Постанова 4854 № 522/1815/26-Е

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 червня 2026 р.м. ОдесаСправа № 522/1815/26-Е Головуючий в 1 інстанції: Науменко А. В. Час і місце ухвалення: м. Одеса Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого Лук`янчук О.В. суддів Бітова А. І. Ступакової І. Г. при секретарі Потомському А. Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одеса адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2026 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства,- В С Т А Н О В И Л А : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив суд скасувати рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства. В обґрунтування позовних вимог зазначається, що оскаржуване рішення ГУ ДМС України в Одеській області №5101130100020472 від 30.01.2026 року є протиправним, необґрунтованим та ухваленим без урахування всіх обставин, що мають значення для справи. Позивач, хоча і є громадянином РФ, прибув в Україну легально, тривалий час (з 1987 року) постійно проживає в м. Одесі, де здобув вищу освіту, і має міцні соціальні та сімейні зв`язки. З 2009 року він перебуває у шлюбі з громадянкою України, у якому народилося двоє дітей, котрі є неповнолітніми громадянами України. Останній в`їзд Позивача на територію України відбувся у вересні 2023 року на підставі візи для подружжя, після чого він неодноразово особисто звертався до органів міграційної служби з метою легалізації свого перебування та отримання посвідки на тимчасове проживання. Проте через введення воєнного стану та відсутність чіткого законодавчого алгоритму дій щодо громадян РФ, відповідач проявляв бездіяльність, усно відмовляючи у прийнятті документів, що поставило Позивача в ситуацію правової невизначеності з незалежних від його волі причин. Твердження відповідача про відсутність у Позивача постійного місця проживання повністю спростовується матеріалами справи, зокрема адресами, зафіксованими самим органом ДМС в актах про притягнення до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 203 КУпАП, за якими накладений штраф Позивачем було сплачено вчасно та в повному обсязі. Позивач не вчиняв жодних протиправних дій, які б загрожували національній безпеці чи громадському порядку, а навпаки, засуджує збройну агресію РФ проти України. Прийняття спірного рішення відбулося з порушенням критеріїв пропорційності та необхідного балансу, закріплених у ч. 2 ст. 2 КАС України, оскільки міграційним органом не було проведено належної оцінки ризиків (ex nunc) і взагалі не досліджено сімейний стан Позивача. Примусове повернення призведе до свавільного втручання у приватне та сімейне життя, розірвання зв`язків між батьком та дітьми, а також створить реальну загрозу безпеці, життю та здоров`ю членів його родини в країні походження через їхнє українське громадянство, що прямо суперечить статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, прецедентній практиці ЄСПЛ (зокрема, у справах «Мустакім проти Бельгії», «Беррехаб проти Нідерландів»), статті 26 Конституції України та статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» щодо абсолютної заборони вислання. Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 25 травня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, в якій зазначає про порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, а тому просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що під час перебування в Україні не порушував громадський порядок, а також з моменту останнього в`їзду в Україну вчиняв дії щодо легалізації свого перебування на території України шляхом звернення до компетентних органів міграційної служби України щодо легалізації свого перебування в Україні, що не відбулось через незалежні від Відповідача обставини, які пов`язані із введенням воєнного стану в Україні та зупинення строків надання адміністративних послуг та видачі документів дозвільного характеру. Вказує, що матеріалами справи підтверджуються тривалі та міцні сімейні зв`язки позивача. А саме, з 2009 року позивач одружений на громадянці України, має 2 дітей, які є неповнолітньою та малолітньою, які також є громадянами України. Отже, виконання рішення про примусове повернення позивача до країни походження або іншої країни, матиме негативні наслідки не лише для нього, а також для його дружини та дітей. Окрім того, дружина та доньки позивача через громадянство України можуть зазнати в країні походження позивача небезпеку за національністю, громадянством, належності до політичних переконань, де їм загрожуватиме катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, де їх життю або здоров`ю або свободі загрожуватиме небезпека. Зазначає, що обставини сімейного статусу позивача відповідачем при прийнятті цього рішення взагалі не досліджувались та не оцінювались. Учасники справи у судове засідання не з`явилися, про час, дату та місце слухання справи повідомлені належним чином, враховуючи що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста їх участь в судовому засіданні не обов`язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 2 ст. 313 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності сторін. Згідно ч.4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося. Водночас, на адресу суду надійшла заява представника позивача про відкладення розгляду справи. В обґрунтування заяви вказано, що у зазначену дату та час представник позивача не зможе з`явитися на слухання справи у зв`язку із участю у судовому засіданні Хаджибейського районного суду м. Одеси, яке призначене на 23.06.2026р. о 11 год. 00 хв. Вивчивши доводи заяви, колегія суддів приходить до висновку про відмову у відкладені розгляду справи, оскільки відповідно до статті 288 КАС України, дана категорія справ є терміновою та розглядається судом у скорочені строки, а задоволення цього клопотання призведе до затягування судового процесу. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що розгляд справи у Хаджибейському районному суді призначено на 11:00 годину, натомість розгляд даної справи призначено на 12:00, таким чином, наявний час для явки представника між двома засіданнями становить одну годину. Колегія суддів зазначає, що за умови належної організації своєї діяльності та враховуючи межі одного міста, представник мав об`єктивну можливість вжити заходів для забезпечення участі в засіданні (зокрема, шляхом залучення іншого представника, подання заяви про участь у режимі відеоконференції або заяви про розгляд справи за його відсутності) Колегія суддів звертає увагу, що дотримання процесуальних строків є елементом права на справедливий суд (ст. 6 ЄСПЛ), а неявка належним чином повідомленого учасника за відсутності поважних причин не перешкоджає розгляду термінових справ, а тому заява задоволенню не підлягає Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного. Судом першої інстанції встановлено, що 30.01.2026 року співробітниками ГУ ДМС в Одеській області спільно із співробітниками 2 відділу УСБУ в Одеській області за адресою: Одеська область, Одеський район, с. Лиманка, вул. Перлинна, 1, було виявлено громадянина РФ ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , якого було запрошено до міграційного органу для проведення перевірки. За результатами дослідження наявних документів та відібраних пояснень встановлено, що Позивач востаннє прибув в Україну 29.09.2023 року, легально перетнувши державний кордон через КПП «М-ПОДІЛЬСЬКИЙ» на підставі паспортного документа серії НОМЕР_1 (дійсного до 03.12.2030 року). Станом на 30.01.2026 року Позивач перебував на території України незаконно, перевищивши дозволений строк тимчасового перебування в країні більш як на 30 днів. При цьому із заявою про добровільне повернення до країни походження або третьої країни до ГУ ДМС в Одеській області він не звертався, підтвердивши усвідомлення свого статусу нелегального мігранта. 30.01.2026 року ГУ ДМС в Одеській області було прийнято оскаржуване Рішення №5101130100020472 про примусове повернення Позивача до країни походження або третьої країни, яким його зобов`язано покинути територію України у термін до 02.02.2026 року. Згідно з розпискою від 02.02.2026 року, Позивач ознайомився зі змістом вказаного рішення, зазначив, що послуг перекладача не потребує, та взяв на себе зобов`язання самостійно залишити Україну у визначений строк. Судом також з`ясовано, що у період з 29.09.2023 року по 30.01.2026 року Позивач не звертався до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту в Україні в порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також не виявив такого бажання під час опитування. Окрім того, спірне рішення №5101130100020472 не містить прямого зобов`язання для Позивача виїхати виключно до країни його громадянської належності (РФ), а покладає на нього обов`язок залишити територію України у будь-який законний спосіб із можливістю виїзду до будь-якої третьої країни. Не погоджуючись с прийнятим міграційною службою рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції з урахуванням норм чинного законодавства, прийшов до висновку про правомірність дій службових осіб ГУ ДМС України в Одеській області у відношенні громадянина позивача та законності оскаржуваного рішення. Колегія суддів надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції з урахуванням доводів апелянта виходить з наступного. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України визначено Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі - Закон № 3773-VI). Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Як визначено п.7 ч.1 ст.1 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, це іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території або тимчасово перебувають в Україні. Частинами першою-третьою статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини. Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави. Відповідно до ч.3 ст.9 Закону строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України. Частиною 1 статті 26 Закону №3773-VI визначено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. Згідно ч. 8 ст. 26 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а так само не може бути застосовано до осіб, які не мають документів, що посвідчують особу та дають право на виїзд з України (такі іноземці та особи без громадянства затримуються у встановленому законом порядку з метою ідентифікації, документування та забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або примусового видворення відповідно до цього Закону). Згідно ч. 1 ст. 30 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках. Так, оцінюючи правомірність оскаржуваного рішення на предмет дотримання ч.1 ст. 26 Закону №3773-VI, таке рішення може бути прийнято за умови порушення іноземцем, зокрема, легального терміну перебування. Порядок дій посадових осіб територіальних органів, територіальних підрозділів Державної міграційної служби України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства (далі - іноземців), їх документування та здійснення заходів з безпосереднього примусового повернення та примусового видворення за межі України визначає Інструкція про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23.04.2012 № 353/271/150 (далі - Інструкція). Відповідно до пункту 4 розділу І Інструкції іноземці можуть бути примусово повернуті до країни походження чи третьої країни на підставі рішення органу ДМС або органу охорони державного кордону, або органу СБУ про примусове повернення чи примусово видворені на підставі винесеної за позовом цих органів/підрозділів постанови адміністративного суду про примусове видворення. Пунктом 5 розділу І Інструкції передбачено, що підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни є: дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; дії, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; затримання іноземців органами охорони державного кордону у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України. Відповідно до положень пункту 2 розділу ІІ Інструкції, рішення про примусове повернення оголошується іноземцю протягом 72 годин з дати його ухвалення, за винятком випадків, коли місцезнаходження іноземця не встановлено, в присутності перекладача та/або законного представника (на вимогу особи) під підпис та обліковується посадовою особою органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ, яка уповноважена складати документи для примусового повернення, у журналі обліку прийнятих рішень про примусове повернення та видворення з України іноземців та осіб без громадянства. Згідно з п. 3 розділу ІІ Інструкції у рішенні про примусове повернення зазначається строк, упродовж якого іноземець зобов`язаний виїхати з України, який не має перевищувати 30 днів з дня прийняття такого рішення. Рішення про примусове повернення може супроводжуватися забороною подальшого в`їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони подальшого в`їзду обчислюється з дня винесення такого рішення. Якщо рішення про примусове повернення супроводжується забороною в`їзду в Україну, у паспортному документі іноземця проставляється відмітка про заборону в`їзду. Процедуру продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України визначає Порядок продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 року №150 (далі Порядок №150, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин). За правилами п. 2 вказаного Порядку іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території: 1) протягом наданого візою дозволу в межах строку дії візи в разі в`їзду осіб без громадянства чи іноземців, які є громадянами держав з візовим порядком в`їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України; 2) не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в`їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в`їзду, якщо інший строк не визначено законодавством та міжнародними договорами України. Порядок обчислення зазначеного строку встановлюється МВС. Як вбачається з матеріалів справи, предметом позовних вимог є визнання протиправним та скасування Рішення №5101130100020472 від 30.01.2026 року прийняте головним спеціалістом відділу адміністративного провадження ГУ ДМС України в Одеській області Євгеном Новохатським про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина рф на установчі дані ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , яким зобов`язано останнього покинути територію України у термін до 02.02.2026 року. За результатами дослідження наявних документів та відібраних пояснень встановлено, що Позивач востаннє прибув в Україну 29.09.2023 року, легально перетнувши державний кордон через КПП «М-ПОДІЛЬСЬКИЙ» на підставі паспортного документа серії НОМЕР_1 (дійсного до 03.12.2030 року). Станом на 30.01.2026 року Позивач перебував на території України незаконно, перевищивши дозволений строк тимчасового перебування в країні більш як на 30 днів. При цьому із заявою про добровільне повернення до країни походження або третьої країни до ГУ ДМС в Одеській області він не звертався, підтвердивши усвідомлення свого статусу нелегального мігранта. Між тим, законодавством України передбачено, що строк перебування іноземця на території України обмежений, а саме: не більш як 90 днів протягом 180 днів. Через порушення правил перебування в України щодо позивача складений протокол про адміністративне правопорушення за ч. 2 ст. 203 КУпАП та винесено постанову про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу, який позивач сплатив у добровільному порядку. Позивачем не заперечується, що у встановлений законодавством строк він не покинув територію України, до повноважних органів щодо оформлення свого перебування на території України з його слів звертався та отримував усні відмови посадових осіб міграційної служби у прийнятті документів. Доказів звернення позивача до територіальних підрозділів ДМС України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, клопотанням про продовження строку перебування на території України матеріали справи не містять і судом не встановлено. Крім того, колегія суддів також зазначає, що 01 листопада 2022 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №132 "Деякі питання надання Державною міграційною службою публічних послу в умовах воєнного стану", згідно якого надання адміністративних послуг громадянам РФ здійснюється зі встановленими особливостями. Однак, встановленні постановою обмеження не поширюються на осіб, що мають законні підстави для оформлення дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, передбачені п.п.4, 6, 9 та 10 ч.2 та п.п.1, 2, 4 ч.3 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", зокрема іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз`єднання сім`ї з особами, які є громадянами України, або під час перебування на законних підставах на території України у випадках, зазначених у ч.ч.3-13 цієї статті, уклали шлюб з громадянами України та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період до отримання посвідки на постійне проживання чи набуття громадянства України. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 після в`їзду на території України жодних вищевказаних документів не оформив, таким чином після закінчення 90 днів від часу в`їзду в Україну знаходиться на території України не законно. При цьому, матеріали справи не містять доказів того, що позивачу було відмовлено у оформленні посвідки. Порушенням законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства у розумінні цього Закону вважається, у тому числі, перебування особи на території України без законних на те підстав, що мало місце у випадку спірних правовідносин. Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20.09.2022 у справі № 755/7030/21, від 07.02.2023 у справі № 522/7918/22, від 08.11.2024 у справі № 539/2085/22. Отже, порушений позивачем законодавчо установлений порядок перебування на території України є достатньою підставою для застосування заходів у вигляді примусового повернення у країну походження, та у спірних правовідносинах є необхідним і достатнім засобом реагування відповідача на вказане порушення. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що згідно «Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації» (далі - Угода) від 10.03.1997 на підставі якої громадяни рф перетинали кордон та паспортом громадянина рф та для знаходження на території України достатньо було паспорта громадянина рф. 01.03.2015 внесено зміни в Угоду та виключено зі списку необхідних документів для перетину кордону та законного знаходження на території України паспорт громадянина рф. Постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.2022 № 692 припинено дію Угоди, зазначеної у пункті 1 цієї постанови, відповідно до статті 6 такої Угоди зупинити дію статей 1 і 2 Угоди в частині можливості громадян Російської Федерації в`їжджати, виїжджати, прямувати транзитом, перебувати і пересуватися територією України без віз на підставі документів, зазначених у пунктах 2, 3, 4, 6 і 8 переліку документів громадян Російської Федерації для в`їзду, виїзду, перебування і пересування територією України, наведеного в Додатку 1 до Угоди. Щодо доводів апелянта, що позивач як іноземець вживав заходів для недопущення порушення законодавства України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, проте внаслідок обставин, які знаходилися поза його волею, зокрема неодноразових відмов управління міграційної служби прийняти документи у позивача, не зміг у встановлений законом строк подати уповноваженому органу документи для легалізації свого положення в Україні, то колегія суддів звертає увагу, що п. 2 Постанови КМУ № 1232 визначено категорії громадян рф до яких не поширюється пункт 1 вказаної Постанови. Тобто, з урахуванням наявності у позивача дружини та дітей, які є громадянами України у зв`язку з чим він підпадає під категорію громадян рф до яких не поширюється пункт 1 Постанови КМУ № 1232. Тобто, позивач мав можливість звернення до органів міграційної служби з відповідними заявами, водночас як вже зазначалося доказів звернення з заявами матеріали справи не місять, а тому оводи апелянта в цій частині є безпідставними. Колегія суддів враховує, що законодавець в розумінні вищезазначених норм права не лише наділяє іноземця певними правами, але і покладає обов`язок забезпечення урегулювання іноземцем свого правового становища у легалізований спосіб, зокрема шляхом звернення до відповідного територіального підрозділу ДМС України. В свою чергу колегія суддів вказує, що позивачем не надано жодних обґрунтованих обставин на підтвердження власної правової позиції, адже возз`єднання з сім`єю є підставою для видачі посвідки, але особа має вчинити певні дії для її оформлення та легалізування свого положення на території України. Бажання іноземця чи особи без громадянства, зберегти свої сімейні права покладає саме на цю особу передбачені діючим законодавством обов`язки щодо оформлення права на проживання (перебування) в Україні, а за відсутності волевиявлення та здійснення будь-яких дій такої особи з метою легалізації на території України (щонайменше звернення до міграційних органів з цього приводу), вказані права не можуть бути реалізовані шляхом незастосування державними органами до цієї особи наслідків незаконного перебування в Україні всупереч діючого законодавства. Щодо доводів апелянта, що обставини сімейного статусу позивача відповідачем при прийнятті цього рішення взагалі не досліджувались та не оцінювались, то колегія суддів зазначає, що сам по собі факт сім`ї, не є перешкодою для видворення іноземця за межі країни перебування і Європейський суд з прав людини. Так, у справі Jeunesse v. the Netherlands (no 12738/10) Європейський суд з прав людини відзначив, що: «коли держава-учасниця толерує присутність іноземця на своїй території… така держава-учасниця дозволяє іноземцю приєднатися до суспільства приймаючої країни, формувати стосунки та створити родину. Однак це не тягне за собою автоматично обов`язку влади держави-учасниці, внаслідок зобов`язань відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дозволити йому чи їй оселитися в цій країні». Такі підстави, як правильно вказує представник відповідача, не є підставою для скасування рішення про примусове повернення в країну походження або в третю країну. Щодо доводів апелянта, щ що матеріалами справи підтверджуються тривалі та міцні сімейні зв`язки позивача. А саме, з 2009 року позивач одружений на громадянці України, має 2 дітей, які є неповнолітньою та малолітньою, які також є громадянами України. Отже, виконання рішення про примусове повернення позивача до країни походження або іншої країни, матиме негативні наслідки не лише для нього, а також для його дружини та дітей. Окрім того, дружина та доньки позивача через громадянство України можуть зазнати в країні походження позивача небезпеку за національністю, громадянством, належності до політичних переконань, де їм загрожуватиме катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, де їх життю або здоров`ю або свободі загрожуватиме небезпека, то колегія суддів зазначає наступне. Кожна суверенна держава має право контролювати в`їзд та перебування іноземців. Сам по собі факт перебування в шлюбі з громадянкою України та наявність дітей не звільняють іноземця від обов`язку дотримуватися законів та вчасно легалізувати свій статус, а обставини створення сім`ї та народження дітей мали б бути підставою для своєчасних дій легалізації її становища на території України, а не для обґрунтування неправомірності застосування процедури примусового повернення за встановлених у цій справі обставин. При цьому, примусове повернення не означає розірвання шлюбу, а є способом змусити іноземця залишити країну, щоб згодом він міг в`їхати на законних підставах (наприклад, оформивши візу за процедурою возз`єднання сім`ї). Крім того позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів існування реальної, індивідуальної загрози його життю чи свободі у країні походження, а члени його родини, як громадяни України, перебувають під повним захистом України та не примушуються до виїзду. Окрім того, колегія суддів звертає увагу апелянта, що він (разом з сім`єю) може повернутися не лише в країну походження а й в третю країну, а тому доводи апелянта в цій частині колегія суддів не приймає до уваги. Верховним Судом у постановах від 23 січня 2020 року у справі № 343/2242/16, від 10 жовтня 2019 року у справі № 2340/2910/18, від 12 серпня 2020 року у справі № 755/14023/17, від 13 жовтня 2021 року у справі № 263/14519/20, від 13 квітня 2021 року у справі № 211/1113/18, від 26 січня 2022 року у справі № 200/9761/20-а у подібних правовідносинах неодноразово зазначав, що бажання іноземця чи особи без громадянства зберегти свої сімейні права та дотримуватися прав та законних інтересів дитини покладає саме на цю особу передбачені діючим законодавством обов`язки щодо оформлення права на проживання (перебування) в Україні, а за відсутності волевиявлення та здійснення будь-яких дій такої особи з метою легалізації на території України (щонайменше звернення до міграційних органів з цього приводу), вказані права не можуть бути реалізовані шляхом незастосування державними органами до цієї особи наслідків незаконного перебування в Україні всупереч діючого законодавства Відтак, особа, яка бажає легалізувати своє перебування на території України в законодавчо встановлений спосіб, має бути зацікавлена у зібранні необхідних доказів на підтвердження необхідності такого перебування в Україні, у тому числі і шляхом використання всіх законодавчо визначених правових механізмів, та уникаючи при цьому зловживання своїми правами та нехтування обов`язками. Саме по собі проживання особи на території України протягом тривалого часу та факт створення сім`ї, не означає автоматично, що особа абсолютно захищена від примусового повернення до країни походження міркуваннями збереження її приватного життя, внаслідок зобов`язань держави відповідно до статті 8 Конвенції, оскільки в такому випадку постає питання відповідальності самого позивача, який має усвідомлювати, що його міграційний статус робить збереження сімейного життя сумнівним з огляду на перебування її на території України нелегально. Вказані висновки суду відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 29 травня 2023 року в справі № 522/5683/22 у подібних правовідносинах, яка враховується судом відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України. Також, колегія суддів звертає увагу, що в умовах триваючої агресії РФ проти України, контроль за громадянами країни-агресора є питанням національної безпеки та оборони. З огляду на викладене, рішення про примусове повернення є законним, обґрунтованим, пропорційним ступеню порушення та повністю відповідає інтересам національної безпеки України у період воєнного стану Підсумовуючи викладене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Отже, відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.308, 310, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів , - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2026 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено та підписано 23 червня 2026 року . Головуючий суддя: О.В. Лук`янчук Суддя: А. І. Бітов Суддя: І. Г. Ступакова