Постанова КЦС ВС № 367/8026/16-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2026 року м. Київ справа № 367/8026/16-ц провадження № 61-2633св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючий - Крат В. І. судді: Гудима Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І., учасники справи: позивач- перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, відповідачі: Бучанська міська рада, ОСОБА_1 , треті особи - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Українське державне проектне лісовпорядне виробниче об`єднання ВО «Укрдержліспроект», розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 17 жовтня 2024 року у складі судді Мерзлого Л. В. та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2025 року у складі колегії суддів: Желепи О. В., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І., Історія справи Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2016 році заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся з позовом до Бучанської міської ради, ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Українське державне проектне лісовпорядне виробниче об`єднання ВО «Укрдержліспроект» (далі - ВО «Укрдержліспроект»), про визнання незаконним та скасування рішення ради, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. Позовні вимоги мотивовані тим, що: Бучанська міська рада 22 жовтня 2015 року ухвалила рішення № 2563/16-81-VІ, яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1 га для будівництва і обслуговування житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 . Згодом ця ділянка була відчужена за договорами купівлі-продажу 12 листопада 2015 року на користь ОСОБА_3 , а 03 червня 2016 року на користь ОСОБА_1 ; рішення ради суперечить вимогам земельного та лісового законодавства; рішеннями суду у справі № 367/4187/14-ц визнано недійсним рішення Бучанської селищної ради від 25 червня 2002 року № 71/1-4-ХХІV, яким землі лісогосподарського призначення переведено до земель житлової забудови, оскільки це зроблено з перевищенням повноважень, без погодження органів лісового господарства та розпорядження Кабінету Міністрів України; спірна земельна ділянка, згідно з інформацією ВО «Укрдержліспроект», належить до земель лісового фонду і вкрита багаторічними лісовими насадженнями; проект землеустрою щодо відведення ділянки не містив позитивного висновку державної експертизи, а міська рада не мала повноважень змінювати цільове призначення земель лісового фонду; в результаті незаконного рішення відбулося юридичне оформлення права власності на землю, яка не могла бути передана у приватну власність. Прокурор просив: визнати незаконним та скасувати рішення Бучанської міської ради від 22 жовтня 2015 № 2563/16-81-VІ «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність по АДРЕСА_1, в м. Буча Про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 »; витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_1 площею 0,1 га з кадастровим номером 3210800000:01:083:0068, з цільовим призначенням для ведення лісового господарства, вартістю 173 233 грн, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Короткий зміст cудових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 17 жовтня 2024 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 січня 2025 року, у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Бучанської міської ради, ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ВО «Укрдержліспроект», про визнання незаконним та скасування рішення ради, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що: постановою Верховного Суду по справі № 367/4187/14-ц від 26 травня 2021 року спростовано обставини, на які посилається позивач у даній справі, зокрема підтверджується відсутність на території м. Буча будь яких земель лісогосподарського призначення, крім земель Клавдіївського лісгоспу площею 42,6 га; отже, право та інтерес позивача у даних позовних вимогах порушено не було, протилежного суду не доведено; апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спірна земельна ділянка не належить до земель лісового фонду, оскільки 25 червня 2002 року Бучанська селищна рада прийняла рішення № 71/1-4-ХХІV, яким землі Бучанської селищної ради, які обслуговує Бучанська лісогосподарська установа Київського обласного житлово-комунального управління, віднесено до земель житлової та громадської забудови та зараховано до земель запасу; вказане рішення було предметом спору у справі № 367/4187/14-ц, де рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 23 квітня 2020 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року, за результатами розгляду заяви ОСОБА_4 про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами було скасоване рішення Ірпінського міського суду Київської області від 17 жовтня 2014 року та у задоволенні позову прокурора, зокрема, про визнання недійсним рішення Бучанської селищної ради від 25 червня 2002 року №71/1-4-XXIV, відмовлено; постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26 травня 2021 року залишено без змін прийняті за наслідками перегляду судового рішення у справі № 367/4187/14-ц за нововиявленими обставинами рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 квітня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року; отже, на час вирішення спору в цій справі, вказане рішення Бучанської селищної ради від 25 червня 2002 року № 71/1-4-XXIV «Про віднесення земель Бучанської селищної ради, які обслуговує Бучанська лісогосподарська установа Київського обласного житлово-комунального управління, до земель житлової та громадської забудови» є дійсним; наведені вище обставини, встановлені у рішенні Ірпінського міського суду Київської області від 23 квітня 2020 року у справі № 367/4187/14-ц, підтверджують наявність у Бучанської міської ради повноважень на розпорядження масивом земель, до складу яких, за твердженням прокурора, належить спірна у цій справі земельна ділянка, оскільки рішення Бучанської селищної ради від 25 червня 2002 року № 71/1-4-ХХІV визнане таким, що відповідає вимогам законодавства, тому посилання прокурора в апеляційній скарзі на незаконність рішення Бучанської селищної ради від 25 червня 2002 року № 71/1-4-ХХІV безпідставні. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У лютому 2025 року заступник керівника Київської обласної прокуратури засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 17 жовтня 2024 року, постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі. Касаційна скарга мотивована тим, що: суди не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду та Верховного Суду України, викладені в постановах: від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 04 лютого 2020 року у справі № 911/3897/17, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісового фонду всупереч вимогам ЗК України є неможливим; від 07 жовтня 2020 року у справі № 369/16418/18, від 30 вересня 2020 року у справі № 363/669/17, від 30 січня 2018 року у справі № 707/2192/15-ц, від 21 лютого 2018 року у справі № 488/5476/14-ц, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-196цс15, від 24 грудня 2014 року у справі № 6-212цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14 про те, що планово-картографічні матеріали лісовпорядкування є належними доказами права державної власності на землі лісогосподарського призначення; від 17 грудня 2014 року у справі № 6-99цс14, від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1814цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-50цс15, від 18 жовтня 2017 року у справі № 1328/972/2012 про те, що оскільки земельні ділянки, які були відчужені за рішенням ради, належать до земель лісового фонду, вважається, що вибули з володіння власника - держави поза його волею; від 11 липня 2018 року у справі № 911/4654/15 та від 27 вересня 2017 року у справі № 6-2686цс16 про те, що межі селища вважаються встановленими, а органи місцевого самоврядування набувають право розпоряджатися земельними ділянками після встановлення меж території населеного пункту в натурі на місцевості, закріплення меж території межовими знаками; рішення Бучанської сільської ради від 25 червня 2002 року № 71/1-4-ХХІV, яким землі лісогосподарського призначення незаконно віднесено до земель житлової та громадської забудови не є належним, допустимим, достовірним і достатнім доказом правомірності дій Бучанської міської ради при відведенні в приватну власність оспорюваної земельної ділянки; суди не надали оцінки листу ВО «Укрдержліспроект» від 21 січня 2020 року № 25, а також планово-картографічним матеріалам лісовпорядкування; Верховний Суд у справі № 367/4187/14-ц встановив лише факт, що спірна земельна ділянка площею 890 га у 2002 році не мала режиму земель лісу 1 категорії, тобто відносилась до іншої категорії лісів, а також не спростовано віднесення спірних земель до лісів саме 1 категорії; у вказаній постанові відсутні будь-які твердження про відсутність саме земель лісогосподарського призначення на території міста Буча; суди не спростували висновки судових земельно-технічних експертиз від 21 липня 2017 року та від 24 липня 2017 року; Короткий зміст відзивів на касаційну скаргу У травні 2025 року ОСОБА_1 , через представника ОСОБА_5 , подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін Відзив обґрунтований тим, що доводи касаційної скарги про порушення судом норм статтй 77, 78, 79, 80, 81, 89 ЦПК України, незабезпечення повного та всебічного розгляду справи, неврахування наявних у матеріалах справи доказів є безпідставними, оскільки для правильного вирішення та ухвалення законного судового рішення по суті спору, судами в достатньому обсязі встановлені обставини справи, порушень порядку надання та отримання доказів під час розгляду справи встановлено не було. Наведені в касаційній скарзі аргументи скаржника зводяться до переоцінки доказів у справі та незгоди з ухваленими у справі судовими рішеннями. Доводи скаржника є аналогічними тим, що були наведені ним в апеляційній скарзі та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції. Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду та Верховного Суду України, є необґрунтованими, оскільки встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими, ніж у справі № 367/8026/16-ц, яка переглядається судом касаційної інстанції. У травні 2025 року Бучанська міська рада подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила у задоволенні касаційної скарги заступника керівника Київської обласної прокуратури відмовити у повному обсязі. Відзив обґрунтований тим, що у своїй касаційній скарзі прокуратура зазначає про те, що спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду державної форми власності і на підтвердження цього в судах першої інстанції надає копію рішення IMC від 17 жовтня 2014 року у справі № 367/4187/14-ц, яке є ключовим доказом прокуратури в рамках даної справи (яким було визнано недійсним рiшення Бучанської селищної ради від 25 червня 2002 року № 71/1-4-XXIV «Про віднесення земель Бучанської селищної ради, яка обслуговує Бучанську лісогосподарську установу Київського обласного житлово-комунально управління, до земель житлової та громадської забудови». У зв`язку з нововиявленими обставинами, зазначене судове рішення було переглянуте судами різних інстанцій. За наслідками такого перегляду Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду було прийнято постанову від 26 травня 2021 року (копія міститься в матеріалах даної справи), якою підтверджено відсутність на території міста Буча будь-яких земель лісогосподарського призначення, крiм земель Клавдіївського лісогосподарського призначеня площею 42,6 га, та належність території умовною площею 890 га до меж міста Буча та відсутність на ній лісу 1 категорії. Окрім того, ухвалою від 24 серпня 2023 року Ірпінським міським судом було відкрито провадження за нововиявленими обставинами в основній справі № 367/4187/14-ц. Пізніше дану заяву розглянуто та винесено рішення від 07 березня 2024 року, яким відмовлено в задоволені заяви керівника Київської обласної прокуратури про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами від 23 квітня 2020 року у цивільній справі № 367/4187/14-ц. Відповідно до чого пройшовши всі три судові інстанції дана постанова від 26 травня 2021 року у справі № 367/4187/14-ц не скасована, а отже є чинною та законною. Таким чином, саме Бучанська міська рада, у межах компетенції мала і має право розпоряджатись землями та майном від імені та в інтересах територіальної громади в межах м. Буча. Суди правильно застосовали загальні принципи здійснення правосуддя, якими є законність, всебічне та повне, об`єктивне дослідження обставин справи та враховано всі висновки Верховного Суду в аналогічних справах Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 24 березня 2025 року указані недоліки було усунуто. Ухвалою Верховного Суду від 01 травня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі №367/8026/16-ц та витребувано справу з суду першої інстанції. У травні 2025 року матеріали справи № 367/8026/16-ц надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2026 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 01 травня 2025 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 04 лютого 2020 року у справі № 911/3897/17, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 07 жовтня 2020 року у справі № 369/16418/18, від 30 вересня 2020 року у справі № 363/669/17, від ЗО січня 2018 року у справі № 707/2192/15-ц, від 21 лютого 2018 року у справі № 488/5476/14-ц, від 11 липня 2018 року у справі № 911/4654/15 та у постановах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 6-196цс15, від 24 грудня 2014 року у справі № 6-212цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14, від 17 грудня 2014 року у справі № 6-99цс14, від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1814цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-50цс15, від 18 жовтня 2017 року у справі № 1328/972/2012, від 27 вересня 2017 року у справі № 6-2686цс16 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини справи Суди встановили, що Бучанською міською радою 22 жовтня 2015 року прийнято рішення № 2563/16-81-VІ «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність по АДРЕСА_1, в м. Буча. Про передачу земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_2 »; в подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 12 листопада 2015 року № 2653 ОСОБА_2 відчужила зазначену земельну ділянку на користь ОСОБА_3 , яка в свою чергу на підставі договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року № 1256 відчужила її на користь ОСОБА_1 ; рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 17 жовтня 2014 року, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 06 лютого 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року, визнано недійсним рішення Бучанської селищної ради від 25 червня 2002 року ального управління, до земель житлової та громадської забудови». Зазначеним рішенням суду встановлено, що спірні земельні ділянки є землями лісогосподарського призначення, віднесені до лісів першої категорії, знаходились за межами населеного пункту та перебували у державній власності до винесення оскаржуваних розпоряджень і їх передачі у власність відповідачам. Вирішуючи вказаний спір та задовольняючи позов заступника прокурора Київської області, суд першої інстанції виходив із того, що спірна земельна ділянка, яка відноситься до земель лісогосподарського призначення, незаконно вибула з володіння власника - держави поза його волею, без відповідного розпорядження Кабінету Міністрів України, у зв`язку зі перевищенням Бучанською селищною радою своїх повноважень; разом з тим, рішенням Ірпінського міського суду Київської області по справі № 367/4187/14-ц від 23 квітня 2020 року заяву ОСОБА_4 про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 17 жовтня 2014 року у зв`язку з нововиявленими обставинами задоволено. Скасовано рішення Ірпінського міського суду Київської області від 17 жовтня 2014 року та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Постановою Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року апеляційну скаргу прокурора Київської області залишено без задоволення, а рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 квітня 2020 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки земельна ділянка площею 890 га, яку частково (площею 252,9 га) обслуговувала Бучанська лісогосподарська установа і до якої також входить земельна ділянка, яка є предметом спору, перебувала у 2002 році у межах селища Буча та режиму земель лісу 1-ї категорії не мала, а тому Бучанська селищна рада мала повноваження розпоряджатися земельними ділянками у межах території 890 га, у тому числі і 252,9 га, які обслуговувала Бучанська лісогосподарська установа у 2002 році. Постановою Верховного Суду по справі №367/4187/14-ц від 26 травня 2021 року рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 квітня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року залишено без змін; ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 07 березня 2024 року, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 липня 2024 року, відмовлено в задоволені заяви керівника Київської обласної прокуратури про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами від 23 квітня 2020 року у цивільній справі № 367/4187/14-ц; враховуючи висновки, викладені у зазначених судових рішеннях, Бучанська селищна рада мала повноваження розпоряджатися земельними ділянками у межах території 890 га, у тому числі і 252,9 га, які обслуговувала Бучанська лісогосподарська установа у 2002 році, та передавати земельні ділянки громадянам під забудову протягом 2006-2012 років. Позиція Верховного Суду Щодо позовної вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Бучанської міської ради Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження№ 61-20968сво21)). Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та інші). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України). Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (див., зокрема: постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року в справі № 361/2965/15-а (провадження № 11-190апп18), від 09 листопада 2021 у справі № 542/1403/17 (провадження № 14-106цс21)). Натомість усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, що коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)). У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 74). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (провадження № 14-2цс21) зроблено висновок про те, що: «в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою. Тому Велика Палата Верховного Суду підтверджує свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності. Такий висновок випливає з постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), на яку посилається Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, постанов Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, розділ 1.5.4)…Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.» У справі що переглядається: заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся з позовом до Бучанської міської ради, ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Українське державне проектне лісовпорядне виробниче об`єднання ВО «Укрдержліспроект» (далі - ВО «Укрдержліспроект»), у якому просив визнати незаконним та скасувати рішення Бучанської міської ради від 22 жовтня 2015 року № 2563/16-81-VІ та т витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_1 площею 0,1 га з кадастровим номером 3210800000:01:083:0068; суди відмовили прокурору у задоволенні позову по суті позовних вимог; разом з тим суди не врахували, що оскільки позивачем заявлено вимогу про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога про визнання незаконним та скасування рішення Бучанської міської ради є неефективним способом захисту порушеного права, який не призведе до фактичного відновлення володіння майном; Оскільки суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову прокурора в частині визнання незаконним та скасування рішення Бучанської міської ради від 22 жовтня 2015 року № 2563/16-81-VІ, проте помилилися з мотивами такої відмови, то судові рішення у цій частині підлягають зміні шляхом викладення їх мотивувальної частини в редакції цієї постанови. Щодо позовної вимоги про витребування земельної ділянки У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)). Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України). Лісова ділянка - ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до цього кодексу для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі (частина четверта статті 1 ЛК України). Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема лісів, регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України). За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України). До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України). Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України). Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин треба визначати згідно з нормами земельного та лісового законодавства про використання й охорони лісового фонду (див. постанови Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14 та Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів (пункт «а» частини другої статті 55 ЗК України). Статтею 13 ЗК України передбачено, що до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом (частина п`ята статті 116 ЗК України). Відповідно до частини дев`ятої статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою-восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України (частина дев`ята статті 149 ЗК України). Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина перша статті 388 ЦК України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), зазначено, що: «Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. В силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, фізичні особи-відповідачі, проявивши розумну обачність, могли та повинні були знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц). З огляду на все викладене вище загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_15 у збереженні земельної ділянки у власності». Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частини четверта, п`ята статті 82 ЦПК України). Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). У справі, що переглядається: звертаючись до суду з цим позовом прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення, судовими рішеннями у справі № 367/4187/14-ц визнано недійсним рішення Бучанської селищної ради від 25 червня 2002 року № 71/1-4-ХХІV, яким землі лісогосподарського призначення переведено до земель житлової забудови, оскільки це зроблено з перевищенням повноважень, без погодження органів лісового господарства та розпорядження Кабінету Міністрів України, тому Бучанська міська рада не мала повноважень на розпорядження нею; відмовляючи в задоволенні позовних вимог суди виходили з того, що рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 23 квітня 2020 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року та постановою Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 367/4187/14-ц за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Комунального підприємства «Бучанське управління житлово-комунального господарства Бучанської міської ради» до Бучанської міської ради та інших співвідповідачів про скасування рішень ради та витребування земельних ділянок було встановлено, що земельна ділянка площею 890 га, яку частково (площею 252,9 га) обслуговувала Бучанська лісогосподарська установа і до якої також входить земельна ділянка, яка є предметом спору, перебувала у 2002 році у межах селища Буча та режиму земель лісу 1-ї категорії не мала, а тому Бучанська селищна рада мала повноваження розпоряджатися земельними ділянками у межах території 890 га, у тому числі і 252,9 га, які обслуговувала Бучанська лісогосподарська установа у 2002 році; встановивши, що спірна земельна ділянка не відноситься до земель лісогосподарського призначення, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовних вимог в частині витребування земельної ділянки. Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків, наведених у постановах Верховного Суду є необґрунтованими, оскільки обставини справ, що переглядались Верховним Судом є відмінними від обставин цієї справи; Інші доводи касаційної скарги є безпідставними та переважно спрямовані на необхідність переоцінки доказів Верховним Судом, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, які передбачені статтею 400 ЦПК України. Враховуючи викладене оскаржені судові рішення в частині витребування земельної ділянки слід залишити без змін. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду частково ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині визнання незаконним та скасування рішення Бучанської міської ради від 22 жовтня 2015 року № 2563/16-81-VІ змінити, шляхом викладення їх мотивувальної частини в редакції цієї постанови. В іншій частині оскаржені судові рішення залишити без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 17 жовтня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2025 року в частині визнання незаконним та скасування рішення Бучанської міської ради від 22 жовтня 2015 року № 2563/16-81-VІ змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Ірпінського міського суду Київської області від 17 жовтня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: Д. А. Гудима І. О. Дундар Є. В. Краснощоков П. І. Пархоменко