Постанова Перший апеляційний адміністративний суд № 360/48/26

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 червня 2026 року справа №360/48/26 м. Дніпро Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Пивовар І.В. , Гайдара А.В. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2026 р. у справі № 360/48/26 (головуючий І інстанції К.О. Пляшкова) за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Луганського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі відповідач, ВЧ), в якому просив: -визнати протиправними дії відповідача, які полягають у не повернені компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, утриманого з індексації грошового забезпечення позивача за період з 08 лютого 2017 року по 28 лютого 2018 року, виплаченої на виконання рішення Луганського окружного адміністративного суду від 02 червня 2025 року по справі № 360/657/25, відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44, а також утримання із індексації грошового забезпечення позивача військового збору у розмірі 5 %; -зобов`язати відповідача здійснити повернення компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, утриманого з індексації грошового забезпечення позивача за період з 08 лютого 2017 року по 28 лютого 2018 року, виплаченої на виконання рішення Луганського окружного адміністративного суду від 02 червня 2025 року по справі № 360/657/25, відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44, з утриманням з цієї суми податку на військовий збір у розмірі 1,5 %. Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2026 року адміністративний позов задоволено, а саме суд: Визнав протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації суми податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44, утриманого з нарахованої та виплаченої на виконання рішення Луганського окружного адміністративного суду від 02 червня 2025 у справі № 360/675/25 індексації грошового забезпечення. Зобов`язав Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію суми податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44, утриманого з нарахованої та виплаченої на виконання рішення Луганського окружного адміністративного суду від 02 червня 2025 у справі № 360/675/25 індексації грошового забезпечення. Визнав протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 щодо утримання військового збору в розмірі 5 відсотків від нарахованої ОСОБА_1 на виконання рішення Луганського окружного адміністративного суду від 02 червня 2025 у справі № 360/675/25 індексації грошового забезпечення. Зобов`язав Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 надмірно утриманий військовий збір в розмірі 3,5 відсотків від нарахованої на виконання рішення Луганського окружного адміністративного суду від 02 червня 2025 у справі № 360/675/25 індексації грошового забезпечення. Відповідач, не погоджуючись з рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. На обґрунтування скарги зазначено, що позивачем пропущений строк звернення до суду з позовом. 27.11.2025 на виконання рішення Луганського окружного адміністративного суду від 04.06.2025 у справі №360/657/25 позивачу здійснено перерахунок грошового забезпечення у розмірі 37 188,27 грн з відрахування військового збору в розмірі 2 414,80 грн та ПДФО у розмірі 8 693,37 грн. Вважаючи, що Відповідач зобов`язаний компенсувати податок на доходи фізичних осіб з сум компенсації втрати частини доходів за несвоєчасно виплачену індексацію грошового забезпечення та грошове забезпечення та утриманий військовий збір з нарахованих сум компенсації втрати частини доходів має бути у розмірі 1,5%, позивач 12.01.2026 звернувся до суду із позовною заявою щодо зобов`язання нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів. Таким чином, предметом позову є питання протиправної, на думку позивача, невиплати грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб та військового збору. Згідно з ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Компенсацію втрати частини доходів не має характеру винагороди за виконану працю. Враховуючи визначену правову природу компенсацію втрати частини доходів спеціальним строком звернення до суду з цим позовом є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України. Схожі правові позиції висловлені Верховним Судом у постанові від 03.11.2025 по справі №260/1940/24, від 20.11.2025 по справі №260/1942/24. Щодо наявності підстав для нарахування військового збору у розмірі 5%, скаржник зазначає, що Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у період дії воєнного стану» № 4015-IX від 10.10.2024 збільшено ставку військового збору з 1,5% до 5% від оподатковуваного доходу фізичних осіб. Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні» № 4113 від 04.12.2024 уточнений перелік доходів військовослужбовців до яких застосовується ставка військового збору у розмірі 1,5 відсотка. Відповідно до підпункту 4 підпункту 1.3 підрозділу 10 «Інші перехідні положення» розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України зазначена ставка військового збору застосовується до доходу, одержаного у вигляді грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, які здійснюються відповідно до законодавства України (за винятком доходів, які звільняються від оподаткування військовим збором відповідно до підпункту 1.7 пункту 161 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» Кодексу) військовослужбовцями та працівниками Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Головного управління розвідки Міністерства оборони України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Державної спеціальної служби транспорту України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань. Таким чином, умовами для оподаткування військовим збором у розмірі 1,5 відсотка є: статус військовослужбовця та отримання грошового забезпечення. Позивач не виконував обов`язків військової служби в момент отримання коштів. Відтак, підстави для застосування ставки у розмірі 1,5 відсотка відсутні. Щодо компенсації сум ПДФО, скаржник зазначає, що виплати були проведені позивачу на виконання рішення суду, яким не зобов`язано відповідача здійснити відповідні нарахування, та в той період коли позивач не виконував обов`язки військової служби, тому вказані суми ПДФО не могли бути компенсовані. Скаржник посилається на ненадання оцінки індивідуальній податковій консультації Державної податкової служби України від 19.03.2025 №1497/ІПК/99-00-24-03-03. Відповідно до отриманої консультації, у разі якщо дохід у вигляді виплат виплачується на підставі рішення суду звільненим військовослужбовцям, то сума такого доходу включається до їх загального місячного (річного) оподатковуваного доходу як інший дохід та оподатковується податком на доходи фізичних осіб, без урахування положень п. 168.5 ст. 168 ПКУ. Тобто, контролюючий орган зазначив, що органи охорони державного кордону повинні здійснювати оподаткування нарахованих за діючими на момент оподаткування ставками, тобто станом на день виконання рішення суду ставка військового збору 5%. Аналогічну позицію контролюючий орган висловив також у індивідуальній податковій консультації №2414/ІПК/22-01-24-01-05 від 02.05.2025. Відповідно до частини 1 статті 311 КАС України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 КАС України, встановив наступне. ОСОБА_1 у період з 07 лютого 2017 року по 01 жовтня 2022 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ). Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 02 червня 2025 у справі № 360/675/25, залишеним без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2025 року, задоволено позов Середи І.Є. в інтересах ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , а саме судом: -визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) за період з 08 лютого 2017 року по 28 лютого 2018 року включно січень 2008 року; -зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 08 лютого 2017 по 28 лютого 2018 року включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (місяця підвищення доходу) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, в сумі 48296,46 грн (сорок вісім тисяч двісті дев`яносто шість гривень 46 коп.), з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при її виплаті. Згідно з платіжною інструкцією від 27 листопада 2025 року № 31080 позивачу на виконання рішення Луганського окружного адміністративного суду від 02 червня 2025 року здійснено нарахування та виплату індексації грошового забезпечення у розмірі 37188,27 грн. Відповідно до розрахункового листа від 29 грудня 2025 року № 1494 за листопад 2025 року ( ОСОБА_1 ) відповідачем утримано військовий збір у розмірі 2414,82 грн та податок з доходів фізичних осіб у розмірі 8693,37 грн. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Відповідно до підпункту 14.1.48 пункту 14.1 статті 14 ПК України заробітна плата для цілей розділу IV цього Кодексу це основна та додаткова заробітна плата, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, які виплачуються (надаються) платнику податку у зв`язку з відносинами трудового найму згідно із законом. Пунктом 168.5 пункту 168 ПК України передбачено, що суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими, особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, державної пожежної охорони, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, а також визначених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» членами сім`ї, батьками, утриманцями загиблого (померлого) військовослужбовця, у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян. Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 затверджено Порядок виплати щомісячної грошової компенсації суми податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (далі - Порядок №44). Згідно пунктів 2 - 5 Порядку №44 грошова компенсація виплачується громадянам України які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Держспецзв`язку, Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро. Виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов`язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб». Виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення. Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення. Вказана позиція узгоджена з постановою Верховного Суду від 22.06.2018 у справі №812/1048/17, від 29 липня 2020 року у справі № 814/142/17, від 19 лютого 2020 року у справі №826/2922/17, від 28 вересня 2022 року у справі № 400/1119/21. Так, відповідно до правового висновку та позиції Верховного Суду, висловлених у постанові від 22 червня 2018 року в справі №812/1048/17 (№К/9901/3357/17) механізм щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, передбачає виплату такої компенсації у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб за місцем одержання грошового забезпечення одночасно з виплатою грошового забезпечення. Верховний Суд в постанові від 26 березня 2020 року в справі №813/189/18 (№К/9901/53267/18) зазначив, що компенсація податку з доходів фізичних осіб відноситься до компенсаційних платежів і має характер окремих гарантій держави щодо соціального захисту громадян, зокрема, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ. Так, у частині вимог позивача про нарахування та виплату грошового забезпечення з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку № 44, варто зазначити, що аналіз наведених вище пунктів 2 - 3 Порядку № 44 дає підстави для висновку, що грошова компенсація сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних, зокрема, військовослужбовцями, виплачується їм для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби одночасно з виплатою грошового забезпечення за місцем його одержання у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення. Як уже зазначалось, грошове забезпечення військовослужбовців є одним з основних державних гарантій щодо оплати їх праці та підлягає обов`язковому нарахуванню і виплаті. При цьому, нарахування та виплата грошового забезпечення у визначеному законодавством розмірі мала бути здійснена відповідачем саме з моменту набуття позивачем права на його нарахування та виплату відповідно до вимог законодавства. Відтак, з урахуванням наведеного правого регулювання, нарахування та виплата грошового забезпечення позивачу має бути проведена відповідачем із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №

44. Аналогічний підхід застосований Верховним Судом у постановах від 27 липня 2023 року у справі № 380/813/22, від 27 вересня 2023 року у справі № 420/23176/21, від 31 січня 2024 року у справі № 320/6441/22, від 31 січня 2024 року у справі №320/6441/22, від 18 квітня 2024 року у справі №160/10789/22, від 30 квітня 2024 року у справі №360/700/23, від 27 червня 2024 року у справі № 580/602/22, від 10 жовтня 2024 року у справі № 500/8015/23. Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки відповідачем проведено виплату грошового забезпечення, без рівноцінної компенсації втрат доходів при проведенні доплати грошового забезпечення у вигляді утриманого податку на доходи фізичних осіб, тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню. Щодо нарахування позивачу військового збору на виплачену суму компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (перерахованого грошового забезпечення) за ставкою 5% від оподатковуваного доходу, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до пункту 16-1 підрозділу 10 «Інші перехідні положення» розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України тимчасово, до набрання чинності рішенням Верховної Ради України про завершення реформи Збройних Сил України, встановлюється військовий збір. Згідно з підпунктом 1 підпункту 1.1 пункту 16-1 підрозділу 10 розділу ХХ платниками збору є, зокрема особи, визначені пунктом 162.1 статті 162 цього Кодексу. Підпунктом 162.1.1. пункту 162.1 статті 162 ПК України передбачено, що фізична особа - резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи. Згідно з підпунктом 1 підпункту 1.2 пункту 16-1 підрозділу 10 розділу ХХ об`єктом оподаткування збором є для платників, зазначених у підпункті 1 підпункту 1.1 цього пункту, - доходи, визначені статтею 163 цього Кодексу. Відповідно до підпункту 163.1.2 пункту 163.1 ПК України об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід. Підпунктом 164.2.1 пункту 164.2 статті 164 ПК України встановлено, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються доходи у вигляді заробітної плати, нараховані (виплачені) платнику податку відповідно до умов трудового договору (контракту). Згідно з підпунктом 1 підпункту 1.3 пункту 16-1 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України ставка військового збору становить, зокрема для платників, зазначених у підпункті 1 підпункту 1.1 цього пункту, - 5 відсотків від об`єкта оподаткування, визначеного підпунктом 1 підпункту 1.2 цього пункту, крім доходів, які оподатковуються за ставкою, визначеною підпунктом 4 цього підпункту. Відповідно до Закону України від 10 жовтня 2024 року № 4015-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у період дії воєнного стану» збільшено ставку військового збору з 1,5% до 5% від оподатковуваного доходу фізичних осіб. Між тим, Законом України від 4 грудня 2024 року № 4113-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні» уточнений перелік доходів військовослужбовців до яких застосовується ставка військового збору у розмірі 1,5 відсотка. Відповідно до підпункту 4 підпункту 1.3 підрозділу 10 «Інші перехідні положення» розділу XX «Перехідні положення» ПК України зазначена ставка військового збору застосовується до доходу, одержаного у вигляді грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, які здійснюються відповідно до законодавства України (за винятком доходів, які звільняються від оподаткування військовим збором відповідно до підпункту 1.7 пункту 161 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» Кодексу) військовослужбовцями та працівниками Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Головного управління розвідки Міністерства оборони України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Державної спеціальної служби транспорту України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань. Як встановлено судом, позивачу на виконання рішення Луганського окружного адміністративного суду від 02 червня 2025 року здійснено нарахування та виплату індексації грошового забезпечення у розмірі 37188,27 грн. Відповідно до розрахункового листа від 29 грудня 2025 року № 1494 за листопад 2025 року ( ОСОБА_1 ) відповідачем утримано військовий збір у розмірі 2414,82 грн та податок з доходів фізичних осіб у розмірі 8693,37 грн. Однак, до такого доходу позивача в силу положень ПК України повинна застосовуватись ставка військового збору у розмірі 1,5 відсотка. Колегія суддів зазначає, що втрата позивачем статусу військовослужбовця на час виплати йому грошового забезпечення не звільняє відповідача від обов`язку компенсувати позивачу суму податку на доходи фізичних осіб та суму військового збору, оскільки саме бездіяльність останнього призвела до виплати позивачу такої вже після звільнення з військової служби та як наслідок після втрати статусу військовослужбовця. У розрізі викладеного, дії відповідача щодо утримання військового збору у розмірі 5% з суми, виплаченої позивачу суми грошового забезпечення на виконання рішень суду, є протиправними. Щодо посилання скаржника на індивідуальну податкову консультацію Державної податкової служби України від 19.03.2025 №1497/ІПК/99-00-24-03-03 та №2414/ІПК/22-01-24-01-05 від 02.05.2025, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з пп. 14.1.172, 14.1.172-1, 14.1.173 п.14.1 ст. 14 ПК України, податкова консультація - індивідуальна податкова консультація та узагальнююча податкова консультація, що надаються в порядку, передбаченому цим Кодексом. Індивідуальна податкова консультація - роз`яснення контролюючого органу, надане платнику податків щодо практичного використання окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган, та зареєстроване в єдиному реєстрі індивідуальних податкових консультацій. Узагальнююча податкова консультація - оприлюднення позиції центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, щодо практичного використання окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, що склалася за результатами узагальнення індивідуальних податкових консультацій, наданих контролюючими органами платникам податків, та/або у разі виявлення обставин, що свідчать про неоднозначність окремих норм такого законодавства. Відповідно до ст. 52 ПК України, індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію. Пунктом 53.2 ст. 53 ПК України передбачено, що платник податків може оскаржити до суду наказ про затвердження узагальнюючої податкової консультації або надану йому у паперовій або електронній формі індивідуальну податкову консультацію як правовий акт індивідуальної дії, які, на думку такого платника податків, суперечать нормам або змісту відповідного податку чи збору. Отже індивідуальна податкова консультація (допомога контролюючого органу) надається платнику податків для правильності застосування конкретної норми закону або нормативно-правового акта у межах їхньої компетенції з питань адміністрування, нарахування та сплати податків чи зборів безпосередньо у його податковому обліку при здійсненні ним господарської діяльності, має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому така консультація надана. При цьому, надаючи податкову консультацію, контролюючий орган не встановлює (змінює чи припиняє) відповідну норму законодавства, а лише надає роз`яснення щодо практичного її застосування. Метою податкової консультації є викладення (роз`яснення) платнику податків офіційного розуміння контролюючим органом змісту правової норми з питань оподаткування для забезпечення правильного її застосування. Платник податків має право звертатись до суду про оскарження акту ненормативного характеру - податкової консультації. Підставою для визнання податкової консультації недійсною є її суперечність правовим нормам або змісту відповідного податку чи збору. Колегія суддів зазначає, що індивідуальна податкова консультація не є нормативно-правовим актом, носить лише роз`яснювальний, інформаційний та рекомендаційний характер і не повинна містити нових правових норм, які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер. Такі правові норми мають бути викладені виключно у нормативно-правовому акті, затвердженому відповідним розпорядчим документом уповноваженого відповідно до законодавства суб`єкта нормотворення, погодженому із заінтересованими органами та зареєстрованому в органах юстиції в порядку, встановленому законодавством про державну реєстрацію нормативно-правових актів. Щодо посилання скаржника на пропуск позивачем строку звернення до суду встановленого ч. 5 ст. 122 КАС України, колегія суддів зазначає наступне. Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини 1 і 2 статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)». З огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд у своїх рішеннях дійшов висновку про поширення дії частини 1 статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності. Отже, після 19 липня 2022 року строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, що включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Аналогічний правовий висновок викладений у рішенні Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22 та у постановах від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21, від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22, від 03 серпня 2023 року в справі № 280/6779/22 і від 06 березня 2024 року в справі № 600/5050/23-а. При цьому, за частиною 5 статті 122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. За висновками Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над частиною п`ятою статті 122 КАС України. Верховний Суд у постанові від 06 квітня 2023 року у справі №260/3564/22 у подібних правовідносинах дійшов до висновку, що зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п`ятою статті 122 КАС України. Також, у вказаному рішенні Верховний Суд виклав правову позицію щодо поширення дії частини 1 статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX лише на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності. Спірним питанням у справі №260/3564/22 було нарахування і виплату особі, як діючому працівнику Служби судової охорони додаткової винагороди передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168. Також, відповідно до пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, якою Кодекс був доповнений Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 3 0.03.2020 № 540-ІХ, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статті 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2022 року №1423 Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року №338 і постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236 дію карантину через COVID-19 продовжено. Карантин скасований на всій території України з 1 липня 2023 року. Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених ст. 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03 серпня 2023 року по справі № 280/6779/22, від 02 серпня 2023 року справа № 380/17776/22. Також, Верховний Суд у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 400/5432/24 у подібних правовідносинах щодо нарахування та виплати грошового забезпечення військовослужбовцю, звернув увагу на те, що приписи частини 1 статті 233 Кодексу законів про працю України пов`язують відлік тримісячного строку звернення до суду з днем, коли особа (працівник, службовець) дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі №260/3564/22, від 02 серпня 2023 року справа № 380/17776/22, від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21, 03 серпня 2023 року справа № 280/6779/22. Також, з метою забезпечення єдності практики вирішення спорів у правовідносинах щодо застосування приписів статті 233 КЗпП України, судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду здійснила перегляд судового рішення у справі № 460/21394/23 (постанова від 21.03.2025). У зазначеній постанові судова палата дійшла висновку, що, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19.07.2022, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону № 2352-ІХ, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-ІХ). Початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову (у частині вимог за період з 19.07.2022) необхідно обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум. Виходячи з наведено, суд констатує, що судова палата сформувала єдиний підхід до нових змін в законодавстві, які обмежують термін звернення до суду з трудовими спорами до трьох місяців, а саме: такі зміни не поширюються на події, які мали місце до 19.07.2022. Зокрема, для стягнення заробітної плати, яка належала працівнику за період до цієї дати, залишається можливість звернення без обмежень у часі, згідно з попередньою редакцією закону. Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2025 року справа № 380/9673/24, від 08 жовтня 2025 року справа № 560/19282/24, від 23 жовтня 2025 року справа № 260/9605/23, від 24 жовтня 2025 року справа № 280/10417/24, від 03 листопада 2025 року справа № 420/17371/24. У постанові Верховного Суду від 14 листопада 2025 року справа №160/5640/24 суд зазначив, що відповідно до висновків Верховного Суду викладених у постанові від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23 правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції, яка не обмежувала строк звернення до суду),у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-ІХ), яка передбачала тримісячний строк звернення до суду. Отже з урахуванням змін, внесених постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 18.07.2024, Суд погоджується, що до спірного періоду з 19.07.2022 по 01.01.2023 має бути застосовано тримісячний строк звернення до суду, початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову (у частині вимог за період з 19.07.2022) необхідно обчислювати з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. З огляду на вказане, якщо спірні правовідносини виникли на час дії статті 233 КЗпП України в редакції до 19 липня 2022 року, особою не пропущений строк звернення до суду з позовними вимогами до 19 липня 2022 року. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23, розглядаючи питання щодо застосування приписів статей 116, 117 КЗпП України, виклала також й правову позицію щодо застосування трудового законодавства, яке містить певні обмеження щодо строків звернення працівників, у тому числі й колишніх, до суду. Так, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду). Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється за правилами, визначеними нормами статті 233 КЗпП України. Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішенні судом спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі. Крім того, правовий висновок про необхідність застосування тримісячного строку для звернення колишнього працівника до суду викладено також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19) та від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21). Верховний Суд України свого часу також дотримувався цього принципу, про що зазначав у постановах від 26 грудня 2011 року у справі № 6-77цс11, від 24 червня 2015 року у справі № 6-116цс15, від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16, від 11 жовтня 2017 року у справі № 311/136/16, від 08 листопада 2017 року у справі № 202/4914/16-ц. За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Тобто, законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й з об`єктивної можливості цієї особи знати про такі факти. День, коли особа дізналася про порушення свого права, це установлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день, коли мало бути прийняте рішення (вчинено дію), якщо таке рішення (дія) не було прийняте (не була вчинена). Якщо цей день установити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. На переконання Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 07 листопада 2025 року справа № 160/26686/24, початок перебігу строку звернення до суду у цій справі з позовними вимогами, які стосуються періоду з 19 липня 2022 року, з урахуванням частини першої статті 233 КЗпП України (у чинній редакції), слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум. Таким моментом може бути день вручення розрахункового листа, довідки про нараховані та виплачені суми, вручення грошового атестату тощо. Такий підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23 тощо. Спірні правовідносини виникли на час дії статті 233 КЗпП України в редакції до 19 липня 2022 року. Отже, позивачем не пропущений строк звернення до суду з позовними вимогами. Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Закон України Про судоустрій і статус суддів встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, суд вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому при таких обставинах апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення а рішення суду без змін. Керуючись статями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2026 р. у справі № 360/48/26 - залишити без задоволення. Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2026 р. у справі № 360/48/26- залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 18 червня 2026 року. Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв Судді А.В. Гайдар І.В. Пивовар