Окрема думка КЦС ВС № 155/1023/22

Окрема думка суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Крата В. І., Дундар І. О., 03 червня 2026 року м. Київ справа № 155/1023/22 провадження № 61-4365св24 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І., касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Горохівського районного суду Волинської області від 06 грудня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року змінив, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Касаційний суд вказав, що: «на час прийняття рішень ГУ Держгеокадастру у Волинській області №276-ОТГ від 23 лютого 2021 року про передачу Горохівській територіальній громаді в особі Горохівської міської ради Горохівського району у комунальну власність земельної ділянки з кадастровим номером 0720882400:00:001:0286 площею 15,0373 та 14 липня 2021 року ? Горохівською міською радою про її поділ та передачу у власність для ведення особистого селянського господарства громадянам, спірна земельна ділянка відносилась до малопродуктивних деградованих земель державного фонду та підлягала консервації шляхом заліснення, термін консервації - постійне, використовувалася з 2008 року державними лісогосподарськими підприємствами для заліснення, тому могла передаватись виключно для лісогосподарських потреб, відповідно, не могла передаватись у приватну власність та використовуватись для ведення особистого селянського господарства. Судами не встановлено, що мало місце повернення земель до попереднього використання у встановленому законодавством порядку. Тому висновок судів, що зазначені рішення є незаконними, а вказані ділянки вибули із володіння власника (держави) поза його волею, у зв`язку з чим наявні підстави для їх витребування, є правильним; з огляду на характер спірних правовідносин та враховуючи, що на час їх виникнення на спірних земельних ділянках росли дерева віком 13 років, середньою висотою 4 метри з середнім діаметром 5 см, відсутності обставин, які б свідчили про те, що втручання у право власності останнього набувача становитиме для неї надмірний тягар, суди обґрунтовано вважали, що не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, яка, проявивши розумну обачність, могла знати, що спірна ділянка відносилась до земель консервації, була заліснена, не належала до сільськогосподарських угідь і не могла передаватись у приватну власність та використовуватись для ведення особистого селянського господарства. За таких обставин суди правильно вважали, що наявні підстави для задоволення позовної вимоги про витребування земельних ділянок з незаконного володіння ОСОБА_1 , проте частко помилилися щодо мотивів такого рішення. Тому оскаржені судові рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині». Не можемо погодитися із постановою касаційного суду в частині витребування земельних ділянок у ОСОБА_1 з таких мотивів.

1. Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни). 1.1. Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20). 1.2. Здоровий глузд (засада розумності) характерний як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється під час вирішення спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2026 року в справі № 757/34767/23). 1.3. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. 1.4. Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)). 1.5. З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). 1.6. Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

2. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України). 2.1. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України). 2.2. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України). 2.3. Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 523/17358/16-ц (провадження № 61-48373св18)). 3. Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. 3.1. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року). 3.2. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) вказано, що: «7.21. З огляду на наведені у постанові в справі № 922/2416/17 мотиви, для забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити шляхом конкретизації від її висновку, викладеного у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, а також від аналогічного висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1193цс15, і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 643/18839/13-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 643/12557/16-ц та від 13 березня 2019 року у справі № 643/19761/13-ц. 7.22. Означена конкретизація висновків полягає у такому: - скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення; - виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру на підставі судового рішення є не правовим наслідком такого рішення, а фактичною дією, вчиненою на підставі цього рішення; - виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі; - запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя; - за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 за провадженням № 12-127гс19). За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню; - при вирішенні таких спорів необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження. [...] 9.9. Як зазначено вище (див. розділ 7 постанови) при вирішенні спорів щодо прав на нерухоме майно необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного з порушенням закону, оскільки від цього може залежати, зокрема, чинність чи припинення іпотеки. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що у справі за належною вимогою (зокрема про визнання права іпотекодержателя) суд має врахувати наявність/відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного на аукціоні за відсутності в Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження. Відсутність у Державному реєстрі іпотек означених відомостей не може беззастережно свідчити про добросовісність особи, яка придбаває таке майно». 3.3. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зазначено, що: «54. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

55. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частини перша та третя статті 388 ЦК України).

56. Якщо законом установлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (частина п`ята статті 12 ЦК України).

57. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

58. Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо». 3.4. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що: «5.57. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть. 5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України. 5.59. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що метою реалізації майна на прилюдних торгах є продаж майна за найвищою ціною внаслідок конкуренції покупців; для успішної конкуренції покупців необхідно, щоб добросовісні покупці були впевнені в тому, що в разі перемоги на прилюдних торгах вони отримають майно вільним від обтяжень і вимог інших осіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, пункт 7.6). Тому в разі якщо право власності належало не боржнику, а іншій особі, це не може бути протиставлене покупцю (навіть якщо майно вибуло з володіння такої особи поза її волею), але лише за умови добросовісності покупця. 5.60. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. 5.61. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54). 5.62. Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19). 5.63. Саме при вирішенні питання про витребування майна, здійснюється перевірка добросовісності набувача цього майна (у цих спірних правовідносинах - ОСОБА_2 ), у тому числі з`ясуванню підлягає й те, чи знав або міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця (у цих спірних правовідносинах - ПП «Мілітарі»), зокрема за наявності зв`язків із ліквідатором продавця (їхню спільну участь в діяльності інших юридичних осіб). Вказане має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього (постанова Великої Палати Верховного Суду від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, пункт 52). 5.64. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності / недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном. 5.65. Згідно із частиною другою статті 388 ЦК України майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. У постанові від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц Велика Палата Верховного Суду вже робила висновок про те, що на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача, якщо воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому саме для примусового виконання судових рішень (пункт 84). 5.66. Не може вважатися добросовісною особа, яка набула майно на прилюдних торгах, якщо вона знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону, зокрема пов`язана особа (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55)). 5.67. Сторони договору повинні поводитися правомірно як під час його виконання, так і на переддоговірній стадії. Зокрема, мають поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків, як і можливої недобросовісної чи нерозумної поведінки, є численними. Їх не можна визначити вичерпно. Недобросовісною поведінкою може бути необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема, з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад із конкурентом недобросовісної сторони переговорів), нерозкриття необхідної контрагенту інформації тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)). 5.68. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано у всіх випадках відповідно до приписів статті 387 ЦК України». 3.5. Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)). 3.6. Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)). 3.7. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19). 3.8. Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17). 3.9. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) вказано, що: «46. Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66))». 3.10. Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання конструкції юридичної особи (зокрема, внесення нерухомості до статутного капіталу юридичної особи, вихід учасника із юридичної особи та отримання при виході), інших правомірних приватно-правових засобів (зокрема, поділ об`єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову. Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22). 3.11. ЄСПЛ, зокрема, зазначав, що: «оскільки Уряд стверджував, що у справі заявниці компенсація не була необхідною, оскільки вона отримала земельну ділянку безоплатно, Суд повторює, що це не виключає можливості визнання порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 46). Крім того, хоча Уряд стверджував, що попри скасування права власності на земельну ділянку, заявниця все ще володіла будинком, Суд не переконаний, що вона не зіткнеться з проблемами у користуванні своїми правами власності на нього у майбутньому. Наведених міркувань достатньо для визнання Судом того, що за обставин цієї справи позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого» (SHMAKOVA v. UKRAINE, № 70445/13, § 20-21 , ЄСПЛ, від 11 січня 2024 року); «подаючи позов у 2014 році прокурор посилався на статті 387 та 388 Цивільного кодексу України, не уточнивши їхніх частин. У своїх рішеннях національні суди посилалися на статтю 387 та, зокрема, на частину третю статті 388, як на підставу для задоволення позову прокурора про визнання права власності заявниці недійсним. Стосовно першого положення, яке стосувалося ситуацій незаконного заволодіння майном, Суд зазначає, що не оскаржувалося, що заявниця придбала відповідну землю згідно з декількома договорами купівлі-продажу та зареєструвала право власності на об`єднану земельну ділянку у компетентних органах державної влади. Суд враховує особливу ситуацію навколо купівлі землі заявницею, оскільки, вочевидь, вона придбала приблизно в той самий період значну кількість менших земельних ділянок в тій самій місцевості, а пізніше об`єднала їх у декілька більших ділянок. Хоча, згідно з версією подій прокурора, деякі з первісних власників ніколи самі не зверталися до органів державної влади із заявою про приватизацію землі, а треті сторони діяли шахрайським шляхом, представляючи їх, за відсутності висновку компетентного національного суду у зв`язку з цим або іншої переконливої інформації та документів, Суд не може робити припущення, чи мала заявниця знати про пов`язані з цим порушення під час придбання відповідної землі. Крім того, відповідні національні органи влади ніколи не вважали, що заявниця діяла недобросовісно або могла бути причетна до будь-яких правопорушень. У зв`язку з цим Суд вказує на висновки Верховного Суду у справі № 360/625/16-ц (див. пункт 16) щодо інших земельних ділянок заявниці, що заявниця не мала жодного відношення до незаконності первинного виділення земельних ділянок у 2008 році. Уряд також не припускав, що заявниця була якимось чином причетна до ситуації навколо виділення відповідних земельних ділянок. З огляду на ці факти, вбачається, що підстави для застосування статті 387 Цивільного кодексу України в такому випадку були явно відсутні. Стосовно частини третьої статті 388, яка стосувалася витребування майна у добросовісного набувача, який отримав це майно безвідплатно від особи, яка не мала права його відчужувати, Суд погоджується з аргументом заявниці, що її застосовність була так само явно сумнівною, оскільки заявниця однозначно придбала відповідну землю за договорами купівлі-продажу, тобто не безвідплатно, як зазначено в цьому положенні. Національні суди не зазначали інших частин цієї статті, які могли б слугувати підставою для визнання права власності заявниці недійсним (KOSMATSKA v. UKRAINE, № 9953/16 , § 36 -38, ЄСПЛ, від 04 грудня 2025 року); «стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає існування для будь-якого втручання розумного зв`язку пропорційності між застосовними засобами та метою, якої прагнули досягти. Цей справедливий баланс буде порушено, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У цьому контексті Суд неодноразово підкреслював особливу важливість принципу «належного урядування». Цей принцип, як правило, не повинен перешкоджати органам державної влади виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Проте необхідність виправити стару «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб. У контексті скасування помилково наданого права власності «принцип належного урядування» може не лише покладати на органи державної влади обов`язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки, але й може також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування. Оцінюючи, чи було доступним заявнику належне відшкодування, Суд повинен враховувати особливі обставини кожної справи, у тому числі отримані суми та зазнані збитки, а також, залежно від обставин, доступність отримання відшкодування шкоди та практичні реалії, в яких опинився заявник. У зв`язку з цим Суд вказує на аргумент Уряду, що заявниця могла б подати позов до суду проти продавців відповідного майна згідно з положеннями Цивільного кодексу України щодо недійсності правочинів (див. статті 216 і 661 Цивільного кодексу, як зазначено у пункті 19), щоб повернути грошові кошти, сплачені нею за це майно. Суд зазначає у зв`язку з цим, що, якщо цього вимагає національне законодавство, заявники можуть бути зобов`язані або ініціювати окреме провадження для отримання відшкодування шкоди за майно, втрачене внаслідок помилки органів державної влади, або продемонструвати існування перешкоди, яка заважала поданню або успішному задоволенню обґрунтованих позовів. Водночас, у згаданому рішенні у справі «Гладишева проти Росії» Суд встановив, що вимога подавати окремі позови про відшкодування шкоди проти колишніх власників була надто формальною та була надмірним тягарем для заявниці. У вказаній справі заявницю було позбавлено права власності на квартиру, яка шахрайським шляхом вибула з державної власності та яку заявниця придбала уже в іншої особи. Їй не було надано жодного відшкодування шкоди, і у неї не було перспектив отримати навзамін житло від держави. Суд вважав, що висунути заявниці вимогу подання позову до суду проти продавця відповідного майна щодо відшкодування шкоди було б рівнозначне запропонувати заявниці перекласти свій надмірний індивідуальний тягар на іншого добросовісного покупця. У такій ситуації Суду було важко зрозуміти, як це мало покращити баланс між суспільними інтересами та необхідністю захисту прав осіб . Суд зазначає, що ситуація у цій справі подібна до ситуації в рішенні у справі «Гладишева проти Росії», оскільки, враховуючи версію подій прокурора (хоча вона й не встановлена в остаточних рішеннях згідно з наданою Суду інформацією), відповідні земельні ділянки спочатку вибули з державної власності шахрайським шляхом, що негативно вплинуло не лише на заявницю, як останнього добросовісного власника, а можливо й на осіб, на ім`я яких земля була спочатку приватизована. За таких обставин держава мала, перш за все, забезпечити дотримання чинного порядку приватизації землі, а згодом, коли було виявлено можливі правопорушення, забезпечити притягнення винних осіб до відповідальності, зокрема стосовно можливої цивільної відповідальності за збитки, понесені державою. Суд вважає, що оскільки не було вжито ефективних кроків у цьому напрямку, як це, вочевидь, відбулося в цій справі, внаслідок чого останній добросовісний власник, найімовірніше, не зможе встановити винних осіб, щоб отримати від них відшкодування шкоди, виникають сумніви щодо пропорційності втручання держави у майнові права добросовісного власника. Крім того, перспектива отримання заявницею повного відшкодування шкоди в розумні строки шляхом подання позову проти продавців - стосовно особистості та ролі яких, вочевидь, також існували сумніви - також була малоймовірною та вкрай невизначеною. На підставі наведеного Суд не вважає виправданим з точки зору необхідної пропорційності втручання та потреби підтримувати справедливий баланс між відповідними інтересами, вимагати від заявниці подання позову до суду проти первинних власників зазначеної землі задля отримання відшкодування шкоди. З цього випливає, що втручання у майнові права заявниці не можна вважати пропорційним заходом. Український законодавець шляхом внесення змін до Цивільного кодексу України 2025 року, спрямованих на захист прав добросовісних власників (див. пункти 20 і 21), по суті визнав, що у разі витребування майна у таких власників саме держава повинна нести наслідки, зокрема фінансові. Це чітко підтверджується вимогою забезпечити на момент подання позову rei vidicatio внесення коштів, які будуть присуджені як відшкодування шкоди відповідній особі у разі задоволення такого позову. Крім того, схоже, що такі зміни не розрізняють способи придбання майна останнім (або єдиним) власником - безпосередньо від держави (шляхом приватизації) або шляхом іншого правочину, такого як продаж. Важливо те, що відповідне майно спочатку належало державі (або органу місцевого самоврядування) і що останній власник є добросовісним набувачем. Дійсно, нове законодавство не може виправити ситуацію заявниці, оскільки воно застосовується лише до майбутніх справ (зі зворотною дією лише для справ, що перебувають на розгляді судів першої інстанції), проте Суд вважає, що такий підхід відображає погляд законодавця на спосіб вирішення відповідних складних ситуацій, як у цій справі. Насамкінець стосовно аргументу Уряду, що заявниця могла б вимагати за статтею 390 Цивільного кодексу України відшкодування вартості будь-яких здійснених поліпшень або понесених витрат на утримання майна, Суд зазначає, що навіть припустивши, що цей спосіб був доступним на практиці та ефективним, він не передбачав відшкодування шкоди за втрату майна як такого. З огляду на наведені міркування Суд доходить висновку, що втручання у майнові права заявниці, окрім того, що викликало сумніви стосовно його законності, поклало на неї непропорційний тягар. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції» (KOSMATSKA v. UKRAINE, № 9953/16 , § 43-51, ЄСПЛ, від 04 грудня 2025 року).

4. У справі, що переглядається: при залишенні без змін рішення суду першої інстанції про витребування земельних ділянок у ОСОБА_1 апеляційний суд вважав, що за приписами статті 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387, 388 ЦК України. Спірні земельні ділянки вибули з володіння власника поза його волею - без прийняття відповідного рішення. ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу набула земельні ділянки в осіб, які з огляду на зазначені обставини набули їх незаконно і не мали права їх відчужувати, а отже, вказані земельні ділянки підлягають витребуванню у ОСОБА_1 . Оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння власника (держави) не з його волі, без прийняття відповідного рішення повноважного органу державної влади, а тому вимога про витребування земельної ділянки на користь держави в особі Волинської обласної військової адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 є правомірною, обґрунтованою, доведеною належними та допустимими доказами, а тому підлягає до задоволення; стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном лише тієї особи, яка добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з володіння якої майно витребовується; як свідчить аналіз постанови апеляційного суду апеляційний суд не з`ясовував чи є відповідачка ОСОБА_1 добросовісною набувачкою, чи все ж набула право власності на земельні ділянки, діючи недобросовісно. Такі обставини є вирішальними, адже від цього залежить подальша правова кваліфікація. Апеляційний суд зовсім не аналізувавпідстави та процедуру набуття майна відповідачка ОСОБА_1 , чи були відсутні в реєстрі відомості про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень, порівняльну вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна, не встановлював видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову тощо; апеляційний суд не вказав жодного обґрунтування того, чи відповідатиме втручання у право власності відповідачки ОСОБА_1 на спірне майно суспільним інтересам та чи буде воно пропорційним.

5. За таких обставин, касаційному суду слід було касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду у частині позовної вимоги про витребування земельних ділянок у ОСОБА_1 скасувати і передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Натомість в іншій частині оскаржені судові рішення залишити без змін. Суддя В. І. Крат Суддя І. О. Дундар