Ухвала КЦС ВС № 308/16652/23

УХВАЛА 22 червня 2026 року м. Київ справа № 308/16652/23 провадження № 61-207сво25 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), суддів: Грушицького А. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Фаловської І. М., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Нерухомість-Закон та Порядок», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Преміум Ліга Колекшн», розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Нерухомість-Закон та Порядок», третя особа -Товариства з обмеженою відповідальністю «Преміум Ліга Колекшн», про визнання права користування та вселення в квартиру, стягнення моральної шкоди за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Калітіної Олени Володимирівни на постанову Закарпатського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Мацунич М. В., Кожух О. А., Джуги С.Д., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати її право користування житловою квартирою АДРЕСА_1 та вселити її у вказану квартиру; стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Нерухомість-Закон та Порядок» (далі - ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок») на користь позивачки 50 000,00 грн як компенсацію моральної шкоди. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона проживала у зазначеній квартирі, яка була єдиним житлом для неї та її батьків. У серпні 2023 року їх фактично було виселено та знято з реєстрації місця проживання без їх згоди та без рішення суду про примусове виселення, яке набрало законної сили. Невідомі особи замінили замки на вхідних дверях, що унеможливлює потрапляння всередину житла. Виселення з житла проводиться на підставі судового рішення, яке набрало законної сили. Таке рішення має виконуватися з дотриманням процедури, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження». Інших альтернативних підстав для примусового виселення особи, крім як за рішенням суду, законодавством не передбачено. ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» набуло право власності на квартиру в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» та як новий власник взяло на себе повноваження суду й державного виконавця, оскільки самостійно здійснило виселення позивачки з єдиного житла. Згоду на добровільне виселення ні позивачка, ні її батьки не давали. У правовій ситуації, що є предметом судового розгляду, письмову вимогу про виселення ні позивачка, ні її батьки не отримували. Виселення позивачки з квартири є порушенням її фундаментального права на недоторканість житла, передбаченого статтею 8 Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). В результаті неправомірних дій відповідача позивачка опинилася у складній життєвій ситуації: без житла та необхідних умов для догляду за немовлям. У зв`язку з цим позивачка просила позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області рішенням від 06 березня 2024 року позов задовольнив частково. Вселив ОСОБА_1 в житлову квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . Стягнув з ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн як компенсацію моральної шкоди. У задоволенні іншої частини позову відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та доведеними. Суд дійшов висновку, що спірна нерухомість підпадає під ознаки житла позивачки в розумінні статті 8 Конвенції. Виселення зі спірного житла могло здійснюватися добровільно або в судовому порядку з дотриманням гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення. Заміна замків у спірній квартирі обмежила доступ позивачки до її житла. Наслідки таких дій є тотожними фактичному виселенню із квартири. Відповідач під час розгляду справи не заперечував факту заміни замків, стверджуючи водночас про те, що всі дії щодо квартири здійснювалися ним як власником майна, який має право володіти, користуватися і розпоряджатися належним майном. Тобто відповідач заперечував не проти доводів і обставин щодо здійснення заміни замків у квартирі, а проти кваліфікації таких дій, вважаючи, що їх вчинення охоплюється реалізацією правом власності відповідача. Крім того, фактичне виселення підтверджується і тим, що 15 серпня 2023 року позивачка зверталася до Ужгородського РУП ГУНП в Закарпатській області з заявою про вчинення кримінального правопорушення. Зі змісту фабули, відображеної у витягу з ЄРДР, відомо, що досудове розслідування розпочато за фактом виселення заявниці зі спірної квартири. Доказів того, що після заміни замків відповідач надав позивачці ключі від квартири представник відповідача не надав. З огляду на це суд дійшов висновку, що за обставин цієї справи, мало місце фактичне виселення позивачки зі спірної квартири. Доказів того, що таке виселення проводилося добровільно, матеріали справи не містять, оскільки відповідач не надав доказів надсилання письмової вимоги про добровільне звільнення житлового приміщення. За обставин цієї справи, належним та ефективним способом захисту є вселення позивачки у спірну квартиру, тоді як окреме визнання права користування нерухомим майном та відображення цього в резолютивній частині рішення суду є зайвим, а тому позовні вимоги про визнання права користування слід залишити без задоволення. Заявлений позивачкою розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 50 000,00 грн є завищеним і не повною мірою відповідає характеру та обсягу моральних страждань, яких зазнала позивачка, суті спірних правовідносин та засадам розумності, виваженості і справедливості. Позивачка не надала доказів тривалості пошуку іншого житла, як і доказів щодо санітарних умов приміщення, де тепер проживає позивачки з донькою. З огляду на фактичні обставини справи, суд з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності вважав, що позовні вимоги про стягнення моральної шкоди підлягають частковому задоволенню, а саме в розмірі 5 000,00 грн. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Закарпатський апеляційний суд постановою від 28 листопада 2024 року апеляційну скаргу ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» задоволено. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 березня 2024 року в частині задоволених вимог скасував та ухвалив у справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що оскільки ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» є власником спірної квартири, це тягне за собою припинення права користування житлом особами, які заселилися в таке приміщення як члени сім`ї попереднього власника. Виникнення права осіб на користування житлом та обсяг цих прав залежить від наявності у власника цього житла права власності на це житло, а отже, припинення права власності на житло припиняє і похідне право осіб на користування житлом. Суд першої інстанції зазначеного не врахував та помилково застосував до спірних правовідносин норми права, що регулюють питання виселення осіб, зокрема статтю 40 Закону України «Про іпотеку» та статтю109 ЖК України. Оскільки ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» як власник спірного майна реалізувало своє право щодо володіння, користування та розпорядження ним відповідно норм законодавства, тому підстав уважати, що такими діями ОСОБА_1 було завдано моральних страждань, немає. З огляду на це вимоги щодо стягнення моральної шкоди також задоволенню не підлягають. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У січні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Калітіна О. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 28 листопада 2024 рокута залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказувала те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановахВерховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 639/6960/20, від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц, від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 23 листопада 2023 року у справі № 755/3459/22, від 24 січня 2024 року у справі № 335/9076/20, від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19, від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц, від 01 квітня 2021 року у справі № 206/5355/18, від 30 січня 2019 року у справі № 441/667/17, від 24 травня 2023 року у справі № 295/3118/21, від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 та у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15, від 24 червня 2015 року у справі № 6-447цс15; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується також з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував статтю 38, частини першу, другу статті 40 Закону України «Про іпотеку», статтю 9, частини другу і третю статті 109 ЖК України, щодо яких викладені правові висновки Верховного Суду в частині їх застосування; суд апеляційної інстанції не застосував Закон України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», щодо якого є висновки Великої Палати Верховного Суду; суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив усіх обставин справи, не дослідив, зокрема, те, за які кошти була придбана іпотечна квартира, з якої позивачку незаконно виселено, чи квартира придбана за особисті кошти ОСОБА_2 , чи виключно за кошти споживчого кредитування; не дослідив чи дотримав новий власник квартири порядок виселення осіб, які в ній проживали, в тому числі, чи належним чином була направлена вимога про виселення та чи всі особи, які проживали в цій квартирі, отримали вимогу про виселення; не встановив, чи було надано час усім особам, яких незаконно виселяли на добровільне виселення, чи було надано час, щоб знайти інше житло, та чи було дотримано встановлений законом строк; відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування статті 109 ЖК України та статті 40 Закону України «Про Іпотеку» при розгляді спорів щодо незаконного виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх власників. Виселення членів сім`ї колишнього власника не може здійснюватися без рішення суду про виселення, навіть за умови, якщо при цьому буде допущено порушення статей 319, 383 ЦК України, що призведе до порушення прав членів сім`ї нового власника в частині користування цим житловим приміщенням. У березні 2025 року ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» подало відзив на касаційну скаргу, у якому просило залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки це судове рішення є законним і обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2025 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 17 березня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою від 27 травня 2026 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2026 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Фактичні обставини справи Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебувають у родинних відносинах, а саме ОСОБА_2 є матір`ю позивачки. 11 жовтня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (ВАТ «КБ «Надра») і ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 317/10-2007 (далі - кредитний договір), за умовами якого ОСОБА_2 отримала грошові кошти в сумі 65 819,70 дол. США. Пунктом 1.2 кредитного договору визначена мета кредитування - проведення розрахунків за договором купівлі-продажу від 11 жовтня 2007 року № б/н, що укладений між позичальником та продавцями ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , згідно з яким позичальник придбає у власність нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 . Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ВАТ «КБ «Надра» і ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Котляровою Л. В. та зареєстрований за № 2247 (далі - договір іпотеки), за умовами якого ОСОБА_2 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 . 11 жовтня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра» і ОСОБА_5 укладений договір поруки, за умовами якого ОСОБА_5 поручається перед кредитором за належне виконання ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором. У статті 5 договору іпотеки визначено порядок задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до пункту 5.1 договору іпотеки іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання Зобов`язання в цілому або в тій чи іншій його частині, а також у випадку порушення іпотекодавцем будь-яких зобов`язань за цим договором або будь-яких гарантій та запевнень, наданих Іпотекодержателю за цим договором. Пунктом 5.3 договору іпотеки передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; домовленості сторін на передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Пунктом 5.4 договору іпотеки також надано право іпотекодержателю на свій розсуд вибрати умови та порядок звернення стягнення на предмет іпотеки в межах, передбачених пунктом 5.3 цього договору. 30 квітня 2020 року між Публічним акціонерним банком «Комерційний банк «Надра» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Преміум Ліга Колекшн» (далі - ТОВ «Преміум Ліга Колекшн» укладено договір № GL3№217215_ПB про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравець О. О., зареєстрований в реєстрі за № 2891, за умовами якого ТОВ «Преміум Ліга Колекшн»», серед іншого, набуло права вимоги за кредитним договором, боржником за яким є ОСОБА_2 , та права іпотекодержателя за договором іпотеки, укладеним на забезпечення належного виконання кредитних зобов`язань позичальника, відповідно до витягу з реєстру боржників до договору № GL3№217215_ПB про відступлення (купівля-продаж) права вимоги від 30 квітня 2020 року. 30 листопада 2021 року ТОВ «Преміум Ліга Колекшн» у порядку, передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», відчужило на користь ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 . Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономарьовою Д. В., зареєстрований у реєстрі за № 3070. Відповідно до пункту 4 договору купівлі-продажу нерухомого майна від 30 листопада 2021 року № 3070 відчуження спірної квартири проводилося за 151 000,00 грн. Згідно з пунктом 6 цього договору, укладеного між відповідачем і третьою особою, продавець стверджує, що від покупця не приховано обставин, які мають істотне значення для цього договору; зазначене нерухоме майно не здане в найом (оренду), до цього часу нікому іншому не відчужене за будь-яким іншим правочином, не заставлене, не перебуває у податковій заставі, у будь-якому спорі, під арештом, забороною, не обтяжене ніякими іншими зобов`язаннями перед третіми особами; відсутні будь-які права володіння та користування нерухомим майном у третіх осіб; квартира, яка є предметом даного договору, не є місцем проживання неповнолітніх та/або малолітніх дітей, недієздатних осіб та/або осіб, дієздатність яких обмежено; питання права власності на квартиру не є предметом судового розгляду, будь-які спори відносно зазначеної квартири відсутні. У пункті 7 цього договору передбачено, що відчужуване майно покупець оглянув, явних недоліків, які перешкоджають його використанню за цільовим призначенням на момент огляду не виявлено. Також суд з`ясував, що придбання ОСОБА_2 спірної квартири відбулося на підставі договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2007 року № 2245. Згідно з пунктом 3 цього договору продаж квартири вчинено за погоджену сторонами суму 404 318,00 грн, що еквівалентно 80 063,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на 11 жовтня 2007 року. У пункті 4 цього договору вказано, що за домовленістю сторін встановлено такий порядок розрахунків між ними: 76 840,65 грн, що еквівалентно 15 216,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на 11 жовтня 2007 року, сплачені покупцем до оформлення цього договору. Сторони підтверджують факт сплати цього платежу. У цьому пункті договору купівлі-продажу визначено, що покупець сплачує залишок ціни, а саме - 327 477,35 грн, що еквівалентно сумі 64 847,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на 11 жовтня 2007 року, за рахунок кредитних коштів ВАТ КБ «Надра», які надаються банком під заставу придбаного позивачкою майна. Продавці, підписуючись під цим договором, погоджуються на подальше передання в іпотеку банку вказаної квартири до остаточного розрахунку за неї. 11 жовтня 2007 року проведено реєстрацію договору купівлі-продажу спірної квартири, що підтверджується витягом з Державного реєстру правочинів 4757486. Згідно з витягом КП «БТІ м. Ужгорода» № 16667257 право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 15 листопада 2007 року. Вказана обставина підтверджується також пунктом 1 договору купівлі продажу нерухомого майна від 30 квітня 2020 року № 3070 та інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 серпня 2023 року № 342681614. Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання від 23 листопада 2021 року позивачка з 30 листопада 2010 року до моменту видання цієї довідки проживала за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно з витягом з реєстру територіальної громади № 2023/006350712 від 14 серпня 2023 року у період з 30 листопада 2010 року до 03 серпня 2023 року адресою місця проживання ОСОБА_6 значиться адреса: АДРЕСА_2 . Матеріалами справи підтверджується, що зняття із зареєстрованого місця проживання, зокрема ОСОБА_6 , здійснювалося на підставі заяви ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» від 03 серпня 2023 року б/н. Відповідно до свідоцтва про народження від 15 липня 2023 року № НОМЕР_1 позивачка є матір`ю ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце народження - м. Київ. Батько дитини - ОСОБА_7 15 серпня 2023 року позивачка звернулася до Ужгородського РУП ГУНП в Закарпатській області із заявою про вчинення кримінального правопорушення. Зі змісту фабули, відображеної у витягу з ЄРДР, відомо, що досудове розслідування розпочато за фактом виселення заявниці з квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно з інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 серпня 2023 року № 342681614 та від 30 листопада 2021 року № 287631378 власником спірної квартири є ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок». Підставою для державної реєстрації права власності зазначено договір купівлі-продажу від 30 листопада 2021 року № 3070. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 403 ЦПК України, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2025 року у справі № 159/3927/23 (провадження № 61-9390св24) та сформулювати висновок про те, що: «виселення проводиться добровільно або в судовому порядку; про добровільність виселення з житла може свідчити самостійне звільнення особою цього житла; виселення особи з житла в позасудовому порядку не допускається; парламент не обмежує особу, яку виселили в позасудовому порядку для, захисту свого інтересу шляхом застосування конкретного способу захисту. Тому особа, яку виселили з житла в позасудовому порядку з порушенням порядку, може заявляти як вимогу про відшкодування збитків та/або компенсацію моральної шкоди, так і заявляти вимогу про вселення до житла». Підставою для передання справи вказано, що у практиці Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду існує різний підхід щодо застосування такого способу захисту, як вселення в разі позасудового виселення особи.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Вивчивши матеріали справи, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла такого висновку. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11). Верховний Суд має забезпечувати єдність судової практики для того, щоб виправляти непослідовності та таким чином підтримувати громадську довіру до судової системи (рішення ЄСПЛ від 12 травня 2012 року у справі «Альбу та інші проти Румунії» (Albu and others v. Romania), заява № 34796/09). Існує тісний зв`язок між принципом єдності судової практики, з одного боку, та механізмами доступу до Верховного Суду, з іншого. За обставинами цієї справи, позивачка була вселена у спірну квартиру як член сім`ї попереднього власника житла. Відповідач, набувши право власності на спірну квартиру в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку», зняв позивачку з реєстрації та чинить їй перешкоди в користуванні житлом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41 Конституції України). Згідно з частиною третьою статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України). Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України). Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України). Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (стаття 8 Конвенції). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказував, що: «Житло» - самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (рішення ЄСПЛ у справі від 05 липня 2012 року «Глоба проти України» Globa v. Ukraine, № 15729/07 § 37)»; «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), заява № 19009/04, § 41))»; «встановивши, що квартира, яка є предметом спору, була житлом заявниці за змістом статті 8 Конвенції, суд повинен визначити, чи мало місце втручання в її право на повагу до свого житла органів державної влади. Уряд стверджував, що заявниця мала подати скаргу на міліціонерів, які замкнули спірну квартиру і не впускали її всередину, в порядку, передбаченому для подання скарг на дії та рішення посадових осіб органів влади. Суд тлумачить цю заяву як визнання того, що особи, які здійснили виселення заявниці, діяли як державні посадові особи. Виселення заявниці з спірної квартири державними посадовими особами представляло собою втручання в її право на повагу до житла з боку органів державної влади. Для того щоб визначити, чи було це втручання необхідним, як цього вимагає пункт 2 статті 8, суд насамперед повинен розглянути питання про те, чи було воно «передбачено законом» ((рішення ЄСПЛ у справі «Гіллоу проти Сполученого Королівства» (Case of Gillow v. the United Kingdom) від 24 листопада 1986 року, серія А, № 109, § 48). Стаття 90 Житлового кодексу допускає виселення лише з підстав, встановлених законом, і тільки в судовому порядку. Така норма встановлює важливу процесуальну гарантію проти свавільного виселення і її формулювання не допускає винятків. Уряд погодився з тим, що в справі заявниці мав дотримуватися порядок, передбачений статтею 90 Житлового кодексу, навіть при тому, що її проживання не було юридично оформлено. Суд не вбачає підстав не погодитися з цим висновком. Не можливо виділити будь-які обставини, які могли б виправдати в даному випадку відступ від звичайного порядку виселення і досить поспішний перерозподіл права на користування цією квартирою на користь співробітника міліції лише через сім днів після смерті попереднього наймача. Звідси випливає, що втручання в цій справі не може розглядатися як «передбачене законом» згідно з пунктом 2 статті 8 Конвенції. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції. У світлі цього висновку у Суду немає необхідності вирішувати питання про те, чи було це втручання «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення однієї з цілей, перелічених в пункті 2 статті 8 (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти росії» (Prokopovich v. russia), заява № 58255/00, § 40 - 45)». Касаційний суд вже звертав увагу на те, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Про добровільність виселення може свідчити самостійне звільнення особою спірного приміщення. Виселення в позасудовому порядку не допускається. Наприклад: (1) у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2020 року в справі № 362/48/18 (провадження № 61-9366св19) вказано, що «оскільки гуртожиток «Кристал» за адресою: АДРЕСА_4 є комунальною власністю Васильківської територіальної громади в особі Васильківської міської ради, то належним відповідачем за позовом є Васильківська міська рада Київської області, а не виконавчий комітет Васильківської міської ради Київської області. За таких обставин, встановивши, що позивача було виселено із спірного приміщення в позасудовому порядку, суд зробив обґрунтований висновок про задоволення позову в частині позовних вимог до Васильківської міської ради Київської області. Натомість апеляційний суд скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції в цій частині»; (2) у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 159/4007/20-ц (провадження № 61-2315св21) зазначено, що «згідно з частинами п`ятою та шостою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що позивач вселилася до спірної квартири як дочка попереднього власника - ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто відсутні підстави вважати, що вона самоправно зайняла спірне житлове приміщення. При цьому позивача було самоуправно виселено із спірного приміщення в позасудовому порядку, що є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Ураховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням підлягають задоволенню»; (3) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 522/21745/19 (провадження № 61-4551св21) вказано, що «суди не врахували, що фізична особа може мати декілька місць проживання; виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку; про добровільність виселення може свідчити самостійне звільнення особою спірного приміщення, в тому числі й від речей. Суди не перевірили аргументів позову про виселення позивача із спірного приміщення в позасудовому порядку та щодо неправомірного виселення позивача із спірної квартири»; (4) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2023 року у справі № 755/3459/22 (провадження № 61-12542св23) зазначено, що «відповідач зробив неможливим доступ позивачки до житла, в якому вона проживала, а суди не перевірили аргументів позову про виселення позивачки із спірного приміщення в позасудовому порядку; суди не врахували, що фізична особа може мати декілька місць проживання; виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку; про добровільність виселення може свідчити самостійне звільнення особою спірного приміщення, в тому числі й від речей; суди не врахували, що вимога визнати позивача такою, що не втратила право користування житловим приміщенням, сама по собі не забезпечує відновлення прав позивача внаслідок її примусового виселення із спірного приміщення в позасудовому порядку; при розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору, враховуючи, що припинення права особи на користування житлом має бути оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, а права власника цього житла захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. За таких обставин суди зробили передчасний висновок щодо відмови в задоволенні позовної вимоги зобов`язати відповідача не чинити перешкод користуванні та володінні житловим приміщенням». Відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов`язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб`єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто для того, щоб подати цей позов, необхідно, щоб суб`єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права спільної власності між співвласниками (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2018 року у справі № 545/3728/16-ц (провадження № 61-9958св18)). Відповідно до пункту 52 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» (зі змінами, внесеними Законом України про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану), у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону. Разом з тим Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 14 травня 2025 року у справі № 159/3927/23 (провадження № 61-9390св24) зазначив, що «для задоволення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог суди повинні були передусім встановити, чи існує у позивачки відповідне речове право щодо спірного майна, яке б передбачало її право проживати у спірній квартирі. Тлумачення статті 109 ЖК України свідчить, що ця норма встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, проте не регулює ситуацію, за якої позов про вселення подає колишній власник житла та/або члени його сім`ї. Тобто конструкція статті 109 ЖК України встановлює виключно порядок виселення із жилих приміщень та не передбачає підстав набуття тих чи інших речових прав. Відтак, порушення порядку виселення особи із жилого приміщення не породжує у неї прав на проживання у ньому. Посилання на недотримання процедури виселення із жилого приміщення саме по собі не може бути підставою для вселення особи у приміщення у межах окремого цивільного спору. Судами не встановлено, які саме речові права щодо спірного житла має позивачка, враховуючи, що квартира не належить ні їй, ні членам її сім`ї. За обставин розглядуваної справи відповідач стверджував, що не здійснював жодних примусових (насильницьких) дій щодо виселення позивачки, яка тривалий час проживала за кордоном, натомість після придбання квартири реалізував своє право власності… Отже у випадку, якщо ОСОБА_1 вважає, що при її виселенні було порушено вимоги статті 109 ЖК України щодо надання іншого жилого приміщення та завдано збитків, вона вправі звернутися до суду із позовом про зобов`язання надати відповідне жиле приміщення та відшкодування шкоди. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушеним. Згідно з частинами першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. За встановленими у справі обставинами, після набуття права власності на спірну квартиру новий власник (ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок») передав її в оренду ОСОБА_3, який у зв`язку з цим має речове право користування спірним майном. Суди попередніх інстанцій вказаного не врахували, у зв`язку з чим дійшли помилкового висновку про задоволення позову». З урахуванням зазначеного Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що для вирішення вказаного правового питання, необхідне формування єдиної правозастосовної практики, тому справу необхідно передати на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду. Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначає, що однакове застосування закону забезпечуватиме реалізацію верховенства права, рівність перед законом та правову визначеність у державі. Єдність у практиці застосування одних й тих самих норм права поліпшуватиме громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також сприятиме утвердженню довіри до судової влади в цілому. Ухвалення протилежних чи суперечливих судових рішень, особливо судом вищої інстанції, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріпленого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. З урахуванням наведеного справа підлягає прийняттю до розгляду Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. З огляду на вказане Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду розглядатиме справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами та без проведення судового засідання (у письмовому провадженні). Керуючись частиною тринадцятою статті 7, частиною першою статті 402 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Прийняти до розгляду справу № 308/16652/23 за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Нерухомість-Закон та Порядок», третя особа -Товариства з обмеженою відповідальністю «Преміум Ліга Колекшн», про визнання права користування та вселення в квартиру, стягнення моральної шкоди за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Калітіної Олени Володимирівни, на постанову Закарпатського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року. Призначити справу до розгляду Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Ухвала оскарженню не підлягає. ГоловуючийА. Ю. Зайцев Судді:А. І. Грушицький В. І. Крат Д. Д. Луспеник Є. В. Синельников І. М. Фаловська М. Є. Червинська