Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/24885/25

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 червня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/24885/25 П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О., суддів Кравченка К.В. та Осіпова Ю.В., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2025 року (суддя Юхтенко Л.Р., м. Одеса, повний текст рішення складений 19.11.2025) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: 24.07.2025 до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до в/ч НОМЕР_1 , у якому позивач просив суд: - визнати протиправною бездіяльність військової частини щодо невиплати позивачу компенсації втрати частини грошових доходів за період з 01.12.2015 року по 18.07.2025 року у зв`язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 09.12.2021 року виплаченої 18.07.2025 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.03.2025 року у справі №420/30184/24; - зобов`язати військову частину нарахувати та виплатити на користь позивача компенсацію втрати частини грошових доходів за період з 01.12.2015 року по 18.07.2025 року у зв`язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 09.12.2021 року виплаченої 18.07.2025 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.03.2025 року у справі №420/30184/24. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2025 року адміністративний позов задоволено. Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. На думку апелянта, підставою для виплати компенсації позивачу є затримка на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів згідно з рішенням суду. Оскільки рішення суду, яке набрало законної сили 09 липня 2025 року, було виконано 18 липня 2025 року, то саме з 08 серпня 2025 року необхідно обраховувати строк затримки виплати доходу, на який повинна нараховуватися сума компенсації. З урахуванням того, що виплата грошового забезпечення за рішенням суду повинна була відбутись не пізніше 08 серпня 2025 року, а відбулась 18 липня 2025 року, позивач взагалі не набув права на компенсацію, так як відповідно до статті 4 Закону №2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Аналогічна правова позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема в постановах від 12 травня 2022 року у справі №815/3998/16, від 26 лютого 2020 року у справі №826/8319/16, від 31 березня 2020 року у справі №817/621/18, Верховним Судом України у постановах від 19 грудня 2011 року у справі №6-58цс11, від 07 листопада 2012 року у справі №6-131цс12, від 18 листопада 2014 року №21-518а14, від 11 липня 2017 року №21-2003а16. Особливо прикметно подібна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №815/2454/18, від 15 травня 2025 року у справі №440/2166/23, де прямо указано, що право на компенсацію позивач набуває після набрання законної сили судовим рішенням та у разі несвоєчасної виплати відповідачем сум доходу, які стягнуто на підставі цього рішення. Таку ж саму позицію нещодавно висловив П`ятий апеляційний адміністративний суд в постанові від 21 жовтня 2025 року у справі №420/935/25. При цьому Верховний Суд в постанові від 20 травня 2020 року у справі №815/2454/18 з посиланням на висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 11 липня 2017 року №2а-1102/09/2670, зазначив, що коли суми нараховуються за рішенням суду, то підстава для виплати компенсації виникає у зв`язку з несвоєчасним виконанням рішення суду. А отже, визначальними обставинами для виплати компенсації є дати нарахування та фактичної виплати вказаних доходів, оскільки основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої статтею 2 Закону №2050-III, є порушення встановлених строків саме виплати нарахованих доходів. На обґрунтування порушення норм процесуального права зазначається, що в/ч НОМЕР_1 у відзиві наголошувала на тому, що в цій справі право на компенсацію у позивача виникає з моменту набрання законної сили рішенням суду, а не з моменту ненарахування і невиплати самого доходу. Проте суд першої інстанції не відповів на зазначене з належною правовою оцінкою, не спростувавши в рішенні правову позицію відповідача. Позивач своїм правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористалася, що, відповідно до статті 304 КАС України, не перешкоджає апеляційному перегляду справи. Справа розглянута судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження. Апеляційним судом справа розглянута в порядку письмового провадження відповідно до статті 311 КАС України, якою передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів і вимог поданої скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач з 31.03.2014 по 09.12.2021 проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 . Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12.03.2025 року у справі №420/30184/24 зобов`язано військову частину нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 в розмірі 85927,84 грн та за період з 01 березня 2018 року по 09 грудня 2021 року у фіксованій величині 4349,59 грн в місяць, з урахуванням раніше виплачених сум. 18.07.2025 на виконання згаданого рішення відповідачем виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення у загальній сумі 217850,07 грн. У зв`язку з тим, що військовою частиною не було виплачено компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим адміністративним позовом. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність у позивача права на отримання компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за період затримки виплати. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Так, відповідно до частини першої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати від 19 жовтня 2000 року №2050-ІІІ (далі Закон №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (далі Порядок №159). Статтею 1 Закону №2050-ІІІ визначено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Згідно зі статтею 2 Закону №2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: - пенсії; - соціальні виплати; - стипендії; - заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. Пункти 1, 2 Порядку №159 відтворюють положення Закону №2050-ІІІ, конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій. Відповідно до норм статей 3, 4 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться). Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Відповідно до статті 6 Закону №2050-III компенсацію виплачують за рахунок власних коштів - підприємства, установи і організації, які не фінансуються і не дотуються з бюджету, а також об`єднання громадян; коштів відповідного бюджету - підприємства, установи і організації, що фінансуються чи дотуються з бюджету. Відповідно до статті 7 Закону №2050-ІІІ відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку. Згідно з пунктом 4 Порядку №159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на

100. Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 Закону №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені. Вищевказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 22 червня 2018 року у справі №810/1092/17 та від 13 січня 2020 року у справі №803/203/17, від 15 жовтня 2020 року у справі №240/11882/19, від 29 квітня 2021 року у справі №240/6583/20. Дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (зокрема, додаткової грошової винагороди). Виплата компенсації втрати частини доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його (доходу) нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення, а право на отримання такої особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені. Так, у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину належного грошового забезпечення, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов`язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів. Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 09 серпня 2022 року у справі №460/4765/20. Стаття 1 та 7 Закону №2050-ІІІ передбачають, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку. Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується апелянтом, 18.07.2025 на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.03.2025 року у справі №420/30184/24, відповідачем виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 09.12.2021 у загальній сумі 217850,07 грн. Отож, несвоєчасне нарахування позивачу сум грошового забезпечення відбулось у зв`язку з неправомірним обчисленням його розміру, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, тобто з вини органу, що виплачує грошове забезпечення. А відтак, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що позивач має право на отримання компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення. Відхиляючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів враховує, що ані Закон №2050-III, ані Порядок №159 не ставлять у залежність право на компенсацію втрати частини заробітної плати (грошового забезпечення) від порядку виплати доходу - у добровільному чи судовому порядку. Право на компенсацію за порушення строків виплати доходів виникає тоді, коли грошовий дохід (заробітна плата (грошове забезпечення) особи з вини відповідача не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат. Аналогічні висновки висловлено Верховним Судом у постановах від 06 лютого 2018 року у справі №681/423/15-а, від 20 лютого 2018 року у справі №522/5664/17, від 21 червня 2018 року у справі №523/1124/17, від 17 липня 2019 року у справі №825/2023/16, від 19 лютого 2020 року у справі №826/12938/16, від 16 жовтня 2020 року у справі №825/2381/16. Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України та частини шостої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Колегія суддів відхиляє посилання апелянта одо необхідності застосування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 20 травня 2020 року у справі №815/2454/18, оскільки у згаданій справі Верховний Суд вирішив питання наявності права на отримання компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, виплаченого на виконання рішення суду, але не визначав і не оцінював конкретний період, за який така компенсація підлягає нарахуванню. Доводи апеляційної скарги з приводу, неналежного обґрунтування рішення суду першої інстанції, колегія суддів є безпідставними з наступних мотивів. Відповідно до частини першої та другої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Як зазначено в пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України", суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (Consultative Council of European Judges on the Quality of Judicial Decisions) (пункти 32- 41), в якому, між іншим, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою, і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі -ЄСПЛ) очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, які може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. У деяких рішеннях ЄСПЛ (European Court of Human Rights) міститься, розвивається та удосконалюється підхід до обґрунтованості (мотивованості) судових рішень. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms) зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення (рішення у справі "Якущенко проти України" (Yakushchenko v. Ukraine; заява №57706/10, пункт 28). До того ж принцип належного здійснення правосуддя також передбачає, що судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони ґрунтуються (рішення у справах "Гарсія Руїз проти Іспанії" (Garcнa Ruiz v. Spain [GC]; заява №30544/96, пункт 26), "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine; заява №63566/00; пункт 23), "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04; пункт 58), "Бендерський проти України" (заява №22750/02, пункт 42)). Крім того, у пункті 60 рішення "Хелле проти Фінляндії" (Helle v. Finland; заява №20772/92) ЄСПЛ наголосив також і на тому, що суд обов`язково повинен мотивувати рішення, а не просто погоджуватися з висновками рішення суду попередньої інстанції. Вмотивованість рішення можна досягти або шляхом використання мотивів суду попередньої інстанції, або шляхом наведення власних мотивів щодо розгляду аргументів та істотних питань у справі. Також у пункті 71 рішення у справі "Пелекі проти Греції" (Peleki v. Greece; заява №69291/12) ЄСПЛ нагадав, що рішення суду може бути визначене як "довільне" з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене мотивувань або якщо зазначені ним мотиви ґрунтуються на порушенні закону, допущеного національним судом, що призводить до "заперечення справедливості" (рішення у справі "Морейра Феррейра проти Португалії" (№2) (Moreira Ferreira v. Portugal, заява №19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження. У пункті 80 рішення у справі "Пере проти Франції" (Perez v. France; заява №47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними, до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (рішення у справі "Artico v. Italy", заява №6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно "заслухані", тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (рішення у справі "Van de Hurk v. the Netherlands", заява №16034/90, пункт 59). В аспекті оцінки аргументів учасників справи ЄСПЛ також неодноразово зазначав, зокрема у рішенні "Ґарсія Руіз проти Іспанії" (Garcia Ruiz v. Spain" [GC]; заява №30544/96, пункт 26) про те, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте вказаний підхід не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (рішення у справах "Ван де Гурк проти Нідерландів" (Van de Hurk v. the Netherlands; заява №16034/90, пункт 61), "Шкіря проти України" (Shkirya v Ukraine; заява №30850/11, пункт 43). У вказаному рішенні Суд звертає увагу на те, що ступінь застосування обов`язку викладати мотиви може варіюватися залежно від характеру рішення і повинно визначатися у світлі обставин кожної справи. Подібних висновків щодо необхідності дотримання вказаного зобов`язання виключно з огляду на обставини справи ЄСПЛ дійшов також у рішеннях "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain; заява №18390/91, пункт 29), "Гіггінс та інші проти Франції" (Higgins and others v. France; заява №20124/92, пункт 42) та "Бендерський проти України" (Benderskiy v. Ukraine; заява №22750/02, пункт 42). У пункті 54 рішення "Трофимчук проти України" (Trofimchuk v. Ukraine; заява №4241/03; заява №4241/03) ЄСПЛ зазначив, що не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявника, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто вмотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка ухвалює рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи. Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно та повно з`ясував усі обставини справи та прийняв рішення, яке ґрунтується на належній юридичній оцінці встановлених обставин справи із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи чи є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, не встановлено. Таким чином, підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається. Згідно з пунктом першим частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відтак, апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає. Керуючись статтями 292, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 листопада 2025 року без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку виключно у випадках, передбачених частиною четвертою та пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко Суддя К.В.Кравченко Суддя Ю.В.Осіпов