Ухвала КЦС ВС № 953/5480/22

УХВАЛА 24 червня 2026 року м. Київ справа № 953/5480/22 провадження № 61-13264св24 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Грушицького А. І., суддів: Калараша А. А., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду міста Харкова від 27 березня 2024 року у складі судді Єфіменко Н. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року у складі колегії суддів Пилипчук Н. П., Савенка М. Є., Тичкової О. Ю., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про визначення місця проживання дитини, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, з позовом про визначення місця проживання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з нею. В обґрунтування заявленого позову позивач посилалась на ненадання відповідачем матеріальної допомоги на утримання їх спільної дитини, байдуже ставлення до потреб дитини, внаслідок чого, питання визначення місця проживання дитини має для позивача принциповий характер. Вважає, що забезпечення дитини не може мати непостійний характер, оскільки дитина щоденно потребує піклування, догляду, значних фінансових вкладень тощо. Київський районний суд міста Харкова рішенням від 27 березня 2024 року, яке залишив без змін Харківський апеляційний суд постановою від 28 серпня 2024 року, у задоволенні позову відмовив. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що вимоги про визначення місця проживання дитини заявлені позивачем передчасно, оскільки зверненню до суду з відповідним позовом має передувати спір між батьками про визначення місця проживання дитини. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у вересні 2024 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 03 жовтня 2024 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував її із Київського районного суду міста Харкова. ? 25 жовтня 2024 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В. Верховний Суд ухвалою від 11 червня 2026 року призначив справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 червня 2026 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Калараш А. А., Карпенко С. О., Мартєв С. Ю., Петров Є. В. Фактичні обставини справи Суд установив, що сторони мають дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що свідчить свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 , видане 22 лютого 2017 року Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області. Позивач та відповідач проживають окремо один від одного. Відповідно до довідки з місця проживання про склад сім`ї та прописку від 28 листопада 2017 року № 2217 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована разом з позивачем ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира АДРЕСА_2 на праві власності належить позивачу та ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 09 лютого 1994 року. Також на праві власності позивачу належить транспортний засіб «Nissan Micra», реєстраційний номер НОМЕР_2 , про що свідчить свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії № НОМЕР_3 . Після початку воєнного вторгнення позивач з дитиною перебували у Республіці Польща, потім повернулись та проживають у м. Харкові. Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради у висновку від 21 березня 2024 року № 1369 вважає за доцільне визначити місце проживання дочки сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю ОСОБА_1 . Позиція та висновки Верховного Суду Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування частини першої статті 161 СК України, викладеного у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, про те, що відсутність на момент звернення до суду документально підтверджених заперечень батька є підставою для висновку про відсутність спору та відмову у задоволенні позову матері про визначення місця проживання дитини. Зокрема, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 червня 2021 року у справі № 369/1587/19 (провадження № 61-4733св20) зробив висновок про відсутність спору між сторонами про визначення місця проживання малолітньої дитини, яка на час вирішення справи зареєстрована та проживає разом з позивачем (матір`ю), а тому відсутні підстави для задоволення позову. На цю постанову Верховного Суду послався суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Крім того, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 грудня 2025 року у справі № 643/4568/24 (провадження № 61-11291св25) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2025 року у справі № 562/3371/23 (провадження № 61-13363св24) зроблено висновок щодо застосування частини першої статті 161 СК України, а саме, якщо спір щодо місця проживання дитини був ініційований матір`ю дитини, з якою дитина і так фактично проживала і продовжує проживати, батько дитини не вимагав та не вимагає зміни її місця проживання, тому відсутні підстави для задоволення позову матері про визначення місця проживання з нею, оскільки відсутній спір між сторонами про визначення місця проживання малолітньої дитини. Необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах, викликана тим, що Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для відступлення від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 червня 2021 року у справі № 369/1587/19 (провадження № 61-4733св20), від 19 лютого 2025 року у справі № 562/3371/23 (провадження № 61-13363св24) та від 17 грудня 2025 року у справі № 643/4568/24 (провадження № 61-11291св25), оскільки пред`явлення матір`ю позову про визначення місця проживання дитини з нею дає підстави для висновку, що між сторонами наявні неврегульовані питання щодо визначення місця проживання дитини. Відсутність задокументованих заперечень з боку батька щодо проживання дитини разом з матір`ю на момент пред`явлення позову про визначення місця проживання дитини не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору в такій справі. Саме такі висновки зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 травня 2026 року у справі № 501/876/24 (провадження № 61-903св26). Такі ж висновки Верховний Суд зробив у постановах від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19, від 24 лютого 2024 року у справі № 501/1786/22, від 05 червня 2024 року у справі № 756/6412/23, від 26 червня 2024 року у справі № 334/3710/22, від 27 червня 2024 року у справі № 333/5987/22 та від 19 листопада 2025 року у справі № 727/945/25. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Згідно з частинами першою, другою статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і треба прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Відповідно до частини третьої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Статтею 160 СК України встановлено право батьків на визначення місця проживання дитини. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Відповідно до частини першої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі потрібно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76). У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків стосовно дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й першорядно повинні бути визначені й враховані інтереси дитини з урахуванням об`єктивних обставин спору. Норми міжнародного права та національне законодавство не містять положень, які б наділяли одного з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судам потрібно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, під час розгляду справ щодо визначення місця проживання дитини суди передусім повинні враховувати інтереси самої дитини, оцінюючи сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. Враховуючи викладене, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що той із батьків, з ким живе дитина, має законне право в будь-який момент вимагати офіційного визначення місця проживання дитини, незалежно від поточних стосунків чи поведінки іншого з батьків. Сам факт звернення матері до суду з позовом до батька про визначення місця проживання дитини може свідчити про наявність неврегульованих правовідносин між ними щодо цього питання. Відсутність на момент звернення до суду документально підтверджених заперечень батька не є безумовною підставою для висновку про відсутність спору та відмови у задоволенні позову. Вирішуючи такі справи, суд повинен не формально встановлювати наявність чи відсутність заперечень батька, а зосереджуватися на з`ясуванні того, яке рішення найбільше відповідає інтересам дитини, забезпечує стабільність її життя, належні умови для виховання та розвитку, а також гарантує дотримання її прав і законних інтересів. Керуючись частиною другою статті 403, частиною четвертою статті 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ: Передати на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про визначення місця проживання дитини за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду міста Харкова від 27 березня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 серпня 2024 року. Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач А. І. Грушицький Судді А. А. Калараш С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв Є. В. Петров