Постанова 4857 № 260/2440/25

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 червня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 260/2440/25 пров. № А/857/36559/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Шинкар Т.І., суддів Довгої О. І., Запотічного І. І., розглянувши в письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2025 року (головуючий суддя Іванчулинець Д.В.), ухвалене у спрощеному позовному провадженні без виклику учасників справи у м. Ужгород у справі № 260/2440/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И В : 07.04.2025 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому, з уточненням позовних вимог, просив: визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновити ОСОБА_1 строк звернення до суду із позовною заявою; визнати протиправним та скасувати наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (з адміністративно - господарської діяльності) від 30 листопада 2024 року № 1073 «Про призов військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації» в частині призову ОСОБА_1 ; зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 виключити ОСОБА_1 зі списків особового складу та звільнити його з військової служби; стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 150 000 грн.; стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 2711,20 грн сплаченого судового збору та 10000 грн витрат на правничу допомогу. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2025 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішення про мобілізацію та призов є актом індивідуальної дії та актом разового застосування, який вже вичерпав свою дію внаслідок мобілізації позивача та направлення його для проходження військової служби. Тобто, після видання начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 наказу від 30 листопада 2024 року № 1063 виникли нові правовідносини проходження військової служби, особливості яких визначаються Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» та Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України. Цими актами не передбачено звільнення з військової служби у спосіб скасування наказу про призов. Цей наказ вже реалізований, а тому його скасування без прийняття відповідного рішення про звільнення з військової служби не відновить початковий стан і не призведе до захисту прав та інтересів позивача, про які він просить у позові. Також суд зазначив, що оскільки позивач просив суд визнати протиправним та скасувати наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (з адміністративно - господарської діяльності) від 30 листопада 2024 року № 1073 «Про призов військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації» в частині призову ОСОБА_1 , та не зазначав правових підстав для звільнення із військової служби, то суд дійшов висновку про те, що відсутні підстави для його виключення зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно позовні вимоги в цій частині не підлягають до задоволення. Також суд зазначив, що на підтвердження факту заподіяння йому моральної шкоди та причинного зв`язку між діями відповідача і заподіяною шкодою ОСОБА_1 не надано суду жодних доказів. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2025 року та задовольнити позовні вимоги. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що у разі видання суб`єктом владних повноважень, в даному випадку начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 наказу про призов позивача на військову службу за мобілізацією, позивач, враховуючи очевидну протиправність видання такого наказу (наявність у нього відстрочки від проходження військової служби), має законне право звернутись до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу в частині, яка безпосередньо стосується позивача, що ним (позивачем) фактично і було зроблено у даній справі, а тому застосування правових норм щодо оскарження індивідуально правових актів є помилковим, а доводи суду першої інстанції в цій частині є безпідставними. Таким чином, оскільки позивач не підлягав призову на військову службу, то винесений наказ про його мобілізацію є незаконним та не може породжувати законні наслідки. Юридичні наслідки порушень прав особи, допущені внаслідок протиправності рішення чи дій суб`єкта владних повноважень, породжує необхідність виправлення таких помилок як необхідний захід, який поверне сторін в правовий стан, що мав місце до моменту порушення. Тому враховуючи зазначене, єдиним ефективним захистом порушеного права позивача є визнання протиправними та скасування всіх рішень, прийнятих за наслідками порушення процедури призову позивача на військову службу. Порушені права позивача підлягають захисту шляхом зобов`язання відповідача виключити зі списків особового складу та звільнити ОСОБА_1 з військової служби. Будь-який інший спосіб захисту не буде ефективним та справедливим, оскільки фактично допущені суб`єктом владних повноважень порушення будуть виправлятися за рахунок особи, щодо якої допущено порушення процедури. Крім того, зазначає, що моральні страждання не можна підтвердити якимось доказами, оскільки це психоемоційний стан людини, який не можна виразити в матеріальному світі. Тому позивач вважає рішення суду в цій частині також незаконним. Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу заперечує вимоги такої, вважає судове рішення законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів. Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає частково. З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 є громадянином України, що підтверджується копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 та з 14 травня 2024 року, студент ТОВ «Заклад вищої освіти Східно-європейський слов`янський університет» 2 курсу за освітнім ступенем бакалавр, денною формою навчання за спеціальністю 072 фінанси, банківська справа, страхування та фондовий ринок. Дані обставини підтверджуються довідкою № 302 від 14 травня 2024 року та довідкою про здобувача освіти за даними Єдиної державної електронної бази з питань освіти. Враховуючи, що позивач являється здобувачем освіти та здобуває рівень освіти, що є вищим за раніше здобутий рівень освіти, у послідовності, визначеній частиною другою статті 10 Закону України «Про освіту», він вирішив реалізувати своє право на оформлення відстрочки за допомогою електронного кабінету військовозобов`язаного. Згідно роз`яснень Міністерства оборони України, застосунок «Резерв+» є електронним кабінетом військовозобов`язаного. Таким чином, подавши відповідний запит в застосунку «Резерв+», у позивача в електронному кабінеті військовозобов`язаного з`явилася відмітка про отримання відстрочки до 07 лютого 2025 року на підставі п.1 ч.3 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», що підтверджується витягом з додатку «Резерв+», сформованим 11 листопада 2024 року. 20 листопада 2024 року ОСОБА_1 зупинили працівники поліції разом з працівниками ІНФОРМАЦІЯ_4 та повідомили, що в нього наявні порушення правил військового обліку. Оскільки позивач мав оформлену відстрочку, то погодився пройти разом з ними, водночас щодо нього був складений протокол про адміністративне правопорушення. Після складення протоколу та постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, ОСОБА_1 залишався в ІНФОРМАЦІЯ_5 , а пізніше скеровувався до різних військових частинах. Оскільки, в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов`язаних та резервістів відображалась відмітка про наявність відстрочки, тому, як зазначає позивач, у жодній військовій частині не погоджувались прийняти на службу ОСОБА_1 . Згодом, 30 листопада 2024 року позивача доставили до ІНФОРМАЦІЯ_6 та повідомили, що він буде проходити службу саме тут. 09 грудня 2024 року позивач оновив застосунок «Резерв+», з якого убачалося, що позивач вже є у статусі військовослужбовця, при цьому, також наявна відмітка про відстрочку до 07 лютого 2025 року. Враховуючи, що в Реєстрі відображалась відмітка про те, що позивач є військовослужбовцем, якій передував наказ про його мобілізацію, вважаючи такі накази в частині, що стосуються його призову на військову службу та зарахування до списків особового складу протиправним, позивач звернувся з даним позовом до суду. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» № 389-VІІІ від 12.05.2015, воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (ч. 2 ст. 2 Закон № 389-VIII). Так, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому, воєнний стан неодноразово продовжувався та діяв на момент виникнення спірних правовідносин. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію», у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України, постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію, яка проводиться на всій території України протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом. Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів. Відповідно до ч. 1 ст. Закон № 3543, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Статтею 22 Закону №3543-ХІІ визначені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації. Відповідно до частин третьої, п`ятої статті 22 Закону №3543-XII, під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов`язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов`язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби встановлює Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ (далі - Закон №2232-ХІІ). Згідно із частинами першою-третьою статті 1 Закону №2232-XII, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку. Відповідно до частин п`ятої, сьомої статті 1 Закону №2232-XII, від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом. Виконання військового обов`язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки). Щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць; призовники - особи, приписані до призовних дільниць; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період (частина дев`ята статті 1 Закону №2232-XII). Згідно із частиною другою статті 2 Закону №2232-XII проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Виконання військового обов`язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (частина чотирнадцята статті 2 Закону №2232-XII). Частиною першою статті 4 Закону №2232-XII передбачено, що збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями шляхом: призову громадян України на військову службу; прийняття громадян України на військову службу за контрактом. Пунктом 4 частини першої статті 24 Закону №2232-XII передбачено, що початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу. Згідно з частиною одинадцятою статті 38 Закону №2232-XII, призовники, військовозобов`язані, резервісти в разі зміни їх сімейного стану, стану здоров`я, адреси місця проживання (перебування), освіти, місця роботи, посади зобов`язані особисто в семиденний строк повідомити про такі зміни відповідні органи, де вони перебувають на військовому обліку, у тому числі у випадках, визначених Кабінетом Міністрів України, через центри надання адміністративних послуг та інформаційно-телекомунікаційні системи. Абзац 2 частини першої статті 39 Закону № 2232-XII передбачає, що на військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов`язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації. Відтак, правове регулювання військового обов`язку здійснюється відповідно до Закону №2232-XII, а право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації визначається статтею 23 Закону №3543-XIII. Відповідно до п.1 ч.3 ст. 23 Закону №3543-XIII, призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають здобувачі професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, які навчаються за денною або дуальною формою здобуття освіти і здобувають рівень освіти, що є вищим за раніше здобутий рівень освіти у послідовності, визначеній частиною другою статті 10 Закону України «Про освіту», а також докторанти та особи, зараховані на навчання до інтернатури. Відповідно до пункту 59 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого Постановою КМУ від 16 травня 2024 року №560 (в редакції чинній станом на 11 листопада 2024 року), відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації може оформлятися за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів на підставі даних, отриманих з інших державних реєстрів або баз даних, які підтверджують, що військовозобов`язаний має право на відстрочку з підстав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Як убачається з матеріалів справи, подавши відповідний запит в застосунку «Резерв+», у позивача в електронному кабінеті військовозобов`язаного з`явилася відмітка про отримання відстрочки до 07 лютого 2025 року на підставі п.1 ч.3 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», що підтверджується витягом з додатку «Резерв+», сформованим 11 листопада 2024 року. Отже, враховуючи наявність у позивача відстрочки, у відповідача були відсутні правові підстави для мобілізації позивача на військову службу та прийняття наказу №1063 від 30.11.2024 в частині, що стосується позивача. При цьому апеляційний суд зазначає, що незважаючи на той факт, що після видання оскаржуваного наказу, такий вичерпав свою дію реалізацією, водночас позивач не позбавлений права в судовому порядку оскаржити індивідуальний акт суб`єкта владних повноважень. Так, право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт виданий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Це кореспондується з тим, що захисту адміністративним судом підлягає фактично порушене право особи в публічно-правових відносинах із суб`єктом владних повноважень при здійсненні ним визначених чинним законодавством владних управлінських функцій, а не відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах. Подібний правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 06 жовтня 2021 року у справі №9901/26/21, від 03 листопада 2021 року у справі №9901/226/21, від 02 лютого 2022 року у справі № 9901/256/21, від 16 березня 2023 року у справі № 9901/494/21, від 06 квітня 2023 року у справі № 990/152/22, від 14 вересня 2023 року у справі №990/73/23. Можливість оскарження актів індивідуальної дії не шкодить самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені в суді їхніми адресатами, тобто суб`єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов`язки. Тобто індивідуально-правові акти можуть бути предметом оскарження в адміністративній справі. Отже, у разі видання суб`єктом владних повноважень наказу про призов позивача на військову службу за мобілізацією, позивач, враховуючи очевидну протиправність видання такого наказу (наявність у нього відстрочки від проходження військової служби), має законне право звернутись до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу в частині, яка безпосередньо стосується позивача, що ним (позивачем) фактично і було зроблено у даній справі, а тому застосування правових норм щодо оскарження індивідуально-правових актів є помилковим. Колегія суддів з урахуванням вищевикладеного приходить до висновку, що такий спосіб судового захисту як визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу, є ефективним та належним, не призводить до порушення публічних правовідносин щодо проходження громадянами військової служби за мобілізацією, а навпаки дозволяє попередити в майбутньому порушення прав та законних інтересів позивача Незаконна мобілізація може порушувати права громадян, зокрема право на свободу та право на обрання форми служби. Захист цих прав може включати звернення до суду, а також право на звільнення з військової служби, якщо незаконна мобілізація є наслідком порушення закону. Таким чином, чинне законодавство не містить положень, які б дозволяли суб`єкту владних повноважень діяти на власний розсуд, видати акти індивідуальної дії, які є очевидно протиправними, не дозволяють мобілізовувати особу, яка має відстрочку від проходження військової служби та направляти його до військової частини. При цьому, апеляційний суд зазначає, що право на відстрочку від призову під час мобілізації та право на звільнення з військової служби є різними за своїм змістом, підставами виникнення та правовими наслідками правовими категоріями. Право на відстрочку виникає до моменту набуття особою статусу військовослужбовця та стосується стадії призову на військову службу під час мобілізації. Таке право врегульоване статтею 23 Закону №3543-XII та полягає у звільненні окремих категорій осіб від призову під час мобілізації за наявності визначених законом умов. Право ж на звільнення з військової служби виникає після набуття особою статусу військовослужбовця та регулюється статтею 26 Закону №2232-XII. Під час дії воєнного стану звільнення військовослужбовця можливе виключно з підстав, прямо передбачених частиною четвертою статті 26 вказаного Закону. Отже, наявність у особи права на відстрочку від призову не є тотожною наявності права на звільнення з військової служби після фактичного призову та зарахування до списків особового складу військової частини. Аналогічна правова позиці наведена у постанові Верховного Суду від 14 травня 2026 року у справі №620/183/23, яка є релевантною до вказаної справи із формуванням висновку щодо застосування пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону №2232-ХІІ у подібних правовідносинах. З цього приводу колегія суддів також зазначає, що пунктом 2 ч.4 ст. 26 №2232-ХІІ визначено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, під час дії воєнного стану звільняються з військової служби на підставах: а) за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі; б) за станом здоров`я: на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби або про тимчасову непридатність до військової служби з переоглядом через 6 - 12 місяців; за наявності інвалідності (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу); в) у зв`язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі; г) через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу); д) у зв`язку із звільненням з полону (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу); е) у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів - у разі неможливості їх використання на службі (для осіб вищого офіцерського складу); з) у зв`язку із призначенням (обранням) на посаду або перебуванням на посаді судді, судді Конституційного Суду України, члена Вищої ради правосуддя, члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, керівника служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя, його заступника, дисциплінарного інспектора Вищої ради правосуддя. Отже, Законом №2232-ХІІ чітко визначені підстави для звільнення військовослужбовця з військової служби під час дії воєнного стану, а Положення №1153/2008 визначає порядок такого звільнення. Апеляційний суд звертає увагу на те, що Законом №2232-ХІІ не передбачено звільнення з військової служби шляхом визнання процедури призову протиправною. Наказ про зарахування до списків особового складу військової частини вже реалізований, позивач зарахований до військової частини та приступив до виконання службових обов`язків за посадою, а тому визнання процедури призову протиправною не відновлює початковий стан і не призводить до захисту прав та інтересів позивача. Оскільки позивач був призваний на військову службу під час мобілізації в умовах воєнного стану, то він втратив статус військовозобов`язаної особи і набув статусу військовослужбовця, а тому звільнення з військової служби може бути лише на правових підставах, визначених частиною 4 ст.26 №2232-ХІІ. За правилами п.233 Положення №1153/2008 військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця. Суд апеляційної інстанції зазначає, що матеріали справи не містять доказів подання позивачем відповідного рапорта та документів, які підтверджують бажання військовослужбовця на звільнення з військової служби та підстави такого звільнення. Одночасно, колегія суддів наголошує та звертає увагу апелянта на висновки, викладені в п.56 постанови Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі №160/2592/23, згідно яких процедура призову військовозобов`язаного на військову службу під час мобілізації є незворотною, тобто такою, що вже відбулася, а визнання процедури призову протиправною не спричинює відновлення попереднього становища особи, призваної на військову службу. Отже, у суду відсутні підстави для формування висновків про наявність підстав для зобов`язання відповідача виключити позивача зі списків особового складу та звільнити з військової служби. Щодо стягнення на користь позивача за рахунок відповідача моральної шкоди в розмірі 150000,00 грн, апеляційний суд зазначає таке. Згідно ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до положень п. 3 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року №4, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Згідно з положеннями ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Частиною першою статті 1167 Цивільного кодексу України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Згідно п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди обов`язковому з`ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Відповідно до норм частини першої статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. За змістом частини першої статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Окрім того, частина перша статті 77 КАС України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Таким чином, обов`язок доказування завданої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на позивача. Як правильно встановлено судом першої інстанції, позивач стверджує про завдану моральну шкоду у формі душевних страждань, які проявлялись у тривозі, занепокоєнні, стресі, відчутті несправедливості, що виклики внаслідок порушення відповідачем його прав та прийняття рішення про незаконну мобілізацію, що потягло вагомі наслідки у вигляді погіршення здоров`я. Однак на підтвердження факту заподіяння йому моральної шкоди та причинного зв`язку між діями відповідача і заподіяною шкодою ОСОБА_1 не надано суду жодних доказів. За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що позов в цій частині також є необґрунтованим, а тому відсутні підстави для його задоволення. Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Слід зазначити, що незважаючи на встановлений частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності, позивач не звільняється від свого обов`язку, визначеного частиною 1 згаданої статті щодо доведення тих обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції вважає, що процедура мобілізації позивача на військову службу під час наявності у нього діючої відстрочки від проходження військової служби та прийнятий у зв`язку з цим наказ про мобілізацію позивача є протиправними, у зв`язку з чим такий наказ підлягає скасуванню. Водночас апеляційний суд зазначає, що згідно матеріалів справи у суду відсутні підстави для формування висновків про наявність підстав для зобов`язання відповідача виключити позивача зі списків особового складу та звільнити з військової служби, тому у задоволенні позовних вимог та вимог апеляційної скарги в цій частині необхідно відмовити. Водночас висновки суду першої інстанції про те, що не підлягають задоволенню вимоги в частині стягнення моральної шкоди, оскільки такі не підтверджені жодними доказами, є обгрунтованими. Частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права. У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Щодо стягнення судових витрат, суд апеляційної інстанції зазначає таке. Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Частиною 3 ст. 134 КАС України передбачено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Відповідно до ч. ч. 1, 7 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Згідно ч. 9 ст. 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Аналіз наведених положень законодавства, дає підстави суду апеляційної інстанції для висновку, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. Крім цього, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди досліджують на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи. Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17.09.2019 у справі № 810/3806/18. Судом апеляційної інстанції встановлено, що представником позивача на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції до матеріалів справи надано: договір про надання правничої допомоги від 18 березня 2025 року №157/25, платіжну інструкцію №@2PL392299 про оплату за надані послуги на суму 10000 грн, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, ордер на надання правової допомоги. Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені, договором на правову допомогу, актами приймання-передачі наданих послуг та розрахунком таких витрат. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що сума судових витрат на професійну правничу допомогу, яку представник позивача просить стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача - 10000 грн відповідає критеріям співмірності, визначених ч. 5 ст. 134 КАС України. Відповідно до ч. 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди при розгляді справ, практику Європейського Суду з прав людини, застосовують як джерело права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму. Враховуючи вищенаведене, виходячи з критерію розумності, пропорційності, співмірності розподілу витрат на професійну правничу допомогу, суд апеляційної інстанції вважає, що заяву про стягнення витрат на правничу допомогу необхідно задовольнити та стягнути на користь позивача 10000 грн витрат на правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції. Позивач також заявляє, що ним в суді апеляційної інстанції понесено витрати на правничу допомогу у сумі 6000 грн, проте жодних доказів цього суду апеляційної інстанції не надано, тому такі вимоги за окреслених підстав не підлягають задоволенню на час постановлення рішення судом апеляційної інстанції. Крім того, як убачається з матеріалів справи, позивачем сплачений судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 2 711,20 грн та за подання апеляційної скарги у сумі 4 066,80 грн, а всього 6 778 грн, який необхідно відшкодувати пропорційно до задоволення позовних вимог. З огляду на викладене, враховуючи положення статті 317 КАС України, прецеденту практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції при винесені оскаржуваного рішення неправильно застосував норми матеріального права, неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції обставинам справи частково не відповідають, що має наслідком скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким позов слід задовольнити частково. Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 317 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2025 року у справі № 260/2440/25 скасувати. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (з адміністративно - господарської діяльності) від 30 листопада 2024 року № 1063 «Про призов військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації» в частині призову ОСОБА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (код ЄДРПОУ - НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_3 ) судові витрати у розмірі 3389 (три тисячі триста вісімдесят дев`ять) грн сплаченого судового збору та 10 000 (десять тисяч) грн витрат на правничу допомогу. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя Т. І. Шинкар судді О. І. Довга І. І. Запотічний