Постанова 4824 № 359/15575/25

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 18 червня 2026 року м. Київ Унікальний номер справи № 359/15575/25 Апеляційне провадження № 22-ц/824/10172/2026 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б., суддів - Євграфової Є.П., Саліхова В.В., за участю секретаря судового засідання - Марченка М.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 березня 2026 року, постановлену під головуванням судді Чирки С.С., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна, - в с т а н о в и в : У грудні 2025 рокуОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна (а.с. 1-5). 25 березня 2026 року до суду надійшла заява про забезпечення позову від ОСОБА_2 , в якому остання просила застосувати заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 (загальна площа 113,3 кв.м.) та на автомобіль RENAULT MEGANE, 2012 р.в., VIN: НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 ; заборонити суб`єктам державної реєстрації та нотаріусам вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо вказаної квартири, а органам СЦ МВС - щодо вказаного автомобіля (а.с. 6-8). На обґрунтування заяви вказувала, що об`єктами поділу згідно з позовними вимогами є: квартира АДРЕСА_1 (загальна площа 113,3 кв.м.) та автомобіль RENAULT MEGANE, 2012 р.в., державний номерний знак НОМЕР_2 . Вказане майно набуте сторонами під час шлюбу за спільні кошти, а отже, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. На даний час між сторонами існує гострий конфлікт. Все вищезазначене майно зареєстроване на ім`я ОСОБА_1 , відтак, існує загроза того, що до ухвалення рішення у справі відповідач може відчужити вказане майно (продати автомобіль або подарувати квартиру родичам), що зробить виконання рішення суду про поділ майна неможливим (а.с. 6-8). Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 березня 2026 року заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову задоволено частково. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 (загальна площа 113,3 кв.м.). Накладено арешт на автомобіль RENAULT MEGANE, 2012 року випуску, VIN: НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_3 . У задоволенні вимог заяви в іншій частині відмовлено (а.с. 23-24). Не погодившись з ухвалою міськрайонного суду, 04 квітня 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Косяк Н.В. звернулась до Київського апеляційного суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати оскаржувану ухвалу та ухвалити нове рішення, яким заяву про забезпечення позову залишити без задоволення, покласти судові витрати на позивача (а.с. 36-44, 69-87). В апеляційній скарзі зазначила, щооскаржувана ухвала постановлена без додержання норм матеріального права, та не дотримання норм процесуального права, не ґрунтується на засадах верховенства права, не обґрунтована (не мотивована), ухвалена судом на підставі не повного та не всебічно з`ясованих обставин справи. Вказувала, що без письмової нотаріально засвідченої згоди позивача, відчужити майно, яке є предметом позову неможливо, а отже забезпечення позову шляхом накладання арештів є зайвим та непропорційним заходом, що не відповідає меті інституту забезпечення позову. ОСОБА_2 не навела жодних конкретних фактів, які б підтверджували реальну загрозу відчуження спірного майна, а її побоювання є/були суто гіпотетичними та не підкріпленими доказами. Саме лише перебування сторін у спорі щодо поділу майна подружжя не могло слугувати достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову. Подача заяви про забезпечення позову є недобросовісною поведінкою з боку позивача та зловживання процесуальними правами, що призводить до навантаженням на судову систему. В свою чергу, Бориспільський міськрайонний суд Київської області, задовольнивши заяву на підставі непідтверджених тверджень позивача та без наявних доказів можливого відчуження майна, порушив принцип змагальності та рівності сторін, закріплений у ст. 12 ЦПК України. Заява про забезпечення позову підлягала поверненню без розгляду як така, що не відповідає вимогам статті 151 ЦПК України, оскільки не містила ціни позову, ні будь-яких пропозицій щодо зустрічного забезпечення, що є грубим порушенням встановлених процесуальних вимог (а.с. 36-44, 69-87). 02 червня 2026 року, тобто у строк визначений ухвалою Київського апеляційного суду від 20 травня 2026 року, ОСОБА_2 подала відзив в якому просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги та стягненні на користь апелянта витрат на правничу допомогу(а.с. 88, 164-171). У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Косяк Н.В. підтримала скаргу і просила її задовольнити. Інші особи, які беруть участь у справі до суду не прибули, про час та місце розгляду справи були сповіщені повідомленнями на зазначені ними адреси. Повідомлення апелянта ОСОБА_1 повернулось із відмітками працівників пошти про відсутність адресата за зазначеною нею адресою, заяви про зміну адреси місця проживання( перебування) від вказаної особи до суду не надходили. Поряд з цим, про розгляд справи апеляційним судом 18 червня 2026 року ОСОБА_1 був сповіщений 26 травня 2026 року повідомленням його представника - адвоката Косяк Н.В. до Електронного кабінету в ЄСІТС із забезпеченням технічної фіксації такого повідомлення. Факт належного повідомлення ОСОБА_1 , його представник - адвокат Косяк Н.В. підтвердила в суді про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання. ОСОБА_2 була сповіщена встановленим порядком про що у справі є докази (а.с. 90-92, 101-102, 111). Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. При цьому, участь сторін та їх представників в судовому засіданні суду апеляційної інстанції не є обов`язковою (частина 2 ст. 372 ЦПК України). Відповідно до частини 1 ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що на зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись із подіями процесу (див. серед іншого «Гуржій проти України», заява № 326/3, 01 квітня 2008 року, «Олександр Шевченко проти України», № 8771/02, § 27, 26 квітня 2007 року). Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначено, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04). Зважаючи на вищезазначене та положення п. 2 ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України, суд визнав повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає розглядові справи. Дослідивши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до п. 1, 2 ч. 1 ст. 150 ЦПК України позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії. Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч. 3 ст. 150 ЦПК України). За роз`ясненнями, що містяться в п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з`ясувати обсяг позовних вимог, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року № ETS № 005 та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). За приписами ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. За змістом ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визначені в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Європейський суд з прав людини нагадує, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу правового захисту для реалізації прав і свобод, визначених у Конвенції, у якій би формі вони не забезпечувались у національному правовому полі. Сфера зобов`язань Договірних держав за статтею 13 коливається в залежності від природи скарги заявника; проте засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як на практиці, так і за законом (порівняйте: «Кудла проти Польщі» [GC], № 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI). Існування такого засобу повинно бути достатнім не тільки в теорії, але й на практиці, без чого йому бракуватиме необхідної доступності та ефективності (див., крім іншого, «Міфсуд проти Франції» [GC], № 57220/00, ECHR 2002-VIII) (Рішення від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України», заява N 11901/02 Страсбург). У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При цьому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. У постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 754/4437/18 (провадження № 61-47464св18) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Так, судом встановлено, що предметом заявлених позовних вимог у даній справі є визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна, зокрема, квартири АДРЕСА_1 (загальна площа 113,3 кв.м.) та автомобілю RENAULT MEGANE, 2012 р.в., д.н.з НОМЕР_2 . Суд першої інстанції, врахувавши підстави та зміст позову, надавши оцінку відповідності виду забезпечення позову позовним вимогам, балансу інтересам сторін, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову саме шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 (загальна площа 113,3 кв.м.) та на автомобіль RENAULT MEGANE, 2012 р.в., VIN: НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 , тобто майно яке є предметом спору у цій справі. Разом з тим, вжиття заходів забезпечення позову не завдасть настільки істотних наслідків для усіх зацікавлених осіб, ніж якщо такі заходи вжиті не будуть. Апеляційний суд звертає увагу, що забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Накладення арешту на вищевказане нерухоме майно є співмірним із заявленими позовними вимогами. Щодо доводів апелянта, що в заяві про забезпечення позову не вказано пропозицій щодо зустрічного забезпечення, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що у разі відсутності у заяві про забезпечення позову пропозиції щодо зустрічного забезпечення, таке не позбавляє права обтяженої сторони звернутися з клопотанням про таке зустрічне забезпечення окремо у встановленому законом порядку. Саме по собі не зазначення в заяві про забезпечення позову пропозицій заявника щодо зустрічного забезпечення не є обов`язковою підставою для повернення зазначеної заяви заявнику та (або) відмови у її задоволенні. Крім того, посилання відповідача на недодержання позивачем вимог до заяви про забезпечення позову в частині не зазначення ціни позову заяви суд визнав неспроможними та відхилив, оскільки із тексту заяви чітко вбачається предмет позову. Доводи відповідача про те, що він без згоди позивача не може відчужити спірне майно, суд апеляційної інстанції оцінює критично, адже сам факт перебування майна у власності є передумовою для його можливого відчуження (обтяження) передачею третім особам (в іпотеку, заставу тощо), що може унеможливити та (або) ускладнити виконання рішення суду у випадку задоволення позову. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що ухвала в оскаржуваній частині є законною та не підлягає скасуванню. Згідно вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Ухвалу Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 березня 2026 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили негайно з моменту її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Дата складання повного судового рішення: 18 червня 2026 року. Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець Є.П. Євграфова В.В. Саліхов