Ухвала КАС ВС № 380/11377/25

УХВАЛА 24 червня 2026 року м. Київ справа №380/11377/25 адміністративне провадження № К/990/28562/26 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Дашутіна І.В., суддів: Жука А.В., Соколова В.М., перевіривши касаційну скаргу представниці ОСОБА_1 - адвокатки Галич Юлії Олександрівни на додаткове рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02 червня 2026 року у справі № 380/11377/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, установив: 06 червня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, у якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_1 від 27 березня 2025 року; - зобов`язати прийняти рішення про оформлення посвідки на тимчасове проживання в Україні та видати таку громадянину Іспанії ОСОБА_1 . Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 11 червня 2025 року відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення (виклику) сторін. Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2025 року заяву представниці позивача про залучення співвідповідача у справі задоволено. Залучено до участі у справі як співвідповідача Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2025 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_1 від 27 березня 2025 року. Зобов`язано Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби повторно розглянути питання про оформлення ОСОБА_1 посвідки на тимчасове проживання, з урахуванням висновків суду, викладених у даному рішенні. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 20 листопада 2025 року до Львівського окружного адміністративного суду від представниці позивача надійшла заява про ухвалення додаткового судового рішення, у якій вона просила вирішити питання щодо судових витрат, а саме: стягнути з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 37 360,00 грн. Додатковим рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2025 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02 червня 2026 року, заяву представниці позивача про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 грн 00 коп. У задоволенні решти вимог заяви представниці позивача відмовлено. До Верховного Суду надійшла касаційна скарга представниці ОСОБА_1 - адвокатки Галич Юлії Олександрівни на додаткове рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02 червня 2026 року у справі № 380/11377/25. Дослідивши зміст касаційної скарги, Суд, дійшов такого висновку. Відповідно до частинами першою та другою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Згідно до статті 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі. Таким чином, питання розподілу судових витрат вирішується судом у судовому рішенні, яким закінчується розгляд справи. Серед іншого, КАС України передбачені випадки, коли суд може вирішити питання розподілу судових витрат після ухвалення рішення по суті позовних вимог, а саме: 1) якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина 3 статті 143 КАС України); 2) у випадку постановлення ухвали про закриття провадження у справі, залишення позову без розгляду або ухвалення рішення про задоволення позову у зв`язку з його визнанням суд вирішує питання про розподіл судових витрат не пізніше десяти днів з дня ухвалення відповідного судового рішення, за умови подання учасником справи відповідної заяви і доказів, які підтверджують розмір судових витрат (частина 6 статті 143 КАС України); 3) судом не вирішено питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 252 КАС України). У таких випадках суд виносить додаткове рішення у порядку, визначеному статтею 252 КАС України. Оскільки додаткове судове рішення після його ухвалення стає частиною судового рішення по суті позовних вимог, відповідно, порядок його оскарження є таким, що і для рішення по суті, оскільки вирішує питання, які не пов`язані із вимогами адміністративного позову, але в обов`язковому порядку мають бути вирішені судом. Таким чином, при вирішенні питання про можливість відкриття касаційного провадження за скаргою на додаткове судове рішення вирішальним є питання можливості касаційного оскарження першої інстанції, після його перегляду в апеляційному порядку. Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Наведеним конституційним положенням кореспондують положення статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і статті 13 КАС України. Згідно з частиною першою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Аналіз указаних положень дає підстави для висновку, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках. Згідно з пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково. Як вже зазначалося вище, суд першої інстанції розглянув справу за правилами спрощеного позовного провадження, врахувавши вимоги частин третьої та четвертої статті 257 КАС України. Ураховуючи, що ця справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження, для можливості відкриття касаційного провадження процесуальним законом передбачено необхідність обґрунтувати наявність підстав для розгляду цієї касаційної скарги, визначених підпунктами «а-г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України та обґрунтувати посилання на конкретний підпункт. Таким чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм або ж значного суспільного інтересу чи виняткового значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу. Доведення зазначених обставин та, відповідно, права на касаційне оскарження судових рішень у справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, покладається на особу, яка подає касаційну скаргу. Скаржник зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також справа має важливе значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу. Верховний Суд, проаналізувавши наведені доводи скаржника зауважує, що правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають статті 129 Конституції України, згідно з якою основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. У Рішенні від 22 листопада 2023 року у справі № 3-88/2021(209/21, 47/22, 77/23,188/23) Конституційний Суд України зазначив, що Верховний Суд як суд касаційної інстанції під час перегляду в касаційному порядку судових рішень має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків судових рішень, а не задля нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у вчиненні правосуддя. Унормування процесуальних відносин у спосіб визначення в у процесуальному законі підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою розв`язання Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовної практики. У даному випадку слід зазначити, що питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права, які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо. Однак скаржником не надано будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин та не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин. Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин. Вживання законодавцем слова "фундаментальне" несе змістовне навантаження особливо складного і важливого питання у правозастосуванні. Доводів щодо такої особливої складності чи важливості питання, якого стосується спір у цій справі, скаржником не наведено. Суб`єктивні труднощі у тлумаченні правової норми, які виникають у суб`єкта правозастосування, не обов`язково свідчать, що питання права має фундаментальне значення для правозастосовчої практики. За змістом підпункту "а" пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, не ставиться у залежність від наявності висновку Верховного Суду з цього питання. Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі має поставити на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми. Крім того, скаржником не доведено, що оскаржуване судове рішення створює стан правової невизначеності або матиме системний вплив на значну кількість аналогічних спорів, а вирішення порушеного питання необхідне для забезпечення сталості та єдності судової практики. Питання, порушені у касаційній скарзі, зводяться до незгоди із судовими рішеннями щодо оцінки доказів та застосування критеріїв співмірності витрат на професійну правничу допомогу. Такі доводи стосуються обставин конкретної справи та не містять обґрунтування існування правової проблеми, яка має ознаки фундаментальності у розумінні процесуального закону. Скаржником не наведено обґрунтованих аргументів щодо наявності неоднакової судової практики у подібних правовідносинах, необхідності формування нового правового підходу або існування системної невизначеності у застосуванні відповідних норм права. Посилання на "фундаментальне значення" касаційної скарги не підкріплене аналізом конкретних правових колізій чи суперечностей у правозастосуванні, які потребували б втручання суду касаційної інстанції з метою формування єдиної практики. Верховний Суд зазначає, що доводи касаційної скарги не містять обґрунтування існування у цій справі питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Спірні питання стосуються виключно оцінки судами попередніх інстанцій співмірності витрат на професійну правничу допомогу та встановлення фактичних обставин щодо їх розміру у конкретній справі, що є питанням застосування права до індивідуально визначених обставин і не виходить за межі звичайного правозастосування. Наведені у касаційній скарзі доводи не свідчать про наявність правової невизначеності, суперечливості у застосуванні норм процесуального права або необхідності формування нового правового підходу, а тому не утворюють підстав для висновку про фундаментальний характер порушеного питання у розумінні пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України. Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для скаржника, також може бути зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики. Стосовно «виняткового значення» справи для учасника справи, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі. Встановлення в КАС України виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи та гарантувати особі права на остаточне та обов`язкове судове рішення. З наведених скаржником доводів не вбачається виняткового випадку й того, що рішення у цій справі, у контексті індивідуальних ознак цього спору, тягне за собою наслідки, які мають самобутню своєрідність, особливості, характерні виключно для особи, яка подає касаційну скаргу. Скаржник не продемонстрував й наявності виключних обставин, які за положеннями КАС України могли б вимагати касаційного розгляду справи. Скаржник не наводить жодних обставин, які б свідчили про наявність у справі ознак, що виходять за межі звичайного адміністративного спору, або про неможливість захисту його прав у межах вже здійсненого апеляційного перегляду. Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає справи, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів". Доводи про виняткове значення справи для скаржника також є оціночними та не містять обставин, які б свідчили про вихід спору за межі типового спору відповідної категорії чи про наявність особливих наслідків, які відрізняють цю справу від інших аналогічних спорів. Також касаційна скарга не містить і доводів щодо порушення судами попередніх інстанцій питань права згідно з чинним законодавством України, Конвенції, визначення яких вимагає розгляду справи по суті щодо неспроможності держави дотримуватися своїх позитивних зобов`язань в частині регулювання певного виду діяльності, яка має шкідливі наслідки для заявника, а також досягає такого серйозного рівня, що призводить до суттєвого перешкоджання здатності заявника користуватися своїми правами, існувала давно, була добре відома органам влади та має триваючий характер. Суд відхиляє твердження скаржника, що ця справа має виняткове значення для позивача, оскільки певні надії та очікування позивача, та зрештою настання несприятливих для останнього результатів у вигляді неотримання бажаного, не свідчить про безумовну винятковість цієї справи, оскільки доводи заявника касаційної скарги не обґрунтовані обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів, є винятковими та такими, що без судового захисту можуть призвести до незворотних наслідків для позивача. Отже, враховуючи наведене, Верховний Суд вважає недоведеними посилання скаржника на підпункти «а та «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України. При цьому, незгода із рішенням суду попередньої інстанції не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/ процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача/ відповідача є звичайним передбачуваним процесом. Таким чином, касаційною скаргою оскаржуються судові рішення, які не підлягають касаційному оскарженню. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» («Levages Prestations Services v. France») від 23 жовтня 1996 року, заява №21920/93; «Гомес де ла Торре проти Іспанії» («Brualla Gomes de la Torre v. Spain») від 19 грудня 1997 року, заява №26737/95). На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що оскаржувані судові рішення прийнято у справі розглянутій за правилами спрощеного позовного провадження, а передбачені пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України виняткові обставини для перегляду Верховним Судом цієї справи в касаційному порядку скаржником належним чином не обґрунтовані у касаційній скарзі, та не підтверджені відповідними доказами, у відкритті касаційного провадження слід відмовити. Керуючись статтями 328, 333, 359 КАС України, постановив Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представниці ОСОБА_1 - адвокатки Галич Юлії Олександрівни на додаткове рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02 червня 2026 року у справі № 380/11377/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії. Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не оскаржується. Головуючий І. В. Дашутін Судді А. В. Жук В. М. Соколов