Постанова КЦС ВС № 761/14520/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2026 року м. Київ справа № 761/14520/23 провадження № 61-11014св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Державна компанія з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «ІНФОРМАЦІЯ_1», розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «ІНФОРМАЦІЯ_1» на постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2025 року у складі колегії суддів Головачова Я. В., Нежури В. А., Невідомої Т. О., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «ІНФОРМАЦІЯ_1» (далі - ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1») про визнання незаконним та скасування наказу в частині призупинення дії трудового договору, поновлення дії трудового договору, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. Позовну заяву мотивовано тим, що ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» наказом від 27 квітня 2022 року № 39к призупинила дію трудового договору з головним спеціалістом Відділу реалізації контрактів № 2 Регіонального управління № 3 ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» ОСОБА_1. з 28 квітня 2022 року до відновлення можливості надання та виконання роботи, але не пізніше припинення або скасування воєнного стану, відповідно до статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» наказом від 26 листопада 2022 року № 115-ШР підрозділ, в якому працював та обіймав посаду ОСОБА_1 , скоротила; 06 грудня 2022 року надіслала повідомлення про наступне вивільнення; наказом від 06 лютого 2023 року позивача звільнено із займаної посади у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, скорочення чисельності і штату працівників. При звільненні позивачеві виплачено грошову компенсацію за невикористані дні відпустки та вихідну допомогу у розмірі середньомісячного заробітку. ОСОБА_1 також вказував, що призупинення дії укладеного з ним трудового договору та його подальше звільнення відбулося незаконно, а саме за відсутності для цього законних підстав та порушенням порядку, встановленого законом. Відповідач не врахував, що головною умовою для призупинення дії трудового договору є абсолютна неможливість надання роботодавцем працівнику роботи та неможливість працівника виконувати відповідну роботу, тоді як ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» здійснювало господарську діяльність, а призупинення дії трудового договору було здійснено лише з певною кількістю працівників. Також посилався на те, що його звільнення з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України відповідач здійснив без дотримання вимог частини 1 статті 42, статті 49-2 КЗпП України, оскільки не запропонував йому всі вакантні посади на підприємстві з дня попередження про наступне вивільнення до дня звільнення, не з`ясував, чи має позивач переважне право залишення на роботі. Посилався на те, що внаслідок порушення його права на працю та відсутність у зв`язку з цим коштів, необхідних для життєдіяльності, що вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, він зазнав моральної шкоди. Посилаючись на вказане, ОСОБА_1 просив суд: визнати незаконним та скасувати наказ ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» від 27 квітня 2022 року № 39к в частині призупинення з ним дії трудового договору; відновити з 28 квітня 2022 року дію трудового договору, укладеного з ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1»; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28 квітня 2022 року (дати призупинення дії трудового договору) до 06 лютого 2023 року (день звільнення з роботи) в розмірі 505 890,00 грн, з утриманням з цієї суми установлених законодавством України податків і зборів; визнати незаконним та скасувати наказ ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» від 03 лютого 2023 року «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновити ОСОБА_1 на роботі в ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» на посаді головного спеціаліста Відділу реалізації контрактів № 2 Регіонального управління № 3 з 06 лютого 2023 року; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 06 лютого 2023 року до дня поновлення на роботі; стягнути моральну шкоду в розмірі 15 000,00 грн; рішення суду в частині поновлення на роботі та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу допустити до негайного виконання. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Шевченківський районний суд міста Києва рішенням від 29 січня 2025 року у позові ОСОБА_1 відмовив. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що: позивач не довів належними та допустими доказами факт порушення його трудових прав внаслідок прийняття роботодавцем наказу від 27 квітня 2022 року № 39к про призупинення дії трудового договору; при звільненні позивача роботодавець дотримався норм трудового законодавства, зокрема позивача повідомлено про наступне вивільнення в установлений законом строк, а станом на 06 лютого 2023 року (день вивільнення позивача) вакантних посад, які б могли бути запропоновані позивачу та які б він міг зайняти з урахуванням його кваліфікації та досвіду, у ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» не було; вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час призупинення дії трудового договору та за час вимушеного прогулу, а також про відшкодування моральної шкоди є похідними від основних вимог про визнання незаконними та скасування оскаржуваних наказів про призупинення дії трудового договору і звільнення, тому також не підлягають задоволенню. У лютому 2025 року ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» звернулося до суду першої інстанції із заявою про ухвалення додаткового рішення у справі. Шевченківський районний суд міста Києва додатковим рішенням від 08 квітня 2025 року заяву ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000,00 грн. У решті вимог заяви відмовив. Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, враховуючи виконану адвокатом роботу, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, суд дійшов висновку про необхідність зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу та стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу, які пов`язані з розглядом справи в суді у визначеному розмірі, тому заява відповідача ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» підлягає частковому задоволенню. Не погодившись з рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 29 січня 2025 року та додатковим рішенням цього ж суду від 08 квітня 2025 року, ОСОБА_1 оскаржив їх в апеляційному порядку. Київський апеляційний суд постановою від 29 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 29 січня 2025 року задовольнив частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 квітня 2025 року задовольнив. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 29 січня 2025 року та додаткове рішення цього ж суду від 08 квітня 2025 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Визнав незаконним та скасував наказ ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» від 27 квітня 2022 року № 39к «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» в частині призупинення дії трудового договору з ОСОБА_1 . Відновив з 28 квітня 2022 року дію трудового договору, укладеного між ОСОБА_1 і ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1». Стягнув з ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» на користь ОСОБА_1 середній заробіток внаслідок вимушеного прогулу за час призупинення дії трудового договору за період з 28 квітня 2022 року до 06 лютого 2023 року в розмірі 489 027,00 грн, з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів. Визнав незаконним та скасував наказ ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» від 03 лютого 2023 року № 107-к «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновив ОСОБА_1 з 06 лютого 2023 року на роботі у ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» на посаді головного спеціаліста Відділу реалізації контрактів № 2 Регіонального управління №

3. Стягнув з ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 598 361,16 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів. Стягнув з ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що: ухвалюючи рішення, суд першої інстанції у повному обсязі не дослідив матеріалів справи та, як наслідок, залишив поза увагою ту обставину, що Відділ контрактної роботи № 4 Управління із забезпечення експорту було створено 26 січня 2023 року і у період з 26 січня 2023 року до 06 лютого 2023 року залишалися вакантними декілька посад цього відділу, які не були запропоновані ОСОБА_1 . Сукупний аналіз наведених обставин та положень закону вказує на те, що відповідач в порушення вимог частини 3 статті 49-2 КЗпП України не виконав свого обов`язку з працевлаштування позивача, оскільки останньому не були запропоновані вакантні посади (інша робота), які з`явилися у ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» з дня попередження про вивільнення до дня звільнення (з 06 грудня 2022 року до 06 лютого 2023 року), зокрема не було запропоновано ні посади головного спеціаліста, ні посади провідного спеціаліста Відділу контрактної роботи № 4 Управління із забезпечення експорту ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1», які були введені до штатного розпису підприємства 26 січня 2023 року; відповідач не довів належними та допустимими доказами той факт, що на момент видання наказу про призупинення дії трудового договору дійсно існували об`єктивні обставини, які унеможливлювали виконання сторонами трудових обов`язків. Зокрема, відповідач не довів наявності абсолютної неможливості з його боку надати працівникові роботу, а з боку позивача - виконувати її відповідно до умов трудового договору. За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції безпідставно визнав оспорюваний наказ від 27 квітня 2022 року про призупинення дії трудового договору з позивачем таким, що відповідає вимогам законодавства, та дійшов помилкового висновку щодо правомірності дій відповідача; вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час призупинення дії трудового договору та за час вимушеного прогулу є похідними від основних вимог про визнання незаконними та скасування оскаржуваних наказів про призупинення дії трудового договору і звільнення, тому також підлягають задоволенню; звільнення з роботи та зміна у зв`язку з цим способу життя безумовно негативно вплинули на моральний стан позивача та неодмінно призвели до емоційного дискомфорту. Тому, з урахуванням загальних засад цивільного законодавства, справедливості, добросовісності та розумності, позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди підлягають задоволенню у визначеному судом розмірі. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі, поданій у серпні 2025 року, ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2025 року і залишити в силі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 29 січня 2025 року та додаткове рішення цього ж суду від 08 квітня 2025 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у: постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 серпня 2024 року у справі № 641/1334/23, постановах Верховного Суду від 29 листопада 2018 року у справі № 292/50/18, від 09 квітня 2020 року у справі № 760/21020/15, від 11 липня 2022 року у справі № 707/818/20, від 12 квітня 2023 року у справі № 754/12401/21, від 07 червня 2023 року у справі № 336/980/19 (щодо застосування частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України); постановах Верховного Суду від 14 вересня 2023 року у справі № 754/5488/22, від 18 жовтня 2023 року у справі № 303/7508/22, від 06 березня 2024 року у справі № 243/442/23 (щодо застосування статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин у умовах воєнного стану»); постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року у справі № 235/3191/19, постановах Верховного Суду від 23 серпня 2022 року у справі № 464/4738/20, від 20 березня 2024 року у справі № 522/8849/19, від 24 січня 2024 року у справі № 755/3443/21 (щодо застосування статті 237-1 КЗпП України). Касаційну скаргу мотивовано тим, що: суд апеляційної інстанції неповно встановив фактичні обставини справи, не врахував, що у період з 02 грудня 2022 року до 06 лютого 2023 року відповідач не мав вільних посад у Відділі контрактної роботи № 4, оскільки всі посади у день введення укомплектовувалися іншими працівниками, посади яких підлягали скороченню; інші працівники мали відповідні переваги у кваліфікації, освіті чи навичках, яких не мав позивач; апеляційний суд вибірково оцінив лист відповідача від 31 липня 2023 року № USE-13.1-6828 щодо причин запровадження шестиденного робочого тижня для працівників відповідача; не взяв до уваги, що фінансовий стан підприємства можна встановити лише з його бухгалтерської звітності; не урахував показання свідка ОСОБА_2 , який був керівником позивача, зокрема щодо невиконання позивачем після 24 лютого 2022 року відповідних завдань як підстави включення його у список осіб, з якими пропонувалося призупинити дію трудових договорів; підставою для призупинення дії трудового договору є не лише абсолютна непрацездатність підприємства через його руйнування, а й інші, викликані збройною агресією, фактичні та економічні чинники, які не дозволяють забезпечити працівника роботою, яку він виконував раніше; позивач не довів завдання йому моральної шкоди, зокрема її розміру і причинно-наслідкового зв`язку. 06 січня та 18 березня 2026 року до Верховного Суду надійшли додаткові пояснення ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1», надіслані 05 січня та 17 березня 2026 року відповідно. Щодо прийнятності вказаних процесуальних документів колегія зазначає таке. Верховний Суд ухвалою від 07 жовтня 2025 року відкрив касаційне провадження у справі. У пункті 6 частини другої статті 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки. Відповідно до частин першої, другої статті 398 ЦПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження. У разі доповнення чи зміни касаційної скарги особа, яка подала касаційну скаргу, повинна надати докази надсилання копій відповідних доповнень чи змін до касаційної скарги іншим учасникам справи, в іншому випадку суд не враховує такі доповнення чи зміни. Таке надсилання може здійснюватися в електронній формі через електронний кабінет з урахуванням положень статті 43 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Постанову Київського апеляційного суду ухвалено та проголошено 29 липня 2025 року, тому останнім днем строку на касаційне оскарження є 28 серпня 2025 року. Натомість доповнення до касаційної скарги подано 05 січня та 17 березня 2026 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження. Обґрунтованих підстав поважності причин пропуску вказаного строку заявник не навів. Відповідно до статті 126 ЦПК України документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Крім того, заявник не надав суду доказів надсилання додаткових пояснень до касаційної скарги позивачу, що також є самостійною підставою для залишення додаткових пояснень до касаційної скарги без розгляду. Отже, додаткові пояснення ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» підлягають залишенню без розгляду. Доводи інших учасників справи Відзиву на касаційну скаргу від позивача не надходило. Рух справи у суді касаційної інстанції У серпні 2025 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшла касаційна скарга ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» на постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2025 року. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25 серпня 2025 року справу призначено судді-доповідачеві Фаловській І. М., судді, які входять до складу колегії: Карпенко С. О., Сердюк В. В. Верховний Суд ухвалою від 07 жовтня 2025 року відкрив касаційне провадження та витребував матеріали цивільної справи № 761/14520/23 з Шевченківського районного суду міста Києва. У червні 2026 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. На підставі розпорядження Верховного Суду від 16 червня 2026 року № 669/0/226-26 проведено повторний автоматизований розподіл судової справи, справу розподілено суддям Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловській І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєву С. Ю. Фактичні обставини справи, що встановили суди ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» та обіймав посаду головного спеціаліста Відділу реалізації контрактів № 2 Регіонального управління № 3 ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1». Відповідно до розділу 2 Положення про Регіональне відділення № 3 ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» до основних завдань і функцій управління належать, серед іншого, проведення маркетингових досліджень закріплених за Управлінням регіональних ринків озброєнь, військової техніки та послуг військового та спеціального призначення, проведення переговорів з представниками суб`єктів господарської та іншої діяльності з суворим дотриманням положення законодавства про використання інформації з обмеженим доступом, підготовка у встановленому законом порядку проектів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) на експорт / імпорт товарів військового призначення та подвійного використання, їх узгодження, реєстрація та супроводження, проведення необхідної роботи з постачальниками/замовниками товарів військового призначення та подвійного використання щодо термінів, обсягу постановок та інших умов договорів (контрактів), за виконання яких відповідає Управління, організація приймання / передачі продукції тощо. Згідно з посадовою інструкцією головного спеціаліста Відділу реалізації контрактів № 2 Регіонального управління № 3 ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» (посада, яку обіймав позивач) головний спеціаліст, серед іншого: здійснює своєчасну та якісну підготовку договорів (контрактів) та інших документів, які опрацьовуються відділом; забезпечує у встановленому порядку виконання договорів (контрактів), що ним супроводжуються; готує проекти документів і довідкові матеріали для укладання договорів (контрактів) щодо експорту, імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення; формує, з використанням даних маркетингових досліджень, інформаційно-довідкові матеріали стосовно відповідних ринків товарів військового призначення та подвійного використання; у встановленому порядку відвідує військові частини і підприємства; організовує за дорученням керівництва управління проведення переговорів з представниками іноземних суб`єктів господарської та іншої діяльності країн закріплених за управлінням регіонів та представниками підприємств оборонного промислового комплексу України, бере участь щодо укладення договорів (контрактів); виконує інші доручення керівництва відділу та управління. Президент України Указом від 24 лютого 2022 року № 64/2022 з 24 лютого 2022 року на території України ввів воєнний стан. Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 09 березня 2022 року № 237 «Деякі питання діяльності Державного концерну «Укроборонпром» виключено зі складу Державного концерну «Укроборонпром» ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» та передано до сфери управління Міністерства оборони України. 21 березня 2022 року ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» видала наказ № 51 «Про особливості роботи ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» в умовах дії воєнного стану», відповідно до підпункту 7.2 пункту 7 якого керівникам самостійних структурних підрозділів компанії наказано в строк до 25 квітня 2022 року подати до Управління роботи з персоналом списки працівників, трудові договори з якими можуть бути призупинені відповідно до статті 13 Закону України від 15 березня 2022 року «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та пропозиції щодо оголошення простою не з вини працівників відповідно до статей 34 та 113 КЗпП України. 27 квітня 2022 року ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» видала наказ № 39к «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яким затвердив список працівників компанії, дія трудових договорів з якими призупиняється з 28 квітня 2022 року до відновлення можливості надання та виконання роботи, але не пізніше дня припинення або скасування воєнного стану, відповідно до положень статті 13 Закону України від 15 березня 2022 року «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». До цього списку включено позивача ОСОБА_1 29 липня 2022 року Міністерство оборони України доручило генеральному директору ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» надати проєкт оновленого штатного розпису та організаційно-штатної структури, оптимізованих для виконання завдань всебічного забезпечення потреб Збройних Сил України. На виконання доручення Міністерства оборони України від 29 липня 2022 року начальник Управління роботи з персоналом ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» підготував службову записку від 03 листопада 2022 року № 25/275. За результатами розгляду пропозицій начальника Управління роботи з персоналом ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» наказом ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» від 26 листопада 2022 року № 115-ШР штатний розпис змінено, в тому числі повністю ліквідовано Регіональне управління № 3, в якому працював позивач. 06 грудня 2022 року ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» надіслав ОСОБА_1 повідомлення про наступне вивільнення. На виконання наказу ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» від 26 листопада 2022 року № 117-ШР «Про затвердження та введення в дію організаційної структури та штатного розпису ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1»» 26 січня 2023 року до штатного розпису відповідача було введено дві посади головного спеціаліста та одну посаду провідного спеціаліста Відділу контрактної роботи № 4 Управління із забезпечення експорту. Наказом ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» від 01 лютого 2023 року № 1-ШР «Про зміни у штатному розписі» 02 лютого 2023 року до штатного розпису відповідача було введено одну посаду провідного спеціаліста відділу контрактної роботи № 4 Управління із забезпечення експорту. Призначення на посади у Відділ контрактної роботи № 4 Управління із забезпечення експорту відбулося шляхом переведення працівників з інших підрозділів відповідача, що підлягали скороченню. Зокрема, 26 січня 2023 року на дві посади головного спеціаліста та одну посаду провідного спеціаліста переведено ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 02 лютого 2023 року на посаду провідного спеціаліста переведено ОСОБА_6 . Наказом ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» від 03 лютого 2023 року № 107-к ОСОБА_1 звільнений з 06 лютого 2023 року з посади головного спеціаліста відділу реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2, у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, скороченням чисельності і штату працівників, згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. У частині першій статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду відповідає. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині першій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Спірні правовідносини, що склались між учасниками справи, регулюються Конституцією України та КЗпП України. У статті 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України). Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як на підставу своїх порушених прав послався на те, що призупинення дії укладеного з ним трудового договору та його подальше звільнення відбулося за відсутності для цього законних підстав та порушенням порядку, встановленого законом. Відповідач не врахував, що головною умовою для призупинення дії трудового договору є абсолютна неможливість надання роботодавцем працівнику роботи та неможливість працівника виконувати відповідну роботу, тоді як ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» здійснювала свою господарську діяльність, а призупинення дії трудового договору було здійснено лише з певною кількістю працівників. Звільнення позивача з роботи здійснено відповідачем без дотримання вимог трудового законодавства, зокрема не запропоновано вільних посад у період з дня попередження про наступне звільнення до дня звільнення, водночас такі посади були запропоновані іншим працівникам за подібних обставин. Щодо призупинення та поновлення дії трудового договору з позивачем Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного чи надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан, який діє на теперішній час. Згідно з пунктом 3 цього Указу, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України. 15 березня 2022 року прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яким визначені особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Частинами першою та другою статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», зараз і надалі в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом. Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Відповідно до статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором. Дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи. Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин. Призупинення дії трудового договору роботодавець та працівник за можливості мають повідомити один одного у будь-який доступний спосіб. Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України. Наведена спеціальна норма права надає роботодавцю право тимчасово призупинити дію трудового договору з працівником у разі неможливості у зв`язку із військовою агресією проти України забезпечити працівника роботою. Водночас таке право не є абсолютним. Для застосування цієї норми права роботодавець має перебувати в таких обставинах, коли він не може надати працівнику роботу, а працівник не може виконати роботу. Зокрема, у випадку, якщо необхідні для виконання роботи працівником виробничі, організаційні, технічні можливості, засоби виробництва знищені в результаті бойових дій або їх функціювання з об`єктивних і незалежних від роботодавця причин є неможливим, а переведення працівника на іншу роботу або залучення його до роботи за дистанційною формою організації праці неможливо. Апеляційний суд установив, що як на час видачі оспорюваного наказу про призупинення дії трудового договору, так і на час розгляду справи ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» не припиняло своєї роботи та продовжувало здійснювати свій основний вид діяльності - експорт та імпорт озброєння, боєприпасів, військової техніки і спеціальних комплектуючих виробів для їх виробництва, вибухових речовин, робіт і послуг військового та спеціального призначення. Дію трудових договорів було призупинено вибірково з окремими працівниками, у тому числі з позивачем. Із оспорюваного наказу від 27 квітня 2022 року вбачається, що як на підставу призупинення дії трудових договорів з працівниками у затвердженому списку, зокрема з ОСОБА_1 , відповідач послався на такі обставини: передання ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» до сфери управління Міністерства оборони України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09 березня 2022 року № 237; забезпечення належного виконання статутних завдань, зокрема щодо оперативного забезпечення постачання товарів військового та спеціального призначення для потреб Збройних Сил України, а також забезпечення безпеки працівників ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1», керуючись положеннями Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136-ІХ, в продовження виконання заходів, передбачених наказом ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» від 21 березня 2022 року № 51 «Про особливості роботи ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» в умовах дії воєнного стану» та на підставі пропозицій керівників самостійних структурних підрозділів. Відповідач не перебував в таких обставинах, коли він не міг надати роботу позивачу, трудові відносини призупинив вибірково з окремими працівниками, а не з усіма працівниками. Принцип такої вибірковості відповідач в оскаржуваному наказі від 27 квітня 2022 року не обґрунтував. Обставин неможливості відповідача у зв`язку з військовою агресією проти України надати позивачу роботу, а останнього - її виконувати у цій справі не встановлено. Оспорюваний наказ таких причин не містить. Встановивши, що позивач не лише не втрачав наміру продовжувати трудову діяльність, а й мав реальну можливість виконувати свої трудові обов`язки, а відповідач належним чином не довів, що на час видання оскаржуваного наказу існували обставини, які виключали можливість обох сторін трудових відносин виконувати обов`язки, передбачені трудовим договором, тобто, що існувала абсолютна неможливість роботодавця надати роботу, а у працівника - її виконувати, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про незаконність оспорюваного наказу про призупинення дії трудового договору з позивачем. Подібні висновки викладено Верховним Судом у постанові від 29 січня 2025 року у справі № 760/8349/23 у подібних правовідносинах за позовом головного спеціаліста Відділу реалізації контрактів № 3 Регіонального управління № 2 ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» про визнання незаконним та скасування наказу від 27 квітня 2022 року № 39к щодо призупинення дії трудового договору та поновлення його дії. Колегія суддів відхиляє доводи заявника про неврахування апеляційним судом показань свідка, керівника позивача, щодо невиконання ОСОБА_1 після 24 лютого 2022 року відповідних завдань та недостатнього рівня володіння іноземною мовою, оскільки такі обставини не можуть підтверджуватися виключно показаннями свідка, у той час коли матеріали справи не містять доказів застосування до позивача будь-який заходів дисциплінарного чи іншого характеру (накази, розпорядження роботодавця) за наслідком невиконання чи неналежного виконання ним своїх трудових обов`язків. Натомість матеріали справи містять довідку-розрахунок середньоденної заробітної плати, яку дослідив апеляційний суд, у якій зазначено про преміювання позивача після 24 лютого 2022 року, зокрема і за використання іноземної мови в роботі (т. 1, а. с. 70, 71, т. 3, а. с. 86-96). Посилання відповідача на зменшення обсягів робіт і фінансування, відсутність можливості забезпечити роботою усіх працівників згідно з штатним розписом і здійснювати виплату заробітної плати не є підставою для призупинення дії трудового договору з позивачем, оскільки не свідчить про неможливість роботодавця забезпечити позивача, який обіймав посаду головного спеціаліста відділу реалізації контрактів, роботою. Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 149/1089/22, від 06 листопада 2024 року у справі № 359/6714/23, від 11 грудня 2024 року у справі № 932/2934/23, від 29 січня 2025 року у справі № 760/8349/23. Верховний Суд у своїх постановах від 15 вересня 2023 року у справі № 161/7449/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 465/3919/22, від 14 лютого 2024 року у справі № 464/2944/23 неодноразово висловлював свою позицію щодо обов`язку суду з`ясовувати, а відповідача довести неможливість надання та виконання роботи. Верховний Суд неодноразово зауважував, що у КЗпП України відсутня норма права, яка б у цій ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, оскільки це не є ані простоєм, ані звільненням працівника. Разом з тим, відповідно до статті 43 Конституції України, найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої, другої статті 235 КЗпП України (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 травня 2025 року у справі № 758/4178/22, постанови Верховного Суду від 15 вересня 2023 року у справі № 161/7449/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 465/3919/22, від 14 лютого 2024 року у справі № 464/2944/23, від 27 листопада 2024 року у справі № 465/4855/23, від 06 листопада 2024 року у справі № 359/6714/23). З урахуванням наведеного, встановивши, що незаконні дії відповідача позбавили позивача можливості працювати, апеляційний суд обґрунтовано поклав на відповідача обов`язок відшкодувати йому середню заробітну плату за час його перебування у вимушеному прогулі. Розрахунок суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсації невикористаної щорічної відпустки заявник не спростував, доводів в цій частині касаційна скарга не містить. Враховуючи наведене, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, та, надавши обґрунтовану правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_1 в частині вимог про визнання незаконним та скасування наказу про призупинення дії трудового договору, поновлення його дії стягнення середнього заробітку внаслідок вимушеного прогулу за час призупинення дії трудового договору. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не урахував висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 14 вересня 2023 року у справі № 754/5488/22 (призупинення дії трудового договору обґрунтовано веденням в березні 2022 року бойових дій у Київській області, що очевидно впливало на безпечні й належні умови праці працівників підприємства); від 18 жовтня 2023 року у справі № 303/7508/22 (призупинення дії трудового договору обґрунтовано тим, що приміщення відповідача у зв`язку із територіальним місцем розташування у місті Харкові неодноразово піддавалося ракетним ударам); від 06 березня 2024 року у справі № 243/442/23 (призупинення дії трудового договору обґрунтовано тим, що комунальне некомерційне підприємство «Обласна клінічна психіатрична лікарня м. Слов`янськ» перебуває у близькості до зони бойових дій і роботодавець не мав практичної можливості надати роботу та забезпечити позивачу, належні й безпечні умови праці за відсутності осіб, яким психіатрична допомога надається у стаціонарних умовах, а також медичного персоналу), є необґрунтованим, оскільки фактичні обставини у цих справах та у справі, що переглядається є відмінними. Щодо визнання незаконним наказу про звільнення і поновлення на роботі Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України). Однією з підстав припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (пункт 4 частини першої статті 36 КЗпП України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. У частині другій статті 40 КЗпП України зазначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством (частина друга статті 49-2 КЗпП України). Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. Положеннями частини першої, третьої статті 49-2 КЗпП України встановлено вимогу про персональне попередження про наступне вивільнення працівника не пізніше ніж за два місяці та покладено на власника або уповноважений ним орган обов`язок запропонувати працівникові одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Судова практика щодо системного застосування положень пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України і частин першої, третьої статті 49-2 КЗпП України є сталою. Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення. Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах: від 07 квітня 2021 року у справі № 444/2600/19 , від 23 липня 2021 року у справі № 766/12805/19, від 27 серпня 2021 року у справі № 712/10548/19, від 09 грудня 2021 року у справі № 646/2661/20 та інших. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільняється, працював. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Подібні за змістом висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17. У постанові Верховного Суду від 13 грудня 2023 року у справі № 534/625/22 сформульовано такий правовий висновок: «У першу чергу пропонується робота за відповідною спеціальністю, а якщо такої роботи немає, інша робота (як вакантна посада, що відповідає кваліфікації працівника, так і вакантна посада, що передбачає виконання роботи більш низької кваліфікації або з нижчим рівнем оплати праці), яку працівник може виконувати з урахуванням стану здоров`я. З такою пропозицією роботодавець повинен звертатися до працівника не лише при попередженні про наступне звільнення, але й протягом усього строку попередження, якщо на підприємстві з`являються нові вакансії (наприклад, при звільненні працівників інших категорій). Водночас можуть пропонуватися і виконання роботи за строковими трудовими договорами (наприклад, на час відпустки по догляду за дитиною іншого працівника; на час проходження військової служби іншим працівником, призваним під час мобілізації), робота на умовах неповного робочого часу тощо. Невиконання цього правила свідчить про неналежне виконання роботодавцем своїх обов`язків». У постанові Верховного Суду від 28 травня 2025 року у справі № 369/1664/23 викладені такі висновки: «[…]при відмові у задоволенні позову суди послалися на те, що ДП «Укравтогаз» не порушував трудових прав позивача під час її звільнення, адже попередив її про майбутнє звільнення за два місяці до дати фактичного звільнення. 31 жовтня 2022 року позивач отримала повідомлення про можливе вивільнення на підставі статті 49-2 КЗпП України, що засвідчено підписом позивача у повідомленні. Станом на 07 грудня 2022 року запитувані позивачем посади вже були зайняті. Апеляційний суд вказав, що ОСОБА_1 не було запропоновано посаду провідного юрисконсульта або аналогічну посаду у відділі юридичного забезпечення, оскільки така посада і взагалі відділ юридичного забезпечення були відсутні в штатному розписі ДП «Укравтогаз» у період повідомлення позивача про майбутнє вивільнення; суди встановили, що у ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз Україна» згідно з наказом від 27 жовтня 2022 року № 285 затверджено зміни до штатного розпису, затвердженого наказом ДП «Укравтогаз» від 30 вересня 2022 року № 269, за змістом яких зі штатного розпису виведено ряд посад, зокрема посаду провідного юрисконсульта Групи правового забезпечення загально-правової роботи Управління правового забезпечення, 2429 - код професій згідно ДК 003-2010. Тому суди правильно вважали, що на підприємстві відповідача відбулися зміни організації виробництва та праці, внаслідок чого відбулося чисельне скорочення посад та працівників, таке рішення є виключною компетенцією власника підприємства чи установи або уповноваженого ними органу та є складовою права на управління діяльністю підприємства чи установи; суди не врахували, що власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантні посади чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Водночас за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав обов`язок щодо працевлаштування працівника, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення; суди також встановили, що наказом ДП «Укравтогаз» від 06 грудня 2022 року № 662к переведено ОСОБА_3, начальника Групи правового забезпечення загально-правової роботи Управління правового забезпечення з 07 грудня 2022 року на посаду провідного інженера Групи врегулювання проблемної заборгованості на підставі заяви ОСОБА_3 ОСОБА_4, провідного юрисконсульта Групи правового забезпечення претензійно-позовної роботи Управління правового забезпечення на посаду начальника Групи врегулювання проблемної заборгованості на підставі заяви ОСОБА_4. Наказом від 14 грудня 2022 року № 670к ОСОБА_6, менеджера з ризиків та комплаєнсу, за сумісництвом, переведено з 14 грудня 2022 року на посаду фахівця з ризиків та комплаєнсу, за сумісництвом; суди не врахували, що єдине повідомлення (пропозиція вакансій) позивачу направлено листом відповідача від 31 жовтня 2022 року. Проте у матеріалах справи відсутні відомості про те, що після вказаної дати роботодавець пропонував позивачу зайняти вакантні посади.». У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір (частина перша статті 235 КЗпП України). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Проте цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц). Суд апеляційної інстанції встановив, що: від дня попередження позивача про вивільнення та до дня його звільнення, позивачу не було запропоновано жодної посади, зокрема не запропоновано посади головного спеціаліста, провідного спеціаліста Відділу контрактної роботи № 4 Управління із забезпечення експорту ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1», які були введені до штатного розпису підприємства 26 січня 2023 року, тобто у період з дня попередження позивача про вивільнення (06 грудня 2022 року) до дня його звільнення (06 лютого 2023 року); посади у Відділі контрактної роботи № 4 Управління із забезпечення експорту не пропонувалися ОСОБА_1 , оскільки вони були запропоновані іншим працівникам ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1», посади яких підлягали скороченню, як і посада позивача; такі працівники за їх згодою були переведені на вказані посади; у матеріалах справи містяться витяги з наказів від 26 січня 2023 року № 12к, від 01 лютого 2023 року № 36к та від 06 лютого 2023 року про переведення інших працівників за їх згодою на посади у Відділі контрактної роботи № 4 Управління із забезпечення експорту, відповідно до поданих ними заяв; відповідач в порушення вимог частини третьої статті 49-2 КЗпП України не виконав свого обов`язку із працевлаштування позивача, оскільки останньому не були запропоновані вакантні посади (інша робота), які з`явилися у ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» з дня попередження про вивільнення до дня звільнення. Верховний Суд у постанові від 18 березня 2020 року в справі № 461/3024/18 зазначив, що не встановлено жодного обмеження для працівника претендувати на будь-яку вакантну посаду, яку він має бажання обіймати. При цьому, бажання працівника бути переведеним на іншу посаду не встановлює жодного обов`язку щодо переведення такого працівника на обрану ним посаду, у разі невідповідності кваліфікації такого працівника до обраної посади. Тобто закон зобов`язує роботодавця лише запропонувати працівнику, посада якого скорочується, усі наявні вакантні посади (іншу роботу) за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо, водночас це не гарантує працівнику позитивного результату щодо його працевлаштування на цю посаду з огляду на можливу конкуренцію з іншими претендентами на таку вакантну посаду, зокрема в частині оцінки освіти, кваліфікації, досвіду тощо всіх претендентів. Відповідач не спростував того, що посади, які були запропоновані іншим працівникам, за вимогами відповідали професії та спеціальності позивача. ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» у касаційній скарзі посилається лише на те, що інші особи, яким відповідач запропонував посади, мали вищу за базову кваліфікацію, якій відповідав позивач на скорочуваній посаді, що вимагала наявності вищої освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістр або спеціаліст, досвіду роботи на посаді провідного спеціаліста, володіння державною та іноземною мовами (т. 1, а. с. 54), а саме мали більш спеціалізовану вищу освіту або володіли декількома іноземними мовами. Доводи заявника зводяться до спонукання суду надати оцінку конкурентним перевагам між працівниками, що підлягали звільненню, у порядку перевірки кваліфікації інших працівників, яким відповідач запропонував посади, порівняно з кваліфікацією позивача, якому такі посади не запропоновано. Однак така оцінка не належить до компетенції суду, який перевіряє лише виконання відповідачем обов`язку із пропонування позивачу вакантної посади за відповідною професією чи спеціальністю. Встановивши, що відповідач не виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування позивача, не запропонував йому усі наявні на підприємстві вакансії, суд апеляційної інстанції обґрунтовано задовольнив позов у частині визнання незаконним та скасування наказу про звільнення позивача та поновлення його на роботі. Касаційна скарга не містить доводів в частині незгоди відповідача із стягненням на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та його розміру. Висновки щодо застосування частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України, на які посилається відповідач у касаційній скарзі, викладені у постановах: Верховного Суду від 29 листопада 2018 року у справі № 292/50/18, у якій встановлено, що посада позивачки, яка підлягала скороченню, була єдиною на підприємстві; позивачці було запропоновано іншу вакантну посаду, від якої вона відмовилася; Верховного Суду від 09 квітня 2020 року у справі № 760/21020/15, у якій встановлено, що вакантні посади, які позивачка як викладач іноземних мов могла обіймати, були відсутні, а наявні вакантні посади на юридичному факультеті не відповідали спеціалізації позивачки; Верховного Суду від 11 липня 2022 року у справі № 707/818/20, у якій встановлено, що посада позивачки не належить до посад державної служби, а тому її не могло бути призначено на вакантні посади новоствореного відділу, оскільки для заміщення таких вакантних посад державної служби їй необхідно було взяти участь у конкурсі, проте документів для участі у конкурсі позивачка не подавала; Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 754/12401/21, у якій встановлено, що вакантні посади, які позивач міг обіймати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо, були відсутні; Верховного Суду від 07 червня 2023 року у справі № 336/980/19, у якій встановлено, що позивачці на виконання вимог статті 49-2 КЗпП України запропоновано всі вакантні посади відповідача; позивачка була обізнана про наявність посади, мала бажання її зайняти, однак з урахуванням кваліфікаційного рівня та продуктивності праці претендентів нововведену посаду обійняла інша кандидатка, сформульовано за інших фактичних обставин, тому вони не є релевантними у справі, що переглядається. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 серпня 2024 року у справі № 641/1334/23, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, сформульовано висновки про те, що на прохання працівника строк попередження про наступне його звільнення (за два місяці) може бути скорочено роботодавцем і такого працівника може бути звільнено за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Скорочення зазначеного строку не впливає на виниклі у зв`язку зі зміною в організації праці гарантії працівника при вивільненні та не звільняє роботодавця від виконання обов`язку з працевлаштування працівника. Отже, роботодавець зобов`язаний запропонувати такому працівникові всі наявні вакансії, які відповідають його кваліфікації, що існували з моменту попередження працівника про наступне вивільнення до дня розірвання трудового договору з ним, з урахуванням при цьому положень статті 42 КЗпП України щодо переважного права на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці. Вказаний висновок не суперечить висновкам апеляційного суду у справі, що переглядається. Щодо обґрунтованості стягнення моральної шкоди Відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя (частина перша статті 237-1 КЗпП України). Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Суд визначає розмір грошового відшкодування моральної шкоди з урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (частини третя, четверта статті 23 ЦК України). Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (справа «Stankov v. Bulgaria», заява № 68490/01, пункт 62, 12 липня 2007 року). Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц). Гроші є еквівалентом моральної шкоди. Кошти як загальний еквівалент всіх цінностей в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен хоча б наближено бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. Під час визначення компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, а при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 ). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19 вказано: «Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати.». У постанові Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 зазначено: «Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. […] Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.». У спорах про відшкодування шкоди відбувається розподіл тягаря доказування: позивач повинен довести наявність шкоди та причинний зв`язок; відповідач доводить відсутність протиправності та вини (постанова Верховного Суду від 20 березня 2024 року у справі № 522/8849/19). У постанові Верховного Суду від 17 листопада 2023 року у справі № 326/789/21 зазначено: «У постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі № 6-23цс12 зроблено висновок, що «КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин, то висновок суду касаційної інстанції, викладений у судових рішеннях у справі, яка переглядається, є законним і обґрунтованим. Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення. Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.». У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що призупинення дії трудового договору з позивачем у квітні 2022 року та подальше звільнення у лютому 2023 року були незаконними. Апеляційний суд також встановив, що звільнення позивача з роботи та зміна у зв`язку з цим способу життя безумовно негативно вплинули на його моральний стан та неодмінно призвели до емоційного дискомфорту. Відповідач вказаного не спростував, не довів відсутність протиправності звільнення позивача та своєї вини у такому незаконному звільненні. Тому колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про часткове задоволення позову в цій частині та стягнення 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Касаційна скарга не містить доводів в частині незгоди з розміром суми відшкодування моральної шкоди, стягненої на користь позивача. У касаційній скарзі заявник посилається на висновки щодо застосування статті 237-1 КЗпП України, викладені у постановах Верховного Суду, які, на його переконання, не застосовані апеляційним судом. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц виснувала, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та надавати оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду у кожній конкретній справі. Колегія суддів зазначає, що висновки, викладені у постановах: Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року у справі № 235/3191/19, у якій Об`єднана палата вирішувала питання про наявність правових підстав для компенсації моральної шкоди у разі смерті фізичної особи та зазначила, що такий випадок має регулюватися положеннями статті 1167 ЦК України як спеціальний випадок відшкодування моральної шкоди; Верховного Суду від 23 серпня 2022 року № 464/4738/20, у якій не встановлено, що перебіг провадження у справі про банкрутство позивача, яке було надалі закрито у зв`язку з набранням чинності Кодексом України з процедур банкрутства, та дії арбітражного керуючого спричинили моральну шкоду позивачу; Верховного Суду від 20 березня 2024 року у справі № 522/8849/19, у якій касаційний суд не викладав остаточних висновків, оскільки скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд, зазначивши, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що судово-медичною експертизою встановлено прямий причинно-наслідковий зв`язок між оперативним втручанням та наступним інфікуванням позивачки; Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі № 755/3443/21, у якій касаційний суд вирішував питання, чи поширюється позовна давність, передбачена частиною першою статті 233 КЗпП України в редакції, чинній на момент подання позовної заяви, на вимогу про відшкодування грошової компенсації моральної шкоди, завданої порушенням трудових прав у зв`язку з невиконанням рішення суду про поновлення на роботі, сформульовані за інших фактичних обставин, тому не є застосовними у справі, що переглядається. Загальні правові висновки Верховного Суду, зроблені у наведених справах, не суперечать висновкам апеляційного суду, з урахуванням встановлених у цій справі обставин. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03, від 03 квітня 2008 року). На думку судової колегії, судове рішення, що переглядається, є достатньо мотивованим. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. У заяві від 07 листопада 2025 року відповідач просить розподілити судові витрати, понесені в суді касаційної інстанції, зокрема на правничу допомогу, та ухвалити додаткове рішення. Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Тому немає підстав для задоволення заяви ДК «ІНФОРМАЦІЯ_1» від 07 листопада 2025 року. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. З підстав вказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Додаткові пояснення Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «ІНФОРМАЦІЯ_1» залишити без розгляду. Касаційну скаргу Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «ІНФОРМАЦІЯ_1» залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв