Постанова 4824 № 358/1338/25

Єдиний унікальний номер справи № 358/1338/25 Провадження № 22-ц/824/7928/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 квітня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Богуславського районного суду Київської області від 12 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на повнолітню дочку, яка продовжує навчання, В С Т А Н О В И В : 31 липня 2025 року позивач звернувся до Богуславського районного суду Київської області з вказаним позовом до відповідача. На обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_2 є її батьком, і до досягнення нею 18 років сплачував аліменти на її утримання. На даний час їй вже виповнилося 18 років, однак вона навчається на 2 курсі денної форми навчання на факультеті екологічної безпеки, інженерії та технологій Державного університету «Київський авіаційний інститут», термін навчання за освітнім ступенем «бакалавр» з 01.09.2024 по 30.06.2028, у зв`язку із чим не працює та не має можливості самостійно себе забезпечувати, а тому перебуває на утриманні матері. Її мама ОСОБА_3 не в змозі повністю забезпечити її потреби, а відтак на період навчання вона потребує матеріальної допомоги відповідача. Батько має стабільний дохід, нерухоме майно у своїй власності, а тому має змогу надавати їй таку матеріальну допомогу. Добровільної згоди щодо участі в її утриманні між ними не досягнуто, тому просить стягнути аліменти у судовому порядку. Враховуючи викладене, позивач просив суд стягнути із відповідача на її користь аліменти на період навчання у розмірі 1/6 частини усіх видів доходів відповідача, починаючи з дня звернення до суду і до досягнення нею 23-х років. Рішенням Богуславського районного суду Київської області від 12 січня 2026 року позов задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на її утримання у розмірі 1/8 частини усіх доходів відповідача, щомісячно, починаючи з 31 липня 2025 року і до закінчення навчання 30 червня 2028 року. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 03 лютого2026 року відповідач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими. У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судове засідання, призначене на 30 квітня 2026 року, з`явилися відповідач ОСОБА_4 та його представник - адвокат Ящук Л.А., які підтримали апеляційну скаргу та просили апеляційний суд її задовольнити. У судове засідання, призначене на 30 квітня 2026 року, сторона позивача не з`явилася, про розгляд справи належним чином повідомлялася. Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 квітня 2026 року клопотання представника позивача ОСОБА_2 - адвоката Чайки Ольги Вікторівни про участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції було задоволено; надано можливість представнику позивача брати участь у судових засіданнях у даній справі в режимі відеоконференції; доручено проведення відеоконференції Богуславському районному суду Київської області. В той же час перед початком судового засідання 30 квітня 2026 року Київський апеляційний суд зв`язався з адвокатом, яка повідомила, що покинула приміщення Богуславського районного суду Київської області та не зможе брати участь у розгляді в режимі відеоконференції. На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції. Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, зазначив, що позивачка є повнолітньою дочкою відповідача, яка не досягла двадцяти трьох років та навчається за денною формою навчання, у зв`язку з чим потребує матеріальної допомоги; наявні передбачені статтею 199 СК України умови для покладення на батька обов`язку щодо її утримання на період навчання; відповідач отримує стабільний дохід у вигляді пенсії по інвалідності, що свідчить про його можливість надавати матеріальну допомогу дочці; доводи відповідача про неможливість сплати аліментів у зв`язку зі станом здоров`я, необхідністю лікування, витратами на оренду житла та облаштування квартири належними і допустимими доказами не підтверджені; обов`язок щодо утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання, є спільним обов`язком обох батьків; з урахуванням матеріального становища сторін, принципів розумності та співмірності, аліменти підлягають стягненню у розмірі 1/8 частини усіх видів доходу відповідача щомісячно на період навчання позивачки до 30 червня 2028 року. Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.» З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні. Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що не може погодитися з доводами апелянта про те, що позивач не підтвердила необхідність отримання грошового утримання від батька. Як було встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач, досягнувши повноліття, продовжує навчання у закладі вищої освіти за денною формою навчання, що об`єктивно унеможливлює її повноцінне працевлаштування та отримання самостійного доходу. У зв`язку з цим позивач фактично позбавлена можливості самостійно забезпечувати свої життєві потреби та потребує матеріальної підтримки з боку батьків. Наявність такої потреби прямо випливає із характеру її зайнятості - здобуття освіти на денній формі навчання, що передбачає постійну освітню зайнятість і обмежує можливість трудової діяльності. Відповідно до частини першої статті 199 Сімейного кодексу України, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв`язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов`язані їх утримувати до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати таку матеріальну допомогу. Отже, з урахуванням установлених у справі обставин, висновок суду першої інстанції про наявність у позивача потреби у матеріальному утриманні є обґрунтованим, а доводи апелянта в цій частині - безпідставними. Іншим доводом апелянта є посилання на те, що він не має можливості утримувати свою повнолітню доньку у зв`язку зі скрутним матеріальним становищем та станом здоров`я. У цьому контексті колегія суддів зазначає, що відповідно до загальних засад цивільного процесуального права тягар доказування обставин, на які сторона посилається як на підставу своїх заперечень, покладається саме на цю сторону. Отже, саме відповідач мав довести наявність таких обставин, які б свідчили про об`єктивну неможливість виконання ним обов`язку щодо утримання дитини, зокрема у вигляді відсутності достатнього матеріального забезпечення або надмірного фінансового навантаження, пов`язаного із станом здоров`я. Як убачається з матеріалів справи, відповідачем до суду першої інстанції було подано документи, що стосуються його стану здоров`я, зокрема довідки медичних закладів та висновки щодо наявних захворювань і встановленої інвалідності. Зазначені докази були належним чином досліджені та оцінені судом першої інстанції, який дійшов висновку, що самі по собі вони не підтверджують факту відсутності у відповідача матеріальної можливості надавати допомогу та не свідчать про наявність таких витрат, які б виключали виконання ним аліментного обов`язку. Колегія суддів погоджується з таким висновком, оскільки встановлення факту незадовільного стану здоров`я відповідача саме по собі не є достатнім доказом його неспроможності надавати матеріальну допомогу дитині. Також матеріали справи не містять належних і допустимих доказів того, яке саме лікування призначене відповідачу, чи є воно постійним або системним, яка його вартість, а також які витрати він фактично несе на придбання лікарських засобів чи отримання медичних послуг. Відсутні будь-які розрахунки або підтверджуючі документи щодо вартості лікування, що унеможливлює оцінку реального фінансового навантаження у зв`язку із станом здоров`я. Таким чином, доводи апелянта в цій частині зводяться до загальних посилань на стан здоров`я без належного документального підтвердження обсягу та вартості пов`язаних із цим витрат, у зв`язку з чим вони не можуть бути підставою для висновку про відсутність у нього можливості утримувати повнолітню дитину, яка продовжує навчання. Відповідач також подав до суду акт обстеження житлово-побутових умов, згідно з яким у квартирі, придбаній йому за рахунок державних коштів, відсутні меблі та сантехнічне обладнання. При цьому апелянт пов`язує зазначену обставину з відсутністю у нього коштів на облаштування житла. Колегія суддів у цьому питанні погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що сам по собі факт відсутності меблів або іншого побутового обладнання у житловому приміщенні не є належним і достатнім доказом незадовільного матеріального стану особи. Така обставина лише свідчить про фактичний стан облаштування квартири, однак не дає можливості зробити висновок про фінансову неспроможність її власника. Водночас з матеріалів справи не вбачається, з яких саме причин зазначене житло не облаштоване, та не доведено, що це зумовлено саме відсутністю грошових коштів. В акті обстеження також відсутні будь-які відомості або висновки щодо причин відсутності меблів чи сантехнічного обладнання, а відтак відповідні доводи апелянта ґрунтуються виключно на припущеннях і не підтверджені належними доказами. Крім того, апелянт посилається на те, що він вимушений винаймати інше житло та несе витрати на його оренду. Однак зазначені твердження також не підтверджені належними та допустимими доказами, оскільки до матеріалів справи не подано ані договору найму житлового приміщення, ані будь-яких розрахункових документів чи квитанцій, які б свідчили про фактичне понесення таких витрат. За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що наведені апелянтом доводи щодо витрат на житло є недоведеними та не можуть бути враховані при оцінці його матеріального стану. Отже, ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. За таких умов доведення не може вважатися належним чином здійсненим виключно шляхом зазначення певних відомостей чи припущень, оскільки це не звільняє відповідача від виконання процесуального обов`язку щодо доведення обставин, на які він посилається як на підставу своїх обґрунтувань. Отже, узагальнюючи наведене, колегія суддів зазначає, що доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, зокрема щодо відсутності у позивача потреби у матеріальному утриманні, неможливості відповідача надавати таку допомогу у зв`язку зі станом здоров`я, а також посилання на витрати, пов`язані з житлово-побутовими умовами та орендою житла, не підтверджені належними, допустимими та достатніми доказами у розумінні вимог статей 76-81 ЦПК України. Колегія суддів виходить з того, що наведені апелянтом обставини ґрунтуються переважно на загальних твердженнях та припущеннях, які не підтверджені документально та не узгоджуються з наявними у справі доказами, а отже не можуть бути покладені в основу висновку про незаконність чи необґрунтованість рішення суду першої інстанції. За таких умов апеляційна скарга не містить доводів, які б спростовували встановлені судом першої інстанції фактичні обставини справи або свідчили про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Богуславського районного суду Київської області від 12 січня 2026 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько