Постанова Одеський апеляційний суд № 192/2840/25

Номер провадження: 22-ц/813/5631/26 Справа № 192/2840/25 Головуючий у першій інстанції Аліна С. С. Доповідач Погорєлова С. О. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23.06.2026 року м. Одеса Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі: головуючого судді: Погорєлової С.О. суддів: Вадовської Л.М., Таварткіладзе О.М. за участю секретаря: Турик А.Ф.к., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за заявою ОСОБА_1 , про встановлення факту, що має юридичне значення, на ухвалу Пересипського районного суду м. Одеси, постановлену під головуванням судді Аліної С.С. 15 грудня 2025 року у м. Одеса, - встановила: У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції із заявою про встановлення факту що має юридичне значення, в якій заявник просила встановити факт власності ОСОБА_1 над майном на тимчасово окупованій території для подальшої державної реєстрації. Ухвалою Пересипського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2025 року заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та відкрити провадження у справі про встановлення юридичного факту. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що чинне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції цивільного суду справи про встановлення фактів, перелік яких не є вичерпним. Чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд таких справ у цивільному судочинстві в порядку окремого провадження. У даному випадку, на думку апелянта, спір про право відсутній, оскільки жодна особа не заявляє вимог чи заперечень щодо належності нерухомого майна, а встановлення юридичного факту не пов`язане із вирішенням питання про права та обов`язки інших осіб. Сторони про розгляд справи на 16 червня 2026 року були сповіщені належним чином, у судове засідання з`явилась ОСОБА_1 . Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав. Згідно п.п. 1-3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; порушення судом норм матеріального права; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Згідно ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Як вбачається з матеріалів справи, у жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про встановлення факту що має юридичне значення, в якій заявник просила встановити факт власності ОСОБА_1 над майном - житловим будинком, який був придбаний заявником за договором дарування 02 квітня 2002 року, та який знаходиться на тимчасово окупованій території. Встановлення вказаного факту необхідне заявнику для подальшої державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Залишаючи заяву ОСОБА_1 без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що із вказаного спору вбачається спір про право. Однак, колегія суддів не може повністю погодитися з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», п. 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»). Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Згідно Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004, поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». У цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією. Як вже вказувалось вище, що ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою в порядку окремого провадження, в якій просила встановити факт володіння житловим будинком на праві приватної власності. Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ч. 1 ст. 293 ЦПК України). Згідно з ч. 1 ст. 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ч. 2 ст. 315 ЦПК України). Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право. Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. В іншому випадку між цими особами виникає спір про право. Підставою звернення ОСОБА_1 до суду із цією заявою є те, що внаслідок повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України, жилий будинок АДРЕСА_1 , знаходиться на тимчасово окупованій території. Внаслідок життєвих обставин, після укладання у 2002 році договору дарування, заявник не завершила процедуру дооформлення правовстановлюючих документів та державної реєстрації права власності відповідно до вимог законодавства, що діяло у той період, у зв`язку із чим остання позбавлена можливості розпоряджатися своїм майном (спірною житловою будівлею). Метою заявлення ОСОБА_1 вимог є визнання за нею права володіння спірною нежитловою будівлею. Тобто, заявник фактично просить визнати за нею право власності, набуте раніше на законних підставах. Колегія суддів зазначає, що з огляду на те що йдеться про правовідносини, що стосуються права власності та повноважень власника, цілком очевидно, що закон, який регулює спірні правовідносини, є не процесуальним, а матеріальним. У ст. 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Зі змісту ст. 392 ЦК України випливає, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що за змістом ст. 392 ЦК України судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його (див. постанови від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 та від 23 червня 2020 року у справі № 909/337/19). Результат аналізу наведеної норми матеріального права дає підстави для висновку, що особа, яка є власником/володільцем нерухомого майна, набутого раніше на законних підставах, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, має право на захист свого порушеного права в порядку позовного провадження відповідно до ст. 392 ЦК України, яка є спеціальною нормою, що регулює спірні правовідносини. Таким чином, факт, про встановлення якого просить заявник, не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки є порядок захисту порушеного права, а саме звернення до суду в порядку позовного провадження шляхом подання позовної заяви (ст. 392 ЦК України), а не заяви про встановлення юридичного факту в порядку окремого провадження. Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку про те, що фактично заявник, шляхом звернення до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку окремого провадження, ставить вимоги про визнання за нею права власності на спірне житлове приміщення, що суперечить ст. 293 ЦПК України. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі №201/9106/24 провадження №61-14272св24. Проте, вирішуючи питання про прийняття заяви до розгляду, суд першої інстанції помилково вказав про наявність спору про право, оскільки за обставин цієї справи питання, яке ставить заявник перед судом, вирішується лише в порядку позовного провадження, у зв`язку із чим оскаржуване судове рішення слід змінити, та викласти його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині судове рішення має бути залишено без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Ухвалу Пересипського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2025 року - змінити, викласти її мотивувальну частину у редакції цієї постанови. В іншій частині судове рішення залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складений 23 червня 2026 року. Головуючий С.О. Погорєлова Судді Л.М. Вадовська О.М. Таварткіладзе