Постанова 4824 № 369/18812/23

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 04 червня 2026 року м. Київ Справа № 369/18812/23 Провадження: № 22-ц/824/9273/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Верланова С. М., Нежури В. А., секретар Лаврук Ю. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Штепи Руслана Петровича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 листопада 2025 року, ухвалене під головуванням судді Янченка А. В., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики та зняття арешту з майна, в с т а н о в и в: У листопаді 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що договір позики від 10 вересня 2019 року, на який посилається відповідач, фактично не укладався та ним не підписувався. Зазначив, що жодних грошових коштів від відповідача він не отримував, а підпис у зазначеному договорі виконаний іншою особою, що підтверджується відповідними висновками судових експертиз. Крім того, на підставі вказаного договору відповідачем було ініційовано судовий спір та накладено арешт на належне позивачу нерухоме майно, що, на його думку є безпідставним та порушує його право власності. У зв`язку з наведеним, просив суд визнати договір позики від 10 вересня 2019 року недійсним як такий, що не укладений, а також зняти арешт з належного йому майна. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 листопада 2025 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано недійсним договір позики від 10.09.2019 р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 внаслідок його неукладенності. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму сплаченого судового збору у розмірі 1 073 грн 80 коп. Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Штепа О. П. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення та ухвалити нове про відмову в позові. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд безпідставно поклав в основу рішення висновки експертів, які є недопустимими доказами, оскільки досліджені без матеріалів, на підставі яких вони були складені, а також із порушенням порядку отримання зразків для експертизи, суд неправомірно використав висновки експертиз, отримані в межах інших проваджень (у тому числі кримінального), без належного дозволу слідчого чи прокурора, що суперечить вимогам законодавства, висновки експертів не мають наперед встановленої сили та підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами, однак, суд не здійснив належної оцінки таких доказів, суд не врахував наявність боргової розписки як самостійного доказу отримання грошових коштів позивачем, яка підтверджує укладення договору позики, суд безпідставно відмовив у призначенні судової почеркознавчої експертизи, яка могла б належним чином встановити факт підписання документів. Крім того, вважає, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, оскільки неукладений договір не може бути визнаний недійсним, а питання неукладеності має встановлюватися в межах розгляду вимог про стягнення коштів. Крім того, суд не врахував правові висновки Верховного Суду щодо неможливості визнання недійсним неукладеного правочину. Ухвалами Київського апеляційного суду від 20 березня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. У відзиві ОСОБА_2 вважав необґрунтованими доводи апеляційної скарги та зазначив, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Зокрема, зазначив, що висновки експертів, покладені судом в основу рішення, є належними та допустимими доказами, отриманими у встановленому законом порядку, а їх допустимість прямо передбачена положеннями ЦПК України. Вказує, що факт непідписання ним договору позики та боргової розписки підтверджується сукупністю доказів, зокрема, кількома висновками судових експертиз, які відповідачем не спростовані. Вважає, що доводи відповідача щодо недопустимості використання експертиз з інших проваджень є безпідставними, оскільки такі докази можуть використовуватись для захисту прав учасників справи, а досудове розслідування на момент їх подання вже було завершене. Боргова розписка є недостовірним доказом, оскільки з`явилась лише під час розгляду справи, не підписувалась позивачем та спростовується висновками експерта. Зазначає, що він, позивач, не отримував жодних грошових коштів від відповідача, а отже відсутні підстави вважати договір позики укладеним. Крім того, вважає обраний спосіб захисту належним та ефективним, оскільки саме визнання договору недійсним у зв`язку з його неукладеністю забезпечує повний захист прав позивача. 04 червня 2026 року адвокат Барбанова Л. В.в інтересах ОСОБА_2 подала додаткові пояснення, в яких зазначила про те, що 25.05.2026 року оприлюднено в загальному доступі повний текст судового рішення у справі № 369/2856/22 про стягнення заборгованості за договором позики від 10 вересня 2019 року, в якому суд відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову, при цьому, судом констатовано, що договір позики не укладено, а підпис від імені ОСОБА_2 виконаний іншою особою . В поясненнях також наведено, що до суду першої інстанції долучено належні та допустимі докази, зокрема, висновки судових експертиз № КСЕ-19-23/74883 від 25 квітня 2024 року, які підтверджують відсутність підпису ОСОБА_2 на спірному договорі та борговій розписці. Ці докази є самостійним та належним підтвердженням факту неукладеності договору, а також спростовують твердження відповідача про укладення правочину та отримання позивачем грошових коштів від ОСОБА_1 . Крім того, адвокат звернула увагу на наявність обвинувального акту від 22.04.2025 року стосовно ОСОБА_1 , який обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 та ч. 4 ст. 358, ч. 2 ст. 384 та ч. 3 ст. 15 ч. 4 ст. 190 КК України. У ході цього провадження проводяться допити свідків, але жодним чином не доведено факт передачі грошових коштів ОСОБА_2 або укладення ним договору позики. Таким чином, кримінальне провадження окремо підтверджує ризики необґрунтованих претензій ОСОБА_1 щодо спірного правочину та підкреслює незаконний характер його спроб заволодіти майном позивача . В судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник, адвокат Штепа Р. П. підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити. ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_4 заперечували проти доводів апеляційної скарги та вважали їх необґрунтованими. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 10 вересня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було складено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передав позичальнику грошові кошти у сумі 7 500 000 грн, а позичальник зобов`язався повернути зазначені кошти у визначений договором строк (т. 1, а.с. 16). В подальшому, ОСОБА_1 , посилаючись на вказаний договір позики, звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики, а також заявив клопотання про забезпечення позову шляхом накладення арешту на належне останньому нерухоме майно (т. 1, а. с. 9-15). Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 липня 2022 року у справі № 369/2856/22 було накладено арешт на 1/2 частину житлового будинку загальною площею 488,1 кв.м та 1/2 частину земельної ділянки кадастровий номер 3222484001:01:016:0066, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 25 - 28). Заперечуючи проти існування будь-яких договірних відносин із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 зазначав, що договір позики від 10 вересня 2019 року ним не підписувався, грошові кошти від відповідача він не отримував, а підпис від його імені виконаний іншою особою. На підтвердження зазначених обставин позивачем до матеріалів справи було подано висновок експерта № 52/23 від 27 листопада 2023 року, відповідно до якого підпис від імені ОСОБА_2 , зображення якого міститься у графі «позичальник» договору позики від 10 вересня 2019 року, виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою з наслідуванням його підпису (т. 1, а. с. 85-90). Крім того, до матеріалів справи було долучено висновок комплексної судової почеркознавчої та технічної експертизи документів ДНДЕКЦ МВС України від 25 квітня 2024 року № КСЕ-19-23/74883, виконаний в межах розгляду справи № 369/2856/22, а також інші експертні висновки, на які посилався позивач на спростування факту підписання ним спірних документів (т. 1, а. с. 166 - 181). Водночас, відповідач наполягав на дійсності договору позики та стверджував, що грошові кошти у сумі 7 500 000 грн були фактично передані ОСОБА_2 10 вересня 2019 року, а сам договір позики та боргова розписка підписані особисто позивачем. Також судом першої інстанції встановлено, що оригінал договору позики від 10 вересня 2019 року відповідачем до суду не надавався, однак сторони не заперечували відповідність наявної в матеріалах справи копії її оригіналу. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що матеріалами справи підтверджується відсутність волевиявлення ОСОБА_2 на укладення договору позики від 10 вересня 2019 року. При цьому, суд першої інстанції врахував наявні у справі висновки судових експертиз, якими встановлено, що підпис від імені ОСОБА_2 у договорі позики виконаний не ним, а іншою особою. Оцінивши зазначені висновки у сукупності з іншими доказами у справі, суд дійшов висновку про недоведеність факту підписання позивачем спірного договору та, відповідно, відсутність належного підтвердження виникнення між сторонами договірних правовідносин позики. З огляду на встановлені обставини суд першої інстанції вважав доведеним факт неукладення спірного договору позики, оскільки відсутність підпису позивача свідчить про відсутність його волевиявлення на вчинення відповідного правочину. Дійшовши висновку про неукладеність договору, суд першої інстанції вважав наявними підстави для визнання його недійсним та ухвалив рішення про визнання недійсним договору позики від 10 вересня 2019 року внаслідок його неукладеності. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про зняття арешту з майна, суд виходив із відсутності правових підстав для задоволення цієї вимоги в обраному позивачем способі захисту. Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти. Відповідно до частин першої та другої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Позивач у своєму позові зазначав, що договору позики від 10.09.2019 року з ОСОБА_1 не укладав та не підписував, грошових коштів не отримував, а відтак на підставі статей 203, 215 ЦК України просив суд визнати його недійсним. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) зазначила, що підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений. Наявність же сама собою на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов`язки поза таким волевиявленням. Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним на підставі припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил статей 229-233 ЦК України про правочини, вчинені з дефектом волі - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Тобто як у частині першій статті 215 ЦК України, так і в статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов`язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків. У тому випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) зазначено, що відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57),від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89)). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23), зробила такі правові висновки. Основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину. Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність. Отже, неукладеність договору у зв`язку з недотриманням встановленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису). Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати. Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див.: постанову Верховного Суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. З огляду на вищенаведене, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити. Як убачається з матеріалів справи, ухвалою Придніпровського районного суду міста Черкаси від 13.09.2022 року справа про стягнення заборгованості за договором позики від 10.09.2019 року була прийнята до провадження, а ОСОБА_2 долучив до матеріалів відзив, у якому заперечував проти існування договору та піднімав питання про його недійсність (т. 1, а. с. 94-95). 14.04.2026 року ухвалено рішення у цій справі, з повного тексту якого убачається, що суд встановив відсутність волевиявлення ОСОБА_2 на укладення договору, відсутність його підпису на спірних документах, а також те, що він не отримував грошових коштів від ОСОБА_1 . Відповідно, ці обставини не підлягають повторному доведенню у даній справі та мають преюдиційне значення для оцінки правовідносин між сторонами (стаття 82 ЦПК України), підтверджуючи, що договір фактично не був укладений та жодні правові наслідки з нього не виникли. Водночас у даній справі слід зазначити, що позивач обрав неефективний спосіб захисту, заявивши вимогу про визнання договору недійсним. Такий спосіб не відповідає фактичному характеру правовідносин, оскільки правочин фактично не був вчинений. Його неукладеність мала б оцінюватися у межах розгляду спору про стягнення коштів або іншого відповідного способу захисту порушеного права, а не шляхом заявлення позову про недійсність договору позики. Даний підхід повністю відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23), де зазначено: «У справі позов про визнання недійсним договору позики не міг бути задоволений, оскільки позивач обрав неналежний та неефективний спосіб захисту, застосування якого не призведе до поновлення його порушених прав. Аналіз щодо неукладеності оспорюваних договорів має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення у разі звернення відповідача до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики» . З урахуванням наведеної вищепрактики Верховного Суду та обставин справи, вимога ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним була заявлена у неналежний спосіб, що не забезпечує відновлення його прав, а тому в задоволенні позову слід відмовити. Щодо позовних вимог про зняття арешту з майна, колегія суддів відмічає наступне. Як убачається з матеріалів справи, арешт на 1/2 частину житлового будинку та 1/2 частину земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , було накладено ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 липня 2022 року у справі № 369/2856/22 в порядку забезпечення позову (т. 1, а. с. 25 - 28). Відповідно до положень статей 149, 150, 158 ЦПК України заходи забезпечення позову є самостійним процесуальним інститутом, який спрямований на забезпечення ефективного виконання можливого судового рішення та діє виключно в межах того судового провадження, у якому такі заходи були застосовані. Скасування заходів забезпечення позову віднесено процесуальним законом до компетенції суду, який розглядає відповідну справу, або суду, в провадженні якого така справа перебуває на момент вирішення питання про їх подальше існування. Вирішення питання про скасування арешту майна здійснюється шляхом подання відповідної заяви про скасування заходів забезпечення позову в межах того самого судового провадження, у якому такі заходи були застосовані. Отже, суд у даній справі не наділений повноваженнями надавати оцінку обґрунтованості застосованих заходів забезпечення позову у справі № 369/2856/22 та вирішувати питання про їх скасування, оскільки це виходило б за межі його процесуальної компетенції та фактично означало б втручання у розгляд іншої цивільної справи. Аналогічний правовий підхід неодноразово висловлювався Верховним Судом, зокрема у постановах від 15 вересня 2020 року у справі № 352/1802/18 та від 15 квітня 2024 року у справі № 554/2506/22, в яких зазначено, що заходи забезпечення позову мають допоміжний процесуальний характер та можуть бути скасовані виключно в межах того судового провадження, у якому вони були застосовані. За таких обставин, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що позовна вимога про зняття арешту з майна не підлягає задоволенню в межах даного провадження, оскільки питання скасування відповідних заходів забезпечення позову повинно вирішуватися судом, у провадженні якого перебуває або перебувала справа № 369/2856/22, шляхом подання відповідної процесуальної заяви у порядку, визначеному цивільним процесуальним законодавством. Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги ОСОБА_1 , колегія суддів виходить з того, що за результатами апеляційного перегляду справи такі доводи частково знайшли своє підтвердження. Зокрема, обґрунтованими є доводи апеляційної скарги в тій частині, що позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту порушеного права. Як встановлено під час розгляду справи, ОСОБА_2 , звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору позики від 10 вересня 2019 року, фактично заперечував сам факт його укладення, посилаючись на відсутність власного волевиявлення на вчинення такого правочину, непідписання договору та неотримання грошових коштів від відповідача. Разом з тим, інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість оскаржуваного рішення, не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не впливають на законність ухваленого ним судового рішення. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Отже, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 знайшли своє підтвердження лише в частині неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права при визначенні належного способу захисту порушеного права, що є підставою для скасування рішення в частині задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору позики та ухвалення в цій частині нового судового рішення про відмову в позові. В іншій частині доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Штепи Руслана Петровича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 листопада 2025 року в частині вирішення позовних вимог про визнання договору позики недійсним, скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в цих позовних вимогах. В решті Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 листопада 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повне судове рішення складено 17 червня 2026 року. Головуючий Т.О. Невідома Судді С. М. Верланов В. А. Нежура