Постанова 4822 № 725/2719/23

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 червня 2026 року місто Чернівці справа № 725/2719/23 провадження №22-ц/822/787/26 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Височанської Н.К. суддів: Кулянди М.І., Лисака І.Н. за участю секретаря судових засідань Паучек І.І. учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Виконавчий комітет Чернівецької міської ради, як орган опіки та піклування, розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 , інтереси якого представляє ОСОБА_3 на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 11 травня 2023 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Іщенко І.В., В С Т А Н О В И В: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей з батьком як з основним та єдиним утримувачем та встановлення факту, що має юридичне значення. Посилався на те, що між ним та відповідачкою укладено шлюб, який зареєстровано 16 червня 2002 року міським відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького обласного управління юстиції міста Чернівці, актовий запис №

596. Від даного шлюбу мають двох дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Вказував, що спільне життя з відповідачкою не склалось, спільного господарства не ведуть, зникли почуття любові, взаєморозуміння та поваги, що призвело до розпаду сім`ї. Примирення між ними не можливе. Шлюбні відносини припинені, проживають окремо. Подальше перебування у шлюбі є неможливим та суперечить інтересам позивача. Вказував, що після фактичного припинення шлюбних відносин із дружиною, їх спільні діти, в тому числі і повнолітній син залишилися проживати разом із ним. Позивач займається підприємницькою діяльністю і має змогу утримувати дітей. Просив шлюб розірвати, визначити місце проживання дитини з батьком як з основним та єдиним утримувачем; встановити факт самостійного виховання та утримання батьком своєї доньки. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Першотравневого районного суду м.Чернівців від 11 травня 2023 року позов задоволено. Розірвано шлюб, укладений між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , який був зареєстрований, 16 червня 2002 року у міському відділі реєстрації актів цивільного стану Чернівецького обласного управління юстиції міста Чернівці, актовий запис №596. Визначено місце проживання дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з батьком ОСОБА_1 , як з основним та єдиним утримувачем, за адресою: АДРЕСА_1 . Встановлено факт самостійного виховання та утримання батьком ОСОБА_1 дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Короткий зміст та узагальнені доводи вимог апеляційної скарги Частково не погоджуючись із вказаним рішенням суду, зокрема в частині визначення місця проживання дитини з батьком як з основним та єдиним утримувачем та в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини, ІНФОРМАЦІЯ_6 , інтереси якого представляє ОСОБА_3 сформував в системі «Електронний Суд» 06 квітня 2026 року апеляційну скаргу на вказане рішення суду як особою, яка не була залучена до участі у справі, з посиланням на те, що рішення у цій справі стосується їх прав та обов`язків. Вказали, що задовольняючи позовні вимоги позивача та встановивши факт самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини у позивача виникло право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та звернення до ТЦК та СП із заявою про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, та обов`язку ТЦК та СП розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на підставі статті 23 Закону № 3543-XII. Вважають, що дане рішення прямо впливає на права та обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_7 , а тому виникає беззаперечне право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку. ІНФОРМАЦІЯ_8 не визнає позовних вимог позивача та заперечує проти них. Для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. У СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. Просили скасувати рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 11 травня 2023 року в частині визначення місця проживання дитини з батьком як з основним та єдиним утримувачем та в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову - за безпідставністю. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_1 просив апеляційну скаргу залишити без розгляду на підставі статті 44 ЦПК України. Вважає аргументи та вимоги апеляційної скарги необґрунтованими, а доводи апелянта про порушення їх прав безпідставними. Вказав, що дитина проживає з ним і він самостійно утримує та виховує дитину, відповідачка позовні вимоги визнала в повному обсязі. Вважає, що органи ТЦК та СП не наділені повноваженнями рецензувати документи (судові рішення), що є підставою для отримання відстрочки. Вони не можуть представляти інтереси дитини, батьків у даній категорії справ. Доказів які б спростували позовні вимоги апелянтом не надано. Вважає, що листи правоохоронних органів не є доказами, відсутній вирок за ухвалення завідомо неправомірного рішення або докази, що свідчать про зловживання сторонами своїми процесуальними правами. Зазначив, що про існування оскаржуваного рішення апелянту було відомо що найменше ще у березні 2024 року, що підтверджується витягом з протоколу засідання ІНФОРМАЦІЯ_9 по оформленню відстрочки. Вважає, що посилання на лист ДБР є очевидно штучним та спрямованим виключно на обхід процесуальних строків.

Мотивувальна частина Рух справи в апеляційному суді Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 09 квітня 2026 року поновлено особі, яка не брала участі у справі ІНФОРМАЦІЯ_1 строк на апеляційне оскарження рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 11 травня 2023 року у справі №725/2719/23. Відстрочено сплату судового збору. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зупинено дію оскаржуваного рішення. Витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 20 квітня 2026 року витребувано у Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань оригінал даної цивільної справи. Зупинено провадження у справі до надходження матеріалів такої справи до суду апеляційної інстанції. 04 травня 2026 року до апеляційного суду надійшла дана цивільна справа. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 04 травня 2026 року поновлено провадження у справі. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 07 травня 2026 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Виконавчий комітет Чернівецької міської ради, як орган опіки та піклування, та зобов`язано їх надати Чернівецькому апеляційному суду письмовий висновок про розв`язання спору між сторонами щодо визначення місця проживання дитини та участі батьків у її вихованні. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 14 травня 2026 року справу призначено до розгляду. 04 червня 2026 року на виконання ухвали суду від 14 травня 2026 року до Чернівецького апеляційного суду надійшов лист Служби у справах дітей Чернівецької міської ради, згідно якого вказали, про недоцільність надання висновку про розв`язання спору між сторонами щодо їх участі у вихованні дитини, що зокрема підтверджується наявними в матеріалах справи доказами (а.с.123). Межі розгляду справи Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. ІНФОРМАЦІЯ_6 оскаржує рішення суду першої інстанції в частині визначення місця проживання дитини з батьком як з основним та єдиним утримувачем та в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину, а тому згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України в апеляційному порядку в іншій частині рішення не переглядається. Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій Встановлено, що сторони уклали шлюб, який зареєстровано 16 червня 2002 року міським відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького обласного управління юстиції міста Чернівці, актовий запис № 596 (а.с.4а). Під час шлюбу у сторін народилися діти син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який є повнолітнім та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження (а.с.11, 12). Відповідачка ОСОБА_2 подала до суду першої інстанції відзив на позов, згідно якого позов визнала в повному обсязі, просила справу розглядати у її відсутність (а.с.27). Позиція апеляційного суду Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині що оскаржується та в межах доводів апеляційної скарги, приходить до наступних висновків. Щодо розгляду справи за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання У судове засідання учасники справи не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином у встановленому законом порядку (а.с.103-112). До початку розгляду справи від Служби у справах дітей Чернівецької міської ради до апеляційного суду надійшов лист, згідно якого просили розгляд справи здійснювати у відсутність їх представника (а.с.123). Конверти з судовими повістками, направлені позивачу та відповідачці, повернуті до Чернівецького апеляційного суду з довідкою Укрпошти «Причина повернення: адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с.110-112). Днем вручення судової повістки є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України). Отже, за наявності відмітки «адресат відсутній за вказаною адресою» - судова повістка вважається врученою в день проставлення у поштовому повідомленні відповідної відмітки, а тому позивач та відповідачка вважаються такими, що повідомлені про розгляд справи належним чином. Згідно із статтею 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 15 лютого 2024 року у справі №755/20287/21. Також, якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року в справі № 757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року в справі №182/3021/21, від 25 червня 2024 року в справі №496/5051/19 та інших. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Отже, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, враховуючи баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явилися в судове засідання, будучи належним чином повідомленими про розгляд справи. Мотиви, з яких виходив апеляційний суд та застосовані норми права Щодо порушення прав, свобод, інтересів та обов`язків особи, яка не приймала участі у справі ІНФОРМАЦІЯ_1 та існування права на оскарження рішення суду Перевіряючи наявність передбачених законом підстав для апеляційного перегляду справи за скаргою особи, яка не брала участі у справі, колегія суддів виходить із наступного. Статтею 129 Конституції України серед основних засад судочинства зазначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов`язковими для всіх форм судочинства та всіх судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина. Отже конституційний принцип забезпечення апеляційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження. Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких установлена в належній судовій процедурі та формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція ). Конституцією України закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України). Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення. Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси. За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18)). У справі, що переглядається, рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 11 травня 2023 року в частині визначення місця проживання дитини з батьком як з основним та єдиним утримувачем та в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину в апеляційному порядку оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_8 , як особа, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 5 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зазначено, що «аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків». У постанові Верховного Суду від 27 серпня 2020 року у справі №127/26512/16-ц вказано, що у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. В той же час відповідно до пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Отже у разі, якщо апеляційний суд встановить, що судовим рішенням вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, це є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення. З початком війни в Україні діє правовий режим воєнного стану. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України). Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій. Відповідно до Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №154 від 23 лютого 2022 року, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Завданнями територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки є виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, та ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, проведення заходів із взяття громадян України на військовий облік призовників, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, проведення відбору кандидатів для прийняття на військову службу за контрактом, участь у відборі громадян для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, забезпечення організації соціального і правового захисту військовослужбовців, військовозобов`язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори до Збройних Сил, ветеранів війни та військової служби, пенсіонерів з числа військовослужбовців Збройних Сил та членів їх сімей, участь у військово-патріотичному вихованні громадян, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»). Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України). Порядок надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації визначений статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Зокрема, пунктом 4 частини 1 даної статті передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, які самостійно виховують та утримують дитину за рішенням суду. Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі №621/626/18). Відповідно, позивач у цій справі є військовозобов`язаним, належить до осіб, зазначених у частині першій статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме може отримати право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі оскаржуваного рішення, що вплине на обсяг прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини). Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін. Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади. У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України. Тобто, у цій справі позов може бути пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного рішення. Колегія суддів погоджується частково з доводами позивача висловленими у відзиві на апеляційну скаргу, що ІНФОРМАЦІЯ_8 не є суб`єктом сімейних правовідносин, однак обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції в оскаржуваній частині порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_6 . Таким чином, суд першої інстанції вирішив питання, які стосуються повноважень територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо можливості надання позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та законного інтересу у останнього щодо мобілізації в умовах воєнного стану. Щодо заяви позивача про залишення апеляційної скарги без розгляду Позивач ОСОБА_1 звертаючись до апеляційного суду із заявою про залишення апеляційної скарги без розгляду, посилався на те, що рішення про надання йому відстрочки вже прийнято, а тому ІНФОРМАЦІЯ_10 як органу який контролює діяльність міських та районних ТЦК було відомо про оскаржуване рішення задовго до 26 березня 2026 року. Колегія суддів не погоджується з такими доводами позивача, оскільки поновлюючи апелянту строк на апеляційне оскарження рішення Першотравневого районного суду м.Чернівців від 11 травня 2023 року, апеляційний суд виходив із того, що строк пропущений з поважних причин, оскільки листом Державного бюро розслідувань від 26 березня 2026 року апелянта проінформовано про наявність у провадженні Чернівецького районного суду міста Чернівців цієї судової справи. Апелянт як орган військового управління до участі у розгляді справи залучений не був, копію рішення суд першої інстанції йому не направляв, однак оскаржуваним рішенням суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов`язки. Позивач ОСОБА_1 вказує, що саме ІНФОРМАЦІЯ_11 йому було надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації. Підстава пункт 4 частини 1 статті 23 Закону України статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, дана заява була подана до ІНФОРМАЦІЯ_1 , а не до ІНФОРМАЦІЯ_7 . При цьому, колегія суддів зауважує, що звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 мав на меті встановлення самостійного виховання ним дітей для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період згідно з п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отримання позивачем відстрочки суттєвим чином підриває оборонну здатність держави, мобілізаційний ресурс та принципи справедливості у суспільстві. Як було зазначено вище, використання приватно-правового інструментарію у цьому випадку реалізовано не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, а тому судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_8 , як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави. Висновки апеляційного суду у цій частині узгоджується із висновками Верховного Суду. З огляду на викладене, доведеним є той факт, що визначення місця проживання дитини з батьком на його самостійному вихованні та утриманні, переслідує мету, відмінну від мети захисту інтересів неповнолітньої дитини. Виходячи з вказаних обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення, яке стосується порядку отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а отже це стосується прав та обов`язків апелянта, а тому наявні правові підстави для перегляду оскарженого судового рішення по суті в оскаржуваній частині. Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі № 497/132/23. Щодо позовних вимог в частині визначення місця проживання дитини з батьком як з основним та єдиним утримувачем та в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Суд першої інстанції задовольняючи позов в оскаржуваній частині виходив з того, що спору між батьками з даного приводу немає, а тому суд вважав що позивачем доведений факт самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини. Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, рішення суду першої інстанції в частині що оскаржується не відповідає зазначеним вище вимогам, виходячи з наступного. Заявляючи вимоги про в частині визначення місця проживання дитини з батьком як з основним та єдиним утримувачем та в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину, позивач послався на те, що між сторонами досягнуто згоди, що дитина буде проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак, суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі №753/8671/21, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі №582/18/21). Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому, позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19. Отже, судовому захисту підлягає порушене право і таке порушення має бути обґрунтованим, а порушене право - реальним. Це означає, що праву позивача на звернення до суду за захистом порушеного права чи інтересу кореспондує обов`язок (у разі звернення до суду) обґрунтувати, у чому полягає порушене право і яким чином таке право має бути захищене (відновлене). Наведене виснувано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2026 року у справі №990/250/24. Як вбачається з матеріалів справи, відповідачка подала до суду заяву в якій позов визнала, що свідчить про відсутність спору між батьками та відсутність порушеного права позивача. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України). Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України). Частиною 1 статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу. Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України. За приписами частини 2 статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин 1- 4 статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною 5 цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої-третьої статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів. Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними. При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини). Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Водночас у частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання та утримання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів за рішенням суду (статті 164, 180 СК України). Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини (див. постанову Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22). Вирішуючи спір, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що вимога про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком його неповнолітньої дитини підлягає задоволенню, оскільки спору між сторонами щодо місця проживання дитини немає, волевиявлення сторін по справі щодо участі у вихованні дитини викладене та підтверджується матеріалами справи, і наданими суду доказами доведено, що у зв`язку із окремим проживанням матері від чоловіка та дитини, вихованням та утриманням останньої займається батько самостійно. Однак, колегія суддів не погоджується з вищевказаним висновком суду першої інстанції та вважає, що він зроблений без урахування наявних у справі доказів та обставин справи. Колегія суддів вважає, що позивачем не було надано суду доказів, які свідчать про проживання неповнолітньої дитини з позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, не надано доказів що в питанні виховання чи утримання дитини матір не приймає участі чи умисно ухиляється від виконання цих обов`язків чи реалізації прав з даного приводу. Утримання та виховання дитини батьком є законним його обов`язком та не потребує встановленню судом з тією метою, про яку зазначив позивач. Позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що батько дитини самостійно несе витрати по її утриманню, так і доказів того, що матір дитини таких витрат не несе. Самі лише посилання позивача на вказані обставини не підтверджують факту самостійного утримання ним дитини. Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом із батьком, проте відсутні докази ухилення матері від участі від виховання дитини. Та обставина, що мати проживає окремо, не свідчить про те, що позивач самостійно виховує дитину і не позбавляє матір батьківських прав і не залишає дитину без материнського виховання. Сам факт проживання дитини з батьком не підтверджує факту самостійного виховання ним дитини. Крім цього, за загальним правилом, передбаченим статтею 19 СК України та статтею 56 ЦПК України, у спорах між батьками про визначення місця проживання малолітніх дітей та участі одного з батьків у вихованні дітей участь органу опіки і піклування є обов`язковою. Спеціалісти відповідного органу мають надати суду письмовий фаховий висновок щодо розв`язання спору. 04 червня 2026 року на виконання ухвали апеляційного суду, до Чернівецького апеляційного суду надійшло повідомлення органу опіки та піклування про ненадання висновку, оскільки між батьками відсутній спір щодо участі батьків у вихованні їх дитини. Враховуючи наведені обставини та приймаючи до уваги, що мати та батько (сторони у справі), які проживають окремо, дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати їх неповнолітня дитина, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову в частині визначення місця проживання дитини з батьком як з основним та єдиним утримувачем та в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину, оскільки мав ухвалити рішення про відмову у задоволенні цих вимог, оскільки позивач не довів, що його права порушені, не визнані або оспорюються відповідачкою з вказаного приводу. Колегія суддів зауважує, що найвищим інтересам неповнолітньої дитини сторін відповідає спільна опіка (виховання та утримання) обома батьками, оскільки у матеріалах справи відсутні докази протилежного. Апеляційний суд погоджується з доводами апелянта, що позов в частині вимоги про залишення проживати (визначення місця проживання) дитини з батьком на його самостійному утриманні та вихованні у цій справі є штучним, з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Колегія суддів враховує, що у разі призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації, його неповнолітня дитина не буде позбавлена батьківського піклування за наявності матері ОСОБА_2 , яка не позбавлена батьківських прав і є законним представником своєї дитини. За приписами ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином, рішення суду в частині визначення місця проживання дитини з батьком як з основним та єдиним утримувачем та в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову у цій частині. Щодо розподілу судових витрат Постанова суду апеляційної інстанції складається, крім іншого з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення (підпункту б пункту 4 частини 1статті 382 ЦПК України). Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до частин першої, другої та тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01 січня 2023 року встановлений в розмірі 2684 грн. Підпунктом 2 пункту 1 частини 2 статті 4 ЗУ «Про судовий збір» передбачено, що ставка судового збору за подання фізичною особою позовної заяви немайнового характеру становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Згідно з абзацом 2 частини третьої статті 6 Закону № 3674-VI у разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру. Позивач звернувся до суду із позовом у 2023 році та заявляв три вимоги немайнового характеру, отож за подання позову у цій справі підлягав сплаті судовий збір у розмірі 3220 гривні 80 копійок (2684 х 0,4 х 3). Проте позивачем сплачено судовий збір у сумі 1073,60 грн. (а.с.4). Рішення суду першої інстанції по суті спору переглядалося в частині двох позовних вимог: - визначення місця проживання дитини з батьком як з основним та єдиним утримувачем; - встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем його неповнолітньої дитини, в зв`язку з чим несплачений судовий збір у сумі 2147,20 гривень (3220,80 1073,60) підлягає стягненню з позивача в дохід держави, оскільки як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови у задоволенні вказаних позовних вимог слід відмовити. За подання апеляційної скарги, з урахуванням її подачі в електронній формі, ІНФОРМАЦІЯ_8 повинен був сплатити судовий збір у сумі 2576,64 грн. (1073,60 х 2 х 150 % х 0,8%). Разом з тим, ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 09 квітня 2026 року апелянту було відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення у цій справі, а тому з позивача на користь держави підлягає стягненню 2576,64 грн. судового збору за перегляд справи у суді апеляційної інстанції. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги За приписами ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи наведене, рішення суду в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову у цій частині. Керуючись ст.ст.362, 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити. Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 11 травня 2023 року в частині визначення місця проживання неповнолітньої доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_12 з батьком ОСОБА_1 як з основним та єдиним утримувачем, та в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , малолітньої доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог. Змінити розподіл судових витрат. Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави недоплачений за подання позовної заяви судовий збір у сумі 2147 гривень 20 копійок. Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за перегляд справи у суді апеляційної інстанції в сумі 2576 гривень 64 копійки. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена судом 25 червня 2026 року. Суддя-доповідач: Н.К. Височанська Судді: М.І. Кулянда І.Н. Лисак