Постанова КЦС ВС № 519/507/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2026 року м. Київ справа № 519/507/24 провадження № 61-15491св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Сердюка В. В., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Цинєв Віталій Олександрович, що діє в інтересах акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеське обласне управління акціонерне товариство «Ощадбанк»; відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Южненського міського нотаріального округу Одеської області Кармасьова Олеся Володимирівна; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Єгорова Олександра Олександровича на постанову Одеського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року у складі колегії суддів: Назарової М. В., Коновалової В. А., Кострицького В. В., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2024 року приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Цинєв В. О. в інтересах акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Ощадбанк») в особі філії - Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Южненського міського нотаріального округу Одеської області Кармасьова О. В. (далі - приватний нотаріус Кармасьова О. В.), про визнання недійсним договору дарування. Позовна заява мотивована тим, рішенням Южного міського суду Одеської області суду від 17 лютого 2021 року у справі № 519/1174/20 стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Ощадбанк» в особі філії - Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 73 152,22 грн та 2 102 грн судового збору. На виконання зазначеного рішення суду були видані виконавчі листи, які пред`явлені до примусового виконання та приватним виконавцем виконавчого округу Одеської області Цинєвим В. О. відкрито виконавчі провадження № НОМЕР_3 та № НОМЕР_4. При перевірці майнового стану боржника виконавцем отримано інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта та встановлено, що у боржника станом на дату відкриття виконавчих проваджень відсутнє нерухоме майно, на яке можливо звернути стягнення. Однак, під час детального вивчення отриманої інформації було встановлено, що ОСОБА_1 мав у власності нерухоме майно та здійснив його відчуження. Так, на підставі свідоцтва про право власності на житло, серія та номер: НОМЕР_1 , виданого 08 грудня 2006 року, ОСОБА_1 на праві власності належала 1/3 частка квартири за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з трьох житлових кімнат, загальною площею 64,82 кв. м, житловою 39,60 кв. м. За договором дарування частки квартири, посвідченим 13 липня 2020 року приватним нотаріусом Кармасьовою О. В., реєстраційний номер 448, ОСОБА_1 подарував своїй матері цю частку квартири. Позивач вважає, що зазначений договір дарування було укладено ОСОБА_1 з метою уникнення виконання в майбутньому за його рахунок рішення суду та від звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення. Враховуючи викладене, приватний виконавець Цинєв В. О. в інтересах АТ «Ощадбанк» в особі філії - Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк» просив визнати недійсним договір дарування 1/3 частки квартири АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений 13 липня 2020 року приватним нотаріусом Кармасьовою О. В., реєстраційний номер

448. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Южного міського суду Одеської області від 01 жовтня 2024 року у складі судді Лемця С. П. у задоволенні позову приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Цинєва В. О., що діє в інтересах АТ «Ощадбанк» в особі філії - Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк» відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження умислу обдарованої особи - ОСОБА_2 на укладення спірного договору без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися. На момент укладення спірного договору, не існувало жодних обтяжень, арештів, інших заборон чи обмежень у використанні та розпорядженні вказаною квартирою. Крім того, відповідно до частини сьомої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» якщо сума, що підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати (120 000 грн станом на дату відкриття виконавчого провадження), звернення стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку, на якій розташоване таке житло, не здійснюється. У такому разі виконавець зобов`язаний вжити заходів для виконання рішення за рахунок іншого майна боржника. Стороною позивача не заперечувалось, що квартира, яка подарована за спірним договором, була єдиним житлом боржника, а сума стягнутої судовим рішенням заборгованості складала 73 152,22 грн, тобто на вказану квартиру заборонено звертати примусове стягнення. При цьому матеріали справи не містять доказів, що після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Довідка № 371136602 від 23 березня 2024 року, на яку посилається сторона позивача, свідчить лише про відсутність у ОСОБА_1 нерухомого майна, а не відсутність іншого майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Суд також зазначив, що станом на 13 липня 2020 року (день укладання спірного правочину), судове рішення у справі № 519/1174/20 за позовом АТ «Ощадбанк» в особі філії Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості не було ухвалено, заходи забезпечення позову не застосувались. Більше того, АТ «Ощадбанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 в листопаді 2020 року, а спірний правочин було укладено за 4 місяці до цього. Крім того, з рішення Южного міського суду Одеської області суду від 17 лютого 2021 року у справі № 519/1174/20 вбачається, що заборгованість станом на 29 вересня 2020 року складає 73 152,22 грн, тоді як спірний договір було укладено 13 липня 2020 року, тобто за 2 місяці до вказаного розрахунку заборгованості. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року апеляційну скаргу АТ «Ощадбанк» в особі філії - Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк» задоволено. Рішення Южного міського суду Одеської області від 01 жовтня 2024 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Цинєва В. О., що діє в інтересах АТ «Ощадбанк» в особі філії - Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк» задоволено. Визнано недійсним договору дарування частки квартири, серія НОІ номер 398446, реєстраційний номер 448, посвідчений 13 липня 2020 року приватним нотаріусом Кармасьовою О. В., укладений між ОСОБА_1 як дарувальником та ОСОБА_2 як обдаровуваною щодо 1/3 частки трикімнатної квартири під номером АДРЕСА_2 , загальною площею квартири 64, 82 кв. м, житловою - 39,60 кв. м, яка складається з: 1 - коридор, 2, 4, 7 - житлові кімнати, 3 - кухня, 5 - ванна кімната, 6 - вбиральня, 8 - комора, лоджія. Вирішено питання розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що провадження у справі № 519/1174/20 за позовом АТ «Ощадбанк» в особі філії Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відкрито ухвалою Южного міського суду Одеської області суду від 30 листопада 2020 року та рішенням суду від 17 лютого 2021 року з відповідача стягнуто заборгованість за кредитним договором від 17 серпня 2018 року, яка станом на 29 вересня 2020 року вже складалася із заборгованості за основним боргом (кредитом) в розмірі 60 752,13 грн та заборгованості за процентами за користування кредитом - 9 556,17 грн, яка з огляду на процентну ставку 35% річних за користування кредитними коштами виникла не станом на день визначення загальної заборгованості і за два місяці до оспорюваного відчуження, як помилково зазначив суд першої інстанції, а раніше. Апеляційний суд погодився з доводами апеляційної скарги про те, що відчуження ОСОБА_1 1/3 частини квартири відбулося з метою уникнення можливого звернення стягнення на це майно у рахунок погашення боргу, і для цього висновку не мають юридичного значення відсутність на день укладення договору дарування судового спору позивача з боржником, відсутність обтяжень нерухомого майна останнього. Також суд апеляційної інстанції врахував, що матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_1 іншого майна, за рахунок якого він може погасити свої зобов`язання, а також відомостей про виконання, хоча б часткове, зобов`язання перед кредитором. За таких обставин апеляційний суд вважав очевидним те, що учасники цивільних відносин (сторони оспорюваного договору дарування) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорюваний договір дарування) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника, тому не погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову. Крім того, суд апеляційної інстанції відхилив твердження представника відповідача ОСОБА_2 про неефективність обраного позивачем способу захисту через те, що сума боргу не перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати, що унеможливлює звернення стягнення на майно, яке є предметом оспорюваного договору через імперативні приписи закону - статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», посилаючись на те, що в такому разі суд перейме на себе дискреційні повноваження приватного виконавця, який доводить наявність у боржника інших боргових зобов`язань. Щодо заяви представника відповідача про застосування позовної давності, то суд апеляційної інстанції врахував пункти 12, 19 «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), період дії в Україні карантину, а також час введення в Україні воєнного стану, внаслідок чого дійшов висновку про те, що позивачем не пропущено строк звернення до суду із обґрунтованим позовом. Короткий зміст вимог касаційної скарги 09 грудня 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Єгоров О. О. подав до Верховного Суду через підсистему Електронний суд касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, від 10 червня 2021 року у справі № 11-104сап21, від 16 листопада 2023 року у справі № 11-228сап21, у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16, від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, від 14 липня 2020 року у справі № 754/2450/18, від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17, від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17, від 24 лютого 2021 року у справі № 233/3516/18-ц, від 15 грудня 2021 року у справі № 1840/2970/18, від 21 вересня 2022 року у справі № 645/5557/16-ц, від 02 травня 2023 року у справі № 904/648/22, від 25 червня 2025 року у справі № 758/9543/22, від 22 жовтня 2025 року у справі № 757/11883/18-ц. При цьому заявник зазначив, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування положень статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» у подібних правовідносинах. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 грудня 2025 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Південного міського суду Одеської області. 29 грудня 2025 року справа № 519/507/24 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 червня 2026 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Єгорова О. О. мотивована тим, що матеріали справи не містять жодного доказу виникнення у банка права вимоги за кредитним договором раніше 29 вересня 2020 року, тому висновок апеляційного суду про наявність простроченої заборгованості на дату вчинення оспорюваного правочину ґрунтується на припущеннях, у зв`язку з чим відсутні підстави кваліфікувати цей правочин як фраудаторний, тобто такий, що вчинений на шкоду кредитору. Стверджуючи про відсутність у ОСОБА_1 іншого майна, за рахунок якого він може погасити свої зобов`язання перед банком, позивач посилався виключно на інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 371136602 від 23 березня 2024 року, яка може свідчити лише про відсутність у ОСОБА_1 нерухомого майна, однак не підтверджує відсутність у боржника іншого майна. При цьому виконавцем не здійснювалася перевірка майнового стану боржника, відповідні акти не складалися, тому позивач безпідставно посилався на те, що у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може погасити свої зобов`язання перед банком. Заявивши вимогу про визнання недійсним договору дарування частки квартири в інтересах банку, приватний виконавець стверджував, що задоволення його позову забезпечить відновлення порушених прав/інтересів банку, оскільки позивачу буде надана можливість здійснити звернення стягнення на нерухоме майно та задовольнити вимоги банку. Однак такий спосіб є неефективним в цій справі, оскільки сума, що підлягає стягненню за виконавчими провадженнями не перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати, що унеможливлює (забороняє) звернення стягнення на майно яке є предметом оспорюваного договору (стаття 48 Закону України «Про виконавче провадження»). Наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» у справах щодо визнання правочинів фраудаторними, предметом яких є єдине житло відповідача в аспекті неефективності визнання таких угод недійсними з урахуванням імперативної заборони на звернення стягнення на єдине житло боржника за умови, що сума, яка підлягає стягненню за виконавчими провадженнями, не перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати. Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу У грудні 2025 року приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Цинєв В. О. та представник АТ «Ощадбанк» - адвокат Поплавська О. В. подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких заперечили проти доводів касаційної скарги, просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законними та обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Фактичні обставини справи, встановлені апеляційним судом 17 серпня 2018 року між ПАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 укладено заяву на встановлення відновлюваної кредитної лінії (т.1 а.с.92, 93). Згідно з пунктами 3.2-3.3 вказаної заяви клієнту було встановлено/збільшено кредит на споживчі потреби в національній валюті шляхом встановлення відновлювальної кредитної лінії (кредиту) на картковий рахунок № НОМЕР_2 в розмірі 62 800 грн з можливістю збільшення до 250 000 грн на строк 60 місяців з можливим подовженням на той самий строк. АТ «Ощадбанк» виконав свої зобов`язання, надавши кредит у вигляді відновлювальної лінії на платіжну картку, однак позичальник в односторонньому порядку відмовився від виконання взятих на себе зобов`язань у зв`язку з чим утворилась заборгованість, яка станом на 29 вересня 2020 року складала 73 152,22 грн, з яких: - заборгованість за основним боргом (кредитом) в розмірі 60 752,13 грн; - заборгованість за процентами за користування кредитом в розмірі 9 556,17 грн; - комісія в розмірі 92,69 грн; - пеня за несвоєчасне погашення основного боргу (кредиту) в розмірі 477,62 грн; - пеня за несвоєчасне погашення процентів за користування кредитом в розмірі 325,99 грн; - 3% річних за несвоєчасне погашення основного боргу в розмірі 1 592,22 грн; - 3% річних за несвоєчасне погашення процентів в розмірі 273,75 грн; - втрати він інфляції за несвоєчасне погашення основного боргу в розмірі 49,02 грн; - втрати він інфляції за несвоєчасне погашення процентів за користування кредитом в розмірі 32,63 грн. Заочним рішенням Южного міського суду Одеської області суду від 17 лютого 2021 року у справі № 519/1174/20 стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Ощадбанк» в особі філії - Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 73 152,22 грн та 2 102 грн судового збору (т.1 а.с.4-5). 08 червня 2021 року приватним виконавцем Цинєвим В. О. відкрито виконавчі провадження № НОМЕР_3 та № НОМЕР_4 з виконання виконавчих листів, які було видано на виконання вищевказаного рішення суду (т.1 а.с.1-2). 10 червня 2021 року приватним виконавцем Цинєвим В. О. винесено постанову, якою звернуто стягнення на майно, що належить боржнику ОСОБА_1 у межах суми звернення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця, витрат виконавчого провадження 83 717,64 грн. Також приватним виконавцем здійснено перевірку майнового стану ОСОБА_1 та встановлено, що 13 липня 2020 року боржник подарував своїй матері - ОСОБА_2 1/3 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 , що належала йому на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого 08 грудня 2006 року Фондом комунального майна Южненської міської ради (т.1 а.с.8-12). З Єдиного реєстру судових рішень апеляційним судом було встановлено, що провадження у справі № 519/1174/20 за позовом АТ «Ощадбанк» в особі філії Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відкрито ухвалою Южного міського суду Одеської області суду від 30 листопада 2020 року та рішенням суду від 17 лютого 2021 року стягнуто заборгованість за кредитним договором від 17 серпня 2018 року, яка станом на 29 вересня 2020 року вже становила: заборгованість за основним боргом (кредитом) в розмірі 60 752,13 грн, а також заборгованість за процентами за користування кредитом - 9 556,17 грн, тощо, що з огляду на процентну ставку 35% річних за користування кредитними коштами виникла не станом на день визначення загальної заборгованості і за два місяці до оспорюваного відчуження, як помилково зазначив суд першої інстанції, а раніше. Матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_1 іншого майна, за рахунок якого він може погасити свої зобов`язання перед банком, а також відомостей про виконання зобов`язань перед банком хоча б частково. З огляду на викладене, апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки його укладення направлено на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до члена власної сім`ї, з метою збереження цього майна та уникнення звернення стягнення на це майно на виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів. 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Єгорова О. О. не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 4 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір дарування - це домовленість, за якою одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України). Згідно з частинами першою та третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Частиною першою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Правом оспорити правочин наділені не лише сторони такого правочину, але й інші заінтересовані особи. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник, який відчужує майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, або виникнення у нього обов`язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19). Відповідно до частин першої-четвертої статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Тобто, цивільні права здійснюються особою до визначених меж, поки це не суперечить інтересам інших осіб і публічним інтересам. Такі межі можуть визначатися договором або актами цивільного законодавства. Обов`язок при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які порушували б права інших осіб, конкретизується актами цивільного законодавства, що встановлюють ці права. Порушення меж здійснення цивільних прав веде до зловживання правом. Вирішуючи спір про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, підлягає встановленню, яким чином наслідки такого правочину вплинули або можуть вплинути на права та інтереси цієї особи, оскільки звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору направлене на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов`язаних із вчиненням такого правочину. Також необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав. Фраудаторним може виявитися будь-який правочин (договір), укладений між учасниками цивільних відносин, який не відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину, що визначені статтею 203 ЦК України, зокрема: зміст правочину суперечить ЦК України, актам законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (власність використовується на шкоду іншим); волевиявлення боржника як учасника правочину є неправомірним, внутрішня воля націлена на обман, «на зло» іншої особи (кредитора); правочин не є реальним, не має економічної мети, правові наслідки є зловживанням правами та викликають порушення прав кредиторів (боржник не отримує еквівалентних зустрічних майнових дій, кредитор втрачає забезпечення). У постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зазначено, що договором, який вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний правочин (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність чи відсутність оплати ціни контрагентом боржника. Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною). Згідно з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19 приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц зазначено, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 вказано, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Враховуючи, що на час укладення ОСОБА_1 оспорюваного договору дарування у нього існувала заборгованість за кредитним договором від 17 серпня 2018 року, наявність якої підтверджена рішенням Южного міського суду Одеської області суду від 17 лютого 2021 року у справі № 519/1174/20, та відповідачами не доведено наявності у боржника іншого майна, за рахунок якого він може виконати свої зобов`язання, оскільки матеріали справи не містять відомостей про виконання зобов`язання перед кредитором хоча б частково, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що в спірних правовідносинах ОСОБА_1 діяв очевидно недобросовісно та здійснив відчуження 1/3 частини квартири з метою уникнення можливого звернення стягнення на це майно у рахунок погашення боргу. Основною конституційною засадою судочинства, серед іншого, є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129 Конституції України), що є однією з важливих складових принципу правової визначеності, а також права на справедливий суд, закріпленого, зокрема, у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конституційний Суд України у Рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини, який, зокрема, у пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43). У § 51 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 05 січня 2010 року, заява № 40450/04, Європейський суд з прав людини зазначив, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. У § 52 цього рішення Європейський суд з прав людини вказав, що відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, враховуючи факт невиконання боржником ОСОБА_1 судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором від 17 серпня 2018 року, відсутність іншого майна, на яке можна звернути стягнення, наявність непогашеної заборгованості, а також відсутність жодних дій, спрямованих на хоча б часткове погашення такої заборгованості, в цій справі колегія суддів вважає загалом обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позову приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Цинєва В. О., що діяв в інтересах АТ «Ощадбанк» в особі філії - Одеське обласне управління АТ «Ощадбанк», та визнання недійсним оспорюваного договору дарування частки квартири. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги про те, що довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 371136602 від 23 березня 2024 року, на яку послався позивач, може свідчити лише про відсутність у ОСОБА_1 нерухомого майна, однак не підтверджує відсутність у боржника іншого майна, є необґрунтованими, оскільки не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про недоведеність відповідачами наявності у боржника іншого майна, за рахунок якого він може виконати свої зобов`язання. Крім того, під час розгляду справи відповідачі не надали доказів та судами попередніх інстанцій не встановлено обставин, які б свідчили про виконання ОСОБА_1 рішення Южного міського суду Одеської області суду від 17 лютого 2021 року у справі № 519/1174/20, або відсутність у нього заборгованості за кредитним договором від 17 серпня 2018 року на час укладення оспорюваного договору дарування. З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені апеляційним судом обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, від 10 червня 2021 року у справі № 11-104сап21, від 16 листопада 2023 року у справі № 11-228сап21, у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16, від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, від 14 липня 2020 року у справі № 754/2450/18, від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17, від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17, від 24 лютого 2021 року у справі № 233/3516/18-ц, від 15 грудня 2021 року у справі № 1840/2970/18, від 21 вересня 2022 року у справі № 645/5557/16-ц, від 02 травня 2023 року у справі № 904/648/22, від 25 червня 2025 року у справі № 758/9543/22, від 22 жовтня 2025 року у справі № 757/11883/18-ц є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору. Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. Вказані правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20). У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні спору по суті апеляційним судом було ухвалено судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів. Тому заявлена в касаційній скарзі представника ОСОБА_2 - адвоката Єгорова О. О. підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованою. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Єгорова Олександра Олександровича залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников Судді: О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Сердюк В. В. Шипович