Окрема думка КГС ВС № 910/19525/23

ОКРЕМА ДУМКА 24 червня 2026 року м. Київ cправа № 910/19525/23 судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Малашенкової Т.М. до ухвали Верховного Суду від 24.06.2026 у справі №910/19525/23, постановленої за матеріалами касаційної скарги Акціонерного товариства «Українська залізниця». Перевіривши матеріали касаційної скарги Акціонерного товариства «Українська залізниця» Верховний Суд більшістю голосів постановив ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження. Вказана ухвала прийнята на підставі положення пункту 5 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Я не погоджуюся з думкою суддів щодо можливості застосування положень пункту 5 частини першої статті 293 ГПК України у вирішенні питання про відмову у відкритті касаційного провадження у цій справі. Не зробивши наперед жодних висновків щодо обґрунтованості / необґрунтованості оскаржуваного судового рішення та обґрунтованості / необґрунтованості підстави касаційного оскарження за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, я вважаю, що право на доступ до суду у цій справі було непропорційно обмежено та не відповідає принципу передбачуваності з урахуванням такого. Доступ до суду не є абсолютним і може бути обмежений (наприклад, сплатою судового збору, строком на оскарження, наявністю "процесуальних фільтрів"), але ці обмеження мають переслідувати легітимну мету та бути пропорційними. По - перше, згідно з пунктом 5 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у пунктах 1,4 частини першої статті 287 цього Кодексу, і, по-друге, суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (по-третє, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Акціонерне товариство «Українська залізниця» у касаційній скарзі зазначає, що підставою касаційного оскарження є пункти 1 та 3 частини другої статті 287 ГПК України, і вказаує про: - відсутність висновку Верховного Суду стосовно можливості реалізації судом дискреційних повноважень з власної ініціативи за відсутності відповідного клопотання сторони про зменшення неустойки та доказів винятковості випадку; - неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених в постановах від 27 лютого 2019 року у справі №910/9765/18, від 06 вересня 2019 року у справі №914/2252/18, від 27 вересня 2019 року у справі №923/760/16, від 20 лютого 2020 року у справі №910/7970/19, від 04 лютого 2020 року у справі №918/116/19, від 15 червня 2022 року у справі №910/2141/21 та інших щодо застосування статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 73, 74, 76, 77 ГПК України статті 551 ЦК України стосовно права суду самостійно визначити розмір зменшення заявленої до стягнення пені. Очевидно, що за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (як підстава касаційного оскарження) є наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, але суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без його (висновку) урахування. Одже, скаржник стверджує: (1) про відсутність висновку, в оскаржуваному судовому рішенні суд апеляційної інстанції; (2) про наявність правового висновку в оскаржуваному судовому рішенні;(3) суд апеляційної інстанції застосував норму права без його врахування, і (4) правовідносини є подібними. На моє переконання, пункт 5 частини першої статті 287 ГПК України не застосовний у справі у разі оскарження судових рішень як за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України так і за пунктами 2, 4 частини першої статті 287 ГПК України, про що додатково свідчить і зміст статті 296 ГПК України, яка передбачає, зокрема різні підстави для закриття касаційного провадження у разі виявлення після відкриття провадження у справі наявність висновку та в разі встановлення, що правовідносини не подібні. Виходжу з того, що на стадії відкриття касаційного провадження при оцінці дотримання вимог щодо форми та змісту касаційної скарги і зокрема, дотримання скаржником пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України, яка регламентує вимогу щодо зазначення підстав касаційного оскарження, суд має можливість спиратися у більшості випадків лише на інформацію та матеріали, надані скаржником, без можливості перевірки, дослідження та оцінки, у разі якщо підставою касаційного оскарження є пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України: (1) наявності / відсутності постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні, (2) наявності/відсутності у постанові Верховного Суду власне правового висновку про застосування норми права, (3) встановлення подібності правовідносин, (4) з`ясування, чи підлягав врахуванню в оскаржуваному судовому рішенні правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду. Окремо відзначу, що при поданні касаційної скарги на підставі пунктів 1,3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник вказує норми права, які, на його переконання, неправильно застосував суд, та вказує як повинні врегульовуватися спірні правовідносини, та питання щодо їх застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову та/або заперечень сторін (наприклад, щодо порушення їх позивачем/відповідачем) так і вказує, який висновок, на його думку, відсутній. Зазначу, що стаття 625 ЦК України розташована в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, що означає її загальний характер, адже, норми застосовуються до всіх видів грошових зобов`язань, якщо спеціальними нормами, які регулюють окремі види зобов`язань, не передбачено іншого. Це забезпечує єдиний підхід до захисту майнових прав кредитора в разі порушення боржником грошового зобов`язання. У статтях 3, 509 ЦК України закріплені принципи добросовісності та розумності, які вимагають від учасників цивільного обороту брати на себе лише ті зобов`язання, виконання яких є реальним і передбачуваним на момент укладення договору. Оцінка добросовісності та розумності дій боржника має здійснюватися не лише за період виконання грошового зобов`язання, але й за час, що передував його виникненню. Добросовісний боржник, укладаючи договір, повинен передбачити можливість виконання зобов`язання, враховуючи власні фінансові ресурси та обставини, що можуть вплинути на його виконання. У частині першій статті 19 Конституції України унормований принцип приватного права (в аспекті законності), згідно з яким правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Натомість у частині другій статті 19 Конституції України закріплений принцип публічного права (в аспекті законності), відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Органи публічної влади повинні діяти відповідно до закону і в межах норм, що визначають їхні повноваження. Вони не повинні діяти свавільно. Якщо дії органу публічної влади виходять за межі його повноважень (ultra vires), такі дії будуть незаконними. Аналіз підстав та наведені скаржником аргументи потребують саме перевірки та вивчення матеріалів справи, чого не можна виконати на стадії відкриття касаційного провадження. Вочевидь, розумів це і законодавець, тому і передбачив у статті 296 ГПК України такі норми: "суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо: 4) після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом; 5) після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними." Наведені законодавчі положення забезпечують належний баланс між важливим правом особи на доступ до суду і необхідністю протидіяти випадкам зловживання відповідною особою цим правом. Також виходжу з того, що процесуальні норми створюються для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, та що сторони провадження повинні мати право очікувати застосування зазначених норм. Цей принцип застосовується в обох напрямках: не тільки щодо сторін провадження, а й до національних судів (див. згадане рішення у справі «Дія 97» проти України» (Diya 97 v. Ukraine), пункт 47 з подальшими посиланнями). На мою думку, у цій справі, якщо відповідну скаргу буде подано, то на жаль, малоймовірно, що Європейський суд з прав людини погодиться з Верховним Судом, що доступ до правосуддя у цій справі забезпечено, а обмеження доступу до касаційного перегляду відбулося з дотриманням принципів пропорційності та передбачувальності. Також маю наголосити, й на тому, що, як неодноразово та послідовно зазначав Верховний Суд, правовий висновок - це відповідне тлумачення конкретної норми права щодо її застосування, сформований Верховним Судом з метою правильного та справедливого вирішення спору. До того ж правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України поширюється саме на подібні правовідносини. Термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин, якими є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст. Крім цього порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить від низки факторів (умов), як-то: (1) позиції сторін спору, (2) доводів і доказів, якими сторони обґрунтовують свою позицію, (3) фактів та обставин, які складають предмет доказування. Однак, як свідчить численна та послідовна практика Верховного Суду у вирішенні питання правильності застосування означених норм матеріального права, результат їх застосування може бути різним залежно від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі. Що ж до визначення подібних правовідносин, то в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів звертаюся до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, в якій визначено критерії подібності правовідносин. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Отже, подібність слід досліджувати, перевіряти, визначати, які правовідносини є спірними і тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. За моім переконанням, на стадії вирішення питання про відкриття касаційного провадження суд касаційної інстанції перевіряє виключно дотримання вимог до оформлення касаційної скарги, зокрема наявність посилання на конкретну підставу (підстави) касаційного оскарження, передбачену частиною другою статті 287 ГПК України, та наявність відповідного обґрунтування. Водночас на стадії відкриття касаційного провадження Суд позбавлений можливості достеменно перевірити та встановити, чи дійсно суд апеляційної інстанції допустив порушення норми права, про яку стверджує скаржник, подібність правовідносин, наявність та застосовність висновку, здійснити перевірку чи суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, і тому, на мою думку, є передчасним висновок суду, що суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до висновку, адже незгода колегії суддів з доводами скаржника щодо наявності підстав для скасування рішення за наведених скаржником обґрунтувань має бути наслідком розгляду справи, що об`єктивно вимагає витребування матеріалів справи та їх ретельного вивчення колегією суддів. Суд не може перебирати на себе правотворчі функції законодавчої та виконавчої влади. Тобто суд має додержуватися закону, від приписів якого він не може відступити у зв`язку з їх диспозитивністю, і не підміняти його своїм власним висновком. Суд як орган державної влади наділений державою певними функціями і повноваженнями, є джерелом утвердження законності та справедливості, основним принципом його роботи має бути «dura lex, sed lex». Порушення такого підходу та, відповідно, ігнорування принципу законності: суперечить, щонайменше, принципам правової визначеності, легітимних очікувань та належного урядування як базовим складовим правовладдя (верховенства права); дискримінує іншу сторону правовідносин; означає, що суд може надати дозвіл будь-кому та будь-коли діяти за межами закону (який містить заборони) або за межами наданих законом прав (повноважень); іде в розріз з принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, а також порушує систему стримувань і противаг (суд втручається в компетенцію суб`єктів нормотворення та може ігнорувати їх волю). Суд як орган публічної влади зобов`язаний діяти в межах закону, забезпечуючи передбачуваність правозастосування. Довільне зменшення розміру пені без належних правових підстав підриває довіру до судової системи та може мати негативний вплив на стабільність цивільних відносин. Отже, на стадії відкриття касаційного провадження Суд позбавлений можливості достеменно перевірити та встановити, чи дійсно суд апеляційної інстанції допустив порушення норми права, про яку стверджує скаржник. З огляду на зазначене вважаю, що у цьому випадку відсутні підстави для застосування пункту 5 частини першої статті 293 ГПК України і може з погляду стороннього спостерігача вважатися, що суд занадто формалістично застосував відповідні процесуальні норми. Окрему думку викладено у порядку статті 34 ГПК України. Суддя Т. Малашенкова