Постанова 4872 № 916/3623/25

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД _____________________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 червня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/3623/25 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Таран С.В., Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В., при секретарі судового засідання: Фещук В.М., за участю представників: від прокуратури Шунькіна Н.О., від Одеської міської ради Павлюк В.С., від Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" участі не брали, від Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" Панчошак О.Д., розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" на рішення Господарського суду Одеської області від 29.01.2026, прийняте суддею Нікітенком С.В., м. Одеса, повний текст складено 10.02.2026, у справі №916/3623/25 за позовом: керівника Київської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до відповідачів: -Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд"; -Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" про стягнення 9 135 170,90 грн ВСТАНОВИВ: У вересні 2025 р. керівник Київської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" та Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство", в якому просив стягнути солідарно з відповідачів до місцевого бюджету кошти у загальній сумі 9135170,90 грн, з яких: 6145849,24 грн безпідставно збережені кошти пайової участі, 2396794,44 грн інфляційні втрати та 592527,22 грн 3% річних. Позовні вимоги обґрунтовані протиправним невиконанням відповідачами обов`язку зі сплати на користь Одеської міської ради коштів пайової участі у зв`язку з будівництвом об`єкта "Нове будівництво пансіонату за адресою: м. Одеса, Київський район, вул. Авдєєва-Чорноморського, 7, зі знесенням існуючих на ділянці будівель і споруд". За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 09.09.2025 відкрито провадження у справі №916/3623/25. Рішенням Господарського суду Одеської області від 29.01.2026 у справі №916/3623/25 (суддя Нікітенко С.В.) задоволено позов; стягнуто солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" та Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" на користь Одеської міської ради кошти у сумі 9135170,90 грн, з яких: 6145849,24 грн безпідставно збережені кошти пайової участі, 2396794,44 грн інфляційні втрати, 592527,22 грн 3% річних; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" на користь Одеської обласної прокуратури судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у розмірі 54811,03 грн та судові витрати по сплаті судового збору за подання заяви про забезпечення позову у розмірі 605,60 грн; стягнуто з Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" на користь Одеської обласної прокуратури судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у розмірі 54811,03 грн та судові витрати по сплаті судового збору за подання заяви про забезпечення позову у розмірі 605,60 грн. Судове рішення мотивоване доведеністю факту несплати відповідачами всупереч вимог законодавства коштів пайової участі, що зумовило правомірність заявлення позовних вимог про солідарне стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" та Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" безпідставно збережених грошових коштів пайової участі та компенсаційних нарахувань (інфляційних втрат та 3% річних). Не погодившись з прийнятим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" звернулося з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 29.01.2026 у справі №916/3623/25 та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Зокрема, скаржник наголошує на тому, що він звертався до Управління капітального будівництва Одеської міської ради з метою отримання розрахунку пайового внеску щодо спірного об`єкта будівництва, але отримав відповідь про відсутність правових підстав для нарахування та сплати такого внеску, що безпідставно залишилось поза увагою місцевого господарського суду, який до того ж необґрунтовано не залучив вказане управління до участі у цій справі в якості третьої особи. Крім того, апелянт стверджує про відсутність законодавчих та договірних підстав для солідарного обов`язку відповідачів щодо сплати коштів пайового внеску, а також про звільнення Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" від обов`язку зі сплати зазначених коштів у зв`язку зі спорудженням об`єкта рекреації будівлі пансіонату. У відзиві на апеляційну скаргу №3554ВИХ-26 від 20.04.2026 (вх.№882/26/Д2 від 21.04.2026) керівник Київської окружної прокуратури міста Одеси просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд", а рішення Господарського суду Одеської області від 29.01.2026 у справі №916/3623/25 залишити без змін, посилаючись на те, що сам апелянт під час розгляду цієї справи у суді першої інстанції відмовився від власного клопотання про залучення Управління капітального будівництва Одеської міської ради в якості третьої особи, при цьому зазначене управління не повідомляло скаржника про відсутність правових підстав для нарахування і сплати пайового внеску. Поряд з цим, прокурор зауважує на тому, що у період будівництва об`єкта за адресою: м. Одеса, вул. Авдєєва-Чорноморського, 7 (на теперішній час вул. Одеської громади) та станом на дату введення об`єкта будівництва в експлуатацію функції замовників будівництва належали обом відповідачам, які без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберегли у себе кошти, що мали бути сплачені як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а відтак зобов`язання щодо сплати цих коштів несуть обидва відповідача солідарно. Водночас, за твердженням прокурора, апелянтом за допомогою належних та допустимих доказів не доведено існування обставин, які б зумовлювали звільнення замовників будівництва від сплати коштів пайової участі. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів Богатиря К.В., Поліщук Л.В. від 06.04.2026 у справі №916/3623/25 за вказаною апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження; встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу, а також будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 21.04.2026. В подальшому ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.04.2026 вирішено розглянути апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" на рішення Господарського суду Одеської області від 29.01.2026 у справі №916/3623/25 поза межами строку, встановленого частиною першою статті 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк, достатній для забезпечення можливості реалізації учасниками процесу відповідних процесуальних прав з урахуванням запровадженого в Україні воєнного стану, та призначено дану справу до розгляду на 17.06.2026 об 11:30. Протокольною ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.06.2026 у судовому засіданні у справі №916/3623/25 було оголошено перерву до 09:45 год 24.06.2026. У судовому засіданні 24.06.2026 прокурор та представник Одеської міської ради висловили заперечення проти задоволення апеляційної скарги; представник Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" просив апеляційну скаргу задовольнити; представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" участі не брав, хоча був належним чином сповіщений про дату, час та місце його проведення, що підтверджується матеріалами справи (т.3 а.с.118). Одеська міська рада та Обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалися, відзивів на апеляційну скаргу не надали, що в силу частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції. За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши пояснення прокурора, а також представників Одеської міської ради та Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство", обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків. 06.03.2020 Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради надано Товариству з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" дозвіл №ОД112200660940 на виконання будівельних робіт: "Нове будівництво пансіонату за адресою: м. Одеса, Київський район, вул. Авдєєва-Чорноморського, 7, зі знесенням існуючих на ділянці будівель і споруд". Згідно з Державним класифікатором будівель та споруд ДК 018-2000, який затверджений наказом Держстандарту України №507 від 17.08.2000 і який був чинним на момент надання вищенаведеного дозволу, об`єкт будівництва відноситься до пансіонатів код 1211.4. В подальшому Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради на підставі акту готовності об`єкту до експлуатації б/н від 21.04.2022 було видано Товариству з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" та Обслуговуючому кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" сертифікат №ОД122220422486, яким засвідчено відповідність закінченого будівництвом об`єкта: "Нове будівництво пансіонату за адресою: м. Одеса, Київський район, вул. Авдєєва-Чорноморського, 7, зі знесенням існуючих на ділянці будівель і споруд" проектній документації та підтверджено його готовність до експлуатації. Відповідно до вказаного сертифікату об`єкт будівництва має такі основні показники: дата початку будівництва 02.03.2020; дата завершення будівництва 18.03.2022; строк введення об`єкта в експлуатацію 30.05.2022; загальна площа будівлі та приміщень 12326,3 кв.м; загальна кошторисна вартість будівництва 153646231 грн. У розділі "Пайова участь" сертифікату №ОД122220422486 вказано про звільнення відповідачів, як замовників будівництва, від сплати пайової участі на підставі пункту 13 розділу І Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" №132-IX від 20.09.2019. Будівельні роботи: "Нове будівництво пансіонату за адресою: м. Одеса, Київський район, вул. Авдєєва-Чорноморського, 7, зі знесенням існуючих на ділянці будівель і споруд" виконані на земельній ділянці площею 0,56 га з кадастровим номером 5110136900:24:004:0152 (категорія земель землі рекреаційного призначення) та з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, що підтверджується відомостями дозвільних документів та інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №439863126 від 18.08.2025. У матеріалах справи також містяться копії: -укладеної між відповідачами додаткової угоди №29/01/2020 від 29.01.2020 до договору про пайову участь у будівництві об`єктів нерухомого майна №2401-АЧ-ПУ від 24.01.2020, згідно з якою на Товариство з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд", як на орендаря земельної ділянки з кадастровим номером 5110136900:24:004:0152 площею 0,56 га, на якій будується об`єкт, покладається обов`язок зі сплати пайової участі, передбаченої статтею 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності"; -тому 3 проекту "Нове будівництво пансіонату за адресою: м. Одеса, Київський район, вул. Авдєєва-Чорноморського, 7, зі знесенням існуючих на ділянці будівель і споруд" разом з експлікацією приміщень. В адресованому Одеській міській раді листі №6783ВИХ-24 від 25.09.2024 виконувач обов`язків керівника Київської окружної прокуратури міста Одеси, посилаючись на наявність правових підстав для стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" та Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" коштів пайової участі у зв`язку з будівництвом об`єкта "Нове будівництво пансіонату за адресою: м. Одеса, Київський район, вул. Авдєєва-Чорноморського, 7, зі знесенням існуючих на ділянці будівель і споруд" разом з компенсаційними нарахуваннями (3% річних та інфляційними втратами), просив надати інформацію щодо вжитих органом місцевого самоврядування заходів реагування з цього питання та розрахунок розміру пайової участі. За результатами опрацювання вищенаведеного запиту Управління капітального будівництва Одеської міської ради надало відповідь №02-03/612 від 09.10.2024, в якій повідомило про те, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" та Обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" в порушення вимог Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" №132-IX від 20.09.2019 не зверталися до органу місцевого самоврядування для визначення розміру пайової участі та, відповідно, не сплатили відповідні кошти. Поряд з цим, відповідно до проведеного розрахунку розмір пайової участі у зв`язку з будівництвом об`єкта "Нове будівництво пансіонату за адресою: м. Одеса, Київський район, вул. Авдєєва-Чорноморського, 7, зі знесенням існуючих на ділянці будівель і споруд" становить 6145849,24 грн (153646231 грн х 4%, де: 153646231 грн кошторисна вартість будівництва, а 4% розмір залучення коштів для об`єктів нежитлового призначення згідно з вищенаведеним законом). Крім того, Управління капітального будівництва Одеської міської ради зазначило про те, що останнє зверталося до Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" та Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" з вимогою №02-05/450-09 від 17.06.2024 щодо сплати коштів пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Одеси у розмірі 6145849,24 грн, проте замовники будівництва надали відповіді про відмову від сплати вказаних коштів, а відтак з метою недопущення недоотримання місцевим бюджетом грошових коштів на адресу Юридичного департаменту Одеської міської ради супровідним листом №02-05/655-юр від 29.07.2024 були надані всі наявні в управління матеріали для проведення позовної роботи. Листом №2175ВИХ-25 від 31.03.2025 заступник керівника Київської окружної прокуратури міста Одеси, стверджуючи про безпідставність ухилення Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" та Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" від сплати коштів пайової участі у зв`язку з будівництвом об`єкта "Нове будівництво пансіонату за адресою: м. Одеса, Київський район, вул. Авдєєва-Чорноморського, 7, зі знесенням існуючих на ділянці будівель і споруд", просив Юридичний департамент Одеської міської ради надати інформацію щодо вжитих заходів, у тому числі у судовому порядку, щодо стягнення таких коштів. У наданій прокурору відповіді Юридичного департаменту Одеської міської ради №72-пр/вих від 05.05.2025 зазначено про те, що Одеська міська рада не зверталася з позовами щодо стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" та Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" коштів пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Одеси. В подальшому перший заступник керівника Київської окружної прокуратури міста Одеси листом №5685ВИХ-25 від 28.08.2025 в порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" повідомив позивача про підготовку та намір прокурора звернутися до господарського суду з відповідним позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" та Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" заборгованості зі сплати коштів пайової участі з урахуванням компенсаційних нарахувань у загальній сумі 9135170,90 грн. Предметом спору у даній справі є вимога прокурора про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості у загальній сумі 9135170,90 грн, з яких: 6145849,24 грн безпідставно збережені кошти пайової участі, 2396794,44 грн інфляційні втрати та 592527,22 грн 3% річних. Задовольняючи позов, місцевий господарський суд виходив з протиправності ухилення відповідачів від виконання обов`язку зі сплати коштів пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Одеси у заявленому до стягнення розмірі, що зумовило правомірність заявлення позовних вимог про солідарне стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" та Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" безпідставно збережених грошових коштів пайової участі та компенсаційних нарахувань (інфляційних втрат та 3% річних). Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду не погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про задоволення позову з огляду на наступне. У статті 1311 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави. У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру"). Частинами першою, третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Відповідно до частини третьої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. За умовами частини першої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Колегією суддів враховується, що у рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи №1604(2003) від 27.05.2003 "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи. Згідно з пунктом 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятої 19.09.2012 на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. На сьогодні однозначною є практика Європейського суду з прав людини, який відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав. Європейський суд з прав людини у низці справ роз`яснював, що одна лише участь ("активна" чи "пасивна") прокурора або іншої особи рівнозначної посади може розглядатися як порушення пункту першого статті 6 Конвенції (рішення у справі "Мартіні проти Франції"). Оскільки прокурор, висловлюючи думку з процесуального питання, займає одну зі сторін спору, його участь може створювати для сторони відчуття нерівності (рішення у справі "Кресс проти Франції"). Принцип рівності сторін є одним із елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду в розумінні пункту першого статті 6 Конвенції. Останній потребує "справедливої рівноваги сторін": кожна сторона повинна мати розумну можливість надати свою позицію в умовах, які не створюють для неї суттєвих незручностей порівняно з іншою стороною (рішення у справі "Івон проти Франції", рішення у справі "Нідерест-Хубер проти Швейцарії"). Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15.01.2009 у справі "Менчинська проти Росії"). Між тим Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін. Отже, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено. Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України). Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Аналогічна правова позиція об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладена у постанові від 15.05.2019 у справі №911/1497/18. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частина четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України). Визначальним для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави". У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) №3-рп/99 від 08.04.1999 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо. З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Особливість суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже неможливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов`язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб`єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура. Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Частиною третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини, за умовами якого представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених Цивільним процесуальним кодексом України. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції. Отже, системне тлумачення положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно. "Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. "Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. "Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача. Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (пункти 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999). Особливість сучасного конституційного статусу прокурора в суді, деталізованого в процесуальних кодексах та Законі України "Про прокуратуру", полягає у тому, що представництво прокурором інтересів держави у суді носить допоміжний характер, оскільки основну роль у цьому процесі мають відігравати профільні суб`єкти владних повноважень, які повинні самостійно звертатимуться до суду. Такий підхід до визначення ролі прокурора у сфері представництва інтересів держави у суді було закладено у Перехідних положеннях Конституції України 1996 року та в подальшому втілено в життя з урахуванням досвіду функціонування прокуратури в європейських державах, стандартів Ради Європи, а також висновків та рекомендацій, які надавалися Венеціанською Комісією щодо законопроектів про реформування прокуратури України. Таким чином, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень (органи державної влади, органи місцевого самоврядування або інші суб`єкти владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах), а не прокурор, між тим для того щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. У кожному випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Враховуючи вищевикладене, Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що чинне законодавство України, зокрема, Закон України "Про прокуратуру", фактично наділяє прокурора правом в окремих випадках здійснювати захист інтересів держави, звертаючись до суду з відповідними позовами в інтересах останньої виключно в особі компетентних суб`єктів владних повноважень. Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 Господарського процесуального кодексу України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави. При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва. Вказана правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 06.08.2019 у справі №910/6144/18 та від 06.08.2019 у справі №912/2529/18. Водночас суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен встановлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи, оскільки питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності. Отже, прокурор, подаючи позов, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено в постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18. За наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц). З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. У такому випадку суд зобов`язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся. Саме таку правову позицію Верховного Суду викладено в постанові від 25.02.2021 у справі №910/261/20. В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (стаття 7 Конституції України). Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування в Україні це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. В силу статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Згідно зі статтею 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Статтею 181 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування. В силу пункту 41 частини першої статті 71 Бюджетного кодексу України кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту спрямовуються до бюджету розвитку місцевого бюджету. За умовами статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема, на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності. Органам місцевого самоврядування надано широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території. Так, частинами першою та другою статті 143 Конституції України передбачено, зокрема, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Таким чином, завданням органу місцевого самоврядування є забезпечення раціонального використання майна та інших ресурсів, що перебувають у комунальній власності. Для реалізації наданих повноважень місцеві ради мають право звертатися до суду та здійснювати інші функції і повноваження у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. У постанові від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що у судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також й у захисті прав та свобод місцевого самоврядування, яке не має загальнодержавного характеру, але спрямоване на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи (постанови Верховного Суду від 08.02.2019 у справі №915/20/18 та від 13.02.2019 у справі №914/225/18). В обґрунтування підстав представництва інтересів держави в особі Одеської міської ради у суді прокурор зазначив, що внаслідок несплата коштів пайової участі завдає шкоду місцевому бюджету і унеможливлює виконання органом місцевого самоврядування функцій з розвитку інфраструктури відповідної територіальної громади. Отже, уповноваженим державою органом у спірних правовідносинах є Одеська міська рада, яка є органом, що представляє інтереси жителів територіальної громади міста Одеси та діє в її інтересах у галузі бюджету, фінансів, цін та у галузі будівництва, а також яка відповідно до статті 181 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" має повноваження звертатись до суду з метою реалізації повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування. Колегія суддів зазначає, що використання коштів місцевого бюджету становить суспільний інтерес та стосується прав та інтересів великого кола осіб жителів територіальної громади міста Одеси, адже стверджувані прокурором у позові порушення вимог Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" завдають шкоди державним інтересам у вигляді недоотримання коштів до місцевого бюджету, який на основі принципу єдності поєднаний з державним бюджетом України та бере участь у міжбюджетних відносинах. В свою чергу, недоотримання коштів до місцевого бюджету унеможливлює раціональне та ефективне використання коштів місцевого бюджету і здатне спричинити істотної шкоди інтересам держави. Суд апеляційної інстанції наголошує на тому, що Одеська міська рада, як орган місцевого самоврядування, виступає особою, уповноваженою на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів територіальної громади, інтереси якої є складовою інтересів держави, щодо недопущення безпідставного ухилення від сплати до місцевого бюджету коштів пайової участі замовників будівництва у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Одеси, а тому є належним позивачем у цій справі. Водночас підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача, яка виразилася у тому, що Одеська міська рада у розумний строк не подала до суду позову, що свідчить про неналежний захист інтересів держави органом, до компетенції якого віднесено повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах. Як зазначалося вище, в адресованих Одеській міській раді листах №6783ВИХ-24 від 25.09.2024 та №2175ВИХ-25 від 31.03.2025 прокурор, посилаючись на наявність правових підстав для стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" та Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" коштів пайової участі у зв`язку з будівництвом об`єкта "Нове будівництво пансіонату за адресою: м. Одеса, Київський район, вул. Авдєєва-Чорноморського, 7, зі знесенням існуючих на ділянці будівель і споруд" разом з компенсаційними нарахуваннями (3% річних та інфляційними втратами), просив надати інформацію щодо вжитих органом місцевого самоврядування заходів реагування з цього питання. За результатами опрацювання вищенаведених запитів Одеська міська рада в особі своїх виконавчих органів надала відповіді №02-03/612 від 09.10.2024 та №72-пр/вих від 05.05.2025, в яких повідомила, зокрема, про те, що вказаний орган місцевого самоврядування не звертався з позовами щодо стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" та Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" коштів пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Одеси. За таких обставин, Південно-західний апеляційний господарський суд зауважує на тому, що Одеська міська рада, яку прокурор повідомив про незаконність ухилення відповідачів від виконання свого обов`язку зі сплати коштів пайової участі у розвитку інфраструктури м. Одеси, не зважаючи на наявність відповідних повноважень, не вчинила жодних дій для захисту інтересів територіальної громади м. Одеси, інтереси якої є складовою інтересів держави, про що свідчить відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів на підтвердження вжиття позивачем заходів реагування на стверджуване прокурором порушення вказаних інтересів, натомість позивач, навпаки, у відповідь на звернення прокурора повідомив про невжиття ним жодних заходів реагування (зокрема, шляхом звернення до суду з відповідним позовом). З огляду на викладене, беручи до уваги невжиття компетентним органом позивачем протягом розумного строку після того, як йому достеменно стало відомо про можливе порушення інтересів територіальної громади, жодних заходів для захисту цих інтересів, зокрема, незвернення останнього самостійно до господарського суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та забезпечив би захист інтересів держави (територіальної громади м. Одеси), колегія суддів дійшла висновку про наявність у прокурора обґрунтованих підстав для захисту інтересів держави та, як наслідок, звернення до суду з таким позовом, що за встановлених у справі обставин відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Крім того, наявні у матеріалах справи докази підтверджують дотримання прокурором передбаченого Законом України "Про прокуратуру" порядку звернення до суду з позовом в інтересах держави, зокрема, вимог частини четвертої статті 23 вказаного Закону. Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки недоведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України). Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права. Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права. Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог. Правові та організаційні основи містобудівної діяльності регламентовані Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності", що спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів. Відповідно до статті 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву. Згідно з частиною першою статті 2 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об`єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури. До 01.01.2020 відносини щодо участі замовника будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту врегульовувалися приписами статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". За умовами частини другої статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини третьої статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури. Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію (частини п`ята, дев`ята статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", чинної на момент виникнення спірних правовідносин). Зі змісту статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" випливає, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов`язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов`язковим на підставі закону. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі №911/594/18, від 22.08.2018 у справі №339/388/16-ц, від 22.09.2021 у справі №904/2258/20. З матеріалів справи вбачається і учасниками справи не заперечується, що договір про сплату коштів пайової участі між сторонами не укладався. Однак, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, при цьому таке зобов`язання повинно бути виконане до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру. Саме така правова

позиція Верховного Суду викладена в постанові від 23.05.2024 у №915/149/23, в межах якої також розглядався позов прокурора в інтересах держави в особі міської ради про стягнення грошових коштів пайової участі за відсутності укладеного між сторонами договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. При цьому 01.01.2020 набули чинності норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", якими статтю 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" виключено. У пункті 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" передбачено, що договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання. Отже, за змістом Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" і прикінцевих та перехідних положень до нього з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020. Згідно зі статтею 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими. Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов`язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права. Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності. Стаття 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію. Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання. Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію відповідно до частини другої статті 331 Цивільного кодексу України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються. Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" після втрати нею чинності. Крім того, пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 01.01.2020. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №643/21744/19). У вищенаведеній постанові Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання відступу від правових позицій касаційних судів та визначаючи належний спосіб захисту порушеного права, наголосила на тому, що: -з 01.01.2020 скасовано дію статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яка передбачала обов`язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов`язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Відтак якщо на час здачі новозбудованого об`єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов`язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме: зобов`язати укласти договір або визнати договір укладеним; -у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.07.2020 у справі №909/1143/19, від 30.09.2020 у справі №904/4442/19, від 04.02.2021 у справі №904/2468/19 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.05.2021 у справі №201/14195/18 суди розглянули спори про визнання укладеним договору про пайову участь замовника будівництва у створенні та розвитку інфраструктури населеного пункту при чинності на час виникнення спірних правовідносин та на момент звернення позивача до суду норми статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яка зобов`язувала замовника будівництва укласти вказаний договір, однак за відсутності вказаної норми на час розгляду справи. Водночас у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.01.2021 у справі №922/267/20 та від 23.03.2021 у справі №904/454/18 суди розглянули вказані вище спори при втраті чинності норми статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" ще на час звернення позивача до суду, однак вона також була чинною на час виникнення спірних правовідносин; -відмовляючи у задоволенні позовних вимог, касаційні суди дійшли висновку про те, що необхідною умовою для укладення договору за рішенням суду є наявність на час виникнення правовідносин відповідних положень закону про обов`язковість укладення договору. Однак, оскільки станом на час розгляду справи відсутнє положення закону, яке б зобов`язувало відповідача укласти з позивачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, суд не наділений повноваженнями визнати укладеним такий договір, обов`язковість якого для відповідача законом не передбачена; -зазначені висновки касаційного суду узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у цій справі, а тому підстав для відступу від правових висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду немає; -у зв`язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України; -у разі порушення зобов`язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування. Приписами статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" було визначено обов`язок у передбачених цим Законом випадках щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до прийняття такого об`єкта в експлуатацію, а також обов`язок щодо укладення відповідного договору про пайову участь, положеннями якого мала бути визначеною належна до перерахування сума (розмір пайової участі). При цьому, частиною дев`ятою статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" було передбачено, що договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію. Між тим, відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" статтю 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" було виключено з 01.01.2020. Таким чином, починаючи з 01.01.2020, передбачений до цього статтею 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" обов`язок замовників забудови земельної ділянки у населеному пункті щодо необхідності укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту перестав існувати. Разом з тим, законодавцем під час внесення змін до Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні") було чітко встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (абзац другий пункт 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні") у таких розмірах та порядку: 1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом): -для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта; -для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування; 3) замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва; 4) пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію; 5) кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту; 6) інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об`єкта до експлуатації або в акті готовності об`єкта до експлуатації. Суд апеляційної інстанції зауважує, що передбачений Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для: (1) об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені; (2) об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році. У вказаних двох випадках, враховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об`єкта в експлуатацію. Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов`язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування з заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва виникає: -для об`єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020; -для об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва. Наведене свідчить про те, що норми абзацу першого та другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" не перебувають у взаємозв`язку та не є взаємодоповнюючими. Аналогічна правова позиція Верховного Суду викладена в постановах від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 20.02.2024 у справі №910/20216/21 та від 23.05.2024 у справі №915/149/23. Поряд з цим, у підпункті 2 пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" визначено, що пайова участь не сплачується, зокрема, у разі будівництва будівель навчальних закладів, закладів культури, фізичної культури і спорту, медичного і оздоровчого призначення. Тобто при вирішенні питання щодо наявності/відсутності підстав для сплати пайового внеску визначальне правове значення має саме функціональне призначення об`єкта та характер його фактичної експлуатації, а не формальна класифікація останнього через призму присвоєння об`єкту будівництва певного коду (постанова Верховного Суду від 26.11.2025 у справі №910/12059/24). Як зазначалося вище, до стягнення з відповідачів у цій справі заявлено кошти пайової участі у зв`язку з будівництвом об`єкта "Нове будівництво пансіонату за адресою: м. Одеса, Київський район, вул. Авдєєва-Чорноморського, 7, зі знесенням існуючих на ділянці будівель і споруд". Колегія суддів зауважує на тому, що назва об`єкта реконструкції має важливе значення для визначення намірів забудови та перевірки їх відповідності містобудівній документації на місцевому рівні (постанова Верховного Суду від 12.12.2023 у справі №640/19905/21). У цьому аспекті найменування об`єкта не має суто номінативного характеру, а виконує функцію юридично значущої кваліфікуючої ознаки, що дозволяє ідентифікувати очікуваний функціональний профіль об`єкта на стадії його планування та погодження. При цьому, правове регулювання не містить уніфікованого нормативного визначення категорії "пансіонат", що обумовлює необхідність його тлумачення через системний зв`язок із нормами земельного, містобудівного та галузевого законодавства, а також з урахуванням фактичного функціонального призначення об`єкта. У різних правових і регуляторних контекстах зазначений термін може охоплювати як рекреаційно-оздоровчі заклади тимчасового перебування, так і стаціонарні установи соціально-медичного спрямування, що виключає можливість його автоматичного ототожнення з будь-якою конкретною правовою категорією без дослідження функціонального призначення і використання будівлі. Саме тому для цілей застосування підпункту 2 пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" вирішальним є не стільки найменування окремого виду будівлі у класифікаторах чи будівельних нормах, а встановлення того, чи призначений відповідний об`єкт для здійснення діяльності у сфері оздоровлення населення та забезпечення рекреаційних потреб людини. Інше тлумачення фактично зводило б законодавчу пільгу до формально-технічних ознак класифікації об`єкта, що не відповідає ані змісту закону, ані меті її запровадження. Законодавець, звільняючи від пайової участі будівлі оздоровчого призначення, переслідував очевидну соціально значиму мету стимулювання створення об`єктів, діяльність яких спрямована на збереження здоров`я населення, відпочинок, рекреацію та відновлення фізичного стану людини. Отже, при вирішенні питання про застосування відповідної пільги суд повинен виходити не лише з найменування об`єкта, а з його соціальних функцій та призначення. У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов`язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони. Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України). Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами. Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19. Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 Господарського процесуального кодексу України, втрачає сенс. За твердженням апелянта, побудований відповідачами пансіонат за адресою: м. Одеса, Київський район, вул. Авдєєва-Чорноморського, 7 за своїм первісним проектуванням і фактичним використанням забезпечує відпочинок та оздоровлення населення. Зазначені доводи Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" підтверджуються тим, що згідно з наявними у матеріалах справи дозвільними документами будівництво вищенаведеного пансіонату здійснено на земельній ділянці площею 0,56 га з кадастровим номером 5110136900:24:004:0152, яка належить до категорії земель рекреаційного призначення та має цільове призначення 07.01 "для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення", що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №439863126 від 18.08.2025. Правовий режим земельної ділянки у даному випадку має не допоміжне, а системоутворююче значення для оцінки функціонального призначення об`єкта будівництва. Надання земельній ділянці статусу земель рекреаційного призначення є результатом здійснення уповноваженими органами публічної влади комплексної оцінки допустимих видів її використання. Тому відсутні підстави вважати, що об`єкт, проектування та будівництво якого здійснено відповідно до містобудівної документації на земельній ділянці рекреаційного призначення, апріорі має інше функціональне спрямування, якщо протилежне не доведено належними доказами. За змістом статей 50-52 Земельного кодексу України правовий режим земель рекреаційного призначення є спеціальним та спрямований на забезпечення організації відпочинку населення, туризму, спортивних заходів та інших видів рекреаційної діяльності. Законодавче закріплення такого спеціального режиму обумовлює допустимість розміщення на відповідних земельних ділянках лише тих об`єктів, які за своїм функціональним призначенням узгоджуються з рекреаційною функцією території. Відтак обставина розташування спірного пансіонату саме на земельній ділянці рекреаційного призначення не є ізольованим або формальним доказом, а виступає істотною юридичною обставиною, яка характеризує ціль створення об`єкта та допустимі напрями його використання. Будь-яких доказів того, що проектування, будівництво або подальша експлуатація спірного об`єкта фактично були спрямовані на здійснення діяльності, несумісної з рекреаційним чи оздоровчим призначенням відповідної території, матеріали справи не містять. Отже, функціональне призначення новозбудованого об`єкту пов`язане саме з рекреацією, а не з комерційною житловою забудовою чи офісною діяльністю. Матеріали справи не містять доказів того, що у складі спірного об`єкта передбачено розміщення самостійного житлового комплексу, апартаментів для постійного проживання, багатоквартирного будинку, офісного центру, торговельного комплексу або іншого об`єкта, функціонально не пов`язаного із відпочинком та оздоровленням населення. Так само відсутні докази зміни цільового призначення земельної ділянки, зміни містобудівних умов та обмежень або коригування проектної документації, які б свідчили про трансформацію об`єкта у будівлю іншого функціонального призначення. Відтак доводи прокурора фактично зводяться до припущення про те, що будь-який пансіонат автоматично має розглядатися як готельна будівля незалежно від конкретного функціонального призначення та умов його створення, що суперечить принципу індивідуальної оцінки доказів та правовій позиції Верховного Суду щодо необхідності дослідження реального характеру використання об`єкта. Між тим поза увагою як прокурора, так і суду першої інстанції залишився той факт, що земельна ділянка, на якій збудований об`єкт, належить до земель рекреаційного призначення. І при цьому безпосередньо у статті 51 Земельного кодексу України пансіонати прямо названі серед об`єктів, що розміщуються на земельній ділянці рекреаційного призначення. Метою діяльності пансіонату є організація відпочинку та відновлення здоров`я громадян, фізичних та духовних сил людини. Відповідно такий об`єкт належить до об`єктів оздоровчого призначення. Законодавець, включивши пансіонати до переліку об`єктів, що розміщуються на землях рекреаційного призначення, фактично визнав їх об`єктами рекреаційно-оздоровчого спрямування. Суд апеляційної інстанції також враховує, що при застосуванні норм, які встановлюють обов`язок приватної особи здійснити майнове відрахування на користь держави або територіальної громади, повинні дотримуватись засади правової визначеності, пропорційності та розумності втручання у майнову сферу особи. Законодавець, передбачаючи у підпункті 2 пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" виняток для будівель оздоровчого призначення, очевидно виходив із необхідності стимулювання створення та розвитку об`єктів, діяльність яких спрямована на забезпечення відпочинку, відновлення та оздоровлення населення. Тому у випадку, коли сукупність дозвільної, містобудівної та землевпорядної документації підтверджує рекреаційно-оздоровче спрямування об`єкта, а переконливих доказів протилежного не подано, тлумачення відповідної норми має здійснюватися на користь реалізації мети закону, а не її звуження шляхом формального ототожнення функціонального призначення будівлі виключно з кодом статистичного класифікатора. Таким чином, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що будівництво пансіонату за адресою: м. Одеса, Київський район, вул. Авдєєва-Чорноморського, 7 було спрямовано саме на досягнення цілей, пов`язаних з рекреацією (оздоровленням) населення, тим більше, що ні прокурором, ні Одеською міською радою не надано доказів того, що вказаний об`єкт будівництва за встановленими у цій справі обставинами виконує самостійне, відокремлене від рекреаційної діяльності житлове чи інше призначення. Сам по собі той факт, що у виданих Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради дозволі на виконання будівельних робіт №ОД112200660940 від 06.03.2020 та акті готовності об`єкту до експлуатації б/н від 21.04.2022 за проектом: "Нове будівництво пансіонату за адресою: м. Одеса, Київський район, вул. Авдєєва-Чорноморського, 7, зі знесенням існуючих на ділянці будівель і споруд" зазначено код "1211.4 пансіонати", який згідно з ДК 018-2000 (втратив чинність 01.01.2024) віднесено до класу готельних будівель, не може розцінюватися як єдиний належний доказ невідповідності спірного об`єкта критеріям будівлі оздоровчого призначення, розташованої у рекреаційній зоні на земельній ділянці відповідного цільового призначення. Таке визначення підкласу об`єкта згідно з класифікатором, який призначений насамперед для статистичного, облікового та технічного групування об`єктів нерухомості, а не для визначення змісту податкових, бюджетних або майнових зобов`язань суб`єктів господарювання, не спростовує висновків щодо його функціонального призначення як будівлі оздоровчого призначення, яке повинно визначатися не лише формальною класифікацією, а й реальними обставинами його створення, призначенням і використанням. Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду про перевагу функціонального призначення будівлі над її формальною класифікацією повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 26.11.2025 у справі № 910/12059/24. Між тим, зазначене безпідставно залишилось поза увагою Господарського суду Одеської області, який, зосередившись на такій підставі звільнення від сплати пайового внеску як спорудження об`єктів соціальної інфраструктури на одній земельній ділянці з об`єктом будівництва, необґрунтовано проігнорував, що приписи чинного законодавства передбачають звільнення від сплати коштів пайової участі також і у випадку спорудження будівель оздоровчого призначення, які виокремлені в окрему пільгову підставу для замовника будівництва і не потребують встановлення факту їх приналежності до категорії об`єктів соціальної інфраструктури. Колегія суддів також враховує, що у сертифікаті про прийняття закінченого будівництвом об`єкта в експлуатацію №ОД122220422486 безпосередньо зазначено про звільнення замовників будівництва від сплати пайової участі із посиланням на пункт 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні". Наведене саме по собі не є безумовною підставою для звільнення відповідачів від відповідного обов`язку, однак свідчить про те, що уповноважений орган державного архітектурно-будівельного контролю під час перевірки поданих замовниками документів не встановив обставин, які б виключали застосування передбаченої законом пільги. Суд першої інстанції, дійшовши протилежного висновку, фактично обмежився формальним посиланням на код класифікації об`єкта та не навів переконливих мотивів, з яких відхиляються відомості дозвільної документації, правовий режим земельної ділянки, на якій збудований об`єкт, а також назва та функціональне спрямування об`єкта будівництва. Натомість доводи прокурора зводяться до твердження, що передбачене законом звільнення від сплати пайової участі не поширюється на пансіонати незалежно від їх функціонального призначення. Разом з тим, підпункт 2 пункту 2 Розділу ІІ Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" такого застереження не містить. Запропонований прокурором підхід фактично зводить зміст підпункту 2 пункту 2 Розділу ІІ Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" до такого тлумачення, за якого будь-який сумнів щодо характеру об`єкта автоматично вирішується на користь виникнення майнового обов`язку приватної особи. Такий підхід суперечить принципу правової визначеності як складовій верховенства права, оскільки особа повинна мати можливість завчасно передбачити майнові наслідки своєї діяльності на підставі об`єктивних критеріїв, встановлених законом, а не залежно від подальшої зміни підходів до класифікації вже збудованого об`єкта. Саме тому у випадку, коли сукупність доказів підтверджує рекреаційно-оздоровчу спрямованість об`єкта, а протилежне не доведено належними та допустимими доказами, застосування передбаченої законом пільги відповідає як буквальному змісту відповідної норми, так і її меті, визначеній законодавцем. Якщо ж існує декілька можливих варіантів тлумачення фактичних характеристик об`єкта, один з яких підтверджується сукупністю дозвільної, землевпорядної та містобудівної документації, а інший базується виключно на формальному посиланні на класифікаційний код, перевага повинна надаватися тому підходу, який найбільшою мірою узгоджується зі змістом відповідної правової норми та метою її прийняття. Інше фактично означало б покладення на особу майнового обов`язку не на підставі закону, а на підставі технічної класифікації, яка законодавцем як критерій для виникнення такого обов`язку не визначена. Суд апеляційної інстанції також зауважує, що, виходячи з наявних у матеріалах справи доказів, відповідачі діяли на підставі належно оформленої дозвільної документації, містобудівних умов та обмежень, проектної документації і сертифіката про прийняття об`єкта в експлуатацію. Матеріали справи не містять доказів недобросовісної поведінки відповідачів, подання ними недостовірних відомостей або приховування інформації щодо характеру об`єкта будівництва. Відтак відсутні підстави покладати на відповідачів негативні майнові наслідки лише внаслідок подальшого переосмислення органом прокуратури правової кваліфікації відповідного об`єкта. Крім того, оскільки прокурором не подано жодного належного та допустимого у розумінні процесуального закону доказу на підтвердження того, що спірний об`єкт не належить до будівель оздоровчого призначення, негативні процесуальні наслідки недоведеності відповідних обставин покладаються саме на прокуратуру. Отже, з огляду на функціональне призначення об`єкта будівництва та, як наслідок, його віднесення до будівель оздоровчого призначення, колегія суддів дійшла висновку про те, що в силу приписів підпункту 2 пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" відсутні правові підстави для сплати відповідачами, як замовниками будівництва, коштів пайового внеску у сумі 6145849,24 грн, у зв`язку з чим у задоволенні цих позовних вимог необхідно відмовити. Враховуючи відсутність підстав для стягнення основного боргу з коштів пайової участі, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги про стягнення 2396794,44 грн інфляційних втрат та 592527,22 грн 3% річних, які мають похідний характер від вимоги про стягнення основної заборгованості, також не підлягають задоволенню, оскільки можливість задоволення похідних вимог безпосередньо залежить від задоволення основних позовних вимог. Посилання апелянта на те, що місцевий господарський суд необґрунтовано не залучив Управління капітального будівництва Одеської міської ради до участі у цій справі в якості третьої особи, відхиляються судом апеляційної інстанції, оскільки, по-перше, скаржником не доведено впливу рішення суду у даній справі на права та обов`язки зазначеного управління; по-друге, матеріалами справи підтверджується, що саме Товариство з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" під час розгляду цієї справи у суді першої інстанції відмовилося від власного клопотання про залучення вказаного управління в якості третьої особи. У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16). Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід. За умовами статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Отже, рішення суду повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Рішення Господарського суду Одеської області від 29.01.2026 у справі №916/3623/25 не відповідає вказаним вище вимогам у зв`язку з неправильним застосуванням норм матеріального права та нез`ясуванням обставин, що мають значення для справи, а тому підлягає скасуванню з одночасним ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплаті судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги покладаються на Одеську обласну прокуратуру. Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" задовольнити. Рішення Господарського суду Одеської області від 29.01.2026 у справі №916/3623/25 скасувати. У задоволенні позову керівника Київської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" та Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пространство" відмовити. Витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та за подання апеляційної скарги покласти на Одеську обласну прокуратуру. Стягнути з Одеської обласної прокуратури на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Амберелітбуд" 164433,07 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги. Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідний наказ з зазначенням всіх необхідних реквізитів. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строк, який обчислюється відповідно до статті 288 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст постанови складено та підписано 25.06.2026. Головуючий суддя С.В. Таран Суддя К.В. Богатир Суддя Л.В. Поліщук