Ухвала КГС ВС № 906/291/26

УХВАЛА 25 червня 2026 року м. Київ cправа № 906/291/26 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Мачульського Г. М. - головуючого, Рогач Л. І., Краснова Є. В., розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Акріс-Груп" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.05.2026 та ухвалу Господарського суду Житомирської області від 18.03.2026 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Лугинська зернова компанія" про вжиття заходів забезпечення позову у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лугинська зернова компанія" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Акріс-Груп" про визнання договору недійсним та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Лугинська зернова компанія" (далі - ТОВ ?Лугинська зернова компанія?, позивач, заявник) звернулося до Господарського суду Житомирської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Акріс-Груп" (далі - ТОВ "Акріс-Груп", відповідач, скаржник), в якому просило суд: · визнати недійсним договір купівлі-продажу права користування (оренди) земельних ділянок сільськогосподарського призначення № 20/10/25/КП/2 від 20 жовтня 2025 року (далі - договір), укладений між позивачем та відповідачем; · витребувати з володіння відповідача на користь орендаря (позивач) земельні ділянки, які розташовані на території Замисливицької, Кишинської, Покровської та Стовпинської сільських рад Коростенського району Житомирської області, згідно з переліком наведеним в позові. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що директор позивача відповідно до норм Статуту та норм матеріального права не мав повноважень на укладення оспорюваного договору; рішення загальних зборів позивача про надання згоди на вчинення договору права користування (оренди) земельних ділянок сільськогосподарського призначення її одноособовим учасником не приймалось, і відповідно письмовим рішенням такого учасника не оформлялося; позивач не здійснював жодних фактичних дій, які б свідчили про прийняття до виконання договору та вказаний договір підлягає визнанню недійсним, а орендар в установленому законом порядку має право витребувати орендовані земельні ділянки з незаконного володіння та користування відповідача. Водночас, позивач подав заяву про забезпечення позову, в якій просив накласти заборону на вчинення відповідачем та іншими особами, зокрема державними реєстраторами та органами державної реєстрації прав, юридично значимих дій - державної реєстрації прав, щодо оренди, суборенди, відчуження та обтяжень земельних ділянок, які розташовані на території Замисливицької, Кишинської, Покровської та Стовпинської сільських рад Коростенського району Житомирської області та які перелічено у цій заяві. В обґрунтування заяви про забезпечення позову заявник зазначив, що йому стало відомо про наявність в Державному реєстрі речових прав копії договору щодо купівлі-продажу права користування (оренди) земельних ділянок сільськогосподарського призначення за яким позивач продав, а відповідач купив право користування (оренди) 860 земельних ділянок сільськогосподарського призначення загальною площею 896,1954 га, які розташовані на території Замисливицької, Кишинської, Покровської та Стовпинської сільських рад Коростенського району Житомирської області. Заявник вказував, що здійснення державної реєстрації вказаних земельних ділянок за відповідачем надало останньому можливість реально здійснювати дії, які можуть значно ускладнити чи навіть унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист порушених прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Зокрема, відповідач додатковими угодами з фізичними особами власниками - орендодавцями земельних ділянок припинив право оренди 337 земельних ділянок і уклав з ними нові договори оренди, орендарем в яких вже зазначено ТОВ "Акріс-Груп". Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 18.03.2026 заяву про забезпечення позову задоволено; заборонено відповідачу та іншим особам, зокрема державним реєстраторам та органам державної реєстрації прав, вчиняти юридично значимі дії - державну реєстрацію прав щодо оренди, суборенди, відчуження та обтяжень наступних земельних ділянок, які розташовані на території Замисливицької, Кишинської, Покровської та Стовпинської сільських рад Коростенського району Житомирської області, із зазначенням 860 кадастрових номерів та площ таких земельних ділянок. Мотивуючи дану ухвалу, місцевий господарський суд виходив, зокрема з того, що особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати необхідність вжиття відповідного заходу забезпечення позову; констатував, що достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтвердження доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову та що потенційна можливість ухилення відповідачів від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення заяви про забезпечення позову. Разом з тим, суд першої інстанції в ухвалі відзначив, що в заяві про забезпечення позову заявник вказав, що відповідач додатковими угодами з фізичними особами власниками - орендодавцями земельних ділянок припинив право оренди 337 земельних ділянок і уклав з ними нові договори оренди, орендарем за якими вже виступає відповідач. Зазначив, що оскільки предметом спору у даній справі є вимоги, зокрема, про витребування спірних земельних ділянок сільськогосподарського призначення на користь орендаря (позивача), останній просить забезпечити позов шляхом заборони вчиняти дії, спрямовані на державну реєстрацію прав, щодо оренди, суборенди, відчуження та обтяжень земельних ділянок. Суд першої інстанції вказав, що з наявної в матеріалах справи інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що після укладення оспорюваного позивачем договору, відповідачем вчиняються дії щодо укладення з фізичними особами власниками нових договорів оренди, орендарем за якими є відповідач. Відтак, місцевий господарський суд виснував, що вказані обставини свідчать про реальну можливість та намір особи, яка на цей час є користувачем спірних земельних ділянок, у будь-який час розпорядитись спірними земельними ділянками, у тому числі здійснювати державну реєстрацію прав (оренда/суборенда), відчуження та обтяження. Суд першої інстанції наголосив, що забезпечення позову в обраний позивачем спосіб пов`язано з забезпеченням можливості поновлення порушених прав позивача у разі задоволення позову, а обрані заходи є адекватними змісту права, про яке заявлено захист і не виходять за його межі, а також базується на обґрунтованих припущеннях, які підтверджені доданими до матеріалів справи доказами (відомостями з Реєстру речових прав на нерухоме майно). Не погоджуючись з винесеною ухвалою, ТОВ "Акріс-Груп" звернулося до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило оскаржувану ухвалу скасувати та прийняти постанову, якою відмовити в задоволенні заяви про забезпечення позову. В обґрунтування апеляційної скарги відповідач звернув увагу апеляційного господарського суду на те, що вжиті заходи забезпечення позову полягають у забороні вчинення юридично значущих дій, зокрема державної реєстрації прав щодо оренди, суборенди, відчуження та обтяження 860 (восьмисот шістдесяти) земельних ділянок, а також поширюються на інших осіб орендодавців-власників земельних ділянок, які не є учасниками даного спору, адже жодних позовних вимог у межах даної справи до них не пред`явлено. З позиції скаржника, наклавши заборону вчиняти дії щодо державної реєстрації прав оренди, суборенди, відчуження та обтяження спірного майна, суд першої інстанції безпідставно обмежив реалізацію третіми особами права розпорядження спірним майном, яке є похідним від права власності та не має жодного відношення до предмета заявленого у цій справі віндикаційного позову. Апелянт при цьому наголосив, що наклавши таку заборону, суд першої інстанції констатував неправомірність володіння спірним майном відповідачем, що може мати місце тільки за наслідками вирішення спору по суті; також зазначив, що вжитий судом першої інстанції захід забезпечення позову очевидно є неспівмірними з предметом заявлених у справі позовних вимог, є невиправданим надмірним обмеженням прав третіх осіб на спірне майно, які не є предметом спору між позивачем та відповідачем, а також фактично позбавляє власників земельних ділянок можливості вільно розпоряджатися належним їм майном, у тому числі реалізовувати право на його відчуження, передачу в оренду чи інше. Також відповідач в апеляційній скарзі зауважив, що суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що право оренди земельних ділянок з кадастровими номерами: 1824486400:09:000:0035; 1824486400:09:000:0038; 1824486400:05:000:0059; 1824486400:05:000:0055; 1824486400:09:000:0033; 1824486400:05:000:0054 припинилося 15.032026, тобто ще до подання заяви про забезпечення позову та прийняття оскаржуваного рішення. Окрім того зауважив, що стосовно земельних ділянок з кадастровими номерами: 1824486400:05:000:0060; 1824486400:09:000:0036, то строк дії договорів оренди закінчився 20.03.2026, а щодо ділянки з кадастровим номером: 1824486400:05:000:0062 - 22.03.2026. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.05.2026 апеляційну скаргу ТОВ "Акріс-Груп" задоволено частково; змінено пункти 1, 2 резолютивної частини ухвали Господарського суду Житомирської області від 18.03.2026: заяву ТОВ "Лугинська зернова компанія" від 11.03.2026 про забезпечення позову задоволено частково; заборонено ТОВ "Акріс-Груп" та іншими особами, зокрема державними реєстраторами та органами державної реєстрації прав, вчиняти юридично значимі дії - державну реєстрацію прав щодо оренди, суборенди щодо наступних земельних ділянок, які розташовані на території Замисливицької, Кишинської, Покровської та Стовпинської сільських рад Коростенського району Житомирської області із зазначенням 854 кадастрових номерів та площ таких земельних ділянок згідно з переліком. Постанова мотивована тим, що позивачем надано достатньо доказів на підтвердження вчинення відповідачем дій, що можуть призвести до утруднення в майбутньому виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог (розірвання договорів оренди, укладених між позивачем та орендодавцями і укладення їх із заміною сторони, а саме позивача на відповідача як нового орендодавця спірних земельних ділянок); разом з тим, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про виключення 6 земельних ділянок із загального переліку земельних ділянок на які накладається заборона щодо реалізації речового права оренди, суборенди, з огляду на відсутність такого права у позивача шляхом його припинення у зв`язку з закінчення по цим земельним ділянкам договорів оренди. Не погоджуючись із судовими рішеннями, 12.06.2026 (через систему ?Електронний суд?) ТОВ "Акріс-Груп" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.05.2026 (повний текст складений 26.05.2026) та ухвалу Господарського суду Житомирської області від 18.03.2026 скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовити. Розглянувши матеріали касаційної скарги, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження у справі, виходячи з такого. Статтею 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Враховуючи, що повноваження суду касаційної інстанції обмежено перевіркою правильності застосування норм матеріального права чи порушенням норм процесуального права, зважаючи на особливий статус Верховного Суду, вирішення питання про можливість відкриття касаційного провадження відноситься до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг цим судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". Верховний Суд зазначає, що за загальним підходом інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту, матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом. Процесуальні підстави для застосування заходів забезпечення позову визначає стаття 136 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), згідно з приписами якої господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Відповідно до частини 1 статті 137 ГПК України позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб. Отже, суд має право вжити заходи забезпечення позову, передбачені, зокрема, у частині 1 статті 137 ГПК України. Колегія суддів зазначає, що правові висновки щодо застосування статей 136, 137 ГПК України у контексті мети, підстав та сутності забезпечення позову є послідовними і сталими, викладені, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2024 у справі №754/5683/22, у постановах Верховного Суду від 08.07.2024 у справі №910/1686/24, від 26.08.2024 у справі №922/1454/24, від 11.02.2026 у справі №344/13201/23 тощо. У постанові від 24.04.2024 у справі №754/5683/22 Велика Палата Верховного Суду констатувала, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії. Верховний Суд виходить з того, що не існує універсального алгоритму застосування заходів забезпечення позову, оскільки їх вжиття (або відмова у такому) знаходиться у прямій залежності від фактичних обставин кожного конкретного спору. Забезпечення позову - це вжиття заходів щодо охорони інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача (пункт 8.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20). Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити тощо. Метою вжиття заходів забезпечення позову є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 21.03.2024 у справі № 910/15328/23, від 01.05.2023 у справі № 914/257/23, від 06.03.2023 у справі № 916/2239/22. При вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 24.05.2023 у справі № 906/1162/22, від 29.06.2023 у справі № 925/1316/22, від 18.05.2023 у справі № 910/14989/22, від 24.06.2022 у справі № 904/8506/21. За загальним правилом достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Водночас слід зазначити, що законом не визначається перелік відповідних доказів, які повинна надати особа до суду під час звернення із заявою про забезпечення позову, а тому суди в кожному конкретному випадку повинні оцінювати їх на предмет достатності, належності, допустимості та достовірності. Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересів), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачу вчиняти певні дії. Крім того, заходи забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає оцінку співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності прав чи законних інтересів, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він просить накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову повинні узгоджуватись з предметом та підставами позову, можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову та не повинні порушувати права інших осіб. У даному випадку суди попередніх інстанцій, задовольняючи заяву позивача про забезпечення позову, встановили та виходили з того, що відповідач додатковими угодами з фізичними особами власниками - орендодавцями земельних ділянок припинив право оренди 337 земельних ділянок і уклав з ними нові договори оренди, орендарем в яких вже зазначено відповідача; такі активні дії відповідача щодо заміни сторони орендодавця із позивача на відповідача опосередковано вказують на вчинення дій, які в разі теоретичного задоволення позову можуть утруднити виконання рішення суду, оскільки витребування здійснюється у останнього набувача, незалежно від кількості вчинених правочинів, а зміна сторони правочину зумовить залучення інших відповідачів або може призвести до необхідності подання нового позову до наступного власника та виникненню нового спору. У той же час, питання забезпечення позову шляхом заборони вчиняти юридично значимих дій - державної реєстрації стосовно спірного речового права - оренди направлене на охорону прав та інтересів позивача щодо такої оренди від можливих недобросовісних дій відповідача і не є обмеженням права власності їх власників в повній мірі та носить тимчасовий характер (якщо таке забезпечення не містить вказівок на заборону відчуження третім особам та що здійснено судом апеляційної інстанції шляхом зміни оспорюваного судового рішення); отже, заявлений захід забезпечення позову (окрім заборони відчуження та обтяження) відповідає процесуальним нормам, що регулюють дані правовідносини, зокрема, вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності, збалансованості інтересів сторін. Тобто, забезпечення позову є співмірним із заявленими позовними вимогами, відповідні вимоги пов`язані з предметом спору і спрямовані на забезпечення виконання судового рішення в разі задоволення позову. Так, суд апеляційної інстанції, переглядаючи ухвалу суду першої інстанції зазначив, що враховуючи наявність зв`язку між зазначеним заходом забезпечення позову і предметом спору, вжиття наведених заходів забезпечення позову сприятиме запобіганню порушення прав позивача до моменту вирішення спору в суді та в разі задоволення позову забезпечить можливість виконання такого рішення суду, тоді як, невжиття зазначених заходів до забезпечення позову утруднить чи зробить неможливим виконання рішення господарського суду в разі прийняття його на користь позивача (заявника). При цьому найбільш ефективним і належним заходом забезпечення позову у даній справі є заборона вчинення реєстраційних дій щодо спірного речового права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (права оренди) саме щодо заборони вчинити такі дії щодо оренди і суборенди спірних земельних ділянок, що по суті включає у себе і поняття відчуження права оренди (суборенди), проте жодним чином не включає в себе поняття відчуження третіми особами (якими є власники спірних земельних ділянок) свого права власності та обтяження щодо таких дій, з огляду на що суд апеляційної інстанції доходячи висновків щодо необхідності здійснення забезпечення вважає правильним здійснення забезпечення в редакції, що наведена у резолютивній частині постанови; обраний спосіб забезпечення позову щодо заборони відповідачу та іншим особам, зокрема державним реєстраторам та органам реєстрації державної реєстрації прав, вчиняти юридично значимі дії державну реєстрацію прав щодо оренди, суборенди щодо витребуваних земельних ділянок є розумним, обґрунтованим та адекватним, має логічний зв`язок з предметом позову та має наслідком лише збереження існуючого становища до набрання рішенням по даній справі законної сили та протягом дев`яносто днів після цього; при цьому, вказаний захід забезпечення позову є співмірними із предметом позовних вимог, оскільки запропонований позивачем вид забезпечення позову (з урахуванням часткового задоволення заяви) є тимчасовим заходом, спрямованими на підтримання status quo, поки суд не визначиться щодо виправданості цих заходів; за позицією суду апеляційної інстанції, вжиття заходів забезпечення позову, висвітлених в резолютивній частині постанови, у даному випадку спрямоване на те, щоб протягом судового розгляду спору по суті суд залишався в змозі розглянути позов заявника за звичайною процедурою та забезпечив протягом розгляду справи продовження існування стану, який є предметом спору. На переконання суду, запропоновані заходи не призведуть до порушення майнових прав відповідача та не впливають на його діяльність; у той же час, колегією суду враховується, що заборона реєстраційних дій має стосуватися виключно спірного права (наприклад, права оренди конкретних земельних ділянок), а не будь-яких інших прав, яких у позивача не має. Під час вирішення питання щодо забезпечення позову обґрунтованість позову не досліджується, адже питання про обґрунтованість заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті і не вирішується ним під час розгляду заяви про забезпечення позову (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 17.12.2018 у справі №914/970/18, від 22.07.2019 у справі №914/120/19. від 10.11.2020 у справі № 910/1200/20). З огляду на зазначене, Суд доходить висновку, що вжиті господарським судом, з яким частково погодився суд апеляційної інстанції, заходи забезпечення позову відповідають процесуальним нормам, що регулюють спірні правовідносини, зокрема, вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності, збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу, доведеності обставин щодо ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів, що стало обґрунтованою підставою для задоволення заяви про забезпечення позову. З огляду на викладене, доводи викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків господарських судів та не викликають сумнівів щодо правомірності застосування норм права під час прийняття оскаржуваних судових рішень. За змістом частини 2 статті 293 ГПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосовування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення. З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "Акріс-Груп", оскільки правильне застосовування норм права господарськими судами під час прийняття оскаржуваних судових рішень є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення. Керуючись статтями 234, 235, 287 - 292, 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

1. Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі №906/291/26 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Акріс-Груп" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.05.2026 та ухвалу Господарського суду Житомирської області від 18.03.2026. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню Головуючий Г. М. Мачульський Судді Л. І. Рогач Є. В. Краснов