Постанова Київський апеляційний суд № 757/3189/26-ц

Єдиний унікальний номер справи № 757/3189/26-ц Провадження № 22-ц/824/7908/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 28 травня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Таргоній Д.О., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 23 січня 2026 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Печерський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про встановлення факту, що має юридичне значення, В С Т А Н О В И В : 19 січня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду міста Києва із вказаною заявою. Заявник просив суд встановити факт родинних відносин між громадянкою Німеччини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дитиною ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який народжений в Україні за допомогою допоміжних репродуктивних технологій. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 23 січня 2026 року у відкритті провадження відмовлено. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням суду, 05 лютого 2026 року апелянт подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду та прийняти рішення, яким задовольнити заяву про встановлення факту, що має юридичне значення. Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судове засідання, призначене на 28 травня 2026 року, з`явився представник апелянта - ОСОБА_4 , який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити. Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися, про причини неявки суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавали. На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції. Суд першої інстанції, відмовляючи у відкритті провадження, зазначив, що встановлення факту родинних відносин у порядку окремого провадження допускається лише за відсутності іншого визначеного законом порядку його підтвердження та якщо такий факт не пов`язаний зі спором про право; факт походження дитини та родинних відносин між заявницею і дитиною вже підтверджений свідоцтвом про народження та відповідним актовим записом органу державної реєстрації актів цивільного стану, а тому не потребує додаткового судового встановлення; посилання заявниці на необхідність отримання судового рішення для подальшого визнання родинних відносин компетентними органами Федеративної Республіки Німеччина не підтверджене належними доказами, оскільки не надано документів про відмову таких органів у вчиненні відповідних дій чи про необхідність подання саме судового рішення; з огляду на викладене дійшов висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні. Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично вже була належним чином досліджена судом першої інстанції при постановленні оскаржуваної ухвали , за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.» З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що заявник просила суд встановити факт родинних відносин між громадянкою Федеративної Республіки Німеччина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дитиною ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який народжений в Україні із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій. Як убачається з матеріалів справи, відомості про материнство заявниці щодо дитини прямо відображені у свідоцтві про народження, виданому уповноваженим органом державної реєстрації актів цивільного стану, який відповідно до закону здійснює офіційне підтвердження факту народження та походження дитини. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що встановлення зазначеного факту у судовому порядку є недопустимим, оскільки він уже встановлений у передбаченому законом адміністративному порядку компетентним органом, а отже відсутній предмет судового розгляду в межах окремого провадження. Не погоджуючись із таким висновком, апелянт у доводах апеляційної скарги зазначав, що хоча відповідні відомості і містяться у свідоцтві про народження, однак для подальшого визнання та легалізації правового статусу дитини у Федеративній Республіці Німеччина необхідним є додаткове підтвердження цього факту саме судовим рішенням. Аналогічні пояснення були підтримані й представником апелянта під час судового засідання, який наголошував, що звернення до суду обумовлене необхідністю використання встановленого факту для цілей іноземної юрисдикції. Водночас колегія суддів зазначає, що у межах окремого провадження суд уповноважений встановлювати лише ті факти, що мають юридичне значення у розумінні цивільного законодавства України, тобто породжують, змінюють або припиняють особисті чи майнові права у правовідносинах, які регулюються національним правом та підлягають судовому захисту в Україні. Відповідно до частини другої статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження. У частині сьомій вказаної статті регламентовано, що окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним. Згідно з частиною другою статті 315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені також факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Суд вправі встановлювати лише такі факти, які за своїми ознаками є юридичними фактами, тобто такими, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності певних прав. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 зазначено, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Отже, суд встановлює юридичний факт лише тоді, коли він породжує правові наслідки у сфері прав, що підлягають захисту в порядку цивільного судочинства України. Якщо встановлення факту необхідне виключно для реалізації прав за законодавством іншої держави і не породжує юридичних наслідків у правовідносинах, що регулюються, українським правом, відсутня одна з обов`язкових умов окремого провадження, а саме вимога щодо наявності юридичного значення встановлюваного факту у сфері прав, які підлягають захисту судами України. У даному випадку, оскільки заявник просить встановити факт, який хоча й може мати значення для правозастосування в іноземній юрисдикції, однак не породжує юридичних наслідків у межах правовідносин, що регулюються законодавством України, така правова конструкція не дозволяє розглядати відповідну заяву в порядку окремого провадження про встановлення фактів, що мають юридичне значення. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність передбачених процесуальним законом підстав для відкриття провадження у справі. З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам процесуального права. Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 23 січня 2026 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана Д.О. Таргоній