Постанова Сьомий апеляційний адміністративний суд № 560/8371/26

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 560/8371/26 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Шевчук О.П. Суддя-доповідач - Гнап Д.Д. 25 червня 2026 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючої судді: Гнап Д.Д. суддів: Яремчукa К.О. Сушка О.О. , за участю: секретаря судового засідання: Криворучко А.C, позивача, представника позивача розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференцзв`язку апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 02 червня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Хмельницькій області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити дії. І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ І РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ Позивач звернувся до суду з позовом до відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Хмельницькій області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції, в якому просить визнати рішення заступника начальника відділу примусового виконання рішень управління забезпечення виконання примусового виконання рішень у Хмельницькій області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Кота А.М. про відмову у задоволенні клопотання про закінчення виконавчого провадження незаконним та зобов`язати заступника начальника відділу примусового виконання рішень управління забезпечення виконання примусового виконання рішень у Хмельницькій області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Кота А.М. винести постанову про закінчення виконавчого провадження по примусовому виконанні виконавчого листа 1/2218/1455/2011 про конфіскацією майна, що належить на праві власності, крім житла закінчити на підставі пункту 7 частини 1 статті 39 Закону України Про виконавче провадження. Рішенням суду першої інстанції в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки виконавчий документ не містить кінцевого терміну виконання, а рішення суду в частині конфіскації майна не виконано у повному обсязі, підстави для застосування пункту 7 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» відсутні. Також суд врахував наявність судових рішень у кримінальній справі, якими позивачу було відмовлено у звільненні від відбування покарання у зв`язку із закінченням строків давності. ІІ. УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА ПОЗИЦІЙ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Не погодившись із рішенням суду першої інстанції позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та задовольнити позов, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права. Апелянт зазначає, що за приписами статті 80 Кримінального кодексу України строк виконання вироку суду закінчився 25 липня 2022 року, що є безумовною підставою для припинення кримінальних правовідносин між державою та засудженим. Скаржник стверджує, що конфіскація майна є майновим стягненням, для якого статтею 30 Закону у попередній редакції був встановлений шестимісячний строк здійснення дій, а сплив десятирічного строку давності за вироком є тим самим «закінченням строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення» у розумінні статті 39 чинного Закону. Також апелянт вважає, що ухвала суду у кримінальній справі не має преюдиційного значення для адміністративного суду у питанні оцінки правомірності дій виконавця. Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу просить залишити рішення без змін, вказуючи на те, що боржник ухилявся від виконання вироку, зокрема шляхом переведення садового будинку в житловий для унеможливлення його конфіскації, а законність продовження виконання підтверджена ухвалами Хмельницького міськрайонного суду від 28.08.2025 та Хмельницького апеляційного суду від 10.11.2025. ІІІ. ВСТАНОВЛЕНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ Вироком Хмельницького міськрайонного суду від 25 червня 2012 року у справі № 1/2218/1455/2011 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, та призначено покарання у виді 9 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна, крім житла. Рішення набрало законної сили 11.12.2012. На виконання вироку 14.11.2012 було відкрито виконавче провадження № 35208952. В ході виконання було реалізовано частину майна боржника, проте конфіскація не була завершена у повному обсязі. Судом встановлено, що у 2016 році належний боржнику садовий будинок у с. Куражин був переведений у житловий. У 2025 році позивач звернувся до суду у межах кримінальної справи з клопотанням про звільнення від додаткового покарання у виді конфіскації майна у зв`язку із закінченням строків давності виконання вироку (10 років згідно зі ст. 80 КК України). Проте Хмельницький міськрайонний суд (ухвала від 28.08.2025) та Хмельницький апеляційний суд (ухвала від 10.11.2025) у задоволенні клопотання відмовили. Суди дійшли висновку, що переведення садового будинку в житловий є ознакою ухилення від відбування покарання, що зупиняє перебіг строку давності. 23 березня 2026 року позивач звернувся безпосередньо до державного виконавця із клопотанням про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 7 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» (у зв`язку із закінченням строку, передбаченого законом для даного виду стягнення). Позивач наполягав, що встановлені законом строки для виконання покарання спливли ще у липні 2022 року. Листом від 25 березня 2026 року заступник начальника відділу примусового виконання рішень ОСОБА_2 відмовив у задоволенні клопотання. ІV. ОЦІНКА ВИСНОВКІВ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА АРГУМЕНТІВ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання, а держава забезпечує його виконання у визначеному законом порядку. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження та сукупністю дій визначених законом органів і осіб, спрямованих на примусове виконання судових рішень, які здійснюються на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених Конституцією України, цим Законом та іншими законами України. Однією із засад виконавчого провадження відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» є обов`язковість виконання судових рішень. Частиною першою статті 18 зазначеного Закону встановлено обов`язок державного виконавця вживати всіх передбачених законом заходів щодо примусового виконання рішень, діяти ефективно, своєчасно та у повному обсязі. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 18 Закону державний виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб і порядку, визначених виконавчим документом та законом. Відповідно до статті 59 Кримінального кодексу України конфіскація майна є видом додаткового кримінального покарання. Згідно із частиною другою статті 48 Кримінально-виконавчого кодексу України виконання покарання у виді конфіскації майна покладається на органи державної виконавчої служби. Порядок виконання такого покарання визначено статтею 62 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої майно, що підлягає конфіскації, вилучається, а його реалізація здійснюється у порядку, встановленому цим Законом. Таким чином, державний виконавець під час виконання вироку суду не вирішує питання щодо існування чи припинення кримінально-правових наслідків обвинувального вироку, а забезпечує його виконання у межах повноважень, визначених законом. Предметом спору у цій справі є правомірність відмови державного виконавця у закінченні виконавчого провадження на підставі пункту 7 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження». Відповідно до пункту 7 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення, крім випадків наявності заборгованості зі стягнення відповідних платежів. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, позивач зазначає, що строк давності виконання обвинувального вироку, встановлений статтею 80 Кримінального кодексу України, сплив, а тому державний виконавець був зобов`язаний закінчити виконавче провадження. Колегія суддів із такими доводами погодитися не може. Питання про звільнення особи від відбування покарання у зв`язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку вирішується виключно судом у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом. Як убачається з матеріалів справи, позивач уже реалізував право на звернення до суду з відповідним клопотанням. Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду від 28 серпня 2025 року, залишеною без змін ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 10 листопада 2025 року, у задоволенні такого клопотання відмовлено. Судами кримінальної юрисдикції встановлено, що засуджений ухилявся від відбування додаткового покарання, у зв`язку з чим відповідно до статті 80 Кримінального кодексу України перебіг строку давності виконання вироку було зупинено. Колегія суддів враховує зазначені судові рішення не як такі, що мають преюдиційне значення для вирішення цього адміністративного спору, а як підтвердження того, що питання про можливість припинення виконання вироку вже було предметом судового розгляду компетентного суду та вирішене у передбаченому законом порядку. За таких обставин державний виконавець не був наділений повноваженнями самостійно робити висновок про припинення виконання обвинувального вироку або визнавати додаткове покарання таким, що не підлягає подальшому виконанню. Не заслуговують на увагу й доводи апеляційної скарги щодо застосування положень Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 02 червня 2016 року №1404-VIII. Передбачений частиною другою статті 30 попередньої редакції Закону шестимісячний строк визначав строк здійснення виконавчих дій державним виконавцем, однак сам по собі не припиняв чинності виконавчого документа, не скасовував обов`язковості виконання судового рішення та не породжував автоматичного обов`язку закінчити виконавче провадження у разі невиконання рішення суду. Так само посилання апелянта на пункт 6 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» у попередній редакції не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, оскільки наведені положення не встановлювали самостійної підстави для припинення виконання чинного та невиконаного обвинувального вироку. Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що пункт 7 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» підлягає застосуванню у зв`язку із закінченням десятирічного строку давності виконання вироку, визначеного статтею 80 Кримінального кодексу України. Зміст наведеної норми Закону пов`язує закінчення виконавчого провадження із закінченням строку, встановленого законом саме для відповідного виду стягнення. Водночас у цій справі позивач не довів існування такого передбаченого законом строку, із закінченням якого закон безпосередньо пов`язує виникнення у державного виконавця обов`язку закінчити виконавче провадження щодо виконання вироку суду в частині конфіскації майна. За відсутності судового рішення про звільнення позивача від відбування додаткового покарання або іншої прямо передбаченої законом підстави для закінчення виконавчого провадження державний виконавець був зобов`язаний продовжувати виконання виконавчого документа. Доводи апеляційної скарги зазначених висновків не спростовують, зводяться до власного тлумачення норм кримінального та виконавчого законодавства і не свідчать про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права або порушення норм процесуального права. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову. V. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ Оцінивши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність встановлення судом першої інстанції обставин справи та застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Хмельницького окружного адміністративного суду ухвалене з додержанням вимог закону. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, зводяться до незгоди з їх правовою оцінкою та не свідчать про неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які відповідно до статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування або зміни судового рішення. За таких обставин, керуючись статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та залишення рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 02 червня 2026 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Постанова суду складена в повному обсязі 25 червня 2026 року. Головуюча Гнап Д.Д. Судді Яремчук К.О. Сушко О.О.