встановленому законом. Власник має право здійснювати на належній йому земельній ділянці нове будівництво, створюючи будівлі та споруди, яких раніше не існувало. Ст. 331 ЦК України визначається порядок набуття права власності на новостворене майно. За змістом цієї норми право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Водночас можуть існувати ситуації, коли особа, не маючи прав на земельну ділянку (не будучи власником або користувачем земельної ділянки), здійснює на ній будівництво, або здійснює будівництво без відповідного документа, проєкту, з істотним порушенням будівельних норм і правил. Такі правовідносини врегульовані ст. 376 ЦК України, в якій визначено правовий режим самочинного будівництва. Відповідно до частини першої ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Виходячи зі змісту частини першої статті 376 ЦК України об`єкт нерухомого майна вважається самочинним будівництвом, якщо він збудований або будується: 1) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту; 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Наявність хоча б однієї з наведених ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним. Будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, охоплює ситуації, коли особа отримала у встановленому порядку земельну ділянку для забудови, але порушує мету використання такої земельної ділянки, а також коли особа здійснює будівництво, не маючи юридичних прав на земельну ділянку. Мова може йти про самовільне зайняття земельної ділянки, що є правопорушенням відповідно до статті 211 ЗК України. Самовільним зайняттям земельної ділянки є активні протиправні дії особи, спрямовані на фактичне заволодіння чи/та використання земельної ділянки або її частини за відсутності рішення уповноваженого органу чи волевиявлення власника про її відчуження чи надання в користування. Відсутність в особи прав на земельну ділянку за загальним правилом унеможливлює отримання такою особою документів, необхідних для виконання будівельних робіт, оскільки, як зазначалося вище, право на забудову земельної ділянки належить власнику або особі, яка має відповідні речові права на земельну ділянку. Отже, якщо об`єкт будується або збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, це є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації його судом об`єктом самочинного будівництва. У разі здійснення будівництва на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, найбільшого порушення зазнає право власника користуватись земельною ділянкою, яке слід розглядати як юридично гарантовану правовими нормами можливість власника самостійно господарювати на земельній ділянці, використовувати її корисні властивості для задоволення власних соціальних, економічних, духовних та інших потреб, тобто можливість її господарської експлуатації та, як наслідок, отримання доходу від неї. Особа, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що їй не належить, своїми протиправними діями позбавляє власника можливості належним чином вільно користуватися земельною ділянкою. У разі самочинного будівництва особа своїми діями також створює й інші перешкоди власнику. Йдеться, зокрема, про порушення права розпорядження земельною ділянкою, яке належить лише її власнику і полягає у юридично забезпеченій можливості визначати юридичну або фактичну долю земельної ділянки, тобто можливість вчиняти різні дії із земельною ділянкою, у тому числі й щодо її відчуження іншим особам. У ст. 90 ЗК України наведено детальний перелік прав власників земельних ділянок, зокрема, продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, довірчу власність; самостійно господарювати на землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди тощо. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відносини власника земельної ділянки із особою, яка вчинила самочинне будівництво на його земельній ділянці, регулюються частинами четвертою - шостою ст. 376 ЦК України. Такі відносини, як і будь-які інші відносини власності, є абсолютними, в яких праву власника кореспондує обов`язок усіх і кожного утримуватися від будь-яких посягань на це право. Основу такої правової охорони утворює принцип єдності земельної ділянки й будівель та споруд, розташованих на ній, основною ідеєю якого є унеможливлення виникнення ситуацій, у яких будівля й земельна ділянка стають об`єктами конкуруючих прав та інтересів різних суб`єктів. Законодавче визначення правових наслідків самочинного будівництва ґрунтується на пріоритетності захисту прав власника земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що ст. 376 ЦК України розташована у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на земельну ділянку. У постанові від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Особливістю об`єктів самочинного будівництва є те, що відповідно до частини другої ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Самочинне будівництво як майно має визначений правилами ст. 376 ЦК України спеціальний правовий режим, елементом якого є умови та порядок визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а також наслідки відмови у такому визнанні. Цей механізм ґрунтується на судовому порядку вирішення питань, пов`язаних як із рішенням про визнання права власності, так і з наслідками цього рішення та захистом осіб, права яких порушено самочинним будівництвом. За умови дотримання чіткого алгоритму дій, передбаченого у ст. 376 ЦК України, претендувати на отримання самочинно збудованого майна у власність може як особа, яка його побудувала, так і власник земельної ділянки, на якій воно споруджено. Такий висновок сформульовано у пункті 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 р. у справі № 916/1174/22. З огляду на викладене апеляційний суд висновує, що самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, є порушенням прав власника відповідної земельної ділянки. У постанові від 19.05.2020 р. у справі № 916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84). Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Реєстру. До інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, застосування норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності. Самостійного значення для виникнення права власності факт державної реєстрації не має. При цьому, термін «визнання», який вживається в Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та нормах ст. 376 ЦК України, має різне змістовне значення. В контексті регулювання відносин, пов`язаних із самочинним будівництвом, термін «визнання» має чітко визначений зміст - визнання судом права власності на нерухоме майно, збудоване на земельній ділянці за тією чи іншою особою. Самою по собі реєстраційною дією передбачений ст. 376 ЦК України судовий порядок не може бути підмінений. Системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, а державна реєстрація визначає лише момент, з якого право власності може виникнути за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. У постанові від 21.12.2022 р. у справі № 914/2350/18 ( 914/608/20 ) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (пункт 123). Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту. Повноцінне здійснення прав на нерухоме майно неможливе без державної реєстрації з огляду на те, що вона є завершальним етапом набуття повного обсягу речових прав. Однак сама по собі державна реєстрація речових прав не захищає учасників цивільних відносин від порушень права власності та інших речових прав. Як слідує із змісту частини третьої ст. 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво, не може звертатись за підтвердженням належного їй права власності або вимагати визнання належного їй права в іншому, позасудовому порядку. Ст. 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини першої ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. При цьому, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права ( пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 р. у справі № 925/1265/16, пункт 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 р. у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 р. у справі № 334/3161/17 ). Способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені ст. 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна. Частинами третьою - п`ятою ст. 376 ЦК України, відповідно, встановлено таке. Право власності на самочинно збудоване майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Визнання права власності в порядку частини третьої або п`ятої ст. 376 ЦК України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов`язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина третя ст. 376 ЦК України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина п`ята ст. 376 ЦК України). При цьому формулювання положень ст. 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої ст. 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, норм частини четвертої цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; пункти 53-56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20). За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного ст. 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна. У категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності ( пункт 154 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 р. у справi № 916/1174/22 ). Таким чином, усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої у спорах про знесення об`єкта самочинного будівництва заявлені позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора є неналежними та такими, що не спрямовані на реальний захист прав та інтересів Позивача ( постанова Великої Палати Верховного Суду від17.12.2025 р. у справі № 908/2388/21 ( провадження № 12-73гс24 )). Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Верховного Суду обрання Позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 р. у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 21.09.2022 р. у справі № 908/976/19 (пункт 5.13)]. Отже, позовні вимоги Прокурора у цій справі про скасування державної реєстрації права власності: на 1/3 нерухомого майна торгівельного павільйону літ-Г, що складається з торгівельної зали 1-1 14,3 кв.м., та торгівельної зали 1-2 5,4 кв.м., загальною площею 19,7 кв.м., який розташований за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30Д ( реєстраційний номер 1534744612101 ), за фізичною особою-підприємцем Городецькою Тетяною Марківною ( РНОКПП НОМЕР_1 ), проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г.О., індексний номер 41228251 від 22.05.2018 ( номер відомостей про речове право 26269405 ), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1534744612101; на 2/3 нерухомого майна торгівельного павільйону літ-Г, що складається з торгівельної зали 1-1 14,3кв.м., та торгівельної зали 1-2 5,4 кв.м., загальною площею 19,7 кв.м., який розташований за адресою: м. Дніпро, проспект Героїв, 30Д ( реєстраційний номер 1534744612101 ), за фізичною особою-підприємцем Бернером Іллею Юхимовичем ( РНОКПП НОМЕР_2 ), проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г.О., індексний номер 41220692 від 22.05.2018 р. ( номер відомостей про речове право 26262482 ), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 1534744612101 - не спрямовані на реальний захист прав та інтересів Позивача. Тобто, є неналежним способом захисту, що є окремою підставою для відмови у задоволенні вказаних позовних вимог. Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що у справі, яка розглядається, належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій, як стверджує Прокурор здійснено самочинне будівництво, є вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва відповідно до частини четвертої ст. 376 ЦК України. Щодо вимог Прокурора до Відповідачів про усунення перешкоди у праві користування та розпорядження земельною ділянкою, шляхом знесення торгівельного павільйону, який належить Відповідачам на праві власності, колегія суддів зазначає наступне. Вимога про знесення майна, яке власник земельної ділянки вважає самочинним будівництвом, є різновидом негаторного позову власника земельної ділянки з усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своєю земельною ділянкою. Як уже зазначалося, обов`язок знести об`єкт самочинного будівництва має розглядатися в контексті правового захисту права власності на земельну ділянку. Отже, Відповідачем за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва має бути особа, яка чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою (останній набувач). Слід з-поміж іншого зауважити, що процесуальний статус останнього набувача прав на об`єкт самочинного будівництва як Відповідача надає такій особі можливість використовувати всі передбачені процесуальним законом засоби для захисту своїх прав та інтересів. Також суд під час розгляду справи зможе оцінити добросовісність Відповідача та пропорційність застосовуваних до нього засобів. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Близькі за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 р. у справі № 806/5244/15, постановах Верховного Суду від 10.01.2024 р. у справі № 489/742/20, від 21.02.2024 р. у справі № 918/1130/22. Частинами 1, 3 ст. 74 ГПК України унормовано, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Згідно з положеннями ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює потребу співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Отже, з введенням у дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний ( постанови Верховного Суду від 02.10.2018 р. у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 р. у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 р. у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 р. у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 р. у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19 ). Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування (пункт 1 ст. 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 р. у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри". Верховний Суд також неодноразово наголошував, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим і залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Предмет доказування формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 05.07.2019 р. у справі № 910/4994/18, постанови Верховного Суду від 10.07.2024 р. у справі № 914/1574/23, від 02.07.2024 р. у справі № 910/12295/23, від 14.05.2024 р. у справі № 910/4437/23). Апеляційний господарський суд, дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, з урахуванням стандартів доказування, визначених положеннями процесуального законодавства, установив, що Відповідачі набули право власності на нерухоме майно - торгівельний павільйон літ. Г - загальною площею 19,7 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договорів купівлі-продажу, які були посвідчені приватним нотаріусом у особи, право власності якої було зареєстровано приватним нотаріусом на підставі заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11.05.2017 р. у справі № 202/2857/17. На час передачі Відповідачм торгівельного павільйону літ. Г - загальною площею 19,7 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на спірний об`єкт було зареєстроване приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Андрєєвою Г.О. 18.04.2018 р. за громадянином Бернер Михайлом Юхимовичем. В подальшому: рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г.О., індексний номер 41228251 від 22.05.2018 ( номер відомостей про речове право 26269405) було проведено державну реєстрацію права власності на 1/3 нерухомого майна торгівельного павільйону літ-Г, що складається з торгівельної зали 1-1 14,3 кв.м., та торгівельної зали 1-2 5,4 кв.м., загальною площею 19,7 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 ( реєстраційний номер 1534744612101 ), за фізичною особою-підприємцем Городецькою Тетяною Марківною ( РНОКПП НОМЕР_1 ); рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г.О., індексний номер 41220692 від 22.05.2018 р. ( номер відомостей про речове право 26262482 ) було проведено державну реєстрацію права власності на 2/3 нерухомого майна торгівельного павільйону літ-Г, що складається з торгівельної зали 1-1 14,3кв.м., та торгівельної зали 1-2 5,4 кв.м., загальною площею 19,7 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 ( реєстраційний номер 1534744612101 ), за фізичною особою-підприємцем Бернером Іллею Юхимовичем ( РНОКПП НОМЕР_2 ). Отже, як вбачається з пояснень Відповідачів, останні набуваючи право власності на спірний об`єкт нерухомості, добросовісно покладалися на відомості з держреєстру речових прав щодо реєстрації права власності на такий об`єкт, що слугувало підставою для формування у Відповідачів впевненості у законності отримання права власності на нерухомість. Разом із тим, первісне право власності на спірні об`єкти було зареєстровано уповноваженою особою - державним реєстратором саме на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська ( яке хоча і було в подальшому скасоване ), тобто цей документ існував і надавався для оцінки державному реєстратору, який на підставі такого документа вчинив відповідну реєстраційну дію. Звідси апеляційний господарський суд констатує правомірність і добросовісність набуття Відповідачами права власності на спірне нерухоме майно та відсутність підстав для покладення на них негативних наслідків стверджуваної Прокурором помилки органу публічної влади. Проте, як звернула увагу колегія суддів суду касаційної інстанції у п. 4.12. постанови від 09.12.2025 р. у cправі № 904/5799/23 - добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 46.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, пункт 7.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17). Водночас добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (пункти 6.50, 6.53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19). Добросовісність та недобросовісність характеризують насамперед ступінь обізнаності набувача про правомірність набуття майна в особи, яка немає права на його відчуження. Водночас такі категорії, як "добросовісність", яка належить до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини 1 ст. 3 ЦК України), а також недобросовісність не можуть тлумачитися або застосовуватися формально, ґрунтуватися на припущеннях. Добросовісність набувача презумується, тобто набувач буде вважатися добросовісним доки не буде доведено протилежне. Добросовісність дій набувача визначається судом у кожному конкретному випадку. (постанова Верховного Суду від 18.09.2025 у справі № 922/82/20). Наведене помилково не було враховано судом першої інстанції, який свої висновки ґрунтував на припущеннях. Як уже зазначалося, встановлені фактичні обставини справи, які не спростовані судом першої інстанції, свідчать, що відомості про речові права на спірне майно перевірялися державними реєстраторами при набутті прав на таке майно спочатку ОСОБА_1 , а потім ФОП Городецькою та ФОП Бернером І.Ю. ( останніми набувачами ); водночас зауважень і перешкод під час такого набуття установлено не було. В цій частині доводи апеляційної скарги знайшли підтвердження. Разом із тим, відповідно до усталеної практики ЄСПЛ ст. 1 Першого протоколу до Конвенції застосовується з огляду на такі принципи: 1) у першому реченні першого абзацу закладається принцип мирного володіння майном, який має загальний характер; 2) принцип, викладений у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплений у другому абзаці принцип визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited проти України" від 23.01.2014 р.). Критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011, "Кривенький проти України" від 16.02.2017 р.). Позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний,alia, "інтерес суспільства" та "умови, передбачені законом". Більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинно відповідати принципу пропорційності. "Справедливий баланс" має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе "індивідуальний і надмірний тягар" (рішення у справі "Трегубенко проти України" від 02.11.2004 р.). Наслідки виправлення "помилки", не повинні непропорційно порушувати нове право, яке було набуте особою, яка сумлінно покликалася на законність дій державного органу (рішення ЄСПЛ від 24.10.2024 р. "Дроздик та Мікула проти України" та від 12.12.2024 р. "ТОВ "Одеська бутербродна компанія" проти України"). Порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. У справі "ТОВ "Одеська бутербродна компанія" проти України", яка розглядалася ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ від 12.12.2024 р.) йшлося про визнання недійсним права власності ТОВ "Одеська бутербродна компанія" на кафе, яке було збудоване без належних дозвільних документів. Підприємство-заявник скаржилося за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, що позбавлення майна, якого воно зазнало, було незаконним і непропорційним. У цьому рішенні ЄСПЛ зазначив, серед іншого, що кафе тричі змінювало власників, але жодного разу органи державної влади під час реєстрації права власності не виявили жодних порушень щодо статусу майна чи не запобігли вчиненню правочинів щодо нього, хоча їм мало бути відомо, що це майно було самочинною забудовою (див. рішення ЄСПЛ у справі "Зела проти Албанії" (Zela v. Albania), пункт 92). ЄСПЛ вказав, що таке є ознакою тривалого терпимого ставлення органів державної влади до існуючої ситуації або щонайменше небажання остаточно розв`язати її. За наслідками розгляду справи ЄСПЛ констатував порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (захист власності); зважив, що кафе є майном, навіть, не зважаючи на його статус без дозволу, адже товариство придбало його добросовісно, тож втручання в право власності Судом визнано непропорційним. Апеляційний господарський суд під час вирішення спору у цій справі установив, що з матеріалів справи не вбачається, що втручання держави у право на мирне володіння Відповідачами належним їм майном у наведеному випадку має легітимну мету та здійснюється з метою захисту суспільного, публічного чи загального інтересу, а також є пропорційним між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами Відповідачів, які втрачають належне їм майно без будь-якої компенсації. З огляду на викладене, а також за встановлених обставин законності та добросовісності набуття у власність Відповідачами спірним нерухомимо майном та не спростування цього Прокурором, апеляційний господарський суд констатує, що задоволення позову у цій справі призведе до порушення європейських стандартів "правомірності втручання у право власності", що є недопустимим. Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 09.12.2025 р. у cправі № 904/5799/23. Отже, суд попередньої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову Керівника Правобережної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича та Фізичної особи-підприємця Городецької Тетяни Марківни про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Тому в задоволені позову слід відмовити. З огляду на викладене, здійснивши дослідження сукупності наявних в матеріалах справи доказів, що стосуються предмета спору з урахуванням правил та критеріїв оцінки доказів визначених ГПК України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що рішення господарського прийнято з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню, а зазначене рішення суду підлягає скасуванню із прийняттям нового рішення, яким в задоволені позову Прокурора слід відмовити.

9. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги У справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів Скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" ( Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 р. ). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. З огляду на приписи ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006 р." Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права. В наведених у цій постанові мотивів, колегія суддів не вважає за необхідне давати відповідь на кожен аргумент апеляційної скарги з огляду на висновки ЄСПЛ у справах "Проніна проти України", "Руїз Торіха проти Іспанії" ( хоча пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент ). Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Рішення господарського суду зазначеним вимогам не відповідає. На підставі викладеного, колегія суддів Центрального апеляційного господарського суду вважає, що місцевим господарським судом допущено невірне застосування норм матеріального права та порушені норми процесуального права, що призвело до ухвалення помилкового рішення, яке відповідно до ст. 277 ГПК України підлягає скасуванню та ухваленню нове рішення про відмову у задоволенні позову. Враховуючи наведене та з урахуванням меж розгляду апеляційної скарги в порядку ст. 269 ГПК України, апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду у даній справі має бути скасоване, в позові відмовлено.

10. Судові витрати. Відповідно до п. б ч. 4 ст. 282 ГПК України, у зв`язку зі скасуванням судового акту попередньої інстанції і ухваленням нового рішення про задоволення позову, підлягають новому перерозподілу і судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій. Відповідно до ч. 4 ст.129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Зважаючи на задоволення апеляційної скарги Відповідача, судові витрати, покладаються на прокуратуру Дніпропетровської області. На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 269, 270, 273, 275 - 285, 287 ГПК України, Центральний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича - задовольнити. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.02.2025 р. у справі № 904/4606/24 скасувати. Ухвалити нове рішення. В позові відмовити. Стягнути з Дніпропетровської обласної прокуратури на користь Фізичної особи-підприємця Бернера Іллі Юхимовича витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, у розмірі 18 168,00 грн., про що видати наказ. Видачу відповідного наказу, з урахуванням необхідних реквізитів, доручити Господарському суду Дніпропетровської області. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено ст. ст. 286-289 ГПК України. Повний текст постанови складено 06.07.2025 р. Головуючий суддя І.М. Кощеєв Суддя М.О. Дармін Суддя О.В. Чус