Ухвала КЦС ВС № 570/2034/25

У х в а л а 19 червня 2026 року м. Київ Справа № 570/2034/25 Провадження № 61-2793ск26 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду - судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І. - розглянув питання щодо відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 (далі - скаржниця), інтереси якої представляє адвокат Бруснік Іван Анатолійович (далі - адвокат), на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 10 вересня 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 5 лютого 2026 року у справі за позовом скаржниці до ОСОБА_2 (далі - відповідачка), Городоцької сільської ради Рівненського району Рівненської області (далі - рада) за участю третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області, ОСОБА_3 - про визнання незаконним і скасування рішення ради, визнання нечинною та незаконною технічної документації із землеустрою, визнання недійсними державних актів, скасування державної реєстрації земельних ділянок і в с т а н о в и в :

1. У травні 2025 року скаржниця звернулася до суду з позовом, у якому просила: (1) визнати незаконним і скасувати рішення ради від 26 березня 2004 року № 315 «Про передачу земельних ділянок у приватну власність» у частині передання у власність відповідачці земельної ділянки площею 0,25 га з цільовим призначенням для будівництва житлового будинку та господарських споруд і земельної ділянки площею 0,082 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства; (2) визнати нечинною та незаконною технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку відповідачки; (3) визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки: - серії ЯА № 036048 від 6 грудня 2004 року на земельну ділянку площею 0,083 га і з кадастровим номером 5624683300100410009; - серії ЯА № 036049 від 6 грудня 2004 року на земельну ділянку площею 0,249 га і з кадастровим номером 5624683300100410008; (4) скасувати у Державному земельному кадастрі записи про державну реєстрацію земельних ділянок із вказаними кадастровими номерами (далі - земельні ділянки).

2. Позов обґрунтувала так: - із 1985 року земельні ділянки у розмірі 0,49 га були у користуванні ОСОБА_4 (далі - чоловік скаржниці), перейшли йому у користування від його матері - ОСОБА_5 (далі - мати чоловіка скаржниці та відповідачки), ніколи не належали відповідачці, що підтверджує довідка ради від 27 серпня 1976 року № 653 і № 654; - у 1991 році мати чоловіка скаржниці та відповідачки померла, а у 2000 році помер ОСОБА_6 (далі - батько чоловіка скаржниці та відповідачки), який проживав разом з їхньою сім`єю; - згідно з рішенням ради від 26 березня 2004 року № 315 «Про передачу земельних ділянок у приватну власність» рада передала у приватну власність чоловіку скаржниці 0,25 га для будівництва житлового будинку та господарських споруд і 0,30 га для ведення особистого селянського господарства, а відповідачці - 0,25 га та для будівництва житлового будинку та господарських споруд і 0,082 га для ведення особистого селянського господарства; - відповідачка набула право власності на земельні ділянки з порушенням закону, оскільки не відбулося погодження меж із суміжними землекористувачами; - відсутнє рішення про затвердження радою технічної документації, а у технічній документації замість підпису сільського голови є підпис секретаря ради - ОСОБА_7 , що є порушенням законодавства; - оскільки відповідачка незаконно отримала у власність земельні ділянки, що належали чоловіку скаржниці, остання як спадкоємиця не може оформити право власності на ці ділянки, бо фактично їх у тих розмірах немає. 3. 10 вересня 2025 року Рівненський районний суд Рівненської області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував так: - скаржниця на власний розсуд обрала спосіб захисту та, діючи на засадах змагальності, мала довести належними, допустимими та достатніми доказами підстави заявлених вимог, зокрема, незаконність оспореного рішення ради та порушення цим рішенням її прав; - встановлені обставини справи засвідчують те, що відповідачка у встановленому законом порядку набула право власності на земельні ділянки; - суд не встановив, а скаржниця не довела, що рішення ради від 26 березня 2004 року № 315 у частині передання земельних ділянок у приватну власність відповідачці не відповідає вимогам чинного законодавства, що дало б підстави для його скасування, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки і скасування записів щодо державної реєстрації в Державному земельному кадастрі; - аргумент скаржниці про те, що державні акти були видані відповідачці на підставі неіснуючого рішення органу місцевого самоврядування, не підтвердилися під час розгляду справи; - розбіжності між текстом рішення ради від 26 березня 2004 року № 315, що є у технічній документації із землеустрою, та текстом рішення, який є в архівній установі, зумовлені тим, що у технічній документації був скорочений варіант рішення ради, яке стосувалося передання земельних ділянок у власність багатьом громадянам, а площа земельних ділянок, виділених саме відповідачці, в обох варіантах рішення збігається; - висновок судової почеркознавчої експертизи від 8 квітня 2021 року № СЕ-19/103-21/2478-ПЧ, проведеної у кримінальному провадженні, не має для суду заздалегідь встановленої сили. Такий висновок суд оцінює у сукупності з іншими доказами; - 17 серпня 2023 року Рівненський апеляційний суд постановив ухвалу, згідно з якою залишив без змін ухвалу слідчого судді Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2023 року про відмову в задоволенні скарги чоловіка скаржниці на постанову від 12 червня 2023 року про закриття кримінального провадження № 12016180180000145, внесеного у Єдиний державний реєстр досудових розслідувань 3 лютого 2016 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 366, частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України. З огляду на зміст та призначення висновку експерта, передумови та мету його отримання для вказаного кримінального провадження цьому доказу під час вирішення питання щодо закриття кримінального провадження надана відповідна оцінка у сукупності з іншими доказами; - оскільки вимоги про визнання нечинною та незаконною технічної документації із землеустрою, визнання недійсними державних актів і скасування записів у Державному земельному кадастрі є похідними від вимоги про визнання незаконним і скасування рішення ради від 26 березня 2004 року № 315, підстав для їхнього задоволення теж немає; - у зв`язку з відмовою у задоволенні позову суд не розглядає питання про пропуск скаржницею позовної давності. 4. 5 лютого 2026 року Рівненський апеляційний суд ухвалив постанову, згідно з якою залишив без змін рішення суду першої інстанції. Мотивував так: - у спірних правовідносинах предметом доказування є наявність або відсутність встановлення факту порушення оспорюваним рішенням прав скаржниці як спадкоємиці її чоловіка. - скаржниця пов`язала порушення свого права з тим, що належним землекористувачем спірної земельної ділянки з 1985 року і станом на 2004 рік був її чоловік. Тому вважала, що оспорюване рішення ради порушує її права й інтереси як спадкоємиці. Ці обставини під час розгляду справи суд не підтвердив, бо вона не надала належних і допустимих доказів правомірного переходу до її чоловіка у 1985 році права користування земельною ділянкою площею 0,49 га; - у матеріалах справи немає рішення компетентного органу місцевої ради, ухваленого відповідно до положень Земельного кодексу Української РСР 1970 року, про закріплення за чоловіком скаржниці відповідної земельної ділянки та її розміру. Крім того, він після 15 березня 1991 року не отримував державного акта про право користування землею у розмірі 0,49 га; - доводи апеляційної скарги про те, що саме чоловік скаржниці мав право на отримання у власність земельних ділянок площею 0,332 га, які рада надала відповідачці, оскільки він тривалий час ними користувався, не заслуговують на увагу, бо право розпоряджатися землями комунальної власності, у тому числі передавати їх у власність або користування фізичним та юридичним особам, належить до виключної компетенції ради; - суд першої інстанції правильно вважав, що скаржниця не довела належними та допустимими доказами порушення її прав або законних інтересів оспореним актом ради, зокрема, не довела правомірного переходу до її чоловіка як спадкодавця права користування земельною ділянкою у 1985 році; - суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову, встановивши відсутність доведеного порушення прав скаржниці. 5. 4 березня 2026 року адвокат в інтересах скаржниці сформував у системі «Електронний суд» касаційну скаргу (вх. № 6701/0/220-26 від 4 березня 2026 року). Просив скасувати зазначені судові рішення й ухвалити нове - про задоволення позову. Мотивував так: - громадяни, які мали у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Земельного кодексу Української РСР 1990 року, зберігають права на користування такими ділянками до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 липня 2025 року у справі № 569/13445/20); - основною умовою набуття земельної ділянки у власність відповідно до положень частини першої статті 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) було перебування такої ділянки у користуванні зацікавленої особи. Суди не врахували цього та того, що відповідачка не надала жодного допустимого чи належного доказу про користування земельними ділянками ані станом на 26 березня 2004 року, ані раніше. Тому в ради на момент прийняття рішення від 26 березня 2004 року № 315 не було підстав для передання відповідачці у власність земельної ділянки площею 0,332 га; - державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності та видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можна визнати як ті рішення, на підставі яких видані відповідні державні акти, так і самі ці акти. Визнання недійсними державних актів на право власності є законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку (див. постанову Верховного Суду України від 22 травня 2013 року в справі № 6-33цс13); - застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду у постанові від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 і від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16); - відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі оскарженого рішення ради зареєстроване право власності на земельну ділянку. Тому вимога про визнання такого рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав може бути предметом розгляду в судах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17); - власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року № 927/1206/21, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц); - рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 1 лютого 2020 року у справі № 922/614/19); - невизнаний недійсним незаконний акт зумовлює негативні юридичні наслідки, а тому оскарження рішення суб`єкта владних повноважень за умови його невідповідності закону спрямоване на захист інтересу в юридичній визначеності на майбутнє (подальше розпорядження земельною ділянкою). Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення), тому останнє можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17); - суд першої інстанції безпідставно послався як на преюдиційне на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 14 листопада 2008 року у справі № 2-430/08, яке скасував Рівненський апеляційний суд 28 січня 2009 року у справі № 22-82/2009. Крім цього, правовідносини у тій справі є відмінними від справи № 570/2034/25; - суд першої інстанції не врахував, а апеляційний суд не перевірив, що під час оформлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право відповідачки на земельну ділянку, були допущені порушення приписів законодавства того часу. Наявне у технічній документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку відповідачки, рішення ради від 26 березня 2004 року № 315, не відповідає відомостям, які є в архівному управлінні Рівненської районної державної адміністрації, а тому є недостовірним. Також у технічній документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку скаржниці 2004 року, є довідка ради від 30 листопада 2004 року, згідно з якою відповідно до запису у земельно-кадастровій книзі № 616 за відповідачкою обліковується земельна ділянка загальною площею 0,332 га. Однак ця інформація не відповідає дійсності. Запису у земельно-кадастровій книзі № 616, за яким за відповідачкою обліковується земельна ділянка загальною площею 0,332 га, не існує; - суди не дослідили, що на адвокатський запит рада надала копію виписки земельно-кадастрової книги № 292, у якій нібито є відомості стосовно обліку земельних ділянок станом на 30 листопада 2004 року за відповідачкою у с. Карпилівці Рівненського району Рівненської області (далі - с. Карпилівка). Однак у виписці із земельно-кадастрової книги ради за № 292 є інформація про облік земельних ділянок за батьком чоловіка скаржниці та відповідачки, знизу під яким було дописане прізвище останньої, підставою зазначене рішення від 25 грудня 2003 року за № 273; - у довідці від 21 лютого 2025 року за № 31/01-01/25 архівне управління Рівненської районної державної адміністрації надало інформацію, що рішення сесії ради від 25 грудня 2003 року за № 273 відсутнє у документах сесії і не надходило на зберігання. Цей факт суд першої інстанції проігнорував; - усупереч положенням законодавства погодження меж наданих у власність відповідачці земельних ділянок із суміжними землекористувачами не відбулося; - усі підписи в технічній документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку відповідачки від 2004 року, від імені голови ради поставив не голова ради Ткачук О. О., а секретар ради - Співак Л. М.; - суди не дослідили, що у витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно від 29 листопада 2004 року № 5614557, який є у матеріалах справи, немає площі земельної ділянки відповідачки для обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1 ; - суди не врахували, що Комунальне підприємство «Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації» Рівненської обласної ради повідомило листом від 2 лютого 2012 року № 66-1058 вих. 12, що немає відомостей про надання радою земельної ділянки відповідачці.

6. Верховний Суд вважає, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити. 6.1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 Цивільного кодексу України; далі - ЦК України). 6.2. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України). 6.3. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорив відповідач, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див. mutatis mutandis постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21). 6.4. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). 6.5. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). 6.6. Недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або їх відновлювати. Ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. mutatis mutandis постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17). 6.7. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, ці наслідки зумовили виникнення, зміну чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 квітня 2018 року у справі № 361/2965/15-а, від 9 листопада 2021 року у справі № 542/1403/17). 6.8. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див. mutatis mutandis постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22). 6.9. Приватноправові норми визначають обмежене коло підстав для відмови у судовому захисті цивільного права й інтересу особи. Зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. mutatis mutandis постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21). 6.10. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див. mutatis mutandis постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21). 6.11. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України). 6.12. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України). 6.13. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 (пункт 41)). Тобто певну обставину не можна вважати доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 (пункт 43)). Концепція негативного доказу порушує принцип змагальності, оскільки допускає можливість вважати доведеним твердження позивача через відсутність спростування цього твердження відповідачем (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (пункти 81, 85)). 6.14. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 6.15. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини: - 26 березня 2004 року рада прийняла рішення № 315 «Про передачу земельних ділянок у приватну власність», згідно з яким передала у приватну власність земельні ділянки громадянам, зокрема: (1) чоловіку скаржниці - земельні ділянки площею 0,25 га для будівництва житлового будинку та господарських споруд та 0,30 га для ведення особистого селянського господарства; (2) відповідачці - земельні ділянки площею 0,25 га для будівництва житлового будинку та господарських споруд і 0,082 га для ведення особистого селянського господарства (разом - 0,332 га); Рада врахувала договір дарування житлового будинку від 16 листопада 1992 року № 154, згідно з яким батько чоловіка скаржниці та відповідачки подарував останній належний йому на праві особистої власності будинок житловою площею 16,9 кв. м у с. Карпилівці; - 31 серпня 2004 року в присутності голови ради та суміжних землевласників обстежені та погоджені межі земельної ділянки на плані, про що складений протокол; - за заявою відповідачки Приватне підприємство «Фірма «Рельєф» розробило технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку площею 0,332 га; - 25 жовтня 2004 року в протоколі узгоджувальної комісії встановлено, що земельна ділянка відповідачки на плані від Б, Г до В, Д, яка суміжна із землями покійного чоловіка скаржниці, у натурі встановлена правильно; - 26 листопада 2004 року рада у рішенні № 422 «Про затвердження протоколу земельної комісії» затвердила протокол земельної узгоджувальної комісії від 26 жовтня 2004 року щодо поділу земельної ділянки між відповідачкою та покійним чоловіком скаржниці; - відповідно до висновку відділу містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства № 1375 земельна ділянка площею 0,332 га не має обмежень та обтяжень містобудівного характеру; відділ погодив надання її в установленому законодавством порядку; - згідно з висновком № 4606-П Рівненський районний відділ земельних ресурсів погодив передання земельних ділянок у власність відповідачки загальною площею 0,332 га на території ради; згідно з Українським класифікатором прав обмеженого користування чужою земельною ділянкою (сервітути), затвердженим листом Державного комітету України по земельних ресурсах від 24 квітня 1998 року № 14-1-7/1205, прав третіх осіб та обмеження землевпорядного характеру на використання земельних ділянок немає; - згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 036048 від 6 грудня 2004 року відповідачка на підставі рішення ради від 26 березня 2004 року № 315 є власницею земельної ділянки площею 0,083 га з кадастровим номером 5624683300100410009 і цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства; - згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 036049 від 6 грудня 2004 року відповідачка на підставі рішення ради від 26 березня 2004 року № 315 є власницею земельної ділянки площею 0,249 га з кадастровим номером 5624683300100410008 і цільовим призначенням для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; - житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 належав на праві приватної власності відповідачці (свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 26 листопада 2004 року виконавчого комітету ради); - 14 грудня 2004 року державний нотаріус Рівненської районної державної нотаріальної контори Кутецька В. В. посвідчила договір дарування, згідно з яким відповідачка подарувала, а ОСОБА_3 прийняла безоплатно у дар житловий будинок із надвірними будівлями, розташований на АДРЕСА_1 ; - згідно з рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 14 листопада 2008 року у справі № 2-430/08 за позовом чоловіка скаржниці до відповідачки про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності на житловий будинок відповідно до записів погосподарської книги за 1983-1985 роки у господарстві батька чоловіка скаржниці та відповідачки у складі сім`ї із нього та дружини були два житлові будинки - 1958 і 1979 років побудови; у новому будинку (згодом його будинковий номер став 60) стала проживати сім`я чоловіка скаржниці, що сторони не заперечували; 16 листопада 1992 року батько чоловіка скаржниці та відповідачки уклав із останньою договір дарування житлового будинку жилою площею 16,9 кв. м на АДРЕСА_1 ; - згідно з рішенням Рівненського районного суду від 4 грудня 2013 року у справі № 1715/15178/12 за матеріалами інвентарної справи ще за життя, 16 листопада 1992 року, батько чоловіка скаржниці та відповідачки подарував останній належний йому житловий будинок на АДРЕСА_1 . 6.16. Скаржниця пов`язала порушення її права з тим, що спірні земельні ділянки з 1985 року перебували у користуванні її чоловіка, а тому після його смерті вона як спадкоємиця не може оформити відповідні права на землю. Тому для задоволення позову скаржниця мала довести, що її чоловік правомірно набув право користування саме тими земельними ділянками, щодо яких рада прийняла оскаржене рішення в частині передання їх у власність відповідачці. 6.17. Суди попередніх інстанцій встановили, що скаржниця не надала належних і допустимих доказів правомірного переходу до її чоловіка у 1985 році права користування земельною ділянкою площею 0,49 га. Так, у матеріалах справи немає рішення компетентного органу місцевої ради, ухваленого відповідно до положень Земельного кодексу Української РСР 1970 року, про закріплення за чоловіком скаржниці відповідної земельної ділянки та її розміру. Крім того, після 15 березня 1991 року чоловік скаржниці не отримав державний акт про право користування землею у розмірі 0,49 га. 6.18. Тому необґрунтованими є доводи скаржниці про те, що громадяни, які мали у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Земельного кодексу Української РСР 1990 року, зберігають право користування такими ділянками до оформлення ними у встановленому порядку права власності на землю або землекористування. Суди вказали, що скаржниця не довела наявності у її спадкодавця такого права або охоронюваного законом інтересу щодо спірних земельних ділянок, порушення якого могло би бути підставою для скасування рішення ради від 26 березня 2004 року № 315 у частині передання земельних ділянок у власність відповідачки. Отже, оскаржені судові рішення не суперечать висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеному у постанові від 2 липня 2025 року у справі № 569/13445/20, на який звернула увагу скаржниця. 6.19. Необґрунтованим є аргумент касаційної скарги про те, що відповідачка не надала доказів користування спірними земельними ділянками до прийняття радою оскарженого рішення. У цій справі саме скаржниця як позивачка мала довести обставини, які були підставами позову, зокрема, існування у її спадкодавця права користування земельними ділянками відповідачки та порушення цього права оспорюваним рішенням ради. Недоведеність цих обставин не можна усувати покладенням на відповідачку обов`язку спростовувати непідтверджені доводи скаржниці. Концепція негативного доказу порушує принцип змагальності, оскільки допускає можливість вважати доведеним твердження скаржниці через відсутність спростування цього твердження відповідачкою. 6.20. Суди встановили, що рада згідно з рішенням від 26 березня 2004 року № 315 передала у приватну власність земельні ділянки як чоловіку скаржниці, так і відповідачці. Останній передала земельні ділянки, пов`язані з належним їй житловим будинком на АДРЕСА_1 , право на який вона набула на підставі договору дарування від 16 листопада 1992 року. Надалі за заявою відповідачки була розроблена технічна документація із землеустрою, погоджені межі земельної ділянки, складені відповідні протоколи, отримані висновки компетентних органів і видані державні акти на право власності. 6.21. Доводи касаційної скарги про відсутність погодження меж із суміжними землекористувачами не відповідають установленим судами обставинам щодо обстеження та погодження меж земельних ділянок у протоколі від 31 серпня 2004 року, правильності встановлення в натурі межі земельної ділянки відповідачки, яка суміжна із землями чоловіка скаржниці згідно з протоколом узгоджувальної комісії від 25 жовтня 2004 року, а також стосовно затвердження радою у рішенні від 26 листопада 2004 року № 422 протоколу земельної узгоджувальної комісії щодо поділу земельної ділянки між відповідачкою та чоловіком скаржниці. Зазначені доводи спрямовані на переоцінку тих доказів, які суди вже оцінили, а Верховний Суд неповноважний переоцінювати. 6.22. Суди попередніх інстанцій відповіли на аргументи скаржниці про те, що рішення ради від 26 березня 2004 року № 315, яке є у технічній документації, не відповідає відомостям архівної установи, а також про відсутність окремих записів у земельно-кадастровій книзі. Вони зазначили, що у технічній документації був скорочений варіант рішення ради, яке стосувалося передання земельних ділянок у власність багатьом громадянам, і що площа земельних ділянок, виділених саме відповідачці, у скороченому та повному варіантах того рішення збігається. 6.23. Доводи про відсутність в архівному управлінні рішення ради від 25 грудня 2003 року № 273 також не спростовують висновків судів про недоведеність позовних вимог, зокрема, про визнання незаконним і скасування рішення ради від 26 березня 2004 року № 315 у частині передання земельних ділянок у власність відповідачки. 6.24. Аргумент про те, що підписи у технічній документації від імені сільського голови виконала секретар ради, є виявом незгоди з оцінкою цього факту судами попередніх інстанцій і не може бути підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку. Твердження про підписання окремих документів секретарем ради не впливає на висновок судів про те, що скаржниця не довела наявність у її чоловіка права користування земельними ділянками відповідачки та порушення цього права оскарженим рішенням ради. Суд першої інстанції оцінив висновок судової почеркознавчої експертизи від 8 квітня 2021 року № СЕ-19/103-21/2478-ПЧ у кримінальному провадженні у сукупності з іншими доказами та правильно врахував, що цей висновок не має для суду заздалегідь встановленої сили. 6.25. Доводи про відсутність у витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно площі земельної ділянки відповідачки для обслуговування житлового будинку, а також про лист комунального підприємства про відсутність відомостей щодо надання відповідачці земельної ділянки не спростовують встановлені судами попередніх інстанцій обставини щодо прийняття радою рішення № 315, розроблення технічної документації, погодження меж, отримання висновків компетентних органів і видачі відповідачці державних актів на право власності на земельні ділянки. 6.26. Аргументи скаржниці щодо можливості оскарження рішень органів місцевого самоврядування, державних актів на право власності на земельні ділянки, ефективності способів захисту та наслідків незаконності акта органу влади не спростовують висновки судів, які відмовили у задоволенні позову через недоведеність обставин, про які стверджувала скаржниці. Тоді як висновки Верховного Суду, на які вона звернула увагу, застосовні до ситуацій, коли позивач довів наявність у нього порушеного права або інтересу. Оскільки скаржниця не довела порушення її цивільного права чи інтересу, суди попередніх інстанцій правильно відмовили у задоволенні всіх позовних вимог. 6.27. Довід касаційної скарги про помилкове врахування судом першої інстанції рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 14 листопада 2008 року у справі № 2-430/08 не впливає на правильність висновків судів щодо відмови у задоволенні позову через недоведеність скаржницею переходу до її чоловіка права користування земельними ділянками, які були передані відповідачці, та відповідно недоведеності порушення прав чи інтересів скаржниці. 6.28. Таким чином, аргументи касаційної скарги загалом зводяться до незгоди скаржниці з установленими судами обставинами справи й оцінкою доказів, що з огляду на вимогу частини першої статті 400 ЦПК України не охоплюється компетенцією Верховного Суду. Скаржниця не навела тих доводів, які би підтвердили, що суди попередніх інстанцій застосували норми матеріального права без урахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах або допустили такі порушення норм процесуального права, які вплинули на правильність вирішення справи. 6.29. Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). 6.30. Верховний Суд уже викладав у постановах висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. За змістом оскаржених судових рішень і з огляду на аргументи касаційної скарги суди першої й апеляційної інстанцій розглянули справу відповідно до таких висновків. Оскаржені судові рішення за встановлених у цій справі обставин і доводів скаржниці висновкам Верховного Суду не суперечать. Тому таку касаційну скаргу слід визнати необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження. Керуючись статтями 260, 261, пунктом 2 частини третьої статті 389, пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд п о с т а н о в и в :

1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 10 вересня 2025 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 5 лютого 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Городоцької сільської ради Рівненського району Рівненської області за участю третіх осіби, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області, ОСОБА_3 - про визнання незаконним і скасування рішення ради, визнання нечинною та незаконною технічної документації із землеустрою, визнання недійсними державних актів, скасування державної реєстрації земельних ділянок.

2. Копію ухвали надіслати особі, яка подала цю скаргу. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає. Судді Д. А. Гудима Є. В. Краснощоков П. І. Пархоменко