Постанова 4822 № 725/4868/24

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 червня 2026 року місто Чернівці справа №725/4868/24 провадження №22-ц/822/910/26 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Височанської Н.К. суддів: Кулянди М.І., Лисака Н.І. за участю секретаря судових засідань Паучек І.І. учасники справи: заявник ОСОБА_1 , заінтересована особа ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 18 липня 2024 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Іщенко І.В., В С Т А Н О В И В: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2024 року заявник ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою в порядку окремого провадження про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересована особа ОСОБА_2 . Посилався на те, що між ним та ОСОБА_2 були сімейні відносини без реєстрації шлюбу, від яких народився син ОСОБА_3 . Вказував, що з часом вони перестали розуміти одне одного, наявні різні погляди на життя, відсутнє взаєморозуміння, що призвело до остаточного припинення відносин. За взаємною згодою з 2024 року дитина проживає та перебуває на одноосібному утриманні батька. Метою встановлення факту, що має юридичне значення є можливість для заявника звернутися до органу соціального захисту населення для отримання державної соціальної допомоги на дитину. Просив встановити факт самостійного виховання та утримання малолітнього сина ОСОБА_3 , його батьком ОСОБА_1 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Першотравневого районного суду м.Чернівців від 18 липня 2024 року заяву задоволено. Встановлено факт, що має юридичне значення, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , самостійно виховує та утримує малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Короткий зміст та узагальнені доводи вимог апеляційної скарги Не погоджуючись з рішенням суду щодо встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує дитину, ІНФОРМАЦІЯ_4 , інтереси якого представляє ОСОБА_4 сформував в системі «Електронний Суд» апеляційну скаргу на вказане рішення суду як особою, яка не була залучена до участі у справі, з посиланням на те, що рішення у цій справі стосується їх прав та обов`язків. Вказали, що задовольняючи вимоги заяви та встановивши факт самостійного виховання та утримання малолітньої дитини у заявника виникло право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та звернення до ТЦК та СП із заявою про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, та обов`язку ТЦК та СП розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на підставі статті 23 Закону № 3543-XII. Вважають, що дане рішення прямо впливає на права та обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_5 , а тому виникає беззаперечне право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку. ІНФОРМАЦІЯ_6 не визнає вимог заявника та заперечує проти них. Для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. У СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. Просили скасувати рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 18 липня 2024 року у справі №725/4868/24 про встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує дитину та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви повністю - за безпідставністю. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 вказав, що починаючи з серпня 2024 року ІНФОРМАЦІЯ_7 , який є підрозділом ІНФОРМАЦІЯ_5 та підпорядковується обласному ТЦК та СП, було відомо про наявність оскаржуваного рішення суду першої інстанції, а тому відсутні підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження рішення у даній справі, оскільки апелянт пропустив вказаний строк без поважних причин. Також, проаналізувавши реєстр судових рішень судових рішень ним встановлено, що аналогічні апеляційні скарги ІНФОРМАЦІЯ_6 почав подавати по різним справам ще у листопаді 2025 року, підстава для поновлення також лист ДБР. Вважає, що з моменту отримання першого листа з вказаного державного органу, апелянт мав можливість неодноразово самостійно здійснити перевірку наявності вказаних рішень по інших військовозобов`язаних особах. Вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без розгляду на підставі статті 44 ЦПК України. Також вказав, що питання, що виникли між сторонами у даній справі стосуються виключно сімейних правовідносин між колишнім подружжям. У матеріалах справи наявна достатня та належна сукупність доказів, які підтверджують факт самостійного та належного виконання батьківських обов`язків, судом ухвалено законне та обґрунтоване рішення. Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Мотивувальна частина Рух справи в апеляційному суді Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 24 квітня 2026 року поновлено особі, яка не брала участі у справі ІНФОРМАЦІЯ_1 строк на апеляційне оскарження рішення. Відстрочено сплату судового збору. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зупинено дію оскаржуваного рішення. Витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 07 травня 2026 року витребувано у Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань оригінал цивільної справи. Зупинено провадження у справі до надходження матеріалів такої справи до суду апеляційної інстанції. 19 травня 2026 року до апеляційного суду надійшла дана цивільна справа. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 20 травня 2026 року поновлено провадження у справі. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 20 травня 2026 року справу призначено до розгляду. Межі розгляду справи Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно роз`яснень, які містяться в п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року №12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», суд апеляційної інстанції при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги згідно з частинами третьою та четвертою статті 303 ЦПК України лише в разі, якщо буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення. За цих умов апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі й зобов`язаний мотивувати в рішенні вихід за межі доводів апеляційної скарги, проведення перевірки справи в повному обсязі. Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій Встановлено, що сторони по справі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.7). 27 травня 2024 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір між батьками визначення місця проживання дітей, здійснення батьківських прав, виховання дітей та сплату аліментів на дітей (а.с.11). У відповідності до п.1.4. договору, сторони домовились, що місцем проживання дитини буде місце проживання батька. Відповідно до п.2.1. договору мати має право зустрічатися та без перешкод спілкуватися з дитиною, в тому числі у будь-який день тижня та у будь-який час. ОСОБА_2 подала до суду першої інстанції заяву з проханням розглянути справу за її відсутності. Не заперечує щодо задоволення вимог заяви (а.с.29). Позиція апеляційного суду Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції та в межах доводів апеляційної скарги, приходить до наступних висновків. Щодо розгляду справи за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання У судове засідання учасники справи не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином у встановленому законом порядку (а.с.102-105). Конверти з судовими повістками, направлені заявнику та заінтересованій особі, повернуті до Чернівецького апеляційного суду з довідкою Укрпошти «Причина повернення: адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с.104, 105). Днем вручення судової повістки є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України). Отже, за наявності відмітки «адресат відсутній за вказаною адресою» - судова повістка вважається врученою в день проставлення у поштовому повідомленні відповідної відмітки, а тому заявник та заінтересована особа вважаються такими, що повідомлені про розгляд справи належним чином. Згідно із статтею 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 15 лютого 2024 року у справі №755/20287/21. Також, якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року в справі № 757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року в справі № 182/3021/21, від 25 червня 2024 року в справі № 496/5051/19 та інших. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Отже, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, враховуючи баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явилися в судове засідання, будучи належним чином повідомленими про розгляд справи. Мотиви, з яких виходив апеляційний суд та застосовані норми права Щодо порушення прав, свобод, інтересів та обов`язків особи, яка не приймала участі у справі ІНФОРМАЦІЯ_1 та існування права на оскарження рішення суду Перевіряючи наявність передбачених законом підстав для апеляційного перегляду справи за скаргою особи, яка не брала участі у справі, колегія суддів виходить із наступного. Статтею 129 Конституції України серед основних засад судочинства зазначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов`язковими для всіх форм судочинства та всіх судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина. Отже конституційний принцип забезпечення апеляційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження. Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких установлена в належній судовій процедурі та формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція ). Конституцією України закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України). Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення. Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси. За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18)). У справі, що переглядається, рішення в апеляційному порядку оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_6 , як особа, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 5 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зазначено, що «аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків». У постанові Верховного Суду від 27 серпня 2020 року у справі №127/26512/16-ц вказано, що у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. В той же час відповідно до пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Отже у разі, якщо апеляційний суд встановить, що судовим рішенням вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, це є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення. З початком війни в Україні діє правовий режим воєнного стану. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України). Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій. Відповідно до Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №154 від 23 лютого 2022 року, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Завданнями територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки є виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, та ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, проведення заходів із взяття громадян України на військовий облік призовників, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, проведення відбору кандидатів для прийняття на військову службу за контрактом, участь у відборі громадян для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, забезпечення організації соціального і правового захисту військовослужбовців, військовозобов`язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори до Збройних Сил, ветеранів війни та військової служби, пенсіонерів з числа військовослужбовців Збройних Сил та членів їх сімей, участь у військово-патріотичному вихованні громадян, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»). Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України). Порядок надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації визначений статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Зокрема, пунктом 4 частини 1 даної статті передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, які самостійно виховують та утримують дитину за рішенням суду. Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі №621/626/18). Відповідно, заявник ОСОБА_1 у цій справі є військовозобов`язаним, належить до осіб, зазначених у частині першій статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», та може отримати право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі оскаржуваного рішення, що впливає на обсяг прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини). Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін. Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади. У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України. Тобто, у цій справі заяву могло бути пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, що в подальшому стало підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного рішення. Колегія суддів погоджується частково з доводами заявника висловленими у відзиві на апеляційну скаргу, що ІНФОРМАЦІЯ_6 не є суб`єктом сімейних правовідносин, однак обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції в оскаржуваній частині порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_4 . Таким чином, суд першої інстанції вирішив питання, які стосуються повноважень територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо можливості надання заявнику ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та законного інтересу у останнього щодо мобілізації в умовах воєнного стану. Звертаючись до суду із заявою, ОСОБА_1 мав на меті встановлення факту самостійного виховання ним дитини для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період згідно з п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отримання заявником відстрочки суттєвим чином підриває оборонну здатність держави, мобілізаційний ресурс та принципи справедливості у суспільстві. З огляду на викладене, доведеним є той факт, що встановлення факту проживання дитини з батьком на його самостійному вихованні та утриманні, переслідує мету, відмінну від мети захисту інтересів малолітніх дітей. Виходячи з вказаних обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення, яке стосується порядку отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а отже це стосується прав та обов`язків апелянта, а тому наявні правові підстави для перегляду оскарженого судового рішення по суті. Щодо доводів заявника вказаних у відзиві про залишення апеляційної скарги без розгляду то слід вказати наступне. Заявник ОСОБА_1 у відзиві посилався на те, що рішення про надання йому відстрочки вже прийнято, а тому ІНФОРМАЦІЯ_8 як органу який контролює діяльність міських та районних ТЦК було відомо про оскаржуване рішення не пізніше вересня 2024 року. Колегія суддів не погоджується з такими доводами заявника, оскільки поновлюючи апелянту строк на апеляційне оскарження рішення Першотравневого районного суду м.Чернівців від 18 липня 2024 року, апеляційний суд виходив із того, що строк пропущений з поважних причин, оскільки листом Державного бюро розслідувань від 01 квітня 2026 року апелянта проінформовано про наявність у провадженні Чернівецького районного суду міста Чернівців цієї судової справи. Апелянт як орган військового управління до участі у розгляді справи залучений не був, копію рішення суд першої інстанції йому не направляв, однак оскаржуваним рішенням суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов`язки. Заявник ОСОБА_1 вказує та прилучає з даного приводу докази, що саме ІНФОРМАЦІЯ_7 йому було надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації. Підстава пункт 4 частини 1 статті 23 Закону України статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, дана заява була подана до ІНФОРМАЦІЯ_1 , а не до ІНФОРМАЦІЯ_5 . При цьому, колегія суддів зауважує, що звертаючись до суду із заявою, ОСОБА_1 мав на меті встановлення самостійного виховання ним дитини для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період згідно з п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отримання відстрочки суттєвим чином підриває оборонну здатність держави, мобілізаційний ресурс та принципи справедливості у суспільстві. Як було зазначено вище, використання приватно-правового інструментарію у цьому випадку реалізовано не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, а тому судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_6 , як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави. Висновки апеляційного суду у цій частині узгоджується із висновками Верховного Суду. З огляду на викладене, доведеним є той факт, що встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком неповнолітньої дитини, переслідує мету, відмінну від мети захисту інтересів малолітньої дитини. Виходячи з вказаних обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення, яке стосується порядку отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а отже це стосується прав та обов`язків апелянта, а тому наявні правові підстави для перегляду оскарженого судового рішення по суті в оскаржуваній частині. Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі № 497/132/23. Щодо розгляду вимог заяви про встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує дитину Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Суд першої інстанції задовольняючи заяву виходив з того, що заявником надані докази, що син проживає разом з батьком та перебуває на його самостійному вихованні та утриманні, спору між батьками з даного приводу немає, а тому вимоги заяви підлягають до задоволення. Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам, виходячи з наступного. У частині першій статті 4 ЦПК України закріплено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. У частинах першій, другій статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право. Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб, адже у такому разі між цими особами виникає спір про право. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок про те, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. Такі самі критерії застосувала Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21. У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернувся до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує дитину, обґрунтовуючи це тим, що син ОСОБА_5 проживає з ним та перебуває на його утриманні та вихованні. Також між батьками укладено договір, яким визначено місце проживання дитини та визначено порядок здійснення батьківських прав. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України). У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини (стаття 141 СК України). Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України. За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (стаття 180 СК України). Згідно з частинами першою-третьою статті 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів. Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання та утримання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів за рішенням суду (статті 164, 180 СК України). Отже, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо утримання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо утримання дитини. Аналіз наведених норм закону дає підстави для висновку, що за загальним правилом спосіб виконання батьками своїх обов`язків по утриманню неповнолітніх дітей, по визначенню місця проживання дітей, залежить від домовленості між ними, однак у разі відсутності такої домовленості той з батьків, з ким проживають діти, має право звернутися до суду з відповідним позовом. Аналіз змісту заяви дає підстави для висновку про те, що юридичний факт, який просив встановити ОСОБА_1 , а саме, що батько самостійно виховує та утримує дитину підлягає перевірці в межах позовного провадження, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Вказані вимоги не підлягають з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки зі змісту заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в порядку окремого провадження. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право. Подібні висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), а також в постановах Верховного Суду від 01 квітня 2026 року в справі № 752/11817/24, від 26 червня 2025 року в справі № 760/14564/24. Факт утримання дитини не може встановлюватись у безспірному порядку, в тому числі на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини (постанови Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 551/812/23 (провадження № 61-9313св24), від 15 серпня 2025 року у справі № 709/1954/24 (провадження № 61-3860св25)). У частині шостій статті 294 ЦПК України визначено, що суд залишає заяву про встановлення факту без розгляду, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, і роз`яснює заінтересованими особами особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах. З огляду на встановлені у розглядуваній справі обставини, апеляційний суд приходить до висновку про те, що із заяви вбачається наявність спору про право і такий спір підлягає розгляду в порядку позовного провадження із залученням органу опіки та піклування, а тому заяву про встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує дитину слід залишити без розгляду. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково. Згідно ч.4 ст.315 ЦПК України, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду. Відповідно до частини першої статті 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. З урахуванням встановлених у справі обставин, судом першої інстанції оскаржуване судове рішення ухвалене з порушенням норм процесуального права, відтак, підлягає скасуванню із залишенням заяви без розгляду, роз`яснивши заявникам про право подати позов на загальних підставах. Керуючись статтями 259, 268, 315, 367, 368, 374, 377, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити частково. Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 18 липня 2024 року про встановлення факту, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 самостійно виховує та утримує малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 скасувати та залишити вказані вимоги без розгляду. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повна постанова складена судом 30 червня 2026 року. Суддя-доповідач: Н.К. Височанська Судді: М.І. Кулянда І.Н. Лисак