Ухвала Апеляційна палата ВАКС № 991/4492/23

справа № 991/4492/23 провадження №11-кп/991/50/26 ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД АПЕЛЯЦІЙНА ПАЛАТА У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2026 року м.Київ Колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у складі: головуючого - судді ОСОБА_1 , суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю секретаря судового засідання ОСОБА_4 , обвинувачених ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , захисника обвинуваченого ОСОБА_5 адвоката ОСОБА_7 , захисника обвинуваченого ОСОБА_6 адвоката ОСОБА_8 , прокурорів ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , представника потерпілого ОСОБА_11 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_5 , захисника обвинуваченого ОСОБА_5 адвоката ОСОБА_7 та захисника обвинуваченого ОСОБА_6 адвоката ОСОБА_8 на вирок Вищого антикорупційного суду від 14 серпня 2025 року у кримінальному провадженні №52019000000000256 від 27 березня 2019 року за обвинуваченням: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Києва, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , який проживає за адресою: АДРЕСА_2 , у вчиненні злочинів, передбачених ч.5 ст.191, ч.1 ст.209 Кримінального кодексу України, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця м. Києва, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_3 , який проживає за адресою: АДРЕСА_4 , у вчиненні злочину, передбаченого ч.5 ст.191 Кримінального кодексу України, ВСТАНОВИЛА: Зміст оскаржуваного рішення і встановлені судом першої інстанції обставини. Вироком Вищого антикорупційного суду від 14 серпня 2025 року ОСОБА_5 визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 ст.209 та ч.5 ст.191 Кримінального кодексу України (далі - КК). За ч.1 ст.209 КК йому призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форми власності, строком на 2 роки та з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна. За ч.5 ст.191 КК ОСОБА_5 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років 6 місяців з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форми власності, строком на 3 роки та з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна. На підставі ч.1 ст.70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_5 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років 6 місяців з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форми власності, строком на 3 роки та з конфіскацією майна. Цим же вироком ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч.5 ст.191 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років 6 місяців з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форми власності, строком на 3 роки та з конфіскацією 1/2 належного йому на праві власності майна. Крім того суд першої інстанції вирішив питання щодо запобіжних заходів, процесуальних витрат, речових доказів, документів та арешту майна. Відповідно до вироку державне підприємство « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (далі - ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ») є державним підприємством, заснованим на державній власності, майно якого закріплене за ним на праві господарського відання. На час інкримінованих подій ОСОБА_5 обіймав посаду генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю « ІНФОРМАЦІЯ_5 » (далі - ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 »), а ОСОБА_6 - посаду головного інженера ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». У період з 22 жовтня до 26 грудня 2018 року ОСОБА_5 вступив у змову з ОСОБА_6 з метою заволодіння коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » шляхом поставки некомплектного товару або товару з неналежними характеристиками. 26 грудня 2018 року між ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » в особі генерального директора ОСОБА_12 та ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » в особі генерального директора ОСОБА_5 укладено договір про закупівлю №236 (далі - договір №236), предметом якого була поставка телевізійного й аудіовізуального обладнання - камер ARRI ALEXA в комплекті з необхідним для зйомок обладнанням, загальна сума договору становила 24 925 999,20 грн. Згідно з умовами договору ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » зобов`язалося протягом 14 робочих днів з моменту його підписання поставити ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » визначене специфікацією обладнання, а факт його приймання мав засвідчуватися підписаною видатковою накладною. Розрахунки за договором мали проводитися шляхом перерахування коштів на рахунок постачальника на підставі видаткової накладної та рахунку на оплату. Водночас, як зазначено у вироку, у ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » та ОСОБА_5 не було об`єктивної можливості поставити обладнання, яке було предметом закупівлі, у повному обсязі та в установлені договором строки. За встановленими вироком обставинами 27 грудня 2018 року ОСОБА_6 , будучи обізнаним про відсутність обладнання та його непоставку на адресу ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », підписав видаткову накладну №1383, якою було підтверджено поставку обладнання за договором №236. Цього ж дня ОСОБА_6 повідомив генеральному директору ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ОСОБА_12 неправдиві відомості про постачання обладнання за договором у повному обсязі, після чого ОСОБА_12 надав доручення підготувати документи для оплати, підписав реєстр платіжних доручень та платіжне доручення. 28 грудня 2018 року на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » перераховано грошові кошти як оплату за договором №236. З метою приховання факту відсутності визначеного договором обладнання ОСОБА_6 28 грудня 2018 року підписав акт, який містив неправдиві відомості щодо передачі матеріальних цінностей ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » для проведення робіт з налаштування, а 25 березня 2019 року - акт, який містив неправдиві відомості про повернення матеріальних цінностей після проведення таких робіт. Не пізніше 03 квітня 2019 року ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » передало ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » лише частину обладнання, визначеного договором №236, а вартість непоставленого обладнання становила 4 415 841,06 грн. 05 квітня 2019 року ОСОБА_6 від імені ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » підписав акт, який, за висновком суду першої інстанції, містив неправдиві відомості щодо передачі ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » частини обладнання для проведення гарантійного обслуговування. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , діючи за попередньою змовою, заволоділи грошовими коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » в особливо великому розмірі - 4 415 841,06 грн., що становить вартість недопоставленого обладнання. Крім того за висновком суду першої інстанції після зарахування коштів за договором №236 на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » ОСОБА_5 08 січня 2019 року підписав платіжні доручення, на підставі яких йому та ОСОБА_13 перераховано дивіденди у розмірі 1 589 500,00 грн. кожному. Надалі ОСОБА_5 здійснив операції з обготівкування коштів, перерахованих на його картковий рахунок, а решту коштів, сплачених ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » за договором №236, використав у ході ведення господарської діяльності ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». На підставі наведених обставин суд першої інстанції кваліфікував дії ОСОБА_6 за ч.5 ст.191 КК як заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, вчинене за попередньою змовою групою осіб, в особливо великих розмірах. Дії ОСОБА_5 суд першої інстанції кваліфікував за ч.5 ст.191 КК як заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, вчинене за попередньою змовою групою осіб, в особливо великих розмірах, а також за ч.1 ст.209 КК як вчинення фінансової операції з коштами, одержаними внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації доходів, та набуття, володіння і використання таких коштів. Вимоги апеляційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, обвинувачений ОСОБА_5 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив вирок Вищого антикорупційного суду від 14 серпня 2025 року стосовно нього за ч.5 ст.191 та ч.1 ст.209 КК скасувати, а кримінальне провадження в цій частині закрити на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК у зв`язку з відсутністю у його діях складу вказаних кримінальних правопорушень. Обвинувачений вважав вирок незаконним, необґрунтованим і таким, що був ухвалений з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, за неповноти судового розгляду, невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. В обґрунтування апеляційних вимог ОСОБА_5 зазначав, що суд першої інстанції фактично криміналізував цивільно-правові та господарські відносини, які виникли у зв`язку з виконанням договору поставки №236 від 26 грудня 2018 року між ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». За його твердженням, наявність господарського спору, рішення господарського суду та обставини, встановлені у межах господарського провадження, свідчили про договірний характер правовідносин, а не про заволодіння майном. Обвинувачений посилався на те, що рішенням ІНФОРМАЦІЯ_6 від 21 квітня 2021 року у справі №911/2588/20 підтверджено фактичну поставку обладнання за договором, його подальше передання для проведення налаштування та часткове повернення. Предметом господарського спору було не встановлення відсутності первинної поставки, а питання неповернення окремих складових обладнання після їх передання для обслуговування або налаштування. Суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам сторони захисту, зокрема рішенню господарського суду, документам бухгалтерського обліку, фінансовій звітності ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » за 2016-2019 роки, а також іншим матеріалам, які, на його переконання, підтверджували реальність господарської діяльності товариства, наявність у нього ресурсів для виконання договірних зобов`язань та відсутність ознак фіктивності чи штучності відповідних операцій. Окремо обвинувачений зазначав про неповноту судового розгляду, яка полягала у безпідставному відхиленні клопотань сторони захисту про тимчасовий доступ до документів, що перебували у володінні ІНФОРМАЦІЯ_7 та ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Ці документи могли підтвердити належне виконання договору поставки, фактичне переміщення обладнання, його облік, використання або подальше перебування у розпорядженні державного підприємства. ОСОБА_5 вказував, що суд першої інстанції неправильно встановив фактичні обставини кримінального провадження, оскільки не врахував, що обладнання поставлялося, передавалося для налаштування, частково поверталося, а подальші спірні обставини пов`язані з виконанням та неналежним виконанням договірних зобов`язань, а не з умисним заволодінням коштами. Обвинувачений заперечував наявність у його діях ознак спеціального суб`єкта злочину, передбаченого ч.5 ст.191 КК, зазначаючи, що він не був службовою особою ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », не мав повноважень щодо розпорядження коштами цього підприємства, не міг впливати на прийняття рішення про їх перерахування та не був особою, якій відповідне майно було ввірене чи перебувало у віданні. Також ОСОБА_5 стверджував про відсутність об`єктивної сторони інкримінованого злочину, оскільки кошти перераховані на підставі господарського договору, у межах реальної господарської операції, а не внаслідок заволодіння. Він наголошував, що перерахування коштів здійснювалося службовими особами державного підприємства, а не ним особисто, тому причинно-наслідковий зв`язок між його діями та настанням шкоди не був доведений. Обвинувачений також заперечував наявність суб`єктивної сторони злочину, посилаючись на відсутність доказів його прямого умислу на заволодіння коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », корисливого мотиву, мети незаконного збагачення та попередньої змови з ОСОБА_6 . За його твердженням, суд першої інстанції зробив висновок про змову на підставі припущень, без встановлення конкретного часу, способу, змісту домовленості та розподілу ролей. Крім того, ОСОБА_5 вважав недоведеним розмір шкоди, зазначаючи, що суд першої інстанції поклав в основу вироку висновки, які не враховували всі фактичні обставини виконання договору, зокрема часткове знаходження обладнання у державного підприємства, подальше переміщення окремих його складових, а також обставини, встановлені у господарському провадженні. Щодо кваліфікації за ч.1 ст.209 КК обвинувачений зазначав, що вона є похідною від обвинувачення за ч.5 ст.191 КК. На його думку, за відсутності доведеного факту заволодіння коштами відсутні підстави вважати ці кошти одержаними злочинним шляхом. Також він заперечував наявність спеціальної мети легалізації, вказуючи, що виплата дивідендів, обготівкування коштів та використання коштів у господарській діяльності товариства не доводять надання правомірного вигляду коштам злочинного походження. З огляду на наведене, ОСОБА_5 вважав, що вирок підлягає скасуванню, а кримінальне провадження щодо нього - закриттю у зв`язку з відсутністю складу кримінальних правопорушень, передбачених ч.5 ст.191 та ч.1 ст.209 КК. Також, не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, захисник обвинуваченого ОСОБА_5 адвокат ОСОБА_7 подав апеляційну скаргу, в якій просив вирок, яким ОСОБА_5 визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 ст.209 та ч.5 ст.191 КК, скасувати, а кримінальне провадження щодо нього закрити на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК у зв`язку з відсутністю складу кримінальних правопорушень. Захисник вважав вирок незаконним у зв`язку з неповнотою судового розгляду, невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та відсутністю у діях ОСОБА_5 складу інкримінованих кримінальних правопорушень. В обґрунтування апеляційної скарги захисник зазначав, що суд першої інстанції безпідставно відхилив клопотання сторони захисту про тимчасовий доступ до документів, які перебували у володінні ІНФОРМАЦІЯ_7 та ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Зазначені документи мали істотне значення, оскільки могли підтвердити фактичне виконання договору поставки №236 від 26 грудня 2018 року, рух обладнання, його прийняття, облік, подальше передання для налаштування або обслуговування, а також інші обставини, які спростовували версію обвинувачення про заволодіння коштами. Крім того захисник посилався на те, що суд першої інстанції не дослідив або неналежно оцінив окремі письмові докази, зокрема рішення ІНФОРМАЦІЯ_6 від 21 квітня 2021 року у справі №911/2588/20, документи бухгалтерського обліку та фінансову звітність ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » за 2016-2019 роки. За твердженням сторони захисту, ці докази підтверджували реальність поставки, наявність договірних відносин, фактичну господарську діяльність товариства та відсутність ознак злочинного заволодіння коштами. Захисник наголошував, що рішення господарського суду має істотне значення для правильного вирішення кримінального провадження, оскільки у ньому встановлені обставини щодо первинної поставки обладнання, його передання для налаштування та подальшого часткового повернення. На думку захисника, суд першої інстанції фактично проігнорував ці обставини та безпідставно надав перевагу версії обвинувачення. Також захисник стверджував, що суд першої інстанції допустив вибірковість у дослідженні та оцінці доказів, не дотримався вимог ст.86, 94 КПК, не навів належних мотивів для відхилення доказів сторони захисту та не пояснив, чому надав перевагу саме доказам обвинувачення. На його думку, такі порушення вплинули на законність, обґрунтованість і вмотивованість вироку. Окремо захисник заперечував правильність висновків суду першої інстанції щодо наявності у діях ОСОБА_5 складу злочину, передбаченого ч.5 ст.191 КК. ОСОБА_5 як генеральний директор ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » не мав службових повноважень щодо майна або коштів ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », не розпоряджався ними, не був особою, якій вони були ввірені, та не мав можливості безпосередньо впливати на їх перерахування. За доводами захисника, об`єктивна сторона заволодіння майном також не доведена, оскільки кошти сплачені у межах договору поставки, а спір щодо повноти виконання договірних зобов`язань не свідчив сам по собі про вчинення злочину, суд першої інстанції помилково ототожнив неналежне або спірне виконання господарського договору з кримінально караним заволодінням чужим майном. Крім того суд першої інстанції не довів наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями ОСОБА_5 та настанням шкоди, оскільки рішення про перерахування коштів приймалося службовими особами державного підприємства, а саме генеральним директором ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ОСОБА_12 . Захисник також заперечував наявність у ОСОБА_5 прямого умислу, корисливого мотиву і мети заволодіння коштами, а також попередньої змови з ОСОБА_6 . На його думку, суд першої інстанції не встановив конкретних обставин домовленості між обвинуваченими, не визначив зміст такої домовленості та не довів узгодженості їхніх дій саме з метою заволодіння майном. Щодо розміру шкоди захисник зазначав, що висновки суду першої інстанції ґрунтувалися на неповному та неналежному дослідженні доказів, не враховували всіх складових обладнання, фактичного руху майна, часткового перебування обладнання у державного підприємства та обставин, встановлених у межах господарського спору. Кваліфікацію дій ОСОБА_5 за ч.1 ст.209 КК також вважав необґрунтованою, зазначав, що відсутність складу передбаченого ч.5 ст.191 КК злочину виключає наявність предикатного суспільно небезпечного протиправного діяння, яке передувало легалізації. Крім того суд не довів спеціальної мети легалізації коштів, а фінансові операції, на які послався суд, були звичайними господарськими та корпоративними діями товариства. З огляду на викладене, захисник вважав, що вирок щодо ОСОБА_5 підлягає скасуванню, а кримінальне провадження - закриттю на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК. Крім того, не погоджуючись із вироком Вищого антикорупційного суду від 14 серпня 2025 року щодо ОСОБА_6 , його захисник адвокат ОСОБА_8 подав змінену апеляційну скаргу, в якій просив скасувати вирок стосовно ОСОБА_6 за ч.5 ст.191 КК у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, а кримінальне провадження в цій частині закрити на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення. Захисник вважав, що суд першої інстанції помилково кваліфікував дії ОСОБА_6 за ч.5 ст.191 КК як заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, вчинене за попередньою змовою групою осіб, в особливо великих розмірах. В обґрунтування апеляційної скарги захисник зазначав, що у діях ОСОБА_6 відсутні обов`язкові ознаки складу злочину, передбаченого ч.5 ст.191 КК, зокрема спеціальний суб`єкт, об`єктивна сторона, прямий умисел, корисливий мотив, корислива мета, попередня змова з ОСОБА_5 та причинно-наслідковий зв`язок між його діями та настанням шкоди. Захисник стверджував, що ОСОБА_6 як головний інженер ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » не мав повноважень щодо розпорядження бюджетними коштами або коштами державного підприємства, не був особою, якій відповідні кошти були ввірені, та не мав владних повноважень щодо генерального директора підприємства ОСОБА_12 , який безпосередньо підписав платіжне доручення. На думку захисника, спеціальні повноваження ОСОБА_6 щодо приймання майна ґрунтувалися лише на бухгалтерській довіреності та завершилися підписанням видаткової накладної, а тому не могли свідчити про наявність у нього повноважень щодо коштів державного підприємства. Окремо захисник заперечував наявність причинно-наслідкового зв`язку між діями ОСОБА_6 та настанням шкоди. Він посилався на умови договору №236 від 26 грудня 2018 року, згідно з якими оплата мала здійснюватися за наявності двох документів - видаткової накладної та рахунку на оплату. За твердженням захисника, рахунок на оплату від постачальника був відсутній, а отже підписання ОСОБА_6 видаткової накладної саме по собі не створювало достатньої договірної підстави для перерахування коштів. У цьому зв`язку захисник зазначав, що рішення про оплату було прийнято та реалізовано іншою службовою особою - генеральним директором ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ОСОБА_12 , який підписав платіжне доручення. На думку захисту, саме ці дії були визначальними для перерахування коштів, тоді як дії ОСОБА_6 не перебували у прямому причинному зв`язку з настанням шкоди. Захисник також наполягав на відсутності у ОСОБА_6 прямого умислу на заволодіння коштами, корисливого мотиву та мети незаконного збагачення себе або інших осіб. За його твердженням, ОСОБА_6 не бажав непоставки обладнання, не мав наміру сприяти незаконному збагаченню ОСОБА_5 , а навпаки - у подальшому вимагав від постачальника виконання договірних зобов`язань та поставки обладнання в повному обсязі. На підтвердження цієї позиції захисник посилався на матеріали негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД), зокрема розмови між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , які, на думку сторони захисту, свідчили не про їхню змову, а про конфліктну комунікацію з приводу невиконання постачальником своїх зобов`язань, тривале намагання ОСОБА_6 домогтися поставки обладнання та його роздратування через необхідність вирішувати це питання. Крім того, захисник зазначав, що суд першої інстанції неповно дослідив протоколи НСРД та залишив поза увагою окремі фрази учасників розмов, які, на думку захисту, спростовували наявність спільного умислу, корисливого мотиву та попередньої змови між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 . Захисник вважав, що поведінка ОСОБА_6 могла свідчити, щонайбільше, про неналежне виконання службових обов`язків, помилкову оцінку ситуації або необережне сприяння оплаті, однак не про умисне заволодіння чужим майном за попередньою змовою з ОСОБА_5 . У цьому контексті сторона захисту фактично порушувала питання про можливість іншої, м`якшої правової оцінки дій ОСОБА_6 , яка не охоплювала б склад злочину, передбаченого ч.5 ст.191 КК. Також захисник заперечував правильність встановлення розміру шкоди. Він зазначав, що у цьому кримінальному провадженні ОСОБА_6 інкриміновано заволодіння грошовими коштами, тоді як суд першої інстанції поклав в основу висновків щодо шкоди товарознавчу експертизу, якою визначено ринкову вартість відсутнього обладнання. На думку захисника, у разі обвинувачення у заволодінні коштами належним видом експертного дослідження мала бути економічна експертиза, а вартість відсутнього майна і розмір матеріальної шкоди не є тотожними поняттями. У зв`язку з цим захисник стверджував, що орган досудового розслідування та прокурор не призначили необхідної економічної експертизи, а товарознавча експертиза не могла належним чином підтвердити факт спричинення та розмір матеріальних збитків саме у межах пред`явленого обвинувачення у заволодінні грошовими коштами. Крім того захисник просив суд апеляційної інстанції повторно дослідити окремі докази, зокрема платіжне доручення №1 від 27 грудня 2018 року, видаткову накладну №1383 від 27 грудня 2018 року, протоколи про результати зняття інформації з каналів зв`язку щодо ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , бухгалтерську довіреність №170 від 27 грудня 2018 року, а також висновок судової товарознавчої експертизи від 03 лютого 2021 року №34173/19053. З огляду на наведене, захисник ОСОБА_6 вважав, що вирок у частині його засудження за ч.5 ст.191 КК підлягає скасуванню, а кримінальне провадження щодо нього - закриттю на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення. Позиції учасників судового провадження. Обвинувачений ОСОБА_5 у судовому засіданні підтримав подану ним апеляційну скаргу та апеляційну скаргу свого захисника, просив їх задовольнити, вирок ІНФОРМАЦІЯ_8 від 14 серпня 2025 року стосовно нього скасувати, а кримінальне провадження в цій частині закрити на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК. Захисник обвинуваченого ОСОБА_5 адвокат ОСОБА_7 підтримав апеляційну скаргу, подану в інтересах ОСОБА_5 , а також позицію обвинуваченого, просив задовольнити апеляційні вимоги, скасувати вирок у частині засудження ОСОБА_5 за ч.5 ст.191 та ч.1 ст.209 КК та закрити кримінальне провадження щодо нього у зв`язку з відсутністю складу кримінальних правопорушень. Обвинувачений ОСОБА_6 у судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу свого захисника, просив її задовольнити, вирок ІНФОРМАЦІЯ_8 від 14 серпня 2025 року стосовно нього скасувати, а кримінальне провадження в цій частині закрити на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК. Захисник обвинуваченого ОСОБА_6 адвокат ОСОБА_8 підтримав подану ним змінену апеляційну скаргу та просив її задовольнити з наведених у ній підстав. Зазначив про відсутність у діях ОСОБА_6 складу злочину, передбаченого ч.5 ст.191 КК, а також про наявність підстав для скасування вироку в частині його засудження та закриття кримінального провадження щодо нього. Під час апеляційного розгляду обвинувачені ОСОБА_5 та ОСОБА_6 скористалися правом надати показання. У наданих показаннях вони заперечували винуватість у вчиненні інкримінованих їм кримінальних правопорушень та виклали свою позицію щодо обставин укладення і виконання договору поставки №236 від 26 грудня 2018 року, фактичного руху обладнання, оформлення відповідних документів, взаємодії між учасниками договірних відносин, а також причин, з яких, на їхню думку, встановлені судом першої інстанції обставини не свідчать про заволодіння майном. Прокурор у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційних скарг, вважав вирок законним, обґрунтованим і вмотивованим, а доводи сторони захисту - такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції. Просив апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_5 , його захисника адвоката ОСОБА_7 та захисника обвинуваченого ОСОБА_6 адвоката ОСОБА_8 залишити без задоволення, а вирок Вищого антикорупційного суду від 14 серпня 2025 року - без змін. Мотиви та висновки суду. Визначаючи обсяг апеляційної перевірки, суд апеляційної інстанції виходить із положень ст.404 КПК та змісту поданих апеляційних скарг. Відповідно до ч.1 ст.404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Отже, предметом апеляційної перевірки у цьому кримінальному провадженні є законність, обґрунтованість і вмотивованість вироку Вищого антикорупційного суду від 14 серпня 2025 року в тій частині, в якій він оскаржується обвинуваченим ОСОБА_5 , його захисником адвокатом ОСОБА_7 та захисником обвинуваченого ОСОБА_6 адвокатом ОСОБА_8 . Зі змісту поданих апеляційних скарг убачається, що сторона захисту оспорює висновки суду першої інстанції щодо доведеності винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.5 ст.191 та ч.1 ст.209 КК, а також ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК. У зв`язку з цим суд апеляційної інстанції перевіряє доводи апеляційних скарг щодо неповноти судового розгляду, неналежної оцінки доказів, невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, відсутності у діях обвинувачених складу інкримінованих кримінальних правопорушень, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, а також доводи щодо можливості іншої правової оцінки дій ОСОБА_6 . Водночас, оскільки апеляційні скарги не містять вимог про погіршення становища обвинувачених, суд апеляційної інстанції здійснює перевірку вироку в межах доводів сторони захисту та з урахуванням заборони погіршення становища обвинувачених за відсутності відповідної апеляційної скарги сторони обвинувачення. За таких обставин подальша перевірка вироку здійснюється судом апеляційної інстанції в межах доводів апеляційних скарг, з урахуванням їх змісту, заявлених вимог та тих обставин, на які посилалися особи, які їх подали. Зі змісту апеляційних скарг убачається, що обвинувачений ОСОБА_5 , його захисник адвокат ОСОБА_7 та захисник обвинуваченого ОСОБА_6 адвокат ОСОБА_8 не погоджувалися з обвинувальним вироком у частині висновків суду першої інстанції про доведеність винуватості обвинувачених та наявність у їхніх діях складу інкримінованих кримінальних правопорушень. Апеляційні вимоги обвинуваченого ОСОБА_5 та його захисника спрямовані на скасування вироку в частині засудження ОСОБА_5 за ч.5 ст.191 та ч.1 ст.209 КК і закриття кримінального провадження щодо нього на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК у зв`язку з відсутністю в його діях складу зазначених кримінальних правопорушень. Апеляційна скарга захисника обвинуваченого ОСОБА_6 також спрямована на скасування вироку в частині засудження ОСОБА_6 за ч.5 ст.191 КК та закриття кримінального провадження щодо нього на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК у зв`язку з відсутністю в його діянні складу цього кримінального правопорушення. Водночас доводи захисника ОСОБА_6 не обмежуються лише твердженням про відсутність складу злочину, передбаченого ч.5 ст.191 КК. За своїм змістом вони також охоплюють питання можливої іншої, менш тяжкої кримінально-правової оцінки його дій, оскільки сторона захисту посилалася на те, що поведінка ОСОБА_6 , навіть за умови встановлення окремих порушень, могла свідчити про неналежне виконання службових обов`язків, однак не про умисне заволодіння чужим майном за попередньою змовою з ОСОБА_5 . Отже, у межах апеляційного перегляду суд апеляційної інстанції має перевірити не лише доводи про наявність підстав для закриття кримінального провадження за п.2 ч.1 ст.284 КПК, а й доводи щодо правильності кримінально-правової кваліфікації дій обвинувачених, зокрема щодо відсутності або наявності підстав для іншої правової оцінки дій ОСОБА_6 . Перевіряючи доводи апеляційних скарг, суд апеляційної інстанції виходить із того, що апеляційний перегляд не зводиться до формального зіставлення доводів сторони захисту з мотивами вироку суду першої інстанції. Завданням суду апеляційної інстанції є самостійна перевірка законності, обґрунтованості та вмотивованості оскаржуваного судового рішення у межах поданих апеляційних скарг, у тому числі шляхом оцінки того, чи відповідають висновки суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, чи ґрунтуються вони на належних, допустимих і достатніх доказах, а також чи правильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність. У зв`язку з цим суд апеляційної інстанції перевіряє не лише формальну наявність у вироку посилань на відповідні докази, а й те, чи дозволяє їх сукупність зробити висновок про доведеність поза розумним сумнівом винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.5 ст.191 та ч.1 ст.209 КК, а також ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК. При цьому суд апеляційної інстанції надає оцінку доводам сторони захисту з урахуванням змісту апеляційних скарг, позицій учасників судового провадження, показань обвинувачених, наданих під час апеляційного розгляду, а також матеріалів кримінального провадження, досліджених судом першої інстанції та повторно перевірених під час апеляційного перегляду. Такий підхід забезпечує не механічне відтворення висновків суду першої інстанції, а їх перевірку з позиції достатності, логічної узгодженості та відповідності встановленим у кримінальному провадженні обставинам. Під час апеляційного розгляду суд апеляційної інстанції, з урахуванням доводів апеляційних скарг та позиції сторони захисту, повторно дослідив матеріали кримінального провадження, на необхідності дослідження яких наполягали обвинувачені та їхні захисники. Таке повторне дослідження спрямоване на перевірку доводів про неповноту судового розгляду, неналежну оцінку доказів, неврахування окремих письмових матеріалів, неповне дослідження матеріалів НСРД, а також про неправильне встановлення фактичних обставин кримінального провадження. Зокрема, суд апеляційної інстанції перевірив ті матеріали, на які сторона захисту посилалася як на такі, що, на її думку, спростовують висновки суду першої інстанції щодо фактичного механізму події, характеру договірних відносин, обсягу поставленого обладнання, ролі кожного з обвинувачених, наявності причинно-наслідкового зв`язку між їхніми діями та настанням шкоди, а також доведеності умислу, попередньої змови і розміру заподіяної шкоди. При цьому повторне дослідження відповідних матеріалів у суді апеляційної інстанції саме по собі не означає, що суд першої інстанції допустив неповноту судового розгляду або неналежно оцінив докази. Його значення полягає у тому, що суд апеляційної інстанції безпосередньо перевіряє доводи апеляційних скарг і надає їм оцінку з урахуванням змісту досліджених матеріалів та всієї сукупності доказів у кримінальному провадженні. За результатами такої перевірки суд апеляційної інстанції оцінює, чи змінюють повторно досліджені матеріали доказову картину, покладену в основу вироку, чи спростовують вони висновки суду першої інстанції та чи дають підстави для скасування або зміни оскаржуваного судового рішення. Під час апеляційного розгляду, після завершення з`ясування обставин та перевірки їх доказами і переходу суду до судових дебатів, захисник обвинуваченого ОСОБА_5 адвокат ОСОБА_7 заявив клопотання про відновлення з`ясування обставин та перевірки їх доказами. Зі змісту цього клопотання вбачається, що сторона захисту просила відновити відповідну стадію судового розгляду, витребувати окремі відомості з ЄРДР, а також додатково дослідити значний обсяг матеріалів, які, на думку захисту, мають значення для оцінки законності проведення окремих процесуальних дій, допустимості доказів, строків досудового розслідування, матеріалів окремого кримінального провадження №52023000000000063, доведеності розміру шкоди та фактичних обставин виконання договору №236. Колегія суддів відмовила у задоволенні цього клопотання, оскільки подання його на стадії судових дебатів саме по собі не є безумовною підставою для відновлення з`ясування обставин та перевірки їх доказами. На цій стадії таке відновлення можливе лише за умови, якщо під час судових дебатів виникла реальна потреба у дослідженні нових доказів або перевірці обставин, які не могли бути заявлені та перевірені раніше. Суд апеляційної інстанції врахував, що більшість матеріалів, на які посилалася сторона захисту, є документами цього кримінального провадження, на які у клопотанні наведено посилання із зазначенням конкретних томів та аркушів справи. Отже, такі матеріали не є новими доказами, про існування яких сторона захисту об`єктивно не могла знати до переходу суду до судових дебатів. Клопотання також не містило достатнього обґрунтування того, що необхідність дослідження відповідних матеріалів виникла саме під час судових дебатів, а сторона захисту не мала можливості заявити відповідне клопотання раніше під час апеляційного розгляду. За своїм змістом воно було спрямоване не на дослідження окремого нового доказу чи усунення конкретної неповноти, а на повторну комплексну перевірку значного масиву матеріалів досудового розслідування та процесуальних рішень сторони обвинувачення. Водночас відмова у відновленні з`ясування обставин та перевірки їх доказами не означає залишення відповідних доводів сторони захисту поза оцінкою суду. Доводи щодо законності огляду матеріалів, отриманих від компетентних органів Федеративної Республіки Німеччина, зупинення та відновлення досудового розслідування, строків досудового розслідування, матеріалів кримінального провадження №52023000000000063, висновку ІНФОРМАЦІЯ_9 , податкових накладних та інших документів суд апеляційної інстанції перевіряє під час подальшої оцінки доводів сторони захисту в межах апеляційного перегляду вироку. Переходячи до перевірки фактичних обставин, покладених судом першої інстанції в основу вироку, суд насамперед виходить із того, що сам факт існування договірних правовідносин між ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » не є спірним. З матеріалів кримінального провадження вбачається, що договір №236 укладений між державним підприємством в особі його генерального директора ОСОБА_12 та товариством в особі його генерального директора ОСОБА_5 . Предметом цього договору була поставка телевізійного й аудіовізуального обладнання - камер ІНФОРМАЦІЯ_10 в комплекті з необхідним для зйомок обладнанням. Договір визначав його загальну суму, предмет поставки, строки, порядок оформлення виконання зобов`язань та умови проведення оплати. Отже, на формальному рівні правовідносини між державним підприємством і товариством були оформлені як договір поставки, тобто мали зовнішню господарсько-правову форму. Сторона захисту саме на цій обставині значною мірою й будувала свою позицію, стверджуючи, що події, які стали предметом обвинувачення, мали характер виконання або неналежного виконання договірних зобов`язань, а тому не могли бути оцінені як заволодіння майном. Суд апеляційної інстанції враховує наявність договірної форми цих правовідносин. Водночас сама по собі наявність договору, рахунків, накладних, актів, платіжних документів чи подальшого господарського спору не є достатньою для висновку про відсутність кримінально-правового змісту в діях осіб, причетних до укладення та виконання такого договору. Для кримінально-правової оцінки визначальним є не лише те, якою правовою формою були оформлені відносини сторін, а передусім їх фактичний зміст: чи відповідали документи про виконання договору реальному стану поставки обладнання, чи було обладнання фактично передане у тому обсязі, який підтверджувався документами про його прийняття, чи створювали ці документи підставу для перерахування коштів, а також чи усвідомлювали відповідні особи фактичну невідповідність між документальним оформленням і реальним станом речей. Тому договір №236 у цьому кримінальному провадженні має значення не як обставина, що сама по собі виключає злочин, а як зовнішня правова форма, у межах якої, за висновками суду першої інстанції, були вчинені дії, спрямовані на створення видимості належного виконання договірного зобов`язання та подальше перерахування коштів державного підприємства. За таких обставин суд апеляційної інстанції перевіряє не лише формальну наявність договору №236 та пов`язаних із ним документів, а й те, чи відповідали ці документи фактичним обставинам виконання поставки, чи були вони належною підставою для оплати та чи підтверджують докази у своїй сукупності висновок суду першої інстанції про використання договірної форми як елементу механізму заволодіння коштами. Вихідною обставиною для оцінки доводів апеляційних скарг є те, що у цьому кримінальному провадженні не заперечується сам факт існування договору №236 та здійснення певних дій, пов`язаних із його виконанням. Водночас предметом кримінально-правової оцінки є не формальне існування договірних відносин, а фактичний обсяг поставки обладнання та відповідність документального оформлення реальному стану виконання договору. Суд першої інстанції виходив із того, що за договором №236 державним підприємством було оплачено повну вартість телевізійного й аудіовізуального обладнання, однак фактично обладнання поставлене в обсязі меншому, ніж той, який підтверджувався документами про його прийняття та оплачений ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Ключове значення має те, що 27 грудня 2018 року документально оформлено прийняття обладнання за видатковою накладною №1383 як такого, що поставлене у повному обсязі. Саме така документальна фіксація створювала зовнішню картину належного виконання договору №236 та стала однією з підстав для подальшого перерахування коштів постачальнику. Разом із тим суд першої інстанції пов`язав подальший перебіг подій не з належним виконанням договору №236 у повному обсязі, а з тим, що не пізніше 03 квітня 2019 року ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » передало ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » лише частину обладнання, визначеного договором №236, без окремих його складових. За висновками суду першої інстанції, непоставленими залишилися: монітори SmallHD 502 Bright On-Camera Monitor у кількості 4 шт.; монітори SmallHD 1703 P3X 17in HD Monitor у кількості 2 шт.; акумулятори SWIT 240WH V-Lock Battery у кількості 10 шт.; зарядні пристрої SWIT V-MOUNT CHARGER у кількості 2 шт.; комплект карт пам`яті SanDisk CFast 2.0 card set 3х256GB у кількості 1 шт.; об`єктиви Cooke S4 Primes 18 mm T2, 25 mm T2, 35 mm T2, 50 mm T2, 65 mm T2, 100 mm T2, 150 mm T2 та 135 mm T2 - по 1 шт. кожен. На підставі досліджених доказів суд першої інстанції встановив, що вартість зазначеного непоставленого обладнання становила 4 415 841,06 грн. Саме ця сума, а не вся вартість договору №236, покладена в основу висновку про розмір шкоди, заподіяної ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Отже, висновки суду першої інстанції не зводилися до твердження про повну відсутність будь-якої поставки або про фіктивність договору як такого. Суд першої інстанції виходив із більш конкретної обставини: за наявності договору №236 і часткового фактичного руху обладнання документи про його прийняття у повному обсязі не відповідали реальному стану поставки, а державне підприємство оплатило також те обладнання, яке фактично не отримало. У цьому контексті наявність договору, подальший рух окремих одиниць обладнання, часткова передача майна та існування господарських відносин розглядалися судом першої інстанції не як самостійне спростування обвинувачення, а як обставини, що підлягали оцінці у зв`язку з установленою ним невідповідністю між документально підтвердженим повним виконанням договору №236 і фактичною відсутністю частини обладнання на суму 4 415 841,06 грн. За таких обставин подальші доводи апеляційних скарг суд апеляційної інстанції перевіряє з урахуванням того, що фактична модель, покладена в основу вироку, не зводиться до заперечення самого існування договору №236 або будь-якого руху обладнання між сторонами. Вона ґрунтується на висновку суду першої інстанції про те, що станом на 27 грудня 2018 року обладнання, визначене договором №236, не було поставлене у повному обсязі, а видаткова накладна №1383 та подальші акти від 28 грудня 2018 року, 25 березня 2019 року і 05 квітня 2019 року не відображали реального стану виконання договору, а використовувалися для документального пояснення та приховання фактичної відсутності частини обладнання. Саме ці обставини підлягають подальшій перевірці судом апеляційної інстанції при оцінці доводів щодо об`єктивної сторони, причинного зв`язку, умислу, попередньої змови та розміру шкоди. Поряд із висновком про неповну поставку обладнання суд першої інстанції надав істотне значення способу документального оформлення подій, який, за його оцінкою, створював зовнішнє враження належного виконання договору №236. Першим і ключовим документом у цьому документальному оформленні була видаткова накладна №1383 від 27 грудня 2018 року, підписання якої підтверджувало прийняття ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » обладнання, визначеного договором №236. Саме цей документ формально засвідчував виконання постачальником зобов`язання з поставки та створював підстави для сприйняття договору як належно виконаного в частині передачі обладнання. Водночас суд першої інстанції, оцінюючи зазначену видаткову накладну у сукупності з іншими доказами, виходив із того, що її зміст не відповідав фактичному стану поставки обладнання. За висновками суду, станом на 27 грудня 2018 року обладнання, визначене договором №236, не поставлене у повному обсязі, а тому документальне підтвердження його прийняття створювало лише зовнішню видимість належного виконання договору. Подальші документи, оформлені після підписання видаткової накладної, суд першої інстанції також оцінював не ізольовано, а як частину єдиної послідовності подій. Йдеться, зокрема, про акт від 28 грудня 2018 року щодо передання обладнання ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » для налаштування, акт від 25 березня 2019 року щодо повернення обладнання після налаштування та акт від 05 квітня 2019 року щодо передання частини обладнання для гарантійного обслуговування. Сторона захисту надавала цим документам інше значення, стверджуючи, що вони підтверджують реальний рух обладнання між сторонами, виявлення недоліків, необхідність налаштування або гарантійного обслуговування, а тому узгоджуються з версією про фактичну поставку обладнання та подальше виконання господарських зобов`язань. Однак суд першої інстанції дійшов іншого висновку, у вироку зазначені документи оцінено як такі, що не підтверджували реальне повернення повністю поставленого обладнання для налаштування чи гарантійного обслуговування, а використовувалися для документального пояснення відсутності частини обладнання після оформлення його нібито повного прийняття державним підприємством. Така оцінка у вироку пов`язана з хронологією подій. Спочатку 27 грудня 2018 року документально оформлюється повне прийняття обладнання. Вже наступного дня 28 грудня 2018 року оформлюється передання обладнання постачальнику для налаштування. Надалі 25 березня 2019 року оформлюється його повернення після налаштування, а 05 квітня 2019 року - передання частини обладнання для гарантійного обслуговування. За висновком суду першої інстанції у сукупності ці документи створювали пояснення, чому частина обладнання, яка за документами вже мала перебувати у державного підприємства, фактично була відсутня або не могла бути пред`явлена як належно поставлена. Водночас суд першої інстанції виходив із того, що саме по собі існування актів про передання обладнання для налаштування, повернення чи гарантійного обслуговування не спростовувало висновку про те, що видаткова накладна №1383 не відображала реального стану поставки на момент її підписання. Для такої оцінки визначальним було не формальне існування подальших документів, а їх співвідношення з фактичним рухом обладнання, його комплектністю, часом оформлення документів та іншими доказами, дослідженими судом. У вироку зазначені документи розглянуто не як нейтральні документи господарського обігу, відірвані від фактичного контексту, а як елементи документального оформлення, яке зовні підтверджувало належне виконання договору №236, хоча, за висновками суду першої інстанції, фактичний стан поставки був іншим. Отже, за висновками суду першої інстанції, за наявності видаткової накладної та подальших актів у сторін формально існувала оформлена історія повної поставки, подальшого налаштування, повернення та гарантійного обслуговування обладнання. Водночас суд першої інстанції виходив із того, що такий документальний супровід не відповідав реальному стану виконання договору, а використовувався для пояснення та приховання фактичної відсутності частини обладнання, за яке державним підприємством сплачено кошти. Окреме значення суд першої інстанції надав ролі ОСОБА_6 у внутрішньому підтвердженні виконання договору №236 з боку ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_6 обіймав посаду головного інженера державного підприємства та, відповідно до наданих йому повноважень, залучений до прийняття обладнання, яке мало бути поставлене ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » за договором №236. У цьому зв`язку його роль не зводилася до формальної присутності при оформленні документів або технічної участі у господарській операції. За висновками суду першої інстанції саме ОСОБА_6 як службова особа державного підприємства підписав видаткову накладну №1383 від 27 грудня 2018 року, чим документально підтвердив прийняття обладнання від постачальника. Такий підпис мав значення не лише для зовнішнього оформлення господарської операції, а й для внутрішнього сприйняття на підприємстві факту належного виконання договору постачальником. У вироку зазначено, що підтвердження прийняття обладнання з боку ОСОБА_6 було важливим елементом документального супроводу виконання договору №236, оскільки саме службова особа державного підприємства, відповідальна за технічний напрям, своїм підписом засвідчила обставини, які мали значення для подальшого руху документів та прийняття управлінських рішень щодо оплати. При цьому суд першої інстанції розглядав дії ОСОБА_6 не ізольовано, а в контексті подальшого оформлення документів, пов`язаних із переданням обладнання для налаштування, його поверненням після налаштування та переданням частини обладнання для гарантійного обслуговування. За висновками суду першої інстанції, ці документи пов`язані між собою та створювали послідовний документальний супровід нібито повного прийняття обладнання, його подальшого технічного доопрацювання та обслуговування. Захист ОСОБА_6 надавав цим обставинам інше значення, стверджуючи, що його дії пов`язані з виконанням службових функцій у межах звичайної господарської операції, а підписання документів не свідчило про участь у заволодінні коштами чи про обізнаність щодо відсутності частини обладнання. Водночас, за висновками суду першої інстанції, роль ОСОБА_6 полягала саме у тому, що він не був стороннім учасником подій, а виступав службовою особою державного підприємства, чиє підтвердження прийняття обладнання мало значення для формування у підприємства документально оформленої підстави вважати договір №236 виконаним у частині поставки. Отже, суд першої інстанції виходив із того, що підпис ОСОБА_6 на видатковій накладній №1383 та його подальша участь в оформленні документів щодо руху обладнання були не другорядними технічними діями, а складовими встановленої судом послідовності подій, за якою на підприємстві створювалося внутрішнє підтвердження належного виконання договору №236 попри неповну фактичну поставку обладнання. Роль ОСОБА_5 у подіях, які стали предметом обвинувачення, суд першої інстанції розкрив через його становище генерального директора ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » та фактичний контроль за діями товариства як постачальника за договором №236. Суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_5 діяв не як стороння особа щодо господарської операції, а як керівник юридичної особи, яка уклала договір із ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », мала забезпечити поставку обладнання, оформлювала документи щодо виконання договору та отримала від державного підприємства кошти за відповідним договором. Зокрема, ОСОБА_5 як генеральний директор ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » підписав договір №236 від імені товариства, забезпечував участь товариства у виконанні цього договору, а також був пов`язаний з оформленням документів, якими підтверджувалося нібито належне виконання постачальником своїх зобов`язань. У цій частині його роль, за висновками суду першої інстанції, не зводилася до формального підписання договору як керівником товариства. У вироку ОСОБА_5 розглядався як особа, яка з боку постачальника контролювала відповідну господарську операцію, була обізнана зі станом виконання договору №236, фактичним рухом обладнання та документальним оформленням його передачі державному підприємству. Саме через це суд першої інстанції пов`язав його дії не лише з укладенням договору, а й з подальшою реалізацією встановленої послідовності подій, у межах якої документи про виконання договору не відповідали реальному стану поставки. Окреме значення суд першої інстанції надав тому, що після оформлення документів про нібито повне прийняття обладнання та перерахування коштів саме ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », керівником якого був ОСОБА_5 , отримало оплату від ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Надалі ОСОБА_5 , за висновками суду, вчиняв дії щодо розпорядження цими коштами, у тому числі шляхом підписання платіжних доручень про виплату дивідендів. Сторона захисту надавала цим обставинам інше значення, стверджуючи, що ОСОБА_5 діяв у межах звичайної господарської діяльності товариства, яке було реальним суб`єктом господарювання, а отримані кошти надалі використовувалися у господарському обороті. Крім того, захист наголошував, що ОСОБА_5 не був службовою особою державного підприємства та не мав повноважень щодо розпорядження його коштами. Водночас, за висновками суду першої інстанції, роль ОСОБА_5 полягала не у безпосередньому розпорядженні коштами державного підприємства, а в діях з боку постачальника, які забезпечували оформлення та підтримання документального супроводу нібито належного виконання договору №236, отримання товариством коштів за цим договором і подальше розпорядження ними. Отже, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_5 був не лише формальним керівником ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », а особою, яка контролювала поведінку постачальника у межах виконання договору №236, була залучена до ключових етапів цієї господарської операції та забезпечувала з боку товариства ті дії, які, за висновками суду першої інстанції, сприяли створенню документальної видимості належного виконання договору та подальшому отриманню коштів державного підприємства. Завершуючи виклад обставин, які суд першої інстанції поклав в основу висновку про фактичний перебіг подій, слід окремо зазначити подальшу поведінку учасників після перерахування коштів за договором №236. У вироку суд першої інстанції звернув увагу на те, що після документального оформлення прийняття обладнання та проведення оплати події не завершилися фактичним перебуванням у ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » всього обладнання, визначеного договором №236. Навпаки, подальший документообіг між сторонами пов`язаний із поясненням причин відсутності частини обладнання, його нібито переданням для налаштування, поверненням після налаштування та подальшим гарантійним обслуговуванням. Зокрема, після підписання видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року вже наступного дня оформлено акт від 28 грудня 2018 року про передання обладнання ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » для налаштування. Надалі 25 березня 2019 року оформлено акт про повернення обладнання після налаштування, а 05 квітня 2019 року - акт про передання частини обладнання для гарантійного обслуговування. Сторона захисту надавала цим обставинам значення підтвердження реального руху обладнання та фактичного виконання договору №236. За позицією захисту, обладнання поставлено, однак у подальшому виникла необхідність у його налаштуванні, усуненні недоліків, ремонті або гарантійному обслуговуванні, що й оформлено відповідними документами. Водночас суд першої інстанції оцінив ці обставини інакше. У вироку зазначено, що подальше оформлення актів про налаштування, повернення та гарантійне обслуговування не підтверджувало реального первинного передання всього обладнання державному підприємству, а пов`язане з необхідністю пояснити, чому частина обладнання, яка за документами вже мала бути прийнята ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », фактично відсутня. Окреме значення у цьому контексті суд першої інстанції надав тому, що не пізніше 03 квітня 2019 року ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » передало державному підприємству лише частину обладнання, визначеного договором №236, без окремих його складових. Саме ця обставина, у поєднанні з попереднім документальним оформленням повного прийняття обладнання, врахована судом при оцінці подальших актів і пояснень сторін. У такому зв`язку подальша поведінка після оплати розглядалася судом першої інстанції не як самостійне належне виконання договору №236, а як продовження тієї послідовності подій, у межах якої формально вже оформлене повне прийняття обладнання супроводжувалося подальшими документами про його налаштування, повернення та гарантійне обслуговування, попри фактичну відсутність частини обладнання. Отже, суд першої інстанції виходив із того, що поведінка учасників після перерахування коштів мала значення для оцінки не лише фактичного руху обладнання, а й змісту попередніх документів про його прийняття. За висновками суду, подальші акти та пояснення не усували невідповідності між документально оформленим повним виконанням договору №236 і фактичною відсутністю частини обладнання, за яке державним підприємством сплачено кошти. Окремої перевірки потребують доводи апеляційних скарг про відсутність у діях ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ознак спеціального суб`єкта кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК. Сторона захисту, зокрема, стверджувала, що ОСОБА_6 не мав повноважень щодо розпорядження коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », а ОСОБА_5 не був службовою особою цього підприємства. У цьому контексті суд апеляційної інстанції виходить із того, що кримінально-правова оцінка дій за ч.5 ст.191 КК не може зводитися лише до встановлення особи, яка безпосередньо підписала платіжне доручення або формально ухвалила управлінське рішення про перерахування коштів. Для цього складу кримінального правопорушення значення має не тільки безпосереднє розпорядження майном, а й використання службовою особою свого службового становища як елемента механізму заволодіння. Службове становище може використовуватися не лише шляхом прямого підписання платіжних документів чи одноособового розпорядження коштами, а й через вчинення інших дій, які з огляду на службові повноваження особи створюють необхідні умови для вибуття майна, підтверджують юридично значущі обставини, забезпечують рух документів або формують у інших службових осіб підстави для прийняття управлінського рішення. Тому довід про те, що ОСОБА_6 не підписував платіжне доручення і не розпоряджався коштами підприємства, сам по собі не є достатнім для висновку про відсутність використання ним службового становища. Вирішальним є те, чи використовував він свої службові повноваження у спосіб, який створював або підтверджував підстави для перерахування коштів державного підприємства. Так само довід про те, що ОСОБА_5 не був службовою особою ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », сам по собі не вичерпує питання про його роль у складі інкримінованого кримінального правопорушення. У цьому провадженні необхідно оцінити, чи використовував він службове становище керівника ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » у взаємозв`язку з діями службової особи державного підприємства та чи мало таке використання значення для оформлення поставки, отримання товариством коштів і подальшого розпорядження ними. З огляду на це суд апеляційної інстанції спочатку перевіряє доводи сторони захисту щодо службового статусу та повноважень ОСОБА_6 як службової особи ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », а після цього - доводи щодо ролі ОСОБА_5 як керівника ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » у встановленій судом першої інстанції послідовності подій. Перевіряючи доводи сторони захисту про відсутність у діях ОСОБА_6 ознак спеціального суб`єкта кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК, суд апеляційної інстанції виходить із його службового статусу, характеру займаної посади та значення вчинених ним дій у встановленій судом першої інстанції послідовності подій. Як встановив суд першої інстанції, на час подій ОСОБА_6 обіймав посаду головного інженера ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». У межах своїх службових функцій він був відповідальним за технічний напрям діяльності підприємства, мав відповідні професійні знання щодо обладнання, яке було предметом договору №236, та залучений до його прийняття від постачальника. Крім того, ОСОБА_6 діяв не як стороння особа або звичайний працівник без службового значення для оформлення поставки. За висновками суду першої інстанції, саме він з боку державного підприємства підписав видаткову накладну №1383 від 27 грудня 2018 року, якою документально підтверджено прийняття обладнання, визначеного договором №236. Такий підпис мав значення не лише для зовнішнього оформлення господарської операції між державним підприємством і товариством-постачальником. З огляду на посаду ОСОБА_6 , його технічну компетенцію та участь у прийнятті обладнання, це підтвердження мало самостійне службове значення всередині підприємства, оскільки створювало підстави для сприйняття поставки як такої, що відбулася належним чином. Суд враховує, що ОСОБА_6 не підписував платіжне доручення та не був особою, яка безпосередньо ухвалювала остаточне рішення про перерахування коштів ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Однак ця обставина сама по собі не виключає використання ним службового становища у механізмі заволодіння, оскільки його роль полягала не у фінальному розпорядженні коштами, а у службовому підтвердженні юридично та фактично значущої обставини - нібито прийняття обладнання державним підприємством. Саме таке підтвердження, за висновками суду першої інстанції, мало значення для подальшого руху документів і формування у керівництва підприємства підстав вважати договір №236 виконаним у частині поставки. Іншими словами, службовий ресурс ОСОБА_6 проявився у використанні його посади, технічної компетенції та повноважень щодо прийняття обладнання для підтвердження обставин, які мали значення для подальшої оплати. Доводи сторони захисту про те, що ОСОБА_6 лише виконував технічні або допоміжні дії у межах звичайної господарської операції, не узгоджуються з тим значенням, яке його підпис і службове підтвердження мали у встановленій судом першої інстанції послідовності подій. Ідеться не про формальну участь у документообігу, а про підтвердження з боку службової особи державного підприємства факту прийняття обладнання, яке, за висновками суду першої інстанції, фактично не було поставлене у повному обсязі. Отже, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_6 був службовою особою державного підприємства, а його дії з підписання видаткової накладної №1383 та участь у подальшому документальному супроводі руху обладнання мали службове значення для створення внутрішнього підтвердження належного виконання договору №236. Це дає підстави відхилити доводи сторони захисту про відсутність у нього ознак спеціального суб`єкта лише з тієї причини, що він особисто не розпоряджався коштами підприємства. Окремо суд апеляційної інстанції перевіряє довід сторони захисту про те, що ОСОБА_6 не міг бути суб`єктом заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем, оскільки не мав повноважень щодо розпорядження коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », не підписував платіжне доручення та не приймав остаточного рішення про оплату за договором №236. Суд вважає такий довід необґрунтованим, оскільки він звужує зміст використання службового становища лише до безпосереднього розпорядження коштами або підписання платіжних документів. Водночас за обставин цього кримінального провадження роль ОСОБА_6 , за висновками суду першої інстанції, полягала в іншому - у службовому підтвердженні факту прийняття обладнання, що мало значення для подальшого руху документів та створення підстав для оплати. ОСОБА_6 як головний інженер державного підприємства був службовою особою, чия участь у прийнятті обладнання мала не формальний, а змістовний характер. Саме його підпис на видатковій накладній №1383 від 27 грудня 2018 року підтверджував для підприємства, що обладнання, визначене договором №236, прийняте від постачальника. За висновками суду першої інстанції, таке підтвердження не відповідало фактичному стану поставки, оскільки обладнання не поставлене у повному обсязі. Отже, службове становище ОСОБА_6 використовувалося не на фінальному етапі безпосереднього перерахування коштів, а на попередньому етапі - під час формування документальної підстави для сприйняття договору №236 як виконаного у частині поставки. Саме така підстава, у поєднанні з іншими документами, надалі врахована при прийнятті рішення про оплату. Тому відсутність у ОСОБА_6 права одноособово розпоряджатися коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » не усуває значення його службових дій у загальній послідовності подій. Для оцінки його ролі визначальним є не те, чи підписував він платіжне доручення, проте чи створювали його дії як службової особи державного підприємства умови для вибуття коштів на користь товариства-постачальника. Суд апеляційної інстанції враховує, що остаточне перерахування коштів здійснено на підставі платіжних документів, підписаних іншою службовою особою підприємства. Однак це не означає, що дії ОСОБА_6 не мали причинного або службового значення. Підписання платіжного доручення було завершальною управлінською дією, тоді як службове підтвердження прийняття обладнання створювало передумову для такого рішення. У цьому контексті посилання захисту на відсутність у ОСОБА_6 повноважень щодо коштів фактично ігнорує значення технічного прийняття обладнання та внутрішнього підтвердження факту поставки для діяльності державного підприємства. Саме завдяки такому підтвердженню документи про виконання договору №236 набули для підприємства вигляду належно оформленої господарської операції. За таких обставин суд доходить висновку, що ОСОБА_6 не повинен був безпосередньо розпоряджатися коштами підприємства для того, щоб його службове становище мало значення у механізмі заволодіння. Достатнім для оцінки його ролі є те, що він, будучи службовою особою державного підприємства, використав свої повноваження та службову компетенцію для підтвердження обставин, які, за висновками суду першої інстанції, не відповідали реальному стану виконання договору №236 і створювали передумови для перерахування коштів. Окремої оцінки потребують доводи сторони захисту щодо службового статусу та ролі ОСОБА_5 у встановленій судом першої інстанції послідовності подій. Сторона захисту наполягала на тому, що ОСОБА_5 не був службовою особою ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », не мав владних чи розпорядчих повноважень щодо майна або коштів цього підприємства, не міг впливати на ухвалення внутрішніх управлінських рішень державного підприємства та не підписував платіжні документи від його імені. Суд апеляційної інстанції враховує, що ОСОБА_5 справді не обіймав посади у ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та не був службовою особою цього підприємства. Водночас ця обставина сама по собі не вичерпує питання про його службовий статус і значення його повноважень у межах інкримінованих подій. Як встановив суд першої інстанції, на час укладення та виконання договору №236 ОСОБА_5 був генеральним директором ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », тобто юридичної особи приватного права, яка виступала постачальником обладнання для державного підприємства. У цьому статусі ОСОБА_5 діяв від імені товариства, представляв його у відносинах із контрагентами, мав повноваження щодо укладення договорів, організації господарської діяльності товариства, підписання документів, забезпечення виконання договірних зобов`язань, управління майном і коштами товариства та визначення його поведінки як постачальника за договором №236. Отже, ОСОБА_5 був службовою особою юридичної особи приватного права, оскільки в межах ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » виконував організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції. Разом із тим суд апеляційної інстанції вважає за необхідне наголосити, що сам по собі статус генерального директора товариства не є достатнім для висновку про доведеність його участі у заволодінні майном. Для кримінально-правової оцінки значення має не формальна назва посади, проте чи були відповідні службові повноваження використані у конкретному механізмі вчинення кримінального правопорушення. Такий підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові Касаційного кримінального суду від 22 травня 2025 року у справі №991/493/22, провадження №51-5553км24. У зазначеній постанові Верховний Суд виходив із того, що кваліфікація дій службової особи за ст.191 КК не обумовлена обов`язковою наявністю у неї компетенції саме щодо майна, яке було предметом заволодіння, або фактом перебування такого майна у її віданні. Принциповим є використання службовою особою свого службового становища для здійснення заволодіння майном. У цьому провадженні суд першої інстанції пов`язав роль ОСОБА_5 не з безпосереднім розпорядженням коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », а з використанням ним повноважень керівника товариства-постачальника. Йдеться про дії з боку ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », які стосувалися укладення договору №236, організації поставки, документального оформлення виконання договору, отримання товариством коштів та подальшого їх використання. Суд апеляційної інстанції враховує, що за висновками суду першої інстанції саме службове становище ОСОБА_5 як директора ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » забезпечувало можливість діяти від імені постачальника, оформлювати документи щодо виконання договору №236, приймати кошти державного підприємства на рахунок товариства та надалі розпоряджатися ними. Без використання цих повноважень встановлений у вироку обраний спосіб реалізації подій не міг би бути здійснений у тому вигляді, у якому його визнав доведеним суд першої інстанції. Саме тому довід про те, що ОСОБА_5 не був службовою особою державного підприємства, не усуває необхідності оцінити його роль як службової особи товариства-постачальника у взаємозв`язку з діями ОСОБА_6 як службової особи державного підприємства. За висновками суду першої інстанції, службові можливості кожного з них використовувалися на різних сторонах однієї господарської операції: ОСОБА_6 - для внутрішнього підтвердження прийняття обладнання з боку державного підприємства, ОСОБА_5 - для забезпечення дій постачальника, оформлення виконання договору та отримання коштів. За таких обставин суд апеляційної інстанції виходить із того, що ОСОБА_5 мав статус службової особи юридичної особи приватного права. Водночас кримінально-правове значення цього статусу у цьому провадженні визначається не ізольовано, а через конкретні дії, які суд першої інстанції пов`язав із використанням ним повноважень директора ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » у встановленій послідовності подій. Окремо суд апеляційної інстанції перевіряє довід сторони захисту про те, що ОСОБА_5 не міг бути суб`єктом заволодіння коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », оскільки не перебував у трудових чи службових відносинах із цим підприємством, не мав доступу до його рахунків, не підписував платіжне доручення та не ухвалював управлінського рішення про перерахування коштів. ОСОБА_5 справді не був службовою особою державного підприємства та не здійснював безпосереднього розпорядження його коштами. Водночас такий довід не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки зводить питання про використання службового становища лише до прямого доступу до коштів потерпілого підприємства або підписання платіжного доручення від його імені. Такий підхід є надмірно звуженим. Верховний Суд у постанові від 22 травня 2025 року у справі №991/493/22, провадження №51-5553км24, виходив із того, що заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем не виключається лише з тієї причини, що на відповідне майно не поширювалася компетенція службової особи, воно не було їй ввірене або не перебувало у її віданні. Вирішальним є те, чи використовувала особа можливості свого службового становища для реалізації способу заволодіння майном. Водночас наведений підхід не означає, що будь-яка участь особи, яка не перебуває у службових відносинах із потерпілим підприємством, автоматично утворює співвиконавство у злочині, передбаченому ст.191 КК. Вирішальним є не формальна належність особи до іншої юридичної особи, а те, чи мала вона ознаки спеціального суб`єкта відповідного складу кримінального правопорушення, чи використала власне службове становище як необхідний елемент способу заволодіння майном та чи охоплювалися її дії спільним умислом із діями іншої службової особи. Саме цим така ситуація відрізняється від випадків, коли особа, яка не має ознак спеціального суб`єкта відповідного складу кримінального правопорушення, лише сприяє його вчиненню і тому може відповідати як пособник, підбурювач або організатор, але не як співвиконавець. У цій же постанові Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що службова особа приватного товариства може бути суб`єктом і співвиконавцем злочину, передбаченого ч.5 ст.191 КК, якщо обраний спосіб заволодіння майном не міг бути реалізований без використання нею службового становища у відповідному товаристві, зокрема шляхом укладення правочину, оформлення документів, набуття товариством можливості розпорядження майном та подальших дій із ним. Наведений підхід є застосовним і до обставин цього кримінального провадження. Роль ОСОБА_5 за висновками суду першої інстанції полягала не в особистому підписанні платіжних документів від імені ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », а у використанні службового становища керівника товариства-постачальника. Саме ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », директором якого був ОСОБА_5 , виступало стороною договору №236, мало забезпечити поставку обладнання, брало участь у документальному оформленні виконання договору та отримало кошти державного підприємства після оформлення документів про нібито належне прийняття обладнання. Тому для оцінки ролі ОСОБА_5 значення має не те, чи міг він самостійно розпорядитися коштами державного підприємства до їх перерахування, проте чи використовував він свої службові повноваження керівника постачальника для створення умов, за яких такі кошти перераховані на рахунок очолюваного ним товариства. За висновками суду першої інстанції, службовий ресурс ОСОБА_5 проявився з боку товариства-постачальника: у можливості діяти від імені ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », визначати його поведінку у відносинах із державним підприємством, забезпечувати оформлення документів щодо виконання договору №236, отримання товариством коштів і подальше розпорядження ними. При цьому дії ОСОБА_5 суд першої інстанції оцінював не ізольовано, а у взаємозв`язку з діями ОСОБА_6 як службової особи державного підприємства. Якщо роль ОСОБА_6 полягала у внутрішньому підтвердженні прийняття обладнання з боку ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », то роль ОСОБА_5 полягала у забезпеченні відповідних дій з боку товариства-постачальника, отриманні коштів цим товариством і подальшому розпорядженні ними. У цьому аспекті показовим є те, що у постанові від 22 травня 2025 року Верховний Суд погодився з висновком про можливість визнання службової особи приватного товариства суб`єктом і співвиконавцем злочину, передбаченого ч.5 ст.191 КК, коли без використання нею службового становища директора товариства обраний спосіб заволодіння майном не міг бути реалізований, зокрема через укладення правочину, набуття товариством можливості розпорядження майном та подальші дії з ним. З огляду на це відсутність у ОСОБА_5 службових повноважень усередині ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » не є самостійною підставою для висновку про відсутність його ролі у заволодінні коштами. За встановлених судом першої інстанції обставин перерахування коштів стало можливим не лише внаслідок дій службових осіб державного підприємства, а й у зв`язку з діями постачальника, який документально підтверджував виконання договору та прийняв оплату за обладнання, яке, за висновками суду, не поставлене у повному обсязі. За таких обставин суд доходить висновку, що довід про відсутність у ОСОБА_5 повноважень щодо коштів ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » не спростовує висновку суду першої інстанції про кримінально-правове значення його службового становища. Вирішальним у цьому випадку є не пряме розпорядження коштами державного підприємства, а використання ОСОБА_5 повноважень керівника ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » у взаємозв`язку з діями службової особи державного підприємства, що, за висновками суду першої інстанції, забезпечило документальне оформлення поставки, перерахування коштів та подальше розпорядження ними. Тому суд апеляційної інстанції відхиляє довід сторони захисту про те, що відсутність у ОСОБА_5 повноважень щодо коштів державного підприємства сама по собі виключає його відповідальність як співвиконавця за ч.5 ст.191 КК. У межах встановлених судом першої інстанції обставин його службове становище директора товариства-постачальника було не зовнішнім або нейтральним статусом, а необхідним елементом реалізації того способу заволодіння, який суд першої інстанції визнав доведеним. Надаючи оцінку доводам апеляційних скарг про відсутність об`єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК, суд враховує, що сторона захисту фактично наполягала на іншій оцінці встановлених судом першої інстанції обставин. На думку захисту, такі обставини свідчать не про заволодіння майном, а про виконання господарського договору, у межах якого в подальшому виникли питання щодо налаштування, ремонту, гарантійного обслуговування або повернення окремих складових обладнання. Суд апеляційної інстанції не погоджується з таким підходом, оскільки він зводить оцінку подій лише до зовнішньої договірної форми та не враховує всієї послідовності дій, яку суд першої інстанції визнав доведеною. За висновками суду першої інстанції механізм заволодіння коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » полягав не у відсутності будь-якого договору або повній фіктивності взаємовідносин між державним підприємством і ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Навпаки, договір №236 існував, частина обладнання фактично передавалася, а між сторонами оформлювалися документи, які зовні відповідали звичайному господарському обігу. Водночас кримінально-правове значення за висновками суду першої інстанції мала інша обставина: документи про прийняття обладнання у повному обсязі оформлені тоді, коли фактично поставка не відповідала такому документальному підтвердженню. Саме це створило зовнішню підставу для сприйняття договору №236 як виконаного в частині поставки та, відповідно, для подальшого перерахування коштів на користь товариства-постачальника. Ключовими елементами такого механізму суд першої інстанції визнав укладення договору №236, неповну фактичну поставку обладнання, підписання видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року про нібито прийняття обладнання у повному обсязі, подальше перерахування коштів ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », а також оформлення подальших документів, які пояснювали відсутність частини обладнання його налаштуванням, поверненням або гарантійним обслуговуванням. Отже, за встановленими судом першої інстанції обставинами, заволодіння коштами відбулося не шляхом відкритого вилучення майна чи прямого безпідставного перерахування коштів без будь-якого договору, а через використання господарської операції та документального супроводу її виконання. Саме документи про нібито належне прийняття обладнання надали подальшому перерахуванню коштів зовнішньо правомірного вигляду. У цьому контексті подальші акти про налаштування, повернення після налаштування та гарантійне обслуговування не змінюють суті встановленого судом першої інстанції механізму. Вони оцінені судом не як самостійне підтвердження належної первинної поставки, а як продовження документального супроводу, який пояснював, чому частина обладнання, за яке державне підприємство вже сплатило кошти, фактично була відсутня. Тому доводи сторони захисту про наявність договору, окремих документів щодо руху обладнання та подальшого господарського спору самі по собі не спростовують об`єктивної сторони заволодіння. Вони підлягають оцінці не ізольовано, а у зв`язку з тим, що оплата проведена за обладнання, прийняття якого у повному обсязі було документально підтверджено, хоча фактичний стан поставки, за висновками суду першої інстанції, цьому не відповідав. За таких обставин суд апеляційної інстанції виходить із того, що об`єктивна сторона інкримінованого кримінального правопорушення у вироку розкрита через сукупність взаємопов`язаних дій: оформлення договірної поставки, створення документального підтвердження її повного виконання, використання цього підтвердження для перерахування коштів та подальше документальне пояснення відсутності частини обладнання. Саме така сукупність дій, а не кожен документ чи господарська дія окремо, покладена судом першої інстанції в основу висновку про заволодіння коштами державного підприємства. Окремо суд апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу на значення видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року у встановленому судом першої інстанції механізмі заволодіння коштами. Суд виходить із того, що сама по собі видаткова накладна не може ототожнюватися з усім обсягом інкримінованого кримінального правопорушення. Її підписання не є ізольованою дією, яка автоматично й самостійно утворює заволодіння майном. Водночас у цьому кримінальному провадженні значення зазначеної накладної полягало в тому, що вона була ключовим документом, який формально підтверджував прийняття обладнання державним підприємством у повному обсязі. Саме через це видаткова накладна №1383 мала істотне значення для подальшого руху документів та сприйняття договору №236 як виконаного у частині поставки. Її зміст створював документальну підставу вважати, що постачальник виконав свої зобов`язання, а ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » отримало обладнання, за яке надалі могла бути здійснена оплата. За висновками суду першої інстанції, проблема полягала не у самому факті існування видаткової накладної як документа господарського обігу, а в тому, що її зміст не відповідав фактичному стану поставки обладнання на момент підписання. Станом на 27 грудня 2018 року обладнання, визначене договором №236, не було поставлене у повному обсязі, однак накладна засвідчувала протилежне - його прийняття державним підприємством. Тому значення видаткової накладної №1383 слід оцінювати не ізольовано, а у взаємозв`язку з іншими встановленими судом першої інстанції обставинами: укладенням договору №236, фактичним обсягом поставки, службовим підтвердженням прийняття обладнання з боку ОСОБА_6 , діями ОСОБА_5 як керівника товариства-постачальника, подальшим перерахуванням коштів та оформленням актів, якими сторони пояснювали подальший рух обладнання. Подальші акти про налаштування, повернення після налаштування та гарантійне обслуговування обладнання не змінюють значення видаткової накладної №1383 у встановленому судом першої інстанції механізмі. Ці документи підлягають окремій оцінці у зв`язку з доводами сторони захисту про реальний рух обладнання, однак їх наявність сама по собі не усуває ключової обставини, встановленої вироком: саме видаткова накладна формально засвідчила повне прийняття обладнання державним підприємством у той час, коли, за висновком суду першої інстанції, фактичний стан поставки цьому не відповідав. Водночас це не означає, що суд першої інстанції підмінив склад кримінального правопорушення самим фактом підписання накладної. Навпаки, зі змісту вироку вбачається, що накладна оцінювалася як один із ключових елементів ширшої послідовності дій, яка включала фактичний стан поставки, подальше оформлення актів, отримання коштів товариством-постачальником, розпорядження ними та пояснення відсутності частини обладнання після оплати. Саме тому доводи сторони захисту про те, що видаткова накладна є звичайним первинним документом господарського обліку, а подальші акти підтверджують реальний рух обладнання, самі по собі не спростовують висновків суду першої інстанції. У цьому провадженні оцінювалося не лише формальне призначення відповідних документів, а їх фактична роль у конкретній послідовності подій, встановленій вироком. Отже, суд апеляційної інстанції не ототожнює видаткову накладну №1383 з усім механізмом заволодіння коштами, водночас погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що саме цей документ був одним із необхідних елементів такого механізму, оскільки створював формальне підтвердження повного прийняття обладнання та надалі використовувався у зв`язку з перерахуванням коштів за договором №236. Наступним елементом установленого судом першої інстанції механізму було створення такої фактичної та документальної ситуації, за якої перерахування коштів ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » набувало зовнішньо обґрунтованого вигляду. У цьому контексті суд апеляційної інстанції виходить із того, що оплата за договором №236 не була відірваною від попереднього документообігу дією. Вона стала можливою після того, як у розпорядженні ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » з`явилися документи, які формально підтверджували належне виконання постачальником своїх зобов`язань у частині поставки обладнання. Ключове значення у цьому ланцюгу мало підписання видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року, якою документально підтверджено прийняття обладнання за договором №236. Саме цей документ, у поєднанні зі службовим підтвердженням прийняття обладнання з боку ОСОБА_6 , створював для підприємства підставу вважати, що постачальник виконав свої зобов`язання, а отже оплата може бути проведена. Тому об`єктивна сторона інкримінованого кримінального правопорушення не зводиться лише до факту подальшого перерахування коштів. Важливим є й попередній етап - формування документальної підстави для такого перерахування, тобто створення у межах підприємства підтвердження того, що обладнання нібито прийняте в обсязі, передбаченому договором №236. За висновками суду першої інстанції, саме через таке документальне оформлення фактична неповна поставка зовні представлена як належне виконання договору. Унаслідок цього керівництво державного підприємства отримало документально оформлену підставу для здійснення оплати, хоча фактичний стан поставки, як установив суд першої інстанції, не відповідав змісту видаткової накладної. У цій частині доводи сторони захисту про те, що оплату безпосередньо здійснила інша службова особа державного підприємства, не спростовують установленого судом першої інстанції механізму. Підписання платіжного доручення було завершальною дією у ланцюгу подій, однак сама можливість такої дії була зумовлена попереднім документальним підтвердженням прийняття обладнання. Інакше кажучи, підстава для оплати виникла не самостійно і не лише внаслідок волевиявлення особи, яка підписала платіжний документ. Вона сформована через сукупність попередніх дій та документів, насамперед через оформлення видаткової накладної №1383, службове підтвердження прийняття обладнання з боку ОСОБА_6 та участь ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » як постачальника у документальному оформленні виконання договору. Саме тому суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованим підхід, за якого об`єктивна сторона заволодіння оцінюється лише через фінальне перерахування коштів. У цьому провадженні суттєвим є те, що до моменту оплати вже була створена документальна картина належного виконання договору №236, яка, за висновками суду першої інстанції, не відповідала фактичному обсягу поставки обладнання. Отже, створення підстав для оплати було складовою об`єктивної сторони інкримінованого кримінального правопорушення. Воно полягало у формуванні для державного підприємства документально підтвердженої ситуації, за якої обладнання вважалося прийнятим у повному обсязі, а перерахування коштів постачальнику набувало зовнішньо правомірного вигляду. Логічним продовженням створення документальної підстави для оплати було фактичне вибуття коштів ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » на користь ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Суд апеляційної інстанції виходить із того, що у цьому кримінальному провадженні вибуття коштів не розглядається як ізольована фінансова операція, відірвана від попередніх дій обвинувачених та оформлених документів. Навпаки, за висновками суду першої інстанції, перерахування коштів стало наслідком тієї документальної ситуації, яка була створена до моменту оплати. Йдеться про послідовність подій, у межах якої договір №236 був зовні представлений як належно виконаний у частині поставки, а видаткова накладна №1383 від 27 грудня 2018 року формально підтверджувала прийняття обладнання державним підприємством у повному обсязі. Саме за наявності такого документального підтвердження керівництво ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » отримало підстави для перерахування коштів товариству-постачальнику. Отже, причинний ланцюг, покладений в основу вироку, полягав у тому, що спочатку створено зовнішню видимість належного виконання договору №236, далі ця видимість використана для прийняття рішення про оплату, після чого кошти державного підприємства перераховані на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». При цьому шкода у цьому кримінальному провадженні визначена не в розмірі всієї суми договору №236, а в розмірі вартості того обладнання, яке, за висновками суду першої інстанції, не було фактично поставлене державному підприємству. На підставі досліджених доказів суд першої інстанції встановив, що вартість такого непоставленого обладнання становила 4 415 841,06 грн. Саме ця сума відображає різницю між документально підтвердженим повним виконанням договору та фактичним обсягом отриманого державним підприємством обладнання. Тому вибуття коштів у відповідній частині суд першої інстанції пов`язав не з будь-яким подальшим господарським спором, а з первинним оформленням прийняття обладнання в обсязі, який не відповідав реальному стану поставки. Доводи сторони захисту про те, що після оплати відбувалися налаштування, повернення, гарантійне обслуговування або інші дії щодо обладнання, не змінюють суті цього причинного ланцюга. За вироком вирішальним було те, що на момент створення підстав для оплати договір №236 вже був документально представлений як виконаний у частині поставки, хоча обладнання поставлене не в повному обсязі. Так само не є визначальним саме по собі те, що платіжне доручення підписане іншою службовою особою державного підприємства. У встановленій судом першої інстанції послідовності подій це перерахування було фінальним наслідком раніше створеної документальної видимості належного виконання договору, а не самостійною обставиною, яка розривала зв`язок між попередніми діями та вибуттям коштів. За таких обставин суд апеляційної інстанції доходить висновку, що суд першої інстанції обґрунтовано пов`язав вибуття коштів державного підприємства не з ізольованим рішенням про оплату, а з попередньо створеною документальною видимістю належного виконання договору №236. Саме оформлення повного прийняття обладнання, яке фактично не було поставлене у відповідній частині, подальше перерахування коштів ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » та заподіяння шкоди у розмірі вартості непоставленого обладнання утворюють той причинний ланцюг, через який суд першої інстанції розкрив об`єктивну сторону заволодіння майном. Оцінюючи доводи сторони захисту про те, що подальші дії сторін свідчили про звичайне виконання господарського договору, суд апеляційної інстанції враховує не лише сам факт існування актів про налаштування, повернення та гарантійне обслуговування обладнання, а й їх місце у загальній послідовності подій. Після оформлення 27 грудня 2018 року видаткової накладної №1383, яка підтверджувала прийняття обладнання у повному обсязі, вже наступного дня оформлено акт про передання обладнання ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » для налаштування. Надалі 25 березня 2019 року оформлено акт про повернення обладнання після налаштування, а 05 квітня 2019 року - акт про передання частини обладнання для гарантійного обслуговування. Сторона захисту надавала цим документам значення підтвердження реального руху обладнання, наявності технічних недоліків, потреби в налаштуванні, ремонті або гарантійному обслуговуванні. За цією версією, відсутність окремих складових обладнання у певний період пояснювалася не злочинним механізмом, а подальшим технічним супроводом уже поставленого майна. Водночас суд першої інстанції оцінив ці обставини крізь призму встановленої ним послідовності подій та інших доказів, досліджених у судовому засіданні. Вихідною для такої оцінки була обставина, що видаткова накладна №1383 від 27 грудня 2018 року формально підтверджувала прийняття державним підприємством усього обладнання за договором №236, тоді як, за висновком суду першої інстанції, фактична поставка в такому обсязі на цей момент не відбулася. Саме тому подальші акти про передання обладнання для налаштування, його повернення після налаштування та передання для гарантійного обслуговування не могли оцінюватися судом ізольовано від первинного питання: чи було все обладнання, зазначене у видатковій накладній, реально отримане ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » 27 грудня 2018 року. Якщо первинне повне отримання обладнання не підтверджене, то подальші документи про його нібито передання, повернення або гарантійне обслуговування самі по собі не доводять реальний рух такого обладнання, оскільки виходять із передумови, яку суд першої інстанції визнав спростованою сукупністю доказів. Вирок у цій частині ґрунтується не лише на хронології оформлення документів. Суд першої інстанції врахував, зокрема, показання ОСОБА_14 про підписання актів за вказівкою ОСОБА_6 та повідомлення про те, що недопоставлену частину обладнання буде передано пізніше; дані протоколу огляду від 06 травня 2019 року, яким у приміщеннях ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » встановлено відсутність частини обладнання, що мало бути поставлене за договором №236; висновок експерта про виконання ОСОБА_6 підписів від імені ОСОБА_12 в актах від 25 березня 2019 року та 05 квітня 2019 року; а також відомості щодо подальшого перебування об`єктивів Cooke S4 Primes за кордоном, які не підтверджували версію про їх фактичне гарантійне обслуговування. У цьому ж контексті посилання сторони захисту на податкові накладні та подальші документи щодо придбання або руху окремого обладнання не змінює оцінки наведених обставин. Такі документи можуть підтверджувати податкове чи господарське оформлення окремих операцій, однак самі по собі не доводять що усе обладнання, зазначене у видатковій накладній №1383, фактично перебувало у ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » саме 27 грудня 2018 року, тобто на момент документального підтвердження його повного прийняття. Тому ці документи не спростовують висновку суду першої інстанції про невідповідність між документально оформленою повною поставкою та фактичним станом виконання договору №236. За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що подальші акти не спростовували висновку про неповну первинну поставку обладнання. Їх наявність підтверджувала лише те, що після оформлення видаткової накладної №1383 сторони створили документальний ланцюг подальшого руху обладнання. Однак цей ланцюг не підтверджував фактичного отримання державним підприємством усіх складових обладнання, за які були сплачені кошти, а навпаки - пояснював відсутність частини обладнання після документального оформлення його нібито повного прийняття. Саме тому суд першої інстанції пов`язав подальші дії після оплати з підтриманням версії про належне виконання договору №236. Акти про налаштування, повернення після налаштування та гарантійне обслуговування у вироку розглянуто не окремо від попередніх подій, а у зв`язку з видатковою накладною №1383, перерахуванням коштів та фактичною відсутністю частини обладнання. Суд апеляційної інстанції погоджується з таким підходом, оскільки оцінка подальших документів лише як підтвердження звичайного технічного супроводу обладнання не враховує їх хронологічного та змістового зв`язку з попереднім оформленням повного прийняття майна. Якщо обладнання було прийняте у повному обсязі 27 грудня 2018 року, то подальше негайне оформлення його передання для налаштування та подальші документи про повернення і гарантійне обслуговування потребують оцінки саме в контексті встановленої судом першої інстанції неповної фактичної поставки. Важливим є і те, що подальша комунікація та документообіг не усували ключової обставини, покладеної в основу вироку: частина обладнання, за яке державним підприємством сплачені кошти, фактично не була отримана у відповідному обсязі. Натомість подальші документи створювали пояснення такої відсутності через налаштування, повернення або гарантійне обслуговування. За таких обставин суд апеляційної інстанції доходить висновку, що подальші дії після оплати не спростовують об`єктивної сторони заволодіння, а навпаки - узгоджуються з висновком суду першої інстанції про підтримання документальної версії належного виконання договору №236. У сукупності з іншими доказами вони підтверджують, що відсутність частини обладнання не була випадковим наслідком господарської плутанини, а пояснювалася послідовним документальним супроводом, спрямованим на збереження зовнішнього вигляду належного виконання договору. Надаючи оцінку доводам апеляційних скарг про відсутність причинно-наслідкового зв`язку між діями обвинувачених та вибуттям коштів ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », суд апеляційної інстанції враховує, що сторона захисту пов`язувала вибуття коштів насамперед із самостійними діями ОСОБА_12 . Сторона захисту наполягала на тому, що перерахування коштів на користь ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » здійснено не ОСОБА_5 і не ОСОБА_6 , а генеральним директором ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ОСОБА_12 , який підписав відповідне платіжне доручення. За доводами захисту, саме ОСОБА_12 був службовою особою, уповноваженою приймати управлінські рішення щодо розпорядження коштами державного підприємства, а тому саме його волевиявлення стало безпосередньою підставою для перерахування коштів постачальнику. У цьому зв`язку сторона захисту стверджувала, що дії ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не могли мати визначального значення для настання майнових наслідків, оскільки остаточне рішення про оплату приймалося іншою особою, яка не є обвинуваченою у цьому кримінальному провадженні. Окремо захист звертав увагу на те, що оплата була проведена, за його твердженням, із порушенням умов договору №236, зокрема за відсутності рахунку на оплату. На думку сторони захисту, ця обставина додатково підтверджує самостійний характер дій ОСОБА_12 та розриває причинний зв`язок між діями обвинувачених і вибуттям коштів державного підприємства. Отже, у цій частині позиція сторони захисту зводилася до того, що саме підписання платіжного доручення ОСОБА_12 було вирішальною юридичною і фактичною причиною перерахування коштів, тоді як дії ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , навіть за умови їх встановлення, не перебували у прямому причинному зв`язку із заподіяною шкодою. Оцінюючи наведений довід сторони захисту, суд апеляційної інстанції виходить із того, що сам факт підписання платіжного доручення ОСОБА_12 не заперечує і не розриває причинного зв`язку між попередніми діями обвинувачених та вибуттям коштів державного підприємства. Підписання платіжного доручення було завершальною управлінською дією у процесі оплати за договором №236. Водночас така дія не виникла ізольовано від попереднього перебігу подій і не була самостійною новою причиною шкоди, відірваною від документального оформлення поставки обладнання. Як встановив суд першої інстанції, до моменту перерахування коштів у розпорядженні ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » вже перебували документи, які формально підтверджували належне виконання постачальником зобов`язань за договором №236. Насамперед ідеться про видаткову накладну №1383 від 27 грудня 2018 року, якою засвідчено прийняття обладнання у повному обсязі. Саме ця документальна ситуація створювала для керівництва підприємства підставу сприймати договір №236 як виконаний у частині поставки та здійснити оплату на користь ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Тому підпис ОСОБА_12 на платіжному дорученні був не початковою причиною вибуття коштів, а фінальним етапом реалізації попередньо створеної підстави для оплати. У цьому контексті має значення не лише те, хто формально підписав платіжний документ, а й те, на підставі яких документів і службових підтверджень таке перерахування стало можливим. За висновками суду першої інстанції, такою підставою було документальне підтвердження повного прийняття обладнання, яке не відповідало фактичному стану поставки. Отже, посилання сторони захисту на підпис ОСОБА_12 фактично охоплює лише останню ланку причинного ланцюга. Водночас воно не спростовує попередніх дій, унаслідок яких у державного підприємства сформована документальна підстава для оплати, а перерахування коштів набуло зовнішньо правомірного вигляду. Так само твердження про те, що ОСОБА_12 діяв як уповноважена службова особа підприємства, не виключає кримінально-правового значення дій ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Якщо рішення про оплату ґрунтувалося на документах, які створювали видимість належного виконання договору №236, то сама наявність особи, яка завершила платіжну процедуру, не усуває значення тих дій, які передували цьому рішенню. При цьому суд апеляційної інстанції не вирішує питання про наявність чи відсутність у діях ОСОБА_12 ознак кримінального правопорушення, оскільки це не є предметом апеляційного перегляду в цьому кримінальному провадженні. Однак відсутність такої оцінки не перешкоджає суду перевірити значення його дій для доводів сторони захисту про нібито розрив причинного зв`язку та встановити, чи усувають ці дії кримінально-правове значення попередньої поведінки ОСОБА_5 і ОСОБА_6 . За таких обставин суд апеляційної інстанції доходить висновку, що підписання платіжного доручення ОСОБА_12 було завершальним етапом перерахування коштів, але не самостійною обставиною, яка розриває причинний зв`язок між попереднім документальним підтвердженням нібито повної поставки обладнання та вибуттям коштів ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Крім того, оцінюючи роль ОСОБА_12 у перерахуванні коштів, суд апеляційної інстанції виходить із того, що його підпис на платіжному дорученні не може розглядатися ізольовано від фактичної та документальної ситуації, яка передувала оплаті. ОСОБА_12 діяв не у фактичному вакуумі, а в умовах, коли договір №236 укладено, постачальник формально підтвердив виконання своїх зобов`язань, а з боку державного підприємства оформлено прийняття обладнання. У розпорядженні підприємства перебувала видаткова накладна №1383 від 27 грудня 2018 року, яка засвідчувала прийняття обладнання у повному обсязі. Особливе значення у цьому контексті мало те, що прийняття обладнання підтверджене не сторонньою особою, а службовою особою самого державного підприємства - ОСОБА_6 , який обіймав посаду головного інженера та був залучений до технічного прийняття обладнання. Його підпис на видатковій накладній створював для підприємства внутрішнє службове підтвердження того, що обладнання за договором №236 прийняте. Крім того, зовнішня поведінка постачальника також відповідала оформленій документальній картині: ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » виступало стороною договору, оформлювало документи щодо виконання поставки та приймало участь у подальшому документообігу, який пояснював рух обладнання між сторонами. За таких обставин рішення про оплату не було самостійним і незалежним від попередніх дій волевиявленням, яке виникло без будь-якої фактичної основи. Воно спиралося на вже створену документальну ситуацію, у якій договір №236 виглядав виконаним у частині поставки, а державне підприємство мало формально оформлене підтвердження прийняття обладнання. Саме тому підпис ОСОБА_12 не можна відокремити від попередніх дій ОСОБА_6 і ОСОБА_5 , які, за висновками суду першої інстанції, забезпечили документальне підтвердження нібито повного виконання договору. Ізоляція платіжного доручення від цієї попередньої послідовності подій штучно звужує зміст причинного зв`язку лише до останньої технічної дії з перерахування коштів. Суд апеляційної інстанції враховує, що саме ОСОБА_12 підписав платіжне доручення, однак така обставина не змінює того, що його рішення ґрунтувалося на інформації та документах, які були сформовані до моменту оплати. Якщо така інформація створювала видимість належного виконання договору, то подальше перерахування коштів є наслідком не лише підпису особи, яка завершила платіжну процедуру, а всієї попередньої послідовності дій. Отже, довід сторони захисту про самостійну роль ОСОБА_12 не спростовує причинного зв`язку між діями обвинувачених та вибуттям коштів. За встановлених судом першої інстанції обставин ОСОБА_12 діяв на підставі створеної до моменту оплати документальної та фактичної ситуації, а тому його підпис не може розглядатися як нова самостійна причина шкоди, яка виключає значення попередніх дій ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Окремого аналізу потребує довід сторони захисту про те, що оплата за договором №236 проведена з порушенням передбаченого договором порядку, оскільки, за твердженням захисту, для її здійснення були необхідні не лише документи про прийняття обладнання, а й рахунок на оплату, який відсутній у матеріалах провадження. Суд апеляційної інстанції враховує цей довід, однак не вважає його таким, що спростовує висновок суду першої інстанції про наявність причинно-наслідкового зв`язку між діями обвинувачених та вибуттям коштів ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Навіть якщо виходити з того, що оплата проведена без окремого рахунку або з відступом від договірного порядку оформлення платежу, така обставина сама по собі може свідчити про порушення внутрішньої чи договірної процедури оплати, але не змінює змісту встановленого судом першої інстанції причинного ланцюга. Вирішальним у цьому провадженні є не лише те, чи були формально дотримані всі умови договору №236 щодо переліку документів для оплати, а те, чи існувала до моменту платежу документальна та фактична ситуація, яка створювала для державного підприємства підставу вважати поставку виконаною. За висновками суду першої інстанції, така ситуація створена насамперед через оформлення видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року, якою підтверджувалося прийняття обладнання у повному обсязі. Отже, відсутність рахунку на оплату не усуває значення видаткової накладної та службового підтвердження прийняття обладнання як документів, що формували у підприємства уявлення про належне виконання договору №236. Саме така видимість виконання договору, а не наявність чи відсутність окремого рахунку як самостійного документа, покладена судом першої інстанції в основу висновку про причини перерахування коштів. Іншими словами, довід сторони захисту про відсутність рахунку не перетворює підпис ОСОБА_12 на нову самостійну причину шкоди і не виключає значення попередніх дій, унаслідок яких договір №236 документально представлений як виконаний у частині поставки. Якщо оплата здійснювалася на тлі вже оформленого прийняття обладнання, яке фактично не було поставлене у повному обсязі, то порушення договірної процедури щодо рахунку не розриває причинного зв`язку між створеною видимістю поставки та вибуттям коштів. Більше того, посилання на відсутність рахунку не спростовує висновку суду першої інстанції про те, що державне підприємство оплатило також те обладнання, яке фактично не отримало. Такий довід стосується порядку оформлення платежу, однак не усуває встановленої судом невідповідності між документально підтвердженим повним прийняттям обладнання і фактичним обсягом поставки. За таких обставин суд апеляційної інстанції доходить висновку, що відсутність рахунку на оплату або недотримання окремих умов договору №236 щодо порядку проведення платежу не спростовує об`єктивної сторони заволодіння і не розриває причинного зв`язку між діями обвинувачених, створенням документальної видимості належної поставки та подальшим перерахуванням коштів ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Узагальнюючи наведене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що доводи сторони захисту про самостійну роль ОСОБА_12 у перерахуванні коштів не спростовують наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями ОСОБА_5 та ОСОБА_6 і заподіянням шкоди ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». За встановлених судом першої інстанції обставин вибуття коштів було наслідком не лише фінального підписання платіжного доручення, а всієї попередньої послідовності дій, у межах якої договір №236 документально представлений як належно виконаний у частині поставки, хоча фактичний стан поставки цьому не відповідав. Дії ОСОБА_6 мали значення для внутрішнього підтвердження прийняття обладнання з боку державного підприємства, тоді як дії ОСОБА_5 забезпечували відповідний документальний супровід з боку товариства-постачальника, отримання товариством коштів та подальше розпорядження ними. Саме у взаємозв`язку ці дії створили фактичні й документальні передумови для перерахування коштів ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Підписання платіжного доручення ОСОБА_12 було завершальним етапом цього процесу, однак не становило нової самостійної причини шкоди і не переривало причинного зв`язку між попередніми діями обвинувачених та вибуттям коштів. Його рішення ґрунтувалося на вже сформованій документальній ситуації, у якій поставка обладнання виглядала належно підтвердженою. Тому суд апеляційної інстанції вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що дії ОСОБА_5 та ОСОБА_6 були необхідними елементами причинного ланцюга, який призвів до перерахування коштів державного підприємства та заподіяння шкоди у розмірі вартості непоставленого обладнання. Доводи апеляційних скарг у цій частині не дають підстав для висновку про відсутність причинно-наслідкового зв`язку або про його переривання діями ОСОБА_12 . Надаючи оцінку доводам апеляційних скарг про недоведеність суб`єктивної сторони інкримінованих діянь, суд враховує, що сторона захисту заперечувала наявність у ОСОБА_5 та ОСОБА_6 прямого умислу, корисливого мотиву та мети заволодіння коштами. Зокрема, сторона захисту наполягала на тому, що матеріали кримінального провадження не містять прямих доказів того, що обвинувачені усвідомлювали неповну поставку обладнання, бажали заволодіти коштами державного підприємства, діяли з корисливих мотивів та мали спільну мету на незаконне отримання коштів за обладнання, яке фактично не поставлене у повному обсязі. Суд апеляційної інстанції виходить із того, що умисел як внутрішнє психічне ставлення особи до вчинюваних дій та їх наслідків не завжди може бути доведений прямими доказами, зокрема зізнанням особи або прямим письмовим підтвердженням її наміру. У більшості випадків наявність або відсутність умислу встановлюється шляхом оцінки всієї сукупності обставин кримінального провадження. Для такої оцінки значення мають поведінка особи до, під час і після вчинення інкримінованих дій, характер і послідовність її рішень, зміст підписаних документів, обсяг службових повноважень, обізнаність із фактичним станом речей, комунікація з іншими учасниками подій, а також подальші дії з майном або коштами, які стали предметом кримінального правопорушення. Отже, відсутність прямого зізнання або окремого документа, у якому особа прямо визнає злочинний намір, сама по собі не означає недоведеності умислу. Вирішальним є те, чи дозволяє сукупність досліджених доказів дійти переконливого висновку про те, що особа усвідомлювала фактичні обставини події, розуміла значення своїх дій, передбачала їх наслідки та бажала або свідомо допускала їх настання. У цьому провадженні суд першої інстанції встановлював суб`єктивну сторону не ізольовано від фактичних обставин, а через оцінку всієї послідовності подій: укладення договору №236, фактичний стан поставки, підписання документів про нібито повне прийняття обладнання, подальше оформлення актів щодо налаштування, повернення та гарантійного обслуговування, перерахування коштів, а також подальше розпорядження ними. Саме така сукупність обставин, а не окремий документ чи фрагмент поведінки, покладена судом першої інстанції в основу висновку про наявність у ОСОБА_5 та ОСОБА_6 необхідного психічного ставлення до вчинюваних дій і їх наслідків. Тому суд апеляційної інстанції перевіряє доводи сторони захисту про відсутність умислу, мотиву та мети не шляхом пошуку одного ізольованого доказу, який прямо підтверджував би внутрішній намір кожного з обвинувачених, а через оцінку того, чи утворюють досліджені докази в сукупності логічну, послідовну та достатню картину їхньої обізнаності з фактичним станом поставки, усвідомлення значення підписаних і використаних документів та спрямованості дій на заволодіння коштами державного підприємства. Перевіряючи доводи сторони захисту про відсутність у ОСОБА_5 прямого умислу, суд апеляційної інстанції виходить із того, що суд першої інстанції пов`язав його обізнаність і психічне ставлення до подій із сукупністю обставин, які стосувалися його службового становища, фактичного контролю над діями товариства-постачальника, участі у документальному оформленні виконання договору №236 та подальшого розпорядження коштами. ОСОБА_5 був генеральним директором ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », тобто особою, яка діяла від імені постачальника, представляла товариство у відносинах із ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », мала повноваження щодо укладення договору №236, організації його виконання, оформлення документів від імені товариства та розпорядження коштами, що надходили на його рахунки. За висновками суду першої інстанції, такий службовий і фактичний контроль над діяльністю товариства-постачальника мав значення для оцінки обізнаності ОСОБА_5 із реальним станом виконання договору №236. Суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_5 не був сторонньою особою щодо поставки, не діяв лише формально як підписант договору, а контролював поведінку товариства під час виконання відповідної господарської операції. У цьому зв`язку суд першої інстанції врахував, що саме ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », керівником якого був ОСОБА_5 , виступало стороною договору №236, мало забезпечити поставку обладнання, брало участь у документальному оформленні його виконання та отримало кошти від державного підприємства після оформлення документів про нібито належне прийняття обладнання. Важливим для оцінки умислу ОСОБА_5 суд першої інстанції визнав і те, що після надходження коштів на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » він як керівник товариства вчиняв дії щодо розпорядження ними, зокрема шляхом підписання платіжних доручень про виплату дивідендів. Ця обставина оцінювалася судом не ізольовано, а у взаємозв`язку з попередніми діями щодо укладення договору №236, оформлення його виконання та отримання коштів. Сторона захисту стверджувала, що ОСОБА_5 діяв у межах звичайної господарської діяльності товариства, а сам факт отримання коштів і подальше їх використання не свідчать про злочинний умисел. Суд апеляційної інстанції враховує ці доводи, однак вони не спростовують висновку суду першої інстанції про те, що обізнаність ОСОБА_5 та його ставлення до подій мають оцінюватися не за кожною обставиною окремо, а в їх сукупності. Зокрема, значення має не лише те, що кошти надійшли на рахунок товариства або що ОСОБА_5 розпоряджався ними після надходження. Вирішальним є те, що ці дії відбувалися після укладення договору №236, документального оформлення прийняття обладнання, яке, за висновками суду першої інстанції, не було поставлене у повному обсязі, та отримання товариством оплати за таким договором. Отже, суд апеляційної інстанції погоджується з підходом суду першої інстанції, за яким обізнаність ОСОБА_5 із фактичним станом поставки та його психічне ставлення до подій підтверджуються не одним окремим доказом, а сукупністю встановлених обставин: службовим становищем генерального директора ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », контролем над поведінкою товариства-постачальника, участю товариства у документальному оформленні виконання договору №236, отриманням коштів від державного підприємства та подальшим розпорядженням ними. Оцінюючи доводи сторони захисту про недоведеність корисливого мотиву та мети ОСОБА_5 , суд апеляційної інстанції виходить із того, що висновок суду першої інстанції про наявність цих ознак ґрунтується не на припущенні про особисте збагачення як абстрактну мету, а на фактичній майновій вигоді, яку отримало підконтрольне йому товариство, та подальшій поведінці ОСОБА_5 після надходження коштів. Як встановив суд першої інстанції, після оформлення документів про нібито належне виконання договору №236 кошти ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » перераховані на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », генеральним директором якого був ОСОБА_5 . Отже, саме товариство-постачальник, поведінку якого він контролював як керівник, отримало оплату, у тому числі за обладнання, яке, за висновками суду першої інстанції, фактично не поставлене державному підприємству у повному обсязі. У цьому аспекті корисливий мотив ОСОБА_5 суд першої інстанції пов`язав із тим, що внаслідок перерахування коштів товариство отримало майнову вигоду, а ОСОБА_5 як його керівник мав можливість надалі розпоряджатися цими коштами. Водночас мета його дій полягала у забезпеченні отримання такої оплати товариством за договором №236 попри невідповідність документально оформленої повної поставки фактичному стану виконання договору. Тобто суд першої інстанції виходив не з того, що будь-яке отримання оплати за господарським договором саме по собі свідчить про корисливість. Висновок про корисливий мотив і мету пов`язаний із конкретною сукупністю обставин: оплатою за обладнання, яке, за висновками суду, не поставлене у відповідній частині, службовим контролем ОСОБА_5 над товариством-постачальником, надходженням коштів саме на рахунок цього товариства, а також подальшим розпорядженням ними. Окреме значення суд першої інстанції надав подальшим діям ОСОБА_5 після надходження коштів на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». У вироку враховано, що ОСОБА_5 підписував платіжні доручення про виплату дивідендів, а також що частина коштів у подальшому використана у спосіб, який суд оцінив у контексті розпорядження майном, отриманим унаслідок інкримінованих дій. Сторона захисту стверджувала, що отримання коштів товариством і подальші господарські операції не доводять ані корисливого мотиву, ні злочинної мети, оскільки ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » було реальним суб`єктом господарювання, а рух коштів міг відбуватися у межах звичайної господарської діяльності. Суд апеляційної інстанції враховує ці доводи, однак вважає, що вони не спростовують висновку суду першої інстанції, оскільки оцінці підлягає не саме по собі існування господарської діяльності товариства, а характер отримання і подальшого використання конкретних коштів, перерахованих за договором №236. Важливим є те, що майнова вигода у цьому провадженні отримана не сторонньою особою і не в межах абстрактного господарського обороту, а товариством, керівником якого був ОСОБА_5 . Саме він мав службові повноваження щодо поведінки цього товариства, контролював його участь у виконанні договору №236 та надалі пов`язаний із розпорядженням коштами, що надійшли від державного підприємства. За таких обставин суд апеляційної інстанції погоджується з підходом суду першої інстанції, за яким корисливий мотив і мета ОСОБА_5 підтверджуються не лише самим фактом надходження коштів на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », а передусім тим, що ці кошти стали майновою вигодою товариства, діяльність якого він контролював, і в подальшому були предметом розпорядження з його боку. Отже, доводи сторони захисту про недоведеність корисливого мотиву та мети не спростовують висновків суду першої інстанції. За встановлених обставин корислива спрямованість дій ОСОБА_5 обґрунтовано пов`язана з фактичним отриманням майнової вигоди через очолюване ним товариство, а мета - із забезпеченням надходження коштів державного підприємства за документально оформлену повну поставку обладнання, фактичний обсяг якої, за висновками суду першої інстанції, був меншим. Перевіряючи доводи сторони захисту про відсутність у ОСОБА_6 прямого умислу, суд апеляційної інстанції виходить із того, що суд першої інстанції встановлював його обізнаність та психічне ставлення до подій через оцінку службового статусу ОСОБА_6 , його ролі у прийнятті обладнання, змісту підписаних ним документів та подальшої участі у документальному супроводі руху обладнання. Як встановив суд першої інстанції, ОСОБА_6 обіймав посаду головного інженера ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та був залучений до прийняття обладнання, яке мало бути поставлене ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » за договором №236. З огляду на характер його посади, технічну компетенцію та участь у відповідному процесі суд першої інстанції розглядав його не як стороннього учасника господарської операції, а як службову особу державного підприємства, чиє підтвердження мало значення для внутрішнього сприйняття поставки як належної. Істотне значення для оцінки умислу ОСОБА_6 суд першої інстанції надав підписанню ним видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року. Цей документ підтверджував прийняття визначеного договором №236 обладнання у повному обсязі, хоча за висновками суду першої інстанції фактичний стан поставки такому підтвердженню не відповідав. За цих обставин суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_6 , беручи участь у прийнятті обладнання та підписуючи документ про його повне отримання, був обізнаний із фактичним станом поставки. Тобто висновок про його умисел ґрунтувався не лише на самому факті підписання накладної, а на поєднанні цього факту з його службовим становищем, технічною роллю, доступом до інформації про комплектність обладнання та подальшою поведінкою. Суд першої інстанції також урахував подальшу участь ОСОБА_6 у документальному оформленні обставин, які пояснювали відсутність частини обладнання. Йдеться про документи щодо передання обладнання для налаштування, його повернення після налаштування та подальшого гарантійного обслуговування. У вироку ці дії оцінено не ізольовано, а у зв`язку з попереднім оформленням повного прийняття обладнання за видатковою накладною №1383. Сторона захисту стверджувала, що дії ОСОБА_6 пов`язані з виконанням службових функцій у межах звичайної господарської операції, а його участь у підписанні документів не свідчить про усвідомлення фактичної неповної поставки чи про намір сприяти заволодінню коштами державного підприємства. Суд апеляційної інстанції враховує ці доводи, однак вони не спростовують висновку суду першої інстанції про необхідність оцінки поведінки ОСОБА_6 у сукупності. Значення має не лише те, що він підписав окремий документ, а те, що саме службова особа, відповідальна за технічний напрям і залучена до прийняття обладнання, підтвердила повне прийняття обладнання, а надалі брала участь у документальному супроводі, який пояснював його відсутність. При цьому колегія суддів враховує, що ОСОБА_6 не розпоряджався коштами державного підприємства безпосередньо. Однак для оцінки його умислу визначальним є не факт підписання платіжного доручення, а усвідомлення ним значення власного службового підтвердження прийняття обладнання для подальшого руху документів і створення підстав для оплати. Відтак суд апеляційної інстанції погоджується з підходом суду першої інстанції, за яким обізнаність ОСОБА_6 із фактичним станом поставки та його психічне ставлення до подій підтверджуються сукупністю встановлених обставин: службовим статусом головного інженера державного підприємства, участю у прийнятті обладнання, підписанням видаткової накладної №1383 про його повне прийняття, а також подальшою участю у документах щодо налаштування, повернення та гарантійного обслуговування обладнання. Оцінюючи доводи сторони захисту про недоведеність корисливого мотиву та мети ОСОБА_6 , суд апеляційної інстанції виходить із того, що у цьому провадженні ці ознаки не можуть оцінюватися лише через встановлення факту особистого отримання ним коштів або безпосереднього розпорядження ними. Колегія суддів враховує, що за вироком кошти ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » були перераховані не ОСОБА_6 особисто, а на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », керівником якого був ОСОБА_5 . Так само матеріали провадження не свідчать про те, що саме ОСОБА_6 надалі безпосередньо розпоряджався цими коштами. Водночас зазначені обставини самі по собі не виключають наявності у його діях корисливого мотиву та мети у межах інкримінованого йому заволодіння майном за попередньою змовою групою осіб. У разі спільного вчинення кримінального правопорушення корислива спрямованість дій учасника може проявлятися не лише через особисте отримання майна, а й через усвідомлене сприяння досягненню спільного злочинного результату, який полягає у незаконному вибутті майна потерпілого та набутті майнової вигоди іншим співучасником або підконтрольною йому юридичною особою. За висновками суду першої інстанції роль ОСОБА_6 полягала у службовому підтвердженні прийняття обладнання з боку державного підприємства. Саме його підпис на видатковій накладній №1383 від 27 грудня 2018 року створював внутрішнє підтвердження того, що обладнання за договором №236 прийняте у повному обсязі, хоча фактичний стан поставки, за висновками суду, цьому не відповідав. У цьому контексті мета дій ОСОБА_6 полягала не в особистому отриманні коштів від державного підприємства, а у створенні службової передумови для перерахування таких коштів постачальнику за документально оформлену повну поставку обладнання. Саме це внутрішнє підтвердження з боку службової особи державного підприємства було необхідним елементом тієї послідовності подій, унаслідок якої кошти вибули з володіння ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та надійшли на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Суд першої інстанції також урахував подальшу участь ОСОБА_6 у документальному супроводі обставин, які пояснювали відсутність частини обладнання після оформлення його нібито повного прийняття. Така поведінка оцінена не як нейтральне виконання службових обов`язків, а як продовження тієї лінії дій, яка підтримувала зовнішнє уявлення про належне виконання договору №236. Сторона захисту наполягала на тому, що відсутність доказів особистого збагачення ОСОБА_6 виключає корисливий мотив і мету. Однак такий підхід є надмірно звуженим, оскільки фактично ототожнює корисливий мотив лише з безпосереднім отриманням грошей конкретною особою. У цьому провадженні суд першої інстанції виходив з іншого: ОСОБА_6 , усвідомлюючи значення свого службового підтвердження прийняття обладнання, діяв у межах спільної послідовності дій, спрямованої на вибуття коштів державного підприємства на користь товариства-постачальника. Тому для оцінки суб`єктивної сторони дій ОСОБА_6 визначальним є не те, чи отримав він частину коштів особисто, а те, чи усвідомлював він, що його службові дії створюють необхідні умови для перерахування коштів іншому учаснику спільного механізму та чи були ці дії спрямовані на досягнення такого результату. За таких обставин суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відсутність безпосереднього отримання коштів ОСОБА_6 не спростовує корисливої спрямованості його дій. У межах встановленої судом першої інстанції послідовності подій його мета полягала у забезпеченні службового підтвердження нібито належного виконання договору №236, що створювало умови для перерахування коштів державного підприємства на користь ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Отже, доводи сторони захисту про недоведеність корисливого мотиву та мети ОСОБА_6 не дають підстав для іншої оцінки його дій. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що ОСОБА_6 не був особою, яка особисто отримала кошти, однак його службові дії спрямовані на досягнення спільного майнового результату - вибуття коштів державного підприємства за документально оформлену повну поставку обладнання, фактичний обсяг якої, за висновками суду, був меншим. Окремо суд апеляційної інстанції перевіряє доводи сторони захисту про те, що дії ОСОБА_5 та ОСОБА_6 могли бути наслідком помилки, неналежного розуміння фактичного стану поставки, технічної неуважності під час підписання документів або звичайної господарської плутанини. Колегія суддів виходить із того, що версія про помилку могла б мати інше значення у разі, якби йшлося про одноразове неправильне оформлення документа, ізольовану неточність у комплектації обладнання або короткочасне непорозуміння, яке надалі було добросовісно усунуте сторонами. Однак встановлена судом першої інстанції послідовність подій не зводилася до такого разового епізоду. У цьому провадженні йдеться не лише про підписання видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року, а про подальший взаємопов`язаний перебіг подій: оформлення передання обладнання для налаштування, повернення після налаштування, передання частини обладнання для гарантійного обслуговування, комунікацію щодо відсутніх складових та подальші дії після перерахування коштів. За висновками суду першої інстанції саме така послідовність дій свідчила не про випадкову помилку під час оформлення одного документа, а про підтримання версії, яка пояснювала відсутність частини обладнання після того, як його повне прийняття вже документально підтверджене. Іншими словами, подальші документи не усували первинної невідповідності між видатковою накладною і фактичним станом поставки, а створювали пояснення, чому частина обладнання фактично не перебувала у державного підприємства. Стосовно ОСОБА_5 версія про помилку не узгоджується з його службовим становищем генерального директора ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », контролем над поведінкою товариства-постачальника, участю товариства у документальному оформленні виконання договору №236, отриманням коштів від державного підприємства та подальшим розпорядженням ними. За таких обставин суд першої інстанції мав підстави оцінювати його поведінку не як необізнаність щодо фактичного стану поставки, а як усвідомлену участь у подіях з боку постачальника. Стосовно ОСОБА_6 версія про випадкове або необережне підписання також не узгоджується з характером його посади, технічною компетенцією, залученням до прийняття обладнання та подальшою участю у документальному супроводі його руху. Підписання ним видаткової накладної №1383 не було ізольованою дією особи, яка не мала відношення до технічного прийняття обладнання або не могла оцінити його фактичну наявність і комплектність. Важливим є і те, що після оформлення повного прийняття обладнання подальші дії сторін не були спрямовані на негайне усунення очевидної помилки шляхом приведення документів у відповідність до фактичного стану поставки. Навпаки, за висновками суду першої інстанції, надалі оформлювалися документи, які підтримували зовнішнє уявлення про те, що обладнання було прийняте, а його відсутність пояснювалася налаштуванням, поверненням або гарантійним обслуговуванням. Тому доводи про можливу помилку, неуважність або непорозуміння не можуть оцінюватися відокремлено від усього подальшого перебігу подій. Якщо після первинного документального підтвердження повної поставки сторони продовжували оформлювати документи та підтримувати пояснення, які узгоджувалися з версією про належне виконання договору №236, це обґрунтовано було враховано судом першої інстанції при встановленні умислу. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що поведінка ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не мала ознак разової технічної помилки або добросовісного непорозуміння щодо комплектності обладнання. Сукупність їхніх дій до, під час і після перерахування коштів свідчить про усвідомлене підтримання документальної версії належного виконання договору №236, яка не відповідала фактичному стану поставки. Окремої оцінки потребує альтернативна позиція сторони захисту щодо можливої іншої правової оцінки дій ОСОБА_6 . Зі змісту апеляційної скарги його захисника вбачається, що сторона захисту не лише заперечувала наявність у діях ОСОБА_6 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК, а й фактично ставила питання про те, що навіть у разі встановлення певних порушень під час прийняття обладнання або оформлення відповідних документів такі дії не можуть розцінюватися як умисне заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем. У цьому контексті захист наполягав на тому, що ОСОБА_6 не був особою, яка розпоряджалася коштами державного підприємства, не отримував майнової вигоди від перерахування коштів ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », а його дії були пов`язані з виконанням службових функцій у межах господарської операції щодо поставки та технічного прийняття обладнання. За такою логікою, навіть якщо під час підписання видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року або подальшого оформлення документів щодо налаштування, повернення чи гарантійного обслуговування обладнання допущені порушення, вони, на думку сторони захисту, могли свідчити щонайбільше про неналежне виконання службових обов`язків, службову недбалість, помилку в оцінці фактичного стану поставки або інше дисциплінарне чи службове порушення, але не про участь у заволодінні коштами державного підприємства. Отже, у цій частині апеляційна позиція захисту ОСОБА_6 зводилася до необхідності відмежування інкримінованого йому заволодіння майном від можливої м`якшої правової оцінки його поведінки. Саме тому колегія суддів має перевірити, чи були дії ОСОБА_6 лише неналежним виконанням службових функцій, чи, як це встановив суд першої інстанції, вони становили необхідний елемент спільного механізму заволодіння коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Перевіряючи можливість іншої, м`якшої правової оцінки дій ОСОБА_6 , суд апеляційної інстанції насамперед звертає увагу на те, що службова недбалість за своєю правовою природою передбачає необережне ставлення службової особи до виконання покладених на неї обов`язків. Тобто для такої правової оцінки визначальним є те, що особа не усвідомлювала суспільно небезпечного характеру своїх дій або бездіяльності, хоча повинна була і могла його усвідомлювати, або легковажно розраховувала на відвернення шкідливих наслідків. У будь-якому разі йдеться про необережну форму вини, а не про усвідомлену участь у створенні передумов для вибуття майна. У цьому кримінальному провадженні суд першої інстанції виходив з іншої фактичної та правової оцінки поведінки ОСОБА_6 . Його дії були оцінені не як неналежна уважність під час технічного прийняття обладнання, не як помилка в перевірці комплектності і не як службова неорганізованість, а як усвідомлене підтвердження обставини, яка не відповідала фактичному стану поставки. Ідеться про те, що ОСОБА_6 , будучи головним інженером ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та особою, залученою до прийняття обладнання, підписав видаткову накладну №1383 від 27 грудня 2018 року, якою підтверджено прийняття обладнання за договором №236 у повному обсязі. За висновками суду першої інстанції, на цей момент фактичний стан поставки такому підтвердженню не відповідав. Саме тому суд першої інстанції розглядав поведінку ОСОБА_6 не як пасивне невиконання або неналежне виконання службових обов`язків, а як активне службове підтвердження юридично значущої обставини - повного прийняття обладнання державним підприємством. Це підтвердження мало значення для подальшого руху документів і створення підстав для оплати за договором №236. Крім того, можливість кваліфікації дій ОСОБА_6 лише як службової недбалості не узгоджується з подальшою послідовністю подій, встановленою судом першої інстанції. Після оформлення видаткової накладної №1383 надалі оформлювалися документи щодо передання обладнання для налаштування, його повернення після налаштування та передання частини обладнання для гарантійного обслуговування. У вироку ці дії оцінено як пов`язані між собою та спрямовані на пояснення відсутності частини обладнання, яке за документами вже було прийняте державним підприємством. За таких обставин версія про службову недбалість не охоплює встановленої судом першої інстанції поведінки ОСОБА_6 . Вона пояснювала б разову помилку, неуважність або неналежну перевірку обладнання, однак не пояснює подальшу участь у документальному супроводі, який підтримував уявлення про належне виконання договору №236 попри фактичну відсутність частини обладнання. Колегія суддів також враховує, що захист ОСОБА_6 фактично пропонував ізолювати його підпис на видатковій накладній від загального контексту подій. Однак для правової оцінки має значення не лише сам факт підписання одного документа, а його зв`язок із службовим статусом ОСОБА_6 , його технічною роллю, подальшими документами та наслідками у вигляді перерахування коштів постачальнику. Отже, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для висновку про те, що дії ОСОБА_6 можуть бути зведені до службової недбалості або іншого необережного службового порушення. За встановлених судом першої інстанції обставин вони мали не необережний, а усвідомлений характер і були пов`язані зі службовим підтвердженням повного прийняття обладнання, яке не відповідало фактичному стану поставки, що надалі створило підстави для перерахування коштів за договором №236. Додатково суд апеляційної інстанції враховує, що поведінка ОСОБА_6 , яку суд першої інстанції визнав доведеною, не зводилася до пасивного невиконання обов`язку перевірити обладнання або одноразової неуважності під час його прийняття. За матеріалами, покладеними в основу вироку, ОСОБА_6 не лише був залучений до технічного прийняття обладнання, а й підписав видаткову накладну №1383 від 27 грудня 2018 року, якою підтверджувалося прийняття обладнання за договором №236 у повному обсязі. Саме цей документ мав значення для внутрішнього сприйняття поставки як належної та подальшого руху документів на підприємстві. Крім того, суд першої інстанції врахував, що ОСОБА_6 не обмежився підписанням одного документа. Його подальша поведінка пов`язана з оформленням або участю в оформленні документів щодо передання обладнання для налаштування, його повернення після налаштування та передання частини обладнання для гарантійного обслуговування. Саме ці документи, за висновками суду першої інстанції, пояснювали відсутність частини обладнання після того, як його повне прийняття вже було документально підтверджене. Тому йдеться не про ситуацію, коли службова особа через неуважність не помітила окремої невідповідності та надалі не брала участі у подіях. Навпаки, встановлена судом першої інстанції послідовність дій свідчить про активну участь ОСОБА_6 у документальному підтвердженні прийняття обладнання та подальшому супроводі версії про його налаштування, повернення чи гарантійне обслуговування. У цьому контексті значення має і те, що ОСОБА_6 був не сторонньою особою, а головним інженером державного підприємства, тобто службовою особою, від якої очікувалося розуміння технічного стану, комплектності та значення обладнання, що приймалося за договором №236. Його підтвердження мало особливу вагу саме тому, що воно походило від особи, відповідальної за відповідний технічний напрям. За таких обставин версія про необережність не узгоджується з характером та послідовністю встановлених дій. Якщо службова особа не лише підписує документ про повне прийняття обладнання, а й надалі бере участь у документальному поясненні відсутності його частини, така поведінка обґрунтовано оцінювалася судом першої інстанції не як разова помилка, а як усвідомлена участь у підтриманні документального супроводу, що не відповідав фактичному стану поставки. Отже, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими доводи про те, що дії ОСОБА_6 могли бути наслідком лише необережності, неуважності або неналежного виконання службових обов`язків. За встановлених судом першої інстанції обставин його поведінка мала активний і послідовний характер, а тому не може бути зведена до службової недбалості чи іншої м`якшої правової оцінки, яка ґрунтується на необережній формі вини. Узагальнюючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що доводи сторони захисту про можливість іншої, м`якшої правової оцінки дій ОСОБА_6 не ґрунтуються на встановлених судом першої інстанції обставинах кримінального провадження. Поведінка ОСОБА_6 обґрунтовано оцінена судом першої інстанції не як службова недбалість, неуважність або неналежне виконання окремих службових обов`язків, а як усвідомлене використання службового становища для підтвердження обставин, які мали значення для подальшого перерахування коштів за договором №236. Вирішальним у цій частині є те, що ОСОБА_6 не просто допустив помилку під час прийняття обладнання. За висновками суду першої інстанції, він як головний інженер державного підприємства підтвердив повне прийняття обладнання, фактичний стан поставки якого цьому не відповідав, а надалі брав участь у документальному супроводі, який пояснював відсутність частини обладнання після оформлення його нібито повного прийняття. За таких обставин запропонована стороною захисту альтернативна оцінка не охоплює фактичного змісту дій ОСОБА_6 , їх службового значення, зв`язку з перерахуванням коштів та ролі у встановленій судом першої інстанції послідовності подій. Вона фактично зводить обставини провадження до разової помилки або неналежної перевірки обладнання, тоді як суд першої інстанції встановив активну й послідовну участь ОСОБА_6 у створенні умов для вибуття коштів державного підприємства. Тому суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для перекваліфікації дій ОСОБА_6 на менш тяжкий склад кримінального правопорушення або для висновку про відсутність у його діях складу заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем. З огляду на встановлені судом першої інстанції обставини та результати апеляційної перевірки, кваліфікація дій ОСОБА_6 за ч.5 ст.191 КК є правильною, а доводи апеляційної скарги його захисника в цій частині підлягають відхиленню. Надаючи оцінку доводам апеляційних скарг про недоведеність попередньої змови та спільності дій обвинувачених, суд враховує, що сторона захисту пов`язувала можливість такого висновку насамперед із наявністю прямих доказів домовленості між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про заволодіння коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». На думку захисту, відсутність зафіксованої домовленості, прямої комунікації щодо злочинного наміру або іншого безпосереднього доказу узгодження дій виключає висновок про вчинення кримінального правопорушення за попередньою змовою групою осіб. Суд апеляційної інстанції виходить із того, що попередня змова не обов`язково має підтверджуватися лише прямим доказом у вигляді зафіксованої розмови, письмової домовленості чи прямого визнання обвинуваченими факту узгодження злочинного плану. У кримінальному провадженні така домовленість може встановлюватися також за сукупністю непрямих доказів, якщо характер дій осіб, їх послідовність, взаємозалежність і розподіл ролей свідчать про узгоджене досягнення спільного результату. Для висновку про попередню змову значення має не формальний спосіб домовленості, а те, чи діяли особи узгоджено до початку або під час реалізації об`єктивної сторони кримінального правопорушення, чи усвідомлювали спільний характер своїх дій, чи доповнювали дії одна одної та чи були вони спрямовані на досягнення єдиного злочинного результату. У цьому провадженні суд першої інстанції встановлював попередню змову не через пошук одного ізольованого доказу прямої домовленості, а через оцінку всієї послідовності подій: укладення договору №236, оформлення видаткової накладної №1383, службове підтвердження прийняття обладнання з боку ОСОБА_6 , дії ОСОБА_5 як керівника товариства-постачальника, подальше перерахування коштів, а також оформлення документів, які пояснювали відсутність частини обладнання після нібито повного прийняття. Саме взаємодоповнюючий характер цих дій мав істотне значення для висновку суду першої інстанції. Дії ОСОБА_6 мали значення з боку державного підприємства, оскільки створювали внутрішнє службове підтвердження прийняття обладнання. Дії ОСОБА_5 мали значення з боку постачальника, оскільки забезпечували участь ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » у договорі, документальному оформленні поставки, отриманні коштів і подальшому розпорядженні ними. За таких обставин відсутність прямого доказу у вигляді зафіксованої домовленості між обвинуваченими сама по собі не спростовує висновку про попередню змову. Вирішальним є те, чи дозволяє сукупність установлених судом першої інстанції обставин дійти висновку, що дії ОСОБА_5 та ОСОБА_6 були не випадковим збігом самостійних рішень, а взаємопов`язаною та узгодженою поведінкою, спрямованою на досягнення спільного результату - вибуття коштів державного підприємства за документально оформлену повну поставку обладнання, фактичний обсяг якої, за висновками суду першої інстанції, був меншим. Перевіряючи доводи сторони захисту про відсутність узгодженості дій між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , колегія суддів враховує, що співучасть не передбачає обов`язкової тотожності ролей кожного учасника. Навпаки, у разі вчинення кримінального правопорушення за попередньою змовою групою осіб дії співучасників можуть бути різними за змістом, але взаємопов`язаними та спрямованими на досягнення спільного результату. У цьому провадженні суд першої інстанції встановив саме такий розподіл ролей. ОСОБА_5 діяв з боку товариства-постачальника, а ОСОБА_6 - з боку державного підприємства, яке мало прийняти обладнання та оплатити його вартість. Роль ОСОБА_5 , за висновками суду першої інстанції, полягала у забезпеченні дій ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » як постачальника за договором №236. Як генеральний директор товариства він мав можливість діяти від імені постачальника, організовувати виконання договору, забезпечувати документальне оформлення поставки, отримання коштів товариством і подальше розпорядження ними. Роль ОСОБА_6 була іншою, але не менш значущою для встановленої судом першої інстанції послідовності подій. Як головний інженер ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » він забезпечував внутрішнє службове підтвердження прийняття обладнання з боку державного підприємства. Саме його підпис на видатковій накладній №1383 від 27 грудня 2018 року засвідчував для підприємства, що обладнання за договором №236 прийняте у повному обсязі. Таким чином, дії ОСОБА_5 і ОСОБА_6 перебували на різних сторонах однієї господарської операції, але були функціонально пов`язаними. З боку постачальника створювалося документальне оформлення виконання договору та забезпечувалося отримання коштів, а з боку державного підприємства - службове підтвердження того, що обладнання прийняте і договір може вважатися виконаним у частині поставки. Саме ця взаємодоповнюваність дій мала вирішальне значення для висновку суду першої інстанції про попередню змову. Якби не було службового підтвердження прийняття обладнання з боку ОСОБА_6 , документи постачальника не мали б такого значення для внутрішнього руху документів і прийняття рішення про оплату. Водночас без дій ОСОБА_5 як керівника постачальника не було б сторони, яка оформлювала виконання договору, приймала кошти та надалі розпоряджалася ними. Сторона захисту фактично пропонувала оцінювати дії кожного з обвинувачених окремо: ОСОБА_6 - як службову особу, яка лише брала участь у прийнятті обладнання, а ОСОБА_5 - як керівника товариства, що діяло у межах господарського договору. Однак такий підхід не враховує встановленого судом першої інстанції зв`язку між їхніми діями. Суд апеляційної інстанції погоджується з тим, що дії обвинувачених не були однаковими за змістом, однак саме через це вони доповнювали одна одну. ОСОБА_6 забезпечував службове підтвердження прийняття обладнання з боку державного підприємства, а ОСОБА_5 забезпечував дії постачальника, який отримав оплату за договором №236. У сукупності ці дії працювали на один результат - створення підстав для перерахування коштів та їх надходження на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». За таких обставин різний характер ролей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не спростовує попередньої змови, а навпаки - пояснює спосіб її реалізації. Саме розподіл функцій між службовою особою державного підприємства та керівником товариства-постачальника дозволив створити зовнішньо належне оформлення виконання договору №236 і забезпечити вибуття коштів державного підприємства. Оцінюючи наявність попередньої змови, суд апеляційної інстанції враховує не лише розподіл ролей між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а й хронологію їхніх дій до моменту перерахування коштів ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». За висновками суду першої інстанції до здійснення оплати вже була створена така фактична та документальна ситуація, за якої договір №236 зовні виглядав виконаним у частині поставки обладнання. Ця ситуація сформувалася не внаслідок однієї ізольованої дії, а через послідовність взаємопов`язаних дій з боку постачальника та державного підприємства. З боку ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » укладено договір №236, оформлено документи щодо виконання поставки та створено документальне підтвердження того, що обладнання нібито передане державному підприємству у повному обсязі. З боку ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » прийняття обладнання підтверджене ОСОБА_6 як службовою особою підприємства, відповідальною за технічний напрям. Ключове значення у цій послідовності мала видаткова накладна №1383 від 27 грудня 2018 року, яка формально засвідчувала прийняття обладнання за договором №236. Саме цей документ поєднав дії обох сторін: з боку постачальника - оформлення передачі обладнання, а з боку державного підприємства - службове підтвердження його прийняття. За висновками суду першої інстанції, станом на момент оформлення цієї накладної фактична поставка обладнання не відповідала її змісту. Однак саме завдяки підписанню такого документа у підприємства виникло формальне підтвердження належного виконання договору №236 у частині поставки, що мало значення для подальшого руху документів і прийняття рішення про оплату. У цьому контексті дії ОСОБА_5 та ОСОБА_6 до перерахування коштів не можуть розглядатися як випадкові й незалежні одна від одної. ОСОБА_5 забезпечував поведінку постачальника, який мав отримати оплату, тоді як ОСОБА_6 забезпечував внутрішнє підтвердження прийняття обладнання з боку державного підприємства. Лише поєднання цих дій створювало для керівництва підприємства документально оформлену підставу вважати поставку належно виконаною. За таких обставин суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що узгодженість дій обвинувачених проявилася вже до моменту перерахування коштів. Вона полягала у взаємодоповнюючому оформленні господарської операції таким чином, щоб неповна фактична поставка обладнання представлена як належне виконання договору №236, а державне підприємство отримало формальну підставу для оплати. Для оцінки попередньої змови та спільності дій колегія суддів враховує також поведінку обвинувачених після перерахування коштів за договором №236. Така поведінка має значення не як самостійний новий епізод, а як обставина, що дозволяє оцінити характер попередніх дій та їх узгодженість. Як встановив суд першої інстанції, після оформлення видаткової накладної №1383 та перерахування коштів події не завершилися фактичним перебуванням у державного підприємства всього обладнання, визначеного договором №236. Навпаки, надалі оформлювалися документи, які пояснювали відсутність частини обладнання його переданням для налаштування, поверненням після налаштування або гарантійним обслуговуванням. Зокрема, суд першої інстанції врахував акти щодо передання обладнання для налаштування, його повернення після налаштування та подальшого передання частини обладнання для гарантійного обслуговування. У вироку ці документи оцінені не як розрізнені господарські папери, а як пов`язані між собою елементи подальшого документального супроводу, який підтримував версію про належне виконання договору №236. У цьому контексті значення має те, що подальші документи та комунікація були спрямовані на пояснення саме тієї обставини, яка була критичною для обвинувачення: відсутності частини обладнання після того, як його повне прийняття вже було документально підтверджене. Вони не спростовували первинної невідповідності між видатковою накладною і фактичним станом поставки, а створювали пояснення, чому обладнання, яке за документами вже мало перебувати у державного підприємства, фактично було відсутнє. Сторона захисту розцінювала ці подальші дії як підтвердження звичайного господарського та технічного супроводу обладнання після поставки. Проте суд першої інстанції обґрунтовано оцінював їх у ширшому контексті - у зв`язку з попереднім оформленням повного прийняття обладнання, перерахуванням коштів та встановленою відсутністю частини обладнання. За таких обставин подальша поведінка ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не виглядала для суду першої інстанції випадковою або розрізненою. Вона узгоджувалася із попередніми діями до оплати і підтримувала вже створене документальне уявлення про належне виконання договору №236. Саме така послідовність дій після перерахування коштів підтверджує, що поведінка обвинувачених не була результатом випадкового збігу самостійних господарських рішень. Вона свідчить про подальше підтримання тієї ж лінії поведінки, яка була започаткована до оплати: представлення неповної фактичної поставки як належного виконання договору та пояснення відсутності частини обладнання подальшими технічними процедурами. Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що узгодженість дій ОСОБА_5 та ОСОБА_6 підтверджується не лише їх поведінкою до перерахування коштів, а й подальшим документальним супроводом після оплати. У сукупності ці обставини свідчать про спільність їхніх дій і спрямованість на підтримання зовнішнього вигляду належного виконання договору №236. Узагальнюючи наведене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що доводи сторони захисту про недоведеність попередньої змови між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не спростовують висновків суду першої інстанції. Попередня змова у цьому провадженні встановлена не через один ізольований доказ прямої домовленості, а через сукупність взаємопов`язаних обставин: різні, але взаємодоповнюючі ролі обвинувачених, узгоджене документальне оформлення прийняття обладнання, створення підстав для перерахування коштів, а також подальший документальний супровід, який пояснював відсутність частини обладнання після його нібито повного прийняття. Дії ОСОБА_6 мали значення з боку державного підприємства, оскільки забезпечували внутрішнє службове підтвердження прийняття обладнання. Дії ОСОБА_5 мали значення з боку товариства-постачальника, оскільки забезпечували оформлення виконання договору №236, отримання коштів товариством та подальше розпорядження ними. У взаємозв`язку ці дії створювали єдину послідовність, спрямовану на вибуття коштів державного підприємства за документально оформлену повну поставку обладнання, фактичний обсяг якої, за висновками суду першої інстанції, був меншим. Подальша поведінка після перерахування коштів також узгоджувалася з попередніми діями та свідчила не про випадковий збіг самостійних господарських рішень, а про підтримання тієї ж лінії поведінки - пояснення відсутності частини обладнання через налаштування, повернення або гарантійне обслуговування. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що дії ОСОБА_5 та ОСОБА_6 були узгодженими, взаємодоповнюючими та спрямованими на досягнення спільного результату. Це дає підстави визнати доведеними спільність умислу та попередню змову між ними, а доводи апеляційних скарг у цій частині - необґрунтованими. Надаючи оцінку доводам апеляційних скарг про недоведеність розміру шкоди та неналежність експертних висновків, покладених судом першої інстанції в основу цього висновку, суд насамперед визначає, що саме становить шкоду у встановлених обставинах цього кримінального провадження. Ідеться не про всю суму договору №236 і не про заперечення будь-якого фактичного руху обладнання між ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » та ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Суд першої інстанції виходив із того, що договір №236 формально був укладений, а частина обладнання фактично передавалася державному підприємству. Тому розмір шкоди не був визначений як повна вартість договору чи як уся сума коштів, перерахованих постачальнику. Шкодою у цьому кримінальному провадженні суд першої інстанції визнав вартість саме тієї частини обладнання, яка, за висновками суду першої інстанції, була документально включена до поставки та оплачена державним підприємством, однак фактично поставлена не була. Таким чином, предметом оцінки є різниця між документально оформленим повним виконанням договору №236 і фактичним обсягом обладнання, яке отримало державне підприємство. Саме ця різниця, а не сам факт існування господарського договору чи подальшого спору між сторонами, утворювала майновий наслідок, який суд першої інстанції поклав в основу висновку про заподіяння шкоди. За результатами дослідження доказів суд першої інстанції встановив, що вартість тієї частини обладнання, яка була документально включена до поставки та оплачена державним підприємством, однак фактично поставлена не була, становить 4 415 841,06 грн. Саме ця сума покладена в основу висновку про розмір шкоди, заподіяної ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Тому доводи сторони захисту про те, що частина обладнання фактично передавалася, між сторонами існували господарські відносини або надалі оформлювалися документи про налаштування, повернення чи гарантійне обслуговування, самі по собі не спростовують визначеного судом першої інстанції розміру шкоди. Ці обставини мають значення лише настільки, наскільки вони впливають на встановлення фактичного обсягу отриманого державним підприємством обладнання і вартості тієї його частини, яка залишилася непоставленою. Отже, у межах апеляційної перевірки суд апеляційної інстанції виходить із того, що розмір шкоди у цій справі визначався не як загальна ціна договору №236, а як вартість конкретного непоставленого обладнання, за яке державним підприємством сплачені кошти, - 4 415 841,06 грн. Окремого аналізу потребують доводи сторони захисту ОСОБА_5 про те, що розмір шкоди, визначений судом першої інстанції, не був належним чином доведений і не відображав реального фактичного стану виконання договору №236. Захист ОСОБА_5 наполягав на тому, що висновок про заподіяння ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » шкоди у розмірі 4 415 841,06 грн. ґрунтувався на неповному врахуванні фактичного руху обладнання, його складових частин та подальших дій сторін після первинного оформлення поставки. Зокрема, сторона захисту зазначала, що частина обладнання фактично передавалася державному підприємству, а тому визначення шкоди не могло ґрунтуватися лише на формальному зіставленні переліку обладнання, зазначеного у документах, із подальшим фактичним перебуванням окремих його елементів у ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » або за його межами. Крім того, захист посилався на те, що рух обладнання після оформлення видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року був складнішим, ніж це відображено у висновках суду першої інстанції. За твердженням захисту, окремі складові обладнання передавалися для налаштування, поверталися після налаштування, могли перебувати на гарантійному обслуговуванні або знаходитися у державного підприємства в інший період, що, на думку захисту, мало значення для правильного визначення фактичного обсягу непоставленого майна. Також сторона захисту ОСОБА_5 ставила під сумнів повноту експертного дослідження, покладеного судом першої інстанції в основу висновку про розмір шкоди. На думку захисту, таке дослідження не охопило всіх складових обладнання, не врахувало всі документи щодо його руху та не дало належної відповіді на питання про те, яке саме обладнання фактично було відсутнє у державного підприємства і яку вартість воно мало на відповідний момент. У цьому контексті захист стверджував, що без урахування всіх складових обладнання, його комплектації, фактичного місцезнаходження, подальшого переміщення та технічного стану неможливо достовірно визначити розмір шкоди, заподіяної ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Отже, доводи ОСОБА_5 у цій частині зводилися до того, що суд першої інстанції, на його думку, передчасно і неповно визначив розмір шкоди, не врахувавши весь фактичний рух обладнання та обмежившись висновком експертного дослідження, який, за позицією сторони захисту, не відображав повної картини виконання договору №236. Доводи сторони захисту про те, що окремі елементи обладнання фактично перебували у ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », самі по собі не спростовують висновку суду першої інстанції про заподіяння шкоди та її розмір. У цьому кримінальному провадженні суд першої інстанції не виходив із того, що обладнання за договором №236 взагалі не передавалося державному підприємству або що вся сума договору становила розмір шкоди. Навпаки, у вироку враховано частковий фактичний рух обладнання, а шкода визначалася не за принципом «усе або нічого», а через встановлення вартості конкретного обладнання, яке, за висновками суду першої інстанції, оплачене, однак фактично не було поставлене або належно передане підприємству. У цьому контексті суд апеляційної інстанції враховує довід сторони захисту про те, що один відеошукач SmallHD 1703P3X 17in HD Monitor знайдений на підприємстві, у зв`язку з чим захист вважав спростованим твердження про непоставку обладнання та визначений розмір шкоди. Разом із тим зазначений довід не спростовує розрахунку шкоди, покладеного в основу вироку. Як убачається з висновку експерта ІНФОРМАЦІЯ_11 №34173/19-53 від 03 лютого 2021 року розмір шкоди 4 415 841,06 грн. сформований із вартості іншого обладнання, а саме: відеошукачів SmallHD 502 Bright On-Camera Monitor, елементів живлення SWIT 240WH V-LOCK BATTERY, зарядних пристроїв SWIT V-MOUNT CHARGER на загальну суму 281 528,00 грн., а також об`єктивів Cooke S4 Primes на суму 4 134 313,06 грн. Водночас у вироку зазначено, що експерт не визначив ринкову вартість відеошукачів SmallHD 1703P3X 17in HD Monitor та носія пам`яті SanDisk CFast 2.0 card set 3?256GB у зв`язку з відсутністю цінової інформації. Отже, вартість відеошукача SmallHD 1703P3X 17in HD Monitor, на знаходження якого посилалася сторона захисту, не включена до суми 4 415 841,06 грн., визначеної судом першої інстанції як розмір шкоди. За таких обставин посилання захисту на знаходження одного відеошукача SmallHD 1703P3X 17in HD Monitor не свідчить про завищення розміру шкоди, оскільки ця одиниця обладнання не була складовою того розрахунку, який суд першої інстанції поклав в основу обвинувального вироку. Такий довід міг би мати істотне значення для розміру шкоди лише за умови, якби вартість відповідного обладнання була включена до суми 4 415 841,06 грн., однак із наведеного розрахунку цього не вбачається. Отже, часткове знаходження окремих елементів обладнання у державного підприємства не спростовує висновку суду першої інстанції про шкоду в частині вартості того обладнання, фактичне отримання якого підприємством не підтверджене. Суд першої інстанції визначив шкоду не як повну вартість договору №236 і не як вартість усіх спірних позицій обладнання, а як конкретну суму, підтверджену висновком експерта щодо окремо визначених непоставлених складових. Окремий блок доводів сторони захисту стосувався не лише переліку обладнання, яке суд першої інстанції визнав непоставленим, а й моменту, станом на який визначалася його вартість. У цій частині сторона захисту фактично поєднувала два аргументи. По-перше, захист звертав увагу на те, що видаткова накладна №1383, якою оформлено прийняття обладнання за договором №236, датована 27 грудня 2018 року, тоді як у висновку експерта ІНФОРМАЦІЯ_11 №34173/19-53 від 03 лютого 2021 року вартість відповідного обладнання визначена станом на 28 грудня 2018 року. На думку сторони захисту, така різниця між датою оформлення видаткової накладної та датою оцінки ставила під сумнів правильність визначення розміру шкоди. По-друге, сторона захисту посилалася на звіт про оцінку майна ТДВ « ІНФОРМАЦІЯ_12 », у якому вартість об`єкта оцінки визначена станом на 16 квітня 2020 року. Захист надавав цьому документу значення альтернативного джерела оцінки вартості обладнання та вважав, що суд першої інстанції безпідставно не поклав його в основу висновку про розмір шкоди. Отже, довід сторони захисту щодо дати оцінки складався з двох взаємопов`язаних, але різних за змістом частин: заперечення проти визначення вартості обладнання станом на 28 грудня 2018 року замість 27 грудня 2018 року, а також посилання на альтернативну оцінку вартості обладнання станом на 16 квітня 2020 року. Саме ці аргументи підлягають окремій перевірці судом апеляційної інстанції. У кримінальних провадженнях про заволодіння майном розмір шкоди має визначатися з урахуванням вартості майна на момент вчинення кримінального правопорушення. Саме цей момент є релевантним, оскільки шкода пов`язується не з подальшою зміною ринкової вартості майна, а з тим майновим зменшенням, яке настало внаслідок кримінального правопорушення. Якщо для визначення вартості майна необхідні спеціальні знання, така вартість може встановлюватися на підставі висновку експерта. Близький підхід застосовано Касаційним кримінальним судом у складі Верховного Суду в постанові від 23 травня 2023 року у справі №940/225/21, де суд виходив із належності висновку судово-товарознавчої експертизи для визначення ринкової вартості майна станом на день вчинення кримінального правопорушення. Водночас у справах про заволодіння майном день вчинення кримінального правопорушення для цілей визначення шкоди не завжди збігається з днем оформлення окремого документа, який лише створює передумови для подальшого вибуття майна. Заволодіння як злочин проти власності вважається закінченим із моменту, коли майно фактично вибуває з володіння потерпілого, а винна особа або інший учасник спільного механізму набуває реальну можливість розпоряджатися ним. Саме тому при визначенні релевантної дати оцінки необхідно встановити не лише дату підписання видаткової накладної чи іншого первинного документа, а момент, коли створена документальна підстава фактично реалізувалася у вибутті коштів з майнової сфери потерпілого. Отже, при перевірці доводів сторони захисту суд апеляційної інстанції має насамперед визначити, який день у цьому кримінальному провадженні є днем закінчення заволодіння коштами, тобто днем фактичного вибуття коштів із майнової сфери ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та набуття ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » можливості розпоряджатися ними. Саме цей день і є днем вчинення кримінального правопорушення у значенні, релевантному для визначення розміру шкоди. У цьому кримінальному провадженні видаткова накладна №1383 оформлена 27 грудня 2018 року, саме цим документом формально підтверджено прийняття ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » обладнання за договором №236 у повному обсязі. Водночас 27 грудня 2018 року лише створено документальну передумову для подальшої оплати, саме по собі оформлення видаткової накладної ще не призвело до фактичного вибуття коштів із майнової сфери державного підприємства та не означало набуття ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » можливості розпоряджатися ними. Майновий наслідок, із яким суд першої інстанції пов`язав завершення заволодіння, настав 28 грудня 2018 року, коли кошти за договором №236 були перераховані та зараховані на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Саме з цього моменту кошти фактично вибули з майнової сфери ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », а товариство-постачальник набуло можливість розпоряджатися ними. Тому для визначення розміру шкоди релевантним є саме 28 грудня 2018 року як день завершення заволодіння коштами, а не 27 грудня 2018 року як день оформлення документа, що створив передумову для оплати. Висновком експерта ІНФОРМАЦІЯ_11 №34173/19-53 від 03 лютого 2021 року вартість відповідного обладнання визначена саме станом на 28 грудня 2018 року. Отже, дата, станом на яку експерт визначив вартість обладнання, збігається з днем, який суд першої інстанції пов`язав із завершенням заволодіння коштами та настанням майнових наслідків для ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано поклав в основу висновку про розмір шкоди саме висновок експерта ІНФОРМАЦІЯ_13 , оскільки він визначав вартість непоставленого обладнання станом на релевантний для цього кримінального провадження момент - день фактичного вибуття коштів державного підприємства. Посилання сторони захисту на те, що видаткова накладна №1383 оформлена 27 грудня 2018 року, не спростовує правильності визначення вартості обладнання станом на 28 грудня 2018 року. Дата видаткової накладної має значення для встановлення способу створення документальної підстави для оплати, однак не є моментом завершення заволодіння коштами. Встановлений судом першої інстанції майновий наслідок настав не в момент підписання накладної, а в момент фактичного перерахування та зарахування коштів на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Крім того, різниця між 27 і 28 грудня 2018 року становить один день. Сторона захисту не навела даних, які б свідчили, що за цей проміжок часу ринкова вартість відповідного обладнання істотно змінилася або що така різниця могла вплинути на кінцевий розмір шкоди. Тому довід про невідповідність між датою видаткової накладної та датою оцінки не дає підстав для висновку про недостовірність висновку експерта або неправильне визначення розміру шкоди. Не спростовує визначеного судом першої інстанції розміру шкоди й посилання сторони захисту на звіт ТДВ « ІНФОРМАЦІЯ_12 », у якому вартість об`єкта оцінки визначена станом на 16 квітня 2020 року. Цей звіт стосується іншого часового моменту - майже через півтора року після перерахування коштів за договором №236, тому він відображає іншу оціночну ситуацію і не визначає вартість обладнання станом на день завершення заволодіння коштами. Шкода у цьому кримінальному провадженні пов`язана з тим, що 28 грудня 2018 року державне підприємство сплатило кошти за обладнання, фактичне отримання якого у відповідній частині не підтверджене. Саме тому для визначення розміру шкоди значення мала вартість такого обладнання станом на момент вибуття коштів, а не його вартість станом на 16 квітня 2020 року. За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано не поклав звіт ТДВ « ІНФОРМАЦІЯ_12 » в основу визначення розміру шкоди. Сам факт існування альтернативної оцінки станом на іншу дату не спростовує висновку експерта ІНФОРМАЦІЯ_13 , який відповідав релевантному для цього кримінального провадження моменту. Отже, доводи сторони захисту щодо неправильної дати оцінки не спростовують висновку суду першої інстанції про розмір шкоди. Суд першої інстанції правильно виходив із того, що шкода має визначатися станом на момент завершення заволодіння коштами. У цьому кримінальному провадженні таким моментом є 28 грудня 2018 року - день фактичного перерахування та зарахування коштів на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Висновок експерта ІНФОРМАЦІЯ_13 визначав вартість обладнання саме станом на цю дату, тоді як звіт ТДВ « ІНФОРМАЦІЯ_12 » стосувався вартості станом на 16 квітня 2020 року, тому суд першої інстанції обґрунтовано надав перевагу висновку експерта ІНФОРМАЦІЯ_13 , а доводи апеляційних скарг у цій частині не дають підстав для іншого висновку. Окремий довід сторони захисту ОСОБА_6 стосувався виду експертного дослідження, на підставі якого суд першої інстанції встановив розмір шкоди. Захист зазначав, що оскільки у цьому кримінальному провадженні інкриміновано заволодіння грошовими коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », то розмір шкоди мав визначатися не шляхом проведення товарознавчої експертизи, а за результатами економічної експертизи. За логікою сторони захисту предметом дослідження у справі були не окремі одиниці обладнання як товар, а фінансово-господарська операція з перерахування коштів за договором №236. Відповідно захист вважав, що саме експерт-економіст мав досліджувати документи бухгалтерського обліку, платіжні документи, обставини виконання договору та визначати, чи була заподіяна державному підприємству майнова шкода і в якому розмірі. У цьому зв`язку сторона захисту стверджувала, що висновок товарознавчої експертизи не міг бути належною процесуальною основою для встановлення розміру шкоди, оскільки така експертиза, на думку захисту, визначає лише ринкову вартість майна, але не встановлює економічний результат господарської операції та не підтверджує факт заподіяння збитків підприємству. Отже, довід захисту ОСОБА_6 у цій частині зводився до того, що суд першої інстанції неправильно визначив доказове значення висновку товарознавчої експертизи та безпідставно поклав його в основу висновку про розмір шкоди, хоча для підтвердження шкоди від заволодіння коштами, на думку захисту, необхідним був висновок економічної експертизи. Суд апеляційної інстанції не погоджується з доводом сторони захисту про те, що розмір шкоди у цьому кримінальному провадженні міг бути встановлений виключно за результатами економічної експертизи. Такий довід ґрунтується на надмірно формальному підході до предмета доказування. Дійсно, обвинуваченим інкриміновано заволодіння грошовими коштами державного підприємства. Водночас розмір шкоди у цій справі визначався не через складний бухгалтерський розрахунок фінансового результату діяльності підприємства, а через вартість конкретного обладнання, за яке сплачені кошти, але фактичне отримання якого ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » не підтверджене. Саме тому ключовим для встановлення розміру шкоди було визначення ринкової вартості відповідних одиниць обладнання станом на релевантну дату. Ідеться про майно, яке включене до документально оформленої поставки за договором №236, однак, за висновками суду першої інстанції, фактично не було поставлене або належно передане державному підприємству. Визначення ринкової вартості такого майна належить до предмета товарознавчого дослідження, саме товарознавча експертиза дозволяє встановити вартість конкретних речей, їх складових, обладнання або іншого майна з урахуванням відповідних характеристик і дати оцінки. Тому використання висновку товарознавчої експертизи для визначення вартості непоставлених елементів обладнання саме по собі не є неправильним або непридатним способом доказування розміру шкоди. Посилання сторони захисту на необхідність економічної експертизи не враховує того, що у цій справі розмір шкоди був похідним від вартості конкретного майна, а не від оцінки загального фінансово-господарського стану підприємства, прибутковості чи збитковості операції, правильності бухгалтерського відображення договору або інших економічних показників діяльності ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Економічна експертиза могла б мати значення у разі, якби предметом дослідження було підтвердження збитків за даними бухгалтерського обліку, фінансової звітності, руху коштів або складного економічного розрахунку. Однак це не означає, що вона є єдино можливим видом експертизи в кожному провадженні, де шкода виражена у грошовій формі. Якщо грошовий розмір шкоди визначається через вартість конкретного непоставленого майна, належним способом встановлення такої вартості може бути саме товарознавча експертиза. У цьому кримінальному провадженні висновок експерта ІНФОРМАЦІЯ_11 №34173/19-53 від 03 лютого 2021 року був використаний судом першої інстанції саме для визначення вартості окремих елементів обладнання, фактичне отримання яких державним підприємством не підтверджене. Тобто експерт не підміняв собою суд у питанні встановлення факту заволодіння коштами, не вирішував питання винуватості обвинувачених і не надавав правової оцінки господарським відносинам сторін. Факт непоставки відповідного обладнання, причинний зв`язок між діями обвинувачених та вибуттям коштів, а також наявність складу кримінального правопорушення суд першої інстанції встановлював на підставі сукупності доказів. Висновок товарознавчої експертизи мав інше, чітко визначене доказове значення - він визначав вартісний еквівалент того майна, відсутність якого суд визнав доведеною. За таких обставин суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованим довід про те, що розмір шкоди у цьому провадженні не міг бути встановлений за допомогою товарознавчої експертизи. Оскільки шкода визначалася через вартість конкретних непоставлених складових обладнання, висновок товарознавчої експертизи був придатним доказом для встановлення її розміру, а відсутність економічної експертизи сама по собі не свідчить про недоведеність шкоди або неправильність висновків суду першої інстанції. Довід сторони захисту про те, що розмір шкоди не доведений у зв`язку з висновком ІНФОРМАЦІЯ_14 від 09 вересня 2021 року про неможливість встановити втрати активів та розмір матеріальної шкоди, не спростовує висновків суду першої інстанції. У цьому кримінальному провадженні розмір шкоди визначено не як загальний фінансовий результат виконання договору №236 і не як результат комплексної перевірки фінансово-господарської діяльності ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » чи ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Шкода встановлена як вартість конкретних позицій обладнання, які за документами прийняті державним підприємством 27 грудня 2018 року за видатковою накладною №1383, однак фактично на той момент не поставлені. Саме тому висновок ІНФОРМАЦІЯ_14 про неможливість встановити втрати активів у межах проведеного контрольного заходу не є тотожним висновку про відсутність шкоди та не спростовує можливості її встановлення судом на підставі інших належних і допустимих доказів, зокрема висновку товарознавчої експертизи щодо вартості конкретного непоставленого обладнання. Предмет такого контрольного заходу та предмет товарознавчої експертизи не є однаковими. ІНФОРМАЦІЯ_15 оцінювала можливість встановлення втрат активів за результатами відповідного контрольного дослідження, тоді як товарознавча експертиза визначала вартість конкретних одиниць обладнання, відсутність яких у державного підприємства встановлена сукупністю доказів. Тому саме по собі посилання на висновок ІНФОРМАЦІЯ_14 не спростовує висновку суду першої інстанції про те, що внаслідок оплати за договором №236 за відсутності фактичної поставки частини обладнання державному підприємству заподіяно шкоду в розмірі вартості непоставлених позицій. Не змінює цього висновку й посилання сторони захисту на рішення ІНФОРМАЦІЯ_6 від 21 квітня 2021 року у справі №911/2588/20, у якому зазначено іншу суму заборгованості. Рішення господарського суду ухвалене в межах спору про виконання господарського зобов`язання і має інший предмет доказування. Натомість у цьому кримінальному провадженні суд перевіряє не лише наявність чи відсутність цивільно-правової заборгованості, а й те, чи були кошти державного підприємства перераховані за документально оформленої, але фактично неповної поставки обладнання, та який розмір шкоди заподіяно саме такими діями. За таких обставин висновок ІНФОРМАЦІЯ_14 від 09 вересня 2021 року та рішення ІНФОРМАЦІЯ_6 від 21 квітня 2021 року у справі №911/2588/20 не спростовують встановленого судом першої інстанції розміру шкоди 4 415 841,06 грн. Узагальнюючи наведене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що доводи сторони захисту про недоведеність розміру шкоди не спростовують висновків суду першої інстанції. Суд першої інстанції визначив розмір шкоди не як повну вартість договору №236 і не як вартість усього обладнання, що було предметом господарських відносин між сторонами, а як вартість конкретних складових обладнання, фактичне отримання яких ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » не підтверджене. При цьому суд першої інстанції врахував частковий фактичний рух обладнання, не ототожнив сам факт існування договору з відсутністю шкоди, а також не поклав в основу вироку загальну суму господарських вимог чи всю вартість договору. Розмір шкоди визначений на підставі висновку експерта ІНФОРМАЦІЯ_11 №34173/19-53 від 03 лютого 2021 року, яким встановлено вартість відповідного непоставленого обладнання станом на 28 грудня 2018 року. Доводи про часткове знаходження окремих елементів обладнання у державного підприємства не спростовують цього висновку, оскільки сума шкоди сформована не довільно, а через визначення вартості конкретного обладнання, відсутність якого суд першої інстанції визнав доведеною. Так само посилання на звіт ТДВ « ІНФОРМАЦІЯ_12 » станом на 16 квітня 2020 року не впливає на правильність визначення шкоди, оскільки він стосувався іншого часового моменту, тоді як для цілей цього провадження релевантним був день фактичного вибуття коштів із майнової сфери державного підприємства. Не є обґрунтованим і довід про те, що розмір шкоди мав бути встановлений виключно економічною експертизою. У цьому провадженні шкода визначалася через вартість конкретних непоставлених складових обладнання, а тому товарознавча експертиза була належним і придатним засобом встановлення їх ринкової вартості. Водночас питання фактичної непоставки, причинного зв`язку та винуватості обвинувачених суд першої інстанції вирішував не на підставі одного експертного висновку, а за результатами оцінки сукупності доказів. За таких обставин суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » заподіяно шкоду у розмірі 4 415 841,06 грн. Саме ця сума відповідає вартості обладнання, яке оплачене державним підприємством, однак фактичне отримання якого у відповідній частині не підтверджене. Враховуючи встановлений розмір шкоди, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про наявність кваліфікуючої ознаки вчинення кримінального правопорушення в особливо великому розмірі. Доводи апеляційних скарг у цій частині не дають підстав для висновку про недоведеність розміру шкоди, її завищення або неправильне застосування кваліфікуючої ознаки, передбаченої ч.5 ст.191 КК. З урахуванням наведених вище висновків щодо фактичних обставин події, службового статусу обвинувачених, об`єктивної та суб`єктивної сторін, причинного зв`язку, попередньої змови і розміру шкоди суд доходить висновку, що твердження сторони захисту про відсутність у діях ОСОБА_5 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК, не знайшли підтвердження під час апеляційної перевірки. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що ОСОБА_5 був не сторонньою особою щодо подій, пов`язаних із виконанням договору №236, а генеральним директором ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », тобто службовою особою юридичної особи приватного права, яка мала організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції у товаристві-постачальнику. Саме як керівник ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » ОСОБА_5 мав можливість діяти від імені товариства, контролювати його поведінку у відносинах із ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », організовувати виконання договору №236, забезпечувати документальний супровід господарської операції, отримання коштів товариством та подальше розпорядження ними. Довід сторони захисту про те, що ОСОБА_5 не був службовою особою державного підприємства та не мав повноважень безпосередньо розпоряджатися коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » сам по собі не спростовує правильності правової оцінки його дій. За встановлених судом першої інстанції обставин роль ОСОБА_5 полягала не у прямому підписанні платіжного доручення від імені державного підприємства, а у використанні службового становища керівника постачальника в межах спільного механізму заволодіння коштами. У цьому механізмі дії ОСОБА_5 мали значення з боку ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 »: товариство виступало стороною договору №236, оформлювало виконання поставки, отримало оплату від державного підприємства, а надалі кошти, що надійшли на його рахунок, були предметом подальшого розпорядження. Тобто саме через очолюване ОСОБА_5 товариство реалізовувався елемент, пов`язаний із отриманням коштів за документально оформлену повну поставку обладнання, фактичний обсяг якої, за висновками суду першої інстанції, був меншим. При цьому суд першої інстанції встановив, що заволодіння коштами не було наслідком лише одного документа або ізольованої дії, воно стало результатом послідовності подій, у якій договір №236, видаткова накладна №1383, службове підтвердження прийняття обладнання, подальші документи щодо налаштування, повернення та гарантійного обслуговування, перерахування коштів і подальше розпорядження ними перебували у взаємозв`язку. У цій послідовності дії ОСОБА_5 були необхідним елементом причинного ланцюга. Без участі товариства-постачальника, поведінку якого він контролював, не могло бути оформлено виконання договору з боку ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », отримано оплату за договором №236 та забезпечено подальше розпорядження коштами, що надійшли від державного підприємства. Доводи сторони захисту про самостійну роль ОСОБА_12 у підписанні платіжного доручення також не спростовують значення дій ОСОБА_5 для настання майнових наслідків. Підпис ОСОБА_12 був завершальним етапом платіжної процедури, однак він ґрунтувався на вже створеній документальній та фактичній ситуації, у якій поставка обладнання виглядала належно підтвердженою. Суб`єктивна сторона дій ОСОБА_5 також встановлена судом першої інстанції не припущеннями, а через сукупність обставин. Його службове становище генерального директора ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », контроль над поведінкою товариства-постачальника, участь товариства у документальному оформленні виконання договору №236, отримання коштів від державного підприємства та подальше розпорядження ними у сукупності свідчили про його обізнаність із фактичним станом поставки та психічне ставлення до подій. Корисливий мотив і мета ОСОБА_5 обґрунтовано пов`язані з отриманням майнової вигоди через очолюване ним товариство. Ідеться не про автоматичне ототожнення будь-якої оплати за господарським договором із корисливістю, а про конкретну ситуацію, у якій товариство отримало кошти за документально оформлену повну поставку обладнання, фактичне отримання якого державним підприємством у відповідній частині не підтверджене. Висновок суду першої інстанції про попередню змову ОСОБА_5 з ОСОБА_6 також є обґрунтованим. Їхні ролі були різними, однак взаємодоповнюючими: ОСОБА_5 забезпечував сторону постачальника, а ОСОБА_6 - внутрішнє службове підтвердження прийняття обладнання з боку державного підприємства. У сукупності ці дії створили підстави для перерахування коштів та їх надходження на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Розмір шкоди у сумі 4 415 841,06 грн. також не спростований доводами апеляційних скарг. Він визначений не як уся вартість договору №236, а як вартість конкретного обладнання, фактичне отримання якого державним підприємством не підтверджене. Саме ця сума відповідає майновому наслідку, що настав унаслідок встановленої судом першої інстанції послідовності дій. За таких обставин суд апеляційної інстанції доходить висновку, що дії ОСОБА_5 правильно кваліфіковані за ч.5 ст.191 КК як заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем, вчинене за попередньою змовою групою осіб, в особливо великому розмірі. Доводи сторони захисту про те, що його дії мали виключно господарський характер, він не був службовою особою державного підприємства, не підписував платіжне доручення від імені ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та не мав прямого доступу до коштів цього підприємства, не спростовують установленої судом першої інстанції ролі ОСОБА_5 у спільному механізмі заволодіння коштами. Тому підстав для висновку про відсутність у його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК, судом апеляційної інстанції не встановлено. Оцінюючи доводи сторони захисту щодо ролі ОСОБА_6 у подіях, пов`язаних із виконанням договору №236, суд виходить із того, що встановлені судом першої інстанції обставини у своїй сукупності підтверджують правильність кваліфікації його дій за ч.5 ст.191 КК. ОСОБА_6 на час подій був головним інженером ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », тобто службовою особою державного підприємства. Його службове значення у спірних правовідносинах полягало не у формальному перебуванні на посаді, а в тому, що саме він з боку державного підприємства залучений до технічного прийняття обладнання, мав відповідну службову компетенцію та своїми діями підтверджував для підприємства факт виконання постачальником договору №236 від 26 грудня 2018 року. При цьому суд апеляційної інстанції не вважає визначальним те, що ОСОБА_6 не підписував платіжне доручення та не був особою, яка безпосередньо здійснювала перерахування коштів. Для кваліфікації за ст.191 КК у цьому кримінальному провадженні істотним є не лише фінальний акт списання коштів, а весь механізм їх вибуття з володіння державного підприємства. У цьому механізмі роль ОСОБА_6 полягала у службовому підтвердженні факту повного прийняття обладнання, хоча фактичний стан поставки такому підтвердженню не відповідав. Саме підписання ОСОБА_6 видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року створило документальне підтвердження того, що обладнання за договором №236 прийняте ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » у повному обсязі. Така накладна не була ізольованим або нейтральним документом, оскільки за умовами договору факт приймання обладнання засвідчувався видатковою накладною, а отже її підписання мало значення для подальшого руху документів та сприйняття поставки як належно виконаної. Крім того, за встановленими судом першої інстанції обставинами ОСОБА_6 не обмежився лише підписанням накладної. Він також повідомив генеральному директору ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ОСОБА_12 відомості про постачання обладнання у повному обсязі, що стало підставою для підготовки платіжних документів і подальшого перерахування коштів на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Отже, дії ОСОБА_6 перебували у причинному зв`язку з вибуттям коштів державного підприємства, хоча завершальне платіжне рішення формально ухвалювалося іншою службовою особою. Суд апеляційної інстанції також враховує подальшу поведінку ОСОБА_6 після перерахування коштів. Підписання ним актів щодо передачі обладнання на налаштування, повернення після налаштування та передачі частини обладнання на гарантійне обслуговування не спростовує обвинувачення, а навпаки підтверджує послідовне підтримання створеної раніше документальної версії про нібито повне прийняття обладнання державним підприємством. Така поведінка не узгоджується з версією про одноразову помилку, технічну необачність або звичайне неналежне виконання службових обов`язків. Наявність прямого умислу ОСОБА_6 суд апеляційної інстанції встановлює не з одного окремого документа, а з усієї сукупності його дій: службового становища, характеру технічної компетенції, підписання документа про повне прийняття обладнання, повідомлення керівництву підприємства про поставку, а також подальшого оформлення документів, які пояснювали відсутність обладнання його налаштуванням, поверненням або гарантійним обслуговуванням. Сукупність цих обставин свідчить, що ОСОБА_6 усвідомлював фактичне значення своїх дій і їх роль у створенні підстав для оплати договору. Доводи сторони захисту про відсутність у ОСОБА_6 особистого отримання грошових коштів не спростовують наявності у його діях складу інкримінованого кримінального правопорушення. У межах спільного механізму заволодіння корислива спрямованість дій може проявлятися не лише у безпосередньому одержанні коштів кожним співучасником, а й в усвідомленому сприянні досягненню спільного майнового результату - перерахуванню коштів державного підприємства на користь постачальника за обладнання, фактичне отримання якого у відповідній частині не було підтверджене. Попередня змова між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 підтверджується не прямою фіксацією домовленості, а характером їх взаємопов`язаних і взаємодоповнюючих дій. ОСОБА_5 діяв з боку постачальника, організовуючи договірне та документальне оформлення поставки й отримання коштів ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », тоді як ОСОБА_6 забезпечував необхідне внутрішнє підтвердження з боку державного підприємства. Різність їх службових ролей не виключає спільності умислу, а навпаки пояснює функціональний розподіл дій у межах єдиного механізму. За таких обставин суд апеляційної інстанції відхиляє доводи про те, що дії ОСОБА_6 могли бути оцінені лише як службова недбалість. На відміну від необережного неналежного виконання службових обов`язків, поведінка ОСОБА_6 мала активний, послідовний і функціонально значущий характер: він не просто не перевірив окремі обставини поставки, а підтвердив повне прийняття обладнання, повідомив про це керівництву підприємства та надалі брав участь у документальному поясненні відсутності частини обладнання. Така сукупність дій свідчить про умисне використання службового становища у спільному механізмі заволодіння коштами, а не про необережну службову помилку. Отже, колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_6 як службова особа державного підприємства використав своє службове становище для створення та підтвердження документальної видимості належного виконання договору №236, його дії були необхідним елементом причинного ланцюга, який призвів до вибуття коштів ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » у сумі 4 415 841,06 грн., вчинені умисно, за попередньою змовою з ОСОБА_5 , а тому правильно кваліфіковані за ч.5 ст.191 КК. З огляду на наведені вище висновки, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для задоволення апеляційних вимог про скасування вироку в частині засудження ОСОБА_5 та ОСОБА_6 за ч.5 ст.191 КК і закриття кримінального провадження на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК. Відповідно до п.2 ч.1 ст.284 КПК кримінальне провадження закривається у разі встановлення відсутності в діянні складу кримінального правопорушення. Отже, застосування цієї підстави можливе лише тоді, коли за результатами судового розгляду встановлено, що в діянні особи відсутній хоча б один з обов`язкових елементів складу інкримінованого кримінального правопорушення. У цьому кримінальному провадженні таких обставин суд апеляційної інстанції не встановив. Навпаки, перевірка доводів апеляційних скарг у межах апеляційного перегляду підтверджує, що суд першої інстанції правильно встановив наявність у діях ОСОБА_5 та ОСОБА_6 об`єктивних і суб`єктивних ознак заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовими особами своїм службовим становищем, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, в особливо великих розмірах. Зокрема, встановлені обставини підтверджують, що ОСОБА_5 як генеральний директор ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » та ОСОБА_6 як головний інженер ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » були службовими особами, кожен із них використав своє службове становище у межах спільного механізм, їхні дії були взаємопов`язаними, узгодженими та спрямованими на створення документальної видимості належного виконання договору №236 від 26 грудня 2018 року, внаслідок цього з володіння державного підприємства вибули кошти в сумі 4 415 841,06 грн., що відповідала вартості обладнання, фактичне отримання якого не підтверджене. Суд апеляційної інстанції також дійшов висновку, що доводи сторони захисту про цивільно-правовий або виключно господарський характер спору, відсутність у ОСОБА_5 і ОСОБА_6 спеціального суб`єкта, відсутність причинного зв`язку, умислу, корисливого мотиву, попередньої змови, а також про можливість оцінки дій ОСОБА_6 лише як службової недбалості, не спростовують встановленого судом першої інстанції складу кримінального правопорушення. Наявність договору, часткової поставки обладнання, подальших документів щодо налаштування, повернення або гарантійного обслуговування сама по собі не усуває кримінально-правового значення встановлених дій обвинувачених. У цій справі предметом оцінки є не звичайне неналежне виконання договірних зобов`язань, а створення службовими особами документального підтвердження повного виконання договору за відсутності фактичного отримання державним підприємством частини обладнання та подальше перерахування коштів за таке обладнання. Тому доводи апеляційних скарг фактично зводяться до незгоди сторони захисту з оцінкою доказів і правовою кваліфікацією дій обвинувачених, однак не свідчать про відсутність у їхніх діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК. За таких обставин суд апеляційної інстанції доходить висновку, що підстави для закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК відсутні, а висновок суду першої інстанції про доведеність їх винуватості за ч.5 ст.191 КК є законним, обґрунтованим і вмотивованим. Суд апеляційної інстанції також не вбачає підстав для іншої, м`якшої правової оцінки дій ОСОБА_6 , зокрема як неналежного виконання службових обов`язків через необережність. Як уже зазначалося, розмежування умисного заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем і службової недбалості у цьому кримінальному провадженні залежить не від самого факту порушення службових обов`язків, а від змісту, спрямованості та послідовності поведінки ОСОБА_6 . Якщо службова недбалість передбачає необережне ставлення особи до виконання службових обов`язків, то встановлені у цій справі дії ОСОБА_6 мають інший характер. ОСОБА_6 не просто не перевірив повноту поставки або помилково підписав окремий документ. Він, будучи головним інженером ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та маючи службове значення у питанні технічного прийняття обладнання, підписав видаткову накладну №1383 від 27 грудня 2018 року, яка підтверджувала повне прийняття обладнання за договором №236, повідомив генеральному директору державного підприємства відомості про належне постачання обладнання, а після перерахування коштів підписував документи, які пояснювали відсутність частини обладнання його налаштуванням, поверненням або гарантійним обслуговуванням. Саме така сукупність дій свідчить про активну участь ОСОБА_6 у створенні та підтриманні документальної видимості належного виконання договору, а не про пасивну неуважність, недбалу перевірку чи службову помилку. Його дії були функціонально необхідними для виникнення у керівництва державного підприємства підстав сприймати договір як виконаний і здійснити оплату на користь ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Крім того, встановлена узгодженість дій ОСОБА_6 з діями ОСОБА_5 виключає оцінку поведінки ОСОБА_6 як ізольованого необережного порушення службової дисципліни. Його роль полягала у внутрішньому службовому підтвердженні поставки з боку державного підприємства, тоді як ОСОБА_5 забезпечував відповідний документальний та майновий результат з боку постачальника. Такий розподіл ролей відповідає висновку про спільний умисний механізм заволодіння коштами. Доводи сторони захисту про те, що ОСОБА_6 не мав наміру особисто одержати кошти або не отримав від цього безпосередньої матеріальної вигоди, не змінюють правової оцінки його дій. Участь у заволодінні чужим майном за попередньою змовою не вимагає, щоб кожен співучасник безпосередньо отримав частину коштів. Достатнім є встановлення того, що особа усвідомлено виконувала свою роль у спільному механізмі, спрямованому на незаконне вибуття майна з володіння потерпілого та одержання майнової вигоди іншим учасником такого механізму. За таких обставин колегія суддів вважає, що встановлені у справі фактичні дані підтверджують саме умисне використання ОСОБА_6 свого службового становища у механізмі заволодіння коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », а не необережне неналежне виконання ним службових обов`язків. Отже, підстав для перекваліфікації дій ОСОБА_6 з ч.5 ст.191 КК на інше, менш тяжке кримінальне правопорушення суд апеляційної інстанції не встановив. Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що суд першої інстанції правильно кваліфікував дії ОСОБА_5 та ОСОБА_6 за ч.5 ст.191 КК. Сукупність установлених обставин підтверджує, що обвинувачені діяли як службові особи, кожен із використанням свого службового становища та у межах узгодженого розподілу ролей. ОСОБА_5 забезпечував участь ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » у договірному та документальному оформленні поставки, отримання коштів товариством і подальше розпорядження ними, тоді як ОСОБА_6 з боку ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » забезпечив службове підтвердження повного прийняття обладнання, яке фактично у відповідній частині не було отримане державним підприємством. Дії обвинувачених були взаємопов`язаними, послідовними та функціонально спрямованими на один результат - створення документальної видимості належного виконання договору №236 від 26 грудня 2018 року, перерахування коштів державного підприємства на користь ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » та завдання ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » шкоди у сумі 4 415 841,06 грн., що становить вартість обладнання, фактичне отримання якого не підтверджене. При цьому встановлені судом фактичні обставини підтверджують наявність усіх обов`язкових ознак складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК: предмета посягання у вигляді чужого майна, способу заволодіння через зловживання службовими особами своїм службовим становищем, вчинення діяння за попередньою змовою групою осіб, особливо великого розміру, прямого умислу, корисливого мотиву та мети. Доводи апеляційних скарг не спростовують цього висновку, вони переважно ґрунтуються на іншій оцінці доказів, виокремленні окремих елементів механізму із загального контексту та зведенні події до спору про виконання господарського договору або до службової необережності ОСОБА_6 . Водночас перевірені судом апеляційної інстанції обставини підтверджують, що йдеться не про звичайне неналежне виконання договірних зобов`язань і не про ізольовану службову помилку, а про умисне заволодіння коштами державного підприємства шляхом використання службового становища обома обвинуваченими. Отже, висновок суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК, є законним, обґрунтованим і належно вмотивованим, а підстав для зміни вироку в цій частині суд апеляційної інстанції не встановив. Перевірка правильності кваліфікації дій ОСОБА_5 за ч.1 ст.209 КК у цьому кримінальному провадженні безпосередньо пов`язана з висновком про доведеність предикатного кримінального правопорушення. Таким предикатним діянням суд першої інстанції визнав заволодіння коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » в особливо великому розмірі, вчинене ОСОБА_5 та ОСОБА_6 за попередньою змовою групою осіб шляхом зловживання службовими особами своїм службовим становищем, тобто кримінальне правопорушення, передбачене ч.5 ст.191 КК. Як зазначено вище, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про доведеність у діях ОСОБА_5 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК. Зокрема, встановлено, що внаслідок спільних і узгоджених дій ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з володіння ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » вибули кошти у сумі 4 415 841,06 грн., що становить вартість обладнання, фактичне отримання якого державним підприємством не підтверджене. Отже, доводи апеляційних скарг про відсутність предикатного злочину ґрунтуються на запереченні самої кваліфікації за ч.5 ст.191 КК, однак такі доводи вже перевірені та відхилені колегією суддів у попередніх розділах мотивувальної частини. Відтак у межах подальшої перевірки кваліфікації за ч.1 ст.209 КК суд апеляційної інстанції виходить із того, що кошти, подальші фінансові операції з якими інкриміновані ОСОБА_5 , одержані внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, яке передувало легалізації доходів. Саме тому доведеність предикатного кримінального правопорушення створює необхідну правову основу для аналізу того, чи правильно суд першої інстанції визнав подальші дії ОСОБА_5 легалізацією доходів, одержаних злочинним шляхом. Суд апеляційної інстанції вважає доведеним, що кошти, подальші фінансові операції з якими інкриміновані ОСОБА_5 , одержані внаслідок вчинення предикатного кримінального правопорушення, а тому мали злочинне походження у розумінні ст.209 КК. Як встановлено у цьому кримінальному провадженні, 28 грудня 2018 року на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » перераховані кошти ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » за договором №236 від 26 грудня 2018 року. Водночас у частині 4 415 841,06 грн. ці кошти відповідали вартості обладнання, фактичне отримання якого державним підприємством не підтверджене, а їх вибуття з володіння ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » стало результатом спільного механізму заволодіння, реалізованого ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Отже, злочинне походження цих коштів випливає не з формального факту їх надходження на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » за господарським договором, а з установленого судом способу їх отримання. Договір №236 виступав зовнішньою правовою формою перерахування коштів, однак у відповідній частині таке перерахування було наслідком документального підтвердження повного виконання договору за відсутності фактичного отримання державним підприємством частини обладнання. При цьому ОСОБА_5 був обізнаний про злочинне походження відповідної частини коштів. Такий висновок ґрунтується на тому, що він не був сторонньою особою, яка лише формально отримала кошти на рахунок очолюваного ним товариства. Як генеральний директор ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » він діяв з боку постачальника, уклав договір №236, контролював поведінку товариства у відносинах з державним підприємством, брав участь у створенні документальної основи для оплати та знав про фактичний стан виконання договору. Обізнаність ОСОБА_5 про походження коштів підтверджується також його подальшою поведінкою після їх зарахування на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Саме він розпоряджався коштами товариства, ініціював їх подальший рух, зокрема перерахування частини коштів під виглядом дивідендів, а також використання решти коштів у фінансово-господарській діяльності товариства. Така поведінка узгоджується з висновком про те, що ОСОБА_5 усвідомлював не лише факт надходження коштів, а й обставини, за яких вони одержані. Доводи сторони захисту про те, що кошти перераховані у межах реального господарського договору, не спростовують їх злочинного походження. Сам по собі безготівковий характер платежу, наявність договору, рахунку товариства та відображення операції у господарській діяльності не усувають кримінально-правового значення встановленого джерела отримання цих коштів. Визначальним є те, що відповідна частина коштів отримана внаслідок умисного заволодіння майном державного підприємства. За таких обставин суд апеляційної інстанції доходить висновку, що кошти у відповідній частині одержані злочинним шляхом, а ОСОБА_5 як співвиконавець предикатного злочину був обізнаний про їх походження. Після зарахування коштів за договором №236 на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » ОСОБА_5 не залишався пасивним отримувачем результату виконаної господарської операції, а вчинив подальші дії з розпорядження цими коштами. Суд першої інстанції встановив, що 08 січня 2019 року ОСОБА_5 з використанням програмно-технічного комплексу інтернет-банкінгу « ІНФОРМАЦІЯ_16 » АТ « ІНФОРМАЦІЯ_17 » власним електронним цифровим підписом підписав платіжні доручення №17 та №18, на підставі яких учасникам ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » ОСОБА_5 та ОСОБА_13 перераховано дивіденди у розмірі 1 589 500,00 грн. кожному. Унаслідок цього частина коштів, отриманих ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » від ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » за договором №236, виведена з рахунку товариства та перерахована на особисті карткові рахунки учасників товариства під виглядом виплати дивідендів. При цьому саме ОСОБА_5 , як генеральний директор товариства, ініціював і технічно забезпечив здійснення відповідних платежів. Надалі ОСОБА_5 здійснив операції з обготівкування коштів, перерахованих на його картковий рахунок. Такі дії свідчать про подальше відокремлення частини коштів від первинного джерела їх надходження - платежу державного підприємства за договором №236 - та переведення їх у форму, яка ускладнювала простеження походження відповідних активів. Крім того решта коштів, сплачених ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » за договором №236, використана ОСОБА_5 у межах фінансово-господарської діяльності ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Така обставина також має значення для правової оцінки, оскільки після надходження коштів на рахунок товариства вони були включені до його майнового обороту та використовувалися як ресурс для подальших господарських операцій. Отже, встановлені судом першої інстанції дії ОСОБА_5 охоплювали не лише набуття та володіння коштами, одержаними внаслідок предикатного кримінального правопорушення, а й активне вчинення фінансових операцій з ними: перерахування коштів під виглядом дивідендів, їх подальше отримання на особистий рахунок, обготівкування та використання іншої частини коштів у господарській діяльності товариства. Суд апеляційної інстанції вважає, що такі операції не можуть розглядатися як нейтральне технічне продовження звичайного виконання договору. Вони вчинені вже після завершення заволодіння коштами державного підприємства та після їх зарахування на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », тобто стосувалися подальшого руху майна, яке у відповідній частині мало злочинне походження. За таких обставин суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_5 вчинив фінансові операції з коштами, одержаними внаслідок суспільно небезпечного протиправного діяння, яке передувало легалізації доходів. Конкретний зміст подальших дій ОСОБА_5 з коштами, одержаними ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » від ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 », підтверджує, що після завершення предикатного злочину він вчинив із ними окремі фінансові операції та забезпечив їх подальше використання. Як встановлено судом першої інстанції, 28 грудня 2018 року на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » у АТ « ІНФОРМАЦІЯ_17 » були зараховані кошти, перераховані ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » як оплата за договором №236. Надалі 08 січня 2019 року ОСОБА_5 з використанням програмно-технічного комплексу інтернет-банкінгу « ІНФОРМАЦІЯ_16 » власним електронним цифровим підписом підписав платіжні доручення №17 та №18, якими учасникам ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » ОСОБА_5 та ОСОБА_13 перераховано дивіденди у розмірі 1 589 500,00 грн. кожному. Унаслідок цього частина коштів, отриманих товариством після оплати договору державним підприємством, виведена з рахунку юридичної особи та перерахована на особисті карткові рахунки учасників товариства під виглядом виплати дивідендів. Для правової оцінки має значення не лише сам факт перерахування коштів, а й те, що відповідні платежі ініціював саме ОСОБА_5 , тобто особа, яка була співвиконавцем предикатного злочину та була обізнана про походження відповідної частини коштів. Після зарахування 09 січня 2019 року коштів у сумі 1 589 500,00 грн. на його картковий рахунок ОСОБА_5 здійснив низку операцій з їх обготівкування. Зокрема, упродовж січня - лютого 2019 року він знімав готівку частинами у відділеннях банку, що свідчить про подальше фактичне розпорядження коштами після їх виведення з рахунку товариства. Також суд першої інстанції встановив, що кошти, перераховані ОСОБА_13 під виглядом дивідендів, у подальшому обготівковані ним, при цьому обізнаність ОСОБА_13 про злочинне походження коштів судом не встановлювалася. Ця обставина не усуває кримінально-правового значення дій ОСОБА_5 , оскільки саме він підписав платіжне доручення про перерахування коштів ОСОБА_13 та забезпечив їх вибуття з рахунку товариства. Решту коштів, сплачених ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » за договором №236, ОСОБА_5 використав у ході фінансово-господарської діяльності ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Таке використання означало включення коштів, одержаних унаслідок предикатного кримінального правопорушення, до подальшого майнового обороту товариства та їх застосування як ресурсу для звичайної господарської діяльності. Отже, суд апеляційної інстанції вважає, що встановлені операції - виплата 08 січня 2019 року дивідендів ОСОБА_5 та ОСОБА_13 , подальше обготівкування коштів, а також використання решти коштів у господарській діяльності ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » - підтверджують активне розпорядження ОСОБА_5 коштами, одержаними внаслідок предикатного злочину, та є релевантними для перевірки правильності кваліфікації його дій за ч.1 ст.209 КК. Разом із тим суд апеляційної інстанції враховує, що для кваліфікації дій за ч.1 ст.209 КК недостатньо самого лише встановлення факту одержання коштів унаслідок предикатного кримінального правопорушення та подальшого їх використання. Не будь-яке розпорядження майном, одержаним злочинним шляхом, автоматично утворює склад легалізації доходів. Для правової оцінки за ст.209 КК істотним є встановлення того, що подальші дії з такими коштами були спрямовані на надання правомірного вигляду володінню, користуванню або розпорядженню ними. Саме ця спрямованість відмежовує легалізацію доходів від простого споживання, зберігання чи використання майна, одержаного внаслідок предикатного злочину. У цьому кримінальному провадженні суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що дії ОСОБА_5 після зарахування коштів на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » не були нейтральним або випадковим використанням коштів у межах звичайного господарського обороту. Навпаки, вони полягали у наданні коштам, одержаним унаслідок заволодіння майном державного підприємства, зовнішньо правомірного вигляду через їх подальше оформлення як корпоративних виплат та використання в діяльності товариства. Зокрема, перерахування 08 січня 2019 року частини коштів ОСОБА_5 та іншому учаснику ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » ОСОБА_13 під виглядом дивідендів створювало видимість законної підстави для вибуття цих коштів із рахунку товариства та їх набуття фізичними особами. Формально така операція мала вигляд корпоративного розподілу прибутку між учасниками товариства, однак за своїм фактичним змістом здійснювалася після надходження коштів, відповідна частина яких одержана внаслідок предикатного злочину. Подальше обготівкування коштів, перерахованих ОСОБА_5 на особистий картковий рахунок, також має значення у сукупності з попередньою операцією. Воно свідчить не лише про фактичне розпорядження такими коштами, а й про їх відокремлення від первинного джерела надходження - платежу ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » за договором №236 - та переведення у форму, яка ускладнювала простеження їх походження. Водночас використання решти коштів у фінансово-господарській діяльності ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » також не спростовує, а підтверджує висновок про надання їм правомірного вигляду. Такі кошти включені до звичайного майнового обороту товариства як ресурс його господарської діяльності, що зовні маскувало їх зв`язок із заволодінням коштами державного підприємства. Суд апеляційної інстанції бере до уваги, що самі по собі виплата дивідендів, зняття готівки або використання коштів у діяльності товариства можуть бути правомірними господарськими діями. Однак у цій справі вони оцінюються не ізольовано, а в контексті встановленого предикатного злочину, обізнаності ОСОБА_5 про походження коштів, часу вчинення відповідних операцій, їх форми та наслідків. За таких обставин колегія суддів вважає, що ОСОБА_5 вчинив не просто подальше використання коштів, одержаних унаслідок заволодіння майном державного підприємства, а дії, спрямовані на надання правомірного вигляду володінню, користуванню та розпорядженню такими коштами. Саме тому доводи сторони захисту про відсутність спеціальної мети легалізації є необґрунтованими. Узагальнюючи наведене, суд апеляційної інстанції вважає правильним висновок суду першої інстанції про кваліфікацію дій ОСОБА_5 за ч.1 ст.209 КК. Доводи сторони захисту про те, що обвинувачення за ч.1 ст.209 КК є похідним від обвинувачення за ч.5 ст.191 КК, самі по собі не спростовують правильності вироку в цій частині. Така похідність означає лише те, що для оцінки дій за ст.209 КК необхідно встановити предикатне суспільно небезпечне протиправне діяння, унаслідок якого одержані відповідні кошти. У цьому кримінальному провадженні таке діяння встановлене: суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про доведеність заволодіння коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » в особливо великому розмірі, вчиненого ОСОБА_5 та ОСОБА_6 за попередньою змовою групою осіб шляхом зловживання службовими особами своїм службовим становищем. Отже, оскільки доводи про відсутність складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК, суд апеляційної інстанції відхиляє, відсутні й підстави вважати, що кошти, подальші операції з якими інкриміновані ОСОБА_5 , не мали злочинного походження. Водночас правильність кваліфікації за ч.1 ст.209 КК ґрунтується не лише на самому факті доведеності предикатного злочину. Суд апеляційної інстанції також враховує встановлені судом першої інстанції подальші дії ОСОБА_5 з відповідними коштами: підписання 08 січня 2019 року платіжних доручень про перерахування дивідендів йому та іншому учаснику ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » ОСОБА_13 , подальше обготівкування частини коштів, а також використання решти коштів у фінансово-господарській діяльності товариства. Ці операції вчинені після завершення предикатного кримінального правопорушення, за наявності обізнаності ОСОБА_5 про походження відповідної частини коштів, і за своєю формою надавали володінню, користуванню та розпорядженню такими коштами зовнішньо правомірного вигляду. Зокрема, перерахування коштів під виглядом дивідендів створювало формальну корпоративну підставу для їх вибуття з рахунку товариства та набуття фізичними особами, а подальше обготівкування й використання коштів у господарській діяльності відокремлювали їх від первинного джерела надходження. Суд апеляційної інстанції погоджується з тим, що не кожне подальше використання коштів, одержаних злочинним шляхом, утворює склад легалізації доходів. Однак у цьому кримінальному провадженні встановлені обставини свідчать не про просте витрачання або зберігання коштів, а про фінансові операції, спрямовані на надання правомірного вигляду володінню, користуванню та розпорядженню доходами, одержаними внаслідок предикатного злочину. За таких обставин доводи сторони захисту про відсутність складу передбаченого ч.1 ст.209 КК кримінального правопорушення є необґрунтованими. Висновок суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні цього кримінального правопорушення є законним, обґрунтованим і належно вмотивованим, а підстав для зміни або скасування вироку в цій частині суд апеляційної інстанції не встановив. Надаючи оцінку доводам апеляційних скарг про виключно господарський характер спору між ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », колегія суддів виходить із того, що наявність договірної форми цих відносин сама по собі не заперечується. З матеріалів кримінального провадження вбачається, що між ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » в особі генерального директора ОСОБА_12 та ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » в особі генерального директора ОСОБА_5 укладений договір №236 від 26 грудня 2018 року, предметом якого була поставка телевізійного й аудіовізуального обладнання - камер ARRI ALEXA в комплекті з необхідним для зйомок обладнанням. Цей договір визначав предмет поставки, її вартість, строки, порядок оформлення приймання обладнання та умови проведення оплати. Також матеріали провадження містять господарські документи, якими сторони оформлювали виконання або подальший рух обладнання за цим договором, зокрема видаткову накладну №1383 від 27 грудня 2018 року, акти від 28 грудня 2018 року, 25 березня 2019 року, 05 квітня 2019 року, а також інші документи, на які посилаються сторони у зв`язку з виконанням договору. Суд апеляційної інстанції також враховує, що між ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » у подальшому виник спір, який розглядався в порядку господарського судочинства. Зокрема, рішенням ІНФОРМАЦІЯ_6 від 21 квітня 2021 року у справі №911/2588/20 вирішувалося питання про стягнення з ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » на користь ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » вартості неповернутого обладнання за договором поставки. За результатами розгляду цієї справи з товариства було стягнуто 4 528 641,06 грн. основного боргу. Отже колегія суддів не заперечує, що відносини між державним підприємством і товариством зовні оформлені як господарсько-договірні, супроводжувалися відповідним документообігом, а окремі наслідки виконання договору стали предметом розгляду господарського суду. На це, зокрема, прямо посилається сторона захисту, стверджуючи, що наявність договору, первинної поставки, актів, дефектного акта та рішення ІНФОРМАЦІЯ_6 від 21 квітня 2021 року у справі №911/2588/20 свідчить про виключно господарсько-договірний характер спору. Водночас саме по собі визнання господарської форми цих правовідносин не означає автоматичного погодження з висновком сторони захисту про відсутність кримінально-правового змісту встановлених подій. Наявність договору, господарських документів, майнового спору та рішення господарського суду є важливими обставинами, які підлягають оцінці в сукупності з іншими доказами, однак вони не є самодостатньою підставою для виключення складу кримінального правопорушення. Для розмежування звичайного господарського спору і заволодіння майном значення мають не лише формальна наявність договору та первинних документів, а передусім спрямованість умислу, мета відповідних дій, момент її формування, спосіб використання договірної конструкції, відповідність поведінки сторін звичайній діловій практиці та фактичний зміст дій, які вчинені під виглядом виконання господарського зобов`язання. Тому подальша перевірка доводів апеляційних скарг має полягати не в запереченні господарської форми відносин, а у встановленні того, чи така форма використана лише для реального виконання договірних зобов`язань, чи, навпаки, стала елементом механізму документального оформлення повного виконання договору за фактичної відсутності частини обладнання та створення підстав для перерахування коштів державного підприємства. Суд апеляційної інстанції враховує, що не кожне неналежне виконання договору, прострочення поставки, неповернення майна або виникнення заборгованості між сторонами господарського договору має кримінально-правове значення. Звичайний майновий спір між суб`єктами господарювання, навіть якщо він пов`язаний із невиконанням або неналежним виконанням договірних зобов`язань, сам по собі не утворює складу кримінального правопорушення. Водночас господарська форма правовідносин не виключає кримінально-правової оцінки дій осіб, якщо встановлено, що така форма використана як інструмент заволодіння чужим майном. Для вирішення цього питання визначальним є не зовнішня назва правовідносин, сам факт існування договору чи первинних документів, а фактична поведінка учасників подій, їх обізнаність, спрямованість дій, реальний стан виконання договору та наслідки таких дій для потерпілого. У цьому кримінальному провадженні суд першої інстанції не виходив із того, що договір №236 від 26 грудня 2018 року був повністю фіктивним або що між ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » взагалі не існувало господарських відносин. Так само суд не заперечував сам факт часткового передання обладнання або наявність подальших документів, якими сторони оформлювали окремі дії щодо обладнання. Однак кримінально-правове значення у цій справі має не саме існування договору, а встановлена судом невідповідність між документально оформленим повним прийняттям обладнання та фактичним станом його поставки. Саме ця невідповідність, у поєднанні з узгодженими діями службових осіб з обох сторін договору, відрізняє встановлені події від звичайного господарського спору. Предметом кримінально-правової оцінки є не просте невиконання постачальником договірних зобов`язань, а створення документальної видимості належного виконання договору, яка стала підставою для перерахування коштів державного підприємства за обладнання, фактичне отримання якого у відповідній частині не було підтверджене. Тому доводи захисту про наявність договору, господарського документообігу, часткової поставки, подальших актів і рішення господарського суду не можуть розглядатися ізольовано від інших установлених обставин. Ці доводи підтверджують зовнішню господарську форму подій, але не спростовують висновку про те, що така форма використана у механізмі заволодіння коштами. Колегія суддів виходить із того, що межа між господарським спором і кримінальним правопорушенням у цій справі визначається не самим фактом укладення договору або подальшого невиконання окремих договірних зобов`язань, а встановленим механізмом створення неправдивої документальної картини повного виконання договору. Майновий спір, який виникає внаслідок звичайного невиконання або неналежного виконання зобов`язань, підлягає вирішенню засобами господарського права. Водночас використання договору, накладної, актів та службових підтверджень для створення підстав для оплати за фактично неотримане майно не втрачає кримінально-правового значення лише через те, що такі дії вчинені в межах господарської форми. За таких обставин суд апеляційної інстанції відхиляє довід про те, що наявність господарських правовідносин між ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » сама по собі виключає склад кримінального правопорушення. У цьому кримінальному провадженні вирішальним є не формальне існування договору, а встановлена судом фактична поведінка ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , яка свідчить про використання господарської форми як інструменту заволодіння коштами державного підприємства. Значну увагу в апеляційних скаргах сторона захисту приділяла рішенню ІНФОРМАЦІЯ_6 від 21 квітня 2021 року у справі №911/2588/20, вважаючи його таким, що спростовує висновки суду першої інстанції відносно заволодіння коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». За доводами сторони захисту зазначене рішення господарського суду підтверджує факт поставки обладнання за договором №236 від 26 грудня 2018 року, його подальше передання ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » для налаштування, часткове повернення обладнання, а також існування між сторонами саме господарсько-договірного спору щодо неповернення окремих складових обладнання. Суд апеляційної інстанції враховує зміст цього рішення, однак не погоджується з тим значенням, яке надавала йому сторона захисту. Предметом розгляду у справі №911/2588/20 було вирішення господарського спору між ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » щодо стягнення вартості неповернутого обладнання за договором поставки. За результатами розгляду цієї справи з ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » на користь ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » стягнуто 4 528 641,06 грн. основного боргу. Отже, господарський суд вирішував питання про наявність або відсутність майнового обов`язку товариства перед державним підприємством у межах договірних правовідносин. Натомість у цьому кримінальному провадженні предметом доказування є інші обставини: чи відповідала видаткова накладна №1383 від 27 грудня 2018 року фактичному стану поставки обладнання, чи обладнання поставлене в повному обсязі на момент оформлення документів про його прийняття, чи створили такі документи підставу для перерахування коштів, чи усвідомлювали обвинувачені фактичну неповноту поставки, чи діяли вони умисно та за попередньою змовою. Тобто господарський суд не вирішував питання про наявність у діях ОСОБА_5 та ОСОБА_6 складу передбаченого ч.5 ст.191 КК злочину, не перевіряв наявність прямого умислу, корисливого мотиву, попередньої змови, використання службового становища, причинно-наслідкового зв`язку між діями обвинувачених і вибуттям коштів, а також не надавав кримінально-правової оцінки підписанню видаткової накладної та подальших актів. Сам факт того, що господарський суд, вирішуючи спір між юридичними особами, виходив із наявності договору, видаткової накладної, актів передачі обладнання та платіжних документів, не означає, що ці документи автоматично підтверджують відсутність злочину. У межах кримінального провадження перевірці підлягає не лише формальне існування таких документів, а й їх фактична достовірність, зміст, обставини підписання та роль у механізмі перерахування коштів. Інакше кажучи, для господарського спору видаткова накладна №1383 від 27 грудня 2018 року могла мати значення документа, на підставі якого сторони оформлювали виконання договору та подальші майнові вимоги. Однак для кримінального провадження визначальним є те, чи відображала вона реальний стан речей на момент її підписання та чи не була використана як елемент створення документальної видимості належного виконання договору. Саме це і було предметом оцінки суду першої інстанції, за висновками якого на момент підписання видаткової накладної обладнання у повному обсязі фактично не поставлене, а подальші акти щодо передання обладнання на налаштування, повернення після налаштування та передання для гарантійного обслуговування використовувалися для пояснення відсутності частини обладнання після проведення оплати. Тому посилання сторони захисту на те, що у господарській справі встановлено факт первинної поставки обладнання, не спростовує висновків вироку. ІНФОРМАЦІЯ_18 виходив із документально оформленої моделі взаємовідносин сторін, тоді як суд у кримінальному провадженні перевіряв, чи відповідала ця документальна модель фактичним обставинам та чи не використана як спосіб створення видимості належного виконання договору. Крім того, саме рішення господарського суду не заперечує факту неповернення частини обладнання та наявності майнових претензій ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » до ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Навпаки, стягнення з товариства значної суми основного боргу підтверджує, що за наслідками виконання договору між сторонами залишилася неврегульована майнова різниця, пов`язана з відсутністю відповідного обладнання у державного підприємства. При цьому та обставина, що в господарському рішенні згадано про перебування у ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » окремого елемента обладнання, зокрема відеошукача SmallHD 1703P3X 17in HD Monitor, не спростовує висновку суду першої інстанції щодо неповної поставки обладнання загалом і не доводить належного виконання договору в повному обсязі. Такий факт може мати значення для уточнення фактичного руху окремих складових, однак не усуває встановленої судом відсутності іншої частини обладнання та не спростовує висновку про завдання шкоди у визначеному вироком розмірі. Отже, рішення ІНФОРМАЦІЯ_6 від 21 квітня 2021 року у справі №911/2588/20 має значення як підтвердження існування договірних правовідносин, подальшого господарського спору та майнових вимог ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » до ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Водночас воно не має наперед визначальної сили для оцінки наявності або відсутності складу кримінального правопорушення, не вирішує питання умислу, змови, використання службового становища, причинного зв`язку та фактичної достовірності видаткової накладної №1383 у кримінально-правовому сенсі. За таких обставин суд апеляційної інстанції доходить висновку, що посилання сторони захисту на рішення господарського суду не спростовує кримінально-правової оцінки встановлених судом першої інстанції обставин, не усуває висновків про створення документальної видимості належного виконання договору та не виключає наявності у діях обвинувачених ознак інкримінованого кримінального правопорушення. Наведений підхід узгоджується з практикою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду щодо співвідношення господарських правовідносин і кримінально-правової оцінки дій службової особи. Так, у постанові від 09 грудня 2025 року у справі №939/976/21, провадження №51-2348км25, Касаційний кримінальний суд у складі ІНФОРМАЦІЯ_19 перевіряв судові рішення у кримінальному провадженні, у якому особі інкримінувалося заволодіння бюджетними коштами шляхом внесення до видаткової накладної відомостей про поставку товару, який фактично, за версією сторони обвинувачення, у відповідній частині поставлений не був. У цій постанові Верховний Суд звернув увагу, що суди попередніх інстанцій, констатувавши наявність між юридичними особами цивільно-правових або господарських відносин, не повинні обмежуватися лише цим висновком. Верховний Суд зазначив, що існування господарсько-правових відносин між юридичними особами та наявність рішення господарського суду про стягнення з товариства завданих збитків самі по собі не свідчать про відсутність у діях посадової особи цього товариства складу відповідного кримінального правопорушення. Водночас ІНФОРМАЦІЯ_20 наголосив, що судам, залежно від встановлених відповідно до ст.91 КПК обставин кримінального провадження та наданої відповідно до ст.94 КПК оцінки кожному доказу, необхідно перевірити наявність чи відсутність усіх ознак інкримінованого кримінального правопорушення та належним чином мотивувати своє рішення. Суд апеляційної інстанції враховує, що фактичні обставини справи №939/976/21 не є тотожними цьому кримінальному провадженню. Водночас правовий підхід Верховного Суду є релевантним для оцінки доводів сторони захисту, оскільки стосується саме питання про те, чи може наявність господарських відносин та рішення господарського суду сама по собі виключати кримінально-правову оцінку дій особи. Застосовуючи цей підхід до обставин цього кримінального провадження, суд апеляційної інстанції виходить із того, що наявність договору №236 від 26 грудня 2018 року, господарського документообігу між ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », а також рішення ІНФОРМАЦІЯ_6 від 21 квітня 2021 року у справі №911/2588/20 не звільняє суд від обов`язку перевірити всі ознаки складу кримінального правопорушення, інкримінованого ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Саме така перевірка здійснена судом першої інстанції та перевірена судом апеляційної інстанції. Зокрема, оцінці підлягали не лише факт існування договору та господарських документів, а й фактичний стан поставки обладнання на момент підписання видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року, обізнаність обвинувачених про неповноту поставки, службове значення дій ОСОБА_6 , роль ОСОБА_5 з боку постачальника, причинний зв`язок між документальним підтвердженням поставки та вибуттям коштів, а також наявність прямого умислу, корисливого мотиву й попередньої змови. Отже, практика Касаційного кримінального суду у складі ІНФОРМАЦІЯ_19 підтверджує, що господарська форма правовідносин і наявність рішення господарського суду не є самодостатніми підставами для висновку про відсутність складу кримінального правопорушення. Вирішальним залишається встановлення за правилами ст.91, 94 КПК фактичної поведінки осіб і наявності або відсутності всіх обов`язкових ознак інкримінованого складу злочину. Застосовуючи наведений підхід до обставин цього кримінального провадження, суд апеляційної інстанції виходить із того, що наявність договору №236 від 26 грудня 2018 року, господарських документів, подальшого майнового спору та рішення ІНФОРМАЦІЯ_6 від 21 квітня 2021 року у справі №911/2588/20 сама по собі не усуває кримінально-правового змісту встановлених судом першої інстанції дій ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . У цій справі кримінально-правове значення має не сам факт невиконання або неналежного виконання договору поставки, а те, що договірна форма та пов`язаний із нею документообіг використані для створення документальної видимості належного виконання договору за фактичної відсутності частини обладнання. Видаткова накладна №1383 від 27 грудня 2018 року формально підтверджувала прийняття обладнання за договором №236 у повному обсязі. Водночас за результатами оцінки доказів суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погоджується суд апеляційної інстанції, що фактичне отримання державним підприємством частини обладнання, вартість якого становить 4 415 841,06 грн., не підтверджене. Саме тому вирішальним для цієї справи є не те, що між ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » існували договірні відносини, а те, що службові можливості обвинувачених використані для забезпечення вибуття коштів державного підприємства за обладнання, яке у відповідній частині фактично не отримане. ОСОБА_5 , діючи з боку постачальника як генеральний директор ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », забезпечував договірне та документальне оформлення поставки, отримання коштів товариством і подальше розпорядження ними. ОСОБА_6 , діючи з боку державного підприємства як головний інженер, забезпечив службове підтвердження повного прийняття обладнання та повідомлення керівництву підприємства відомостей, які стали підставою для подальшої підготовки платіжних документів і перерахування коштів. Подальше оформлення актів щодо налаштування, повернення та гарантійного обслуговування обладнання також не змінює правової оцінки. У контексті встановлених обставин ці документи не спростовують висновку про неповноту фактичної поставки, а свідчать про підтримання раніше створеної документальної моделі, яка пояснювала відсутність частини обладнання після проведення оплати. Отже, наявність господарської форми правовідносин у цій справі не є підставою для висновку про відсутність складу кримінального правопорушення. Суд першої інстанції не підмінив господарський спір кримінальним переслідуванням, а надав кримінально-правову оцінку саме тим діям обвинувачених, які полягали у використанні договору, первинних документів і службових можливостей для заволодіння коштами державного підприємства. За таких обставин суд апеляційної інстанції доходить висновку, що доводи сторони захисту про виключно господарський характер правовідносин не спростовують установлених у вироку обставин і не виключають кримінально-правової оцінки дій ОСОБА_5 та ОСОБА_6 за ч.5 ст.191 КК. Окремої оцінки потребують показання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які під час апеляційного розгляду скористалися передбаченим кримінальним процесуальним законом правом дати показання суду апеляційної інстанції. Надання обвинуваченими показань на цій стадії кримінального провадження саме по собі не змінює меж апеляційного перегляду та не зумовлює необхідності повторного дослідження всіх доказів, покладених в основу вироку. Водночас такі показання підлягають оцінці у сукупності з іншими матеріалами кримінального провадження, доводами апеляційних скарг, запереченнями сторони обвинувачення та висновками суду першої інстанції. Колегія суддів враховує, що показання обвинувачених спрямовані переважно на підтримання позиції захисту, викладеної в апеляційних скаргах, зокрема щодо відсутності умислу на заволодіння коштами, господарського характеру правовідносин між ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », фактичного руху обладнання, а також незгоди з висновками суду першої інстанції щодо ролі кожного з них у встановленому механізмі. У зв`язку з цим суд апеляційної інстанції оцінює надані ОСОБА_5 та ОСОБА_6 показання не ізольовано, а в контексті всієї сукупності доказів, уже досліджених судом першої інстанції та перевірених під час апеляційного перегляду. Оцінюючи показання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , надані під час апеляційного розгляду, суд апеляційної інстанції враховує, що за своїм змістом вони переважно відтворювали правові та фактичні позиції сторони захисту, вже викладені в апеляційних скаргах. Зокрема, обвинувачені наполягали на тому, що правовідносини між ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » мали господарський характер, договір №236 від 26 грудня 2018 року був реальним, частина обладнання фактично передавалася, а подальші події, на їхню думку, стосувалися виконання, налаштування, повернення або гарантійного обслуговування обладнання, а не заволодіння коштами державного підприємства. Також зміст їхніх показань зводився до заперечення прямого умислу, корисливого мотиву та попередньої змови. ОСОБА_5 фактично наполягав на тому, що діяв у межах господарської діяльності очолюваного ним товариства та не мав наміру заволодіти коштами державного підприємства. ОСОБА_6 , у свою чергу, заперечував умисний характер своїх дій і стверджував про іншу, незлочинну оцінку своєї поведінки, пов`язану з очікуванням виконання постачальником договірних зобов`язань. Отже, оцінюючи показання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , надані під час апеляційного розгляду, суд апеляційної інстанції виходить з того, що вони містять іншу інтерпретацію обвинуваченими вже досліджених подій, однак не містять таких нових фактичних даних, які б самі по собі спростовували доказову картину, встановлену судом першої інстанції, або зумовлювали необхідність іншої оцінки доказів, уже досліджених судом першої інстанції. За своїм змістом ці показання спрямовані на заперечення кримінально-правового характеру встановлених подій та їх переоцінку як господарських правовідносин, а щодо ОСОБА_6 - як неналежного виконання службових обов`язків без умислу на заволодіння чужим майном. Водночас сам факт наведення обвинуваченими таких пояснень під час апеляційного розгляду не є підставою для їх відхилення без оцінки. Колегія суддів враховує ці показання у сукупності з іншими матеріалами провадження, однак зазначає, що наведені в них пояснення вже були предметом перевірки під час оцінки доводів апеляційних скарг щодо фактичної моделі події, спеціального суб`єкта, об`єктивної та суб`єктивної сторін кримінального правопорушення, попередньої змови, розміру шкоди, господарського характеру правовідносин і правильної кваліфікації дій обвинувачених. Суд апеляційної інстанції оцінює показання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , надані під час апеляційного розгляду, не ізольовано, а в сукупності з доказами, дослідженими судом першої інстанції, змістом апеляційних скарг, запереченнями сторони обвинувачення та висновками, наведеними у вироку. При цьому суд апеляційної інстанції враховує, що обвинувачені мають право давати показання, викладати власну версію подій, заперечувати обвинувачення, тлумачити встановлені обставини на свою користь та обирати будь-яку позицію захисту, яка не суперечить закону. Сам по собі факт незгоди обвинувачених із висновками суду першої інстанції не може оцінюватися їм на шкоду. Водночас показання обвинувачених не спростовують сукупності доказів, на підставі яких суд першої інстанції встановив фактичну модель події, службове становище обвинувачених, роль кожного з них у документальному оформленні виконання договору №236 від 26 грудня 2018 року, невідповідність між документально підтвердженим повним прийняттям обладнання та фактичним станом поставки, а також причинний зв`язок між такими діями і вибуттям коштів державного підприємства. Зокрема, твердження ОСОБА_6 про те, що директор ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ОСОБА_12 був обізнаний із фактичним станом поставки обладнання та нібито регулярно обговорював із ним питання непоставленого обладнання, саме по собі не спростовує висновків суду першої інстанції. Такі показання є висловлюваннями обвинуваченого, зацікавленого у результаті апеляційного розгляду, та підлягають оцінці не ізольовано, а у взаємозв`язку з показаннями свідків, письмовими доказами, змістом підписаних документів і фактичними діями учасників події. Суд апеляційної інстанції також враховує, що посилання ОСОБА_6 на відсутність у нього повноважень щодо самостійного розпорядження бюджетними коштами не усуває кримінально-правового значення тих дій, які інкриміновані йому та оцінені судом першої інстанції. За змістом вироку роль ОСОБА_6 полягала не у самостійному розпорядженні коштами державного підприємства, а у підписанні та використанні документів, які створювали видимість належного виконання договору та стали однією з необхідних передумов для перерахування коштів постачальнику. Не змінюють оцінки доказів і твердження ОСОБА_6 про відсутність у нього матеріальної вигоди, очікування належного виконання договору ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » та господарський характер подальших відносин між сторонами договору. Ці пояснення за своїм змістом відповідають загальній позиції сторони захисту, яка вже перевірена судом першої інстанції та оцінюється судом апеляційної інстанції у сукупності з іншими доводами апеляційних скарг і доказами кримінального провадження. Зокрема, наведені обвинуваченими пояснення про господарський характер правовідносин, реальність договору, часткову поставку обладнання, подальше налаштування, повернення чи гарантійне обслуговування не змінюють висновку суду апеляційної інстанції про те, що кримінально-правове значення у цій справі має не сам факт існування договору, а використання договірної форми, первинних документів і службових можливостей для створення документальної видимості належного виконання договору. Так само заперечення обвинуваченими умислу, корисливого мотиву та попередньої змови не узгоджуються з установленою сукупністю об`єктивних обставин: характером їх службових ролей, змістом оформлених документів, моментом і наслідками підписання видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року, подальшим документообігом щодо обладнання, перерахуванням коштів на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » та подальшими фінансовими операціями з цими коштами. Отже, суд апеляційної інстанції враховує надані ОСОБА_5 та ОСОБА_6 показання як складову матеріалів апеляційного розгляду, однак не вбачає в них таких відомостей, які б спростовували встановлену судом першої інстанції доказову картину або давали підстави для інших висновків щодо фактичних обставин, правової кваліфікації, форми вини, наявності попередньої змови чи розміру заподіяної шкоди. Перевіряючи доводи апеляційних скарг про неповноту судового розгляду, колегія суддів виходить із того, що така неповнота може бути підставою для скасування або зміни вироку лише за умови, якщо вона стосується істотних для кримінального провадження обставин і могла вплинути на правильність висновків суду першої інстанції щодо доведеності винуватості, правової кваліфікації дій обвинувачених або інших питань, які підлягали вирішенню під час ухвалення вироку. Саме по собі посилання сторони захисту на те, що суд першої інстанції не дослідив певні матеріали в бажаному для сторони обсязі, відмовив у задоволенні окремих клопотань або надав доказам іншу оцінку, ніж та, на якій наполягала сторона захисту, не свідчить автоматично про неповноту судового розгляду. Вирішальним є не формальне існування додаткових матеріалів, на дослідженні яких наполягала сторона, а те, чи були ці матеріали необхідними для встановлення обставин, що мають істотне значення для кримінального провадження, чи могли вони спростувати або істотно змінити доказову картину, покладену в основу вироку, а також чи позбавила відмова в їх дослідженні сторону захисту реальної можливості обґрунтувати свою позицію. У цьому провадженні доводи про неповноту судового розгляду сторона захисту пов`язувала, зокрема, з відмовою у тимчасовому доступі до окремих документів, недослідженням або неналежною оцінкою рішення господарського суду, фінансової звітності товариства, окремих письмових доказів та матеріалів НСРД. З огляду на це колегія суддів перевіряє не лише сам факт заявлення відповідних клопотань чи посилання на окремі матеріали, а насамперед їх значення для вирішення ключових питань цього кримінального провадження: чи обладнання поставлене у повному обсязі, чи створювалася документальна видимість належного виконання договору, чи доведені службова роль кожного з обвинувачених, причинно-наслідковий зв`язок, умисел, попередня змова, розмір шкоди та правильність кваліфікації дій за ч.5 ст.191 КК, а щодо ОСОБА_5 - також за ч.1 ст.209 КК. Саме з цих позицій суд апеляційної інстанції оцінює доводи сторони захисту про неповноту судового розгляду та перевіряє, чи допущені судом першої інстанції такі порушення, які перешкодили ухваленню законного, обґрунтованого і вмотивованого вироку. Доводи сторони захисту про неповноту судового розгляду у зв`язку з відмовою суду першої інстанції у задоволенні клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими. Як убачається зі змісту апеляційних скарг обвинуваченого ОСОБА_5 та його захисника, сторона захисту посилалася на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у наданні тимчасового доступу до документів, які перебували у володінні ІНФОРМАЦІЯ_7 та Державного підприємства « ІНФОРМАЦІЯ_21 ». Зокрема, захист просив надати доступ до копії контракту, укладеного між ІНФОРМАЦІЯ_22 та керівником ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ОСОБА_12 у період 2018-2019 років, а також до матеріалів, пов`язаних зі створенням та збереженням фільму-дебюту «Чужий»: копії фільму у вигляді цифрових файлів, комплектів вихідних матеріалів, майстер-копії у форматі DPX 16-bit, DVD-копії, комплекту фотовідбитків кадрів з фільму та робочих моментів зйомок, інформаційно-довідкових матеріалів щодо сюжету, часу і місця зйомок, складу творчої групи, а також відомостей про режисера-постановника та оператора-постановника. За твердженням сторони захисту, зазначені матеріали могли підтвердити належне виконання договору поставки №236 від 26 грудня 2018 року, фактичне використання придбаного обладнання за цільовим призначенням під час створення фільму « ІНФОРМАЦІЯ_23 », а отже - спростувати висновок суду першої інстанції про заволодіння коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Разом із тим суд апеляційної інстанції вважає такі доводи непереконливими, оскільки сторона захисту не обґрунтувала, що запитувані документи мали істотне значення для перевірки ключових обставин, покладених в основу вироку. Предметом доказування у цьому кримінальному провадженні було не саме по собі створення фільму « ІНФОРМАЦІЯ_23 » та не факт існування аудіовізуального твору як кінцевого творчого продукту. Визначальним було те, чи поставило ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » на користь ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » обладнання за договором №236 у повному обсязі на момент оформлення документів про його прийняття, чи відповідала видаткова накладна №1383 від 27 грудня 2018 року реальному стану виконання договору, чи створювали підписані документи підставу для перерахування коштів, а також чи була вартість непоставленого обладнання предметом заволодіння. У цьому контексті копія контракту між ІНФОРМАЦІЯ_22 та керівником ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ОСОБА_12 могла підтверджувати обсяг державного фінансування, організаційні умови створення фільму або загальний порядок взаємодії між державним замовником і кіностудією. Однак такий документ сам по собі не підтверджував і не спростовував факту поставки саме того обладнання, яке було предметом договору №236 від 26 грудня 2018 року, у повному обсязі та саме 27 грудня 2018 року. Так само матеріали щодо створення, збереження або передачі фільму « ІНФОРМАЦІЯ_23 » могли свідчити про те, що відповідний фільм створений, переданий або збережений у встановленому порядку. Проте ці обставини не є тотожними факту поставки ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » конкретного обладнання, визначеного специфікацією до договору №236, із відповідними кількісними, технічними та ідентифікаційними характеристиками. Суд першої інстанції у вироку вже надав оцінку версії сторони захисту про використання обладнання під час зйомок фільму « ІНФОРМАЦІЯ_23 ». Зокрема, суд зазначив, що зміст контракту на виробництво національного фільму « ІНФОРМАЦІЯ_23 » №293 від 05 грудня 2018 року з додатками не містить відомостей про використання під час зйомок саме камер ОСОБА_15 , придбаних за договором №236 від 26 грудня 2018 року. Тому сам факт виробництва фільму або наявність матеріалів, пов`язаних із його створенням, не підтверджував поставку обладнання у строк, визначений видатковою накладною №1383, тобто 27 грудня 2018 року. Крім того, суд першої інстанції звернув увагу на те, що із фотоматеріалів, розміщених у мережі Facebook 23 лютого 2019 року та 18 червня 2019 року, не вбачається використання під час зйомок саме камер ОСОБА_15 , придбаних у ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » за договором №236. На одній із таких публікацій, як зазначив суд, взагалі неможливо ідентифікувати камеру, зображену на фотокартці. Отже, навіть у разі отримання матеріалів фільму « ІНФОРМАЦІЯ_23 » або інформаційно-довідкових матеріалів щодо його створення, такі документи могли б підтвердити лише факт створення фільму, окремі обставини його виробництва чи склад творчої групи, але не факт поставки саме спірного обладнання у повному обсязі та не достовірність видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року. Додатково колегія суддів враховує внутрішню суперечність відповідної версії сторони захисту. За матеріалами кримінального провадження та позицією самого захисту, обладнання нібито повернуто ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » для налаштування 28 грудня 2018 року і повернуто ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » лише 25 березня 2019 року. Водночас захист посилається на можливе використання цього обладнання під час зйомок фільму « ІНФОРМАЦІЯ_23 » у січні 2019 року. Така версія потребувала б наявності належних документів про фактичне переміщення обладнання з ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » до ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » саме для використання під час зйомок у січні 2019 року, однак такі документи стороною захисту не надані. Суд першої інстанції також врахував, що до матеріалів провадження долучено висновок сервісного центру №1383/1 від 26 лютого 2019 року, затверджений ОСОБА_5 , згідно з яким обладнання, що входило до комплектів камер ОСОБА_15 , мало несправності та не могло бути використане за прямим призначенням до усунення несправностей. Ця обставина додатково послаблює довід про те, що саме це обладнання у відповідний період фактично використовувалося під час зйомок фільму « ІНФОРМАЦІЯ_23 ». Важливим є й те, що під час судового розгляду ОСОБА_12 та ОСОБА_6 повідомляли про оренду кінообладнання у спеціалізованих підприємств до закупівлі камер. За таких обставин сам факт зйомок фільму « ІНФОРМАЦІЯ_23 » або створення відповідного аудіовізуального твору не доводив, що для цього використовувалося саме обладнання, яке було предметом договору №236. Отже, суд першої інстанції мав підстави відмовити у задоволенні клопотання сторони захисту про тимчасовий доступ, оскільки запитувані документи не мали такого значення для предмета доказування, яке надавала їм сторона захисту. Вони не були безпосереднім доказом фактичної поставки обладнання 27 грудня 2018 року, не підтверджували комплектність поставки, не ідентифікували конкретні одиниці обладнання за договором №236 та не спростовували висновків суду щодо створення документальної видимості належного виконання договору. При цьому сторона захисту не була позбавлена можливості доводити свою версію іншими доказами. Суд першої інстанції досліджував договір №236, видаткову накладну №1383, акти передачі та повернення обладнання, дефектні акти, матеріали інвентаризації, показання обвинувачених і свідків, матеріали НСРД та інші документи, які безпосередньо стосувалися руху обладнання, його наявності чи відсутності, а також обставин виконання договору. Тому відмова у тимчасовому доступі до матеріалів, пов`язаних із фільмом « ІНФОРМАЦІЯ_23 » та контрактом з ІНФОРМАЦІЯ_22 , не створила однобічності судового розгляду і не позбавила сторону захисту реальної можливості обґрунтовувати свою позицію. Вона стосувалася матеріалів, які мали лише опосередкований зв`язок із доводами захисту та не були здатні змінити оцінку ключових обставин кримінального провадження. З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції доходить висновку, що відмова суду першої інстанції у задоволенні клопотання про тимчасовий доступ до зазначених речей і документів не свідчить про неповноту судового розгляду, не є істотним порушенням вимог КПК та не дає підстав для скасування або зміни вироку. Окремо в апеляційних скаргах сторона захисту посилалася на фінансову звітність ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » за 2016-2019 роки та документи щодо руху коштів товариства, вважаючи їх доказами, які підтверджували реальність господарської діяльності товариства, його фінансову спроможність, наявність стабільного бізнесу та відсутність у ОСОБА_5 мотиву для заволодіння коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Зокрема, ОСОБА_5 та його захисник посилалися на те, що ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » до 2019 року було реально діючим суб`єктом господарювання, мало позитивні фінансові результати, брало участь у господарському обороті, виконувало зобов`язання перед банківськими установами та контрагентами, повертало багатомільйонні кредити, а сам ОСОБА_5 виступав майновим поручителем за кредитними зобов`язаннями товариства та передавав у заставу належне йому майно. Втім, як і у випадку з рішенням господарського суду, зазначені документи підтверджують лише окремий аспект господарської діяльності товариства, але самі по собі не дають відповіді на ключове для цього кримінального провадження питання: чи фактично виконано саме договір №236 від 26 грудня 2018 року в тому обсязі, який підтверджений документами про прийняття обладнання. Фінансова звітність товариства та документи щодо руху коштів можуть мати значення для характеристики загальної господарської діяльності ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », його фінансового стану, наявності доходів, витрат, банківських зобов`язань, господарських операцій та взаємовідносин із контрагентами. Водночас такі документи самі по собі не підтверджують і не спростовують факту належного виконання саме договору №236 від 26 грудня 2018 року. Інакше кажучи, загальна реальність господарської діяльності товариства не є тотожною належному виконанню конкретного договірного зобов`язання перед ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Навіть якщо товариство у попередні роки здійснювало реальну господарську діяльність, мало обороти, виконувало кредитні зобов`язання, брало участь у господарських операціях та не мало ознак фіктивності, це не означає, що 27 грудня 2018 року воно фактично поставило державному підприємству все обладнання, визначене договором №236, у повному обсязі та з належними характеристиками. Так само фінансова звітність товариства не спростовує висновків суду першої інстанції щодо змісту видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року, подальших актів про передання обладнання для налаштування, повернення після налаштування та передання для гарантійного обслуговування, а також не усуває питання про фактичну відсутність частини обладнання, за яке державним підприємством було сплачено кошти. Колегія суддів також враховує, що суд першої інстанції не залишив фінансові документи поза увагою. У вироку надано оцінку фінансовим звітам ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » за 2016-2019 роки та бухгалтерській довідці про рух грошових коштів на рахунку товариства за період з 01 жовтня 2018 року до 31 березня 2019 року у сукупності з іншими доказами сторони обвинувачення та сторони захисту. При цьому суд першої інстанції виходив не лише з формальної наявності у товариства фінансової звітності чи певних показників господарської діяльності, а з конкретної ситуації, що склалася після отримання коштів за договором №236 від 26 грудня 2018 року. Зокрема, після зарахування коштів від ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ОСОБА_5 08 січня 2019 року підписав платіжні доручення про виплату дивідендів собі та ОСОБА_13 у розмірі 1 589 500,00 грн. кожному, тобто на загальну суму 3 179 000,00 грн. Водночас, за висновком суду першої інстанції, станом на дату виплати дивідендів у ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » існувало невиконане зобов`язання щодо поставки обладнання за договором №236 від 26 грудня 2018 року, загальна вартість якого становила 24 925 999,20 грн. Саме з огляду на наявність такого невиконаного зобов`язання суд першої інстанції відхилив доводи про наявність у товариства належних підстав для виплати дивідендів у зазначеному розмірі. Отже, посилання сторони захисту на фінансову звітність товариства не спростовує висновків вироку щодо подальшого розпорядження коштами. У контексті встановлених судом першої інстанції обставин ці документи оцінювалися не ізольовано, а разом із даними про надходження коштів від державного підприємства, виплату дивідендів, подальше обготівкування частини коштів та використання решти коштів у господарській діяльності ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 ». Не змінюють цього висновку й доводи ОСОБА_5 про те, що він не мав об`єктивної потреби незаконно збагачуватися, оскільки товариство було стабільним бізнесом, а він особисто забезпечував кредитні зобов`язання майном. Наявність у особи іншого майна, реального бізнесу, кредитної історії або участі у звичайній господарській діяльності не виключає можливості вчинення кримінального правопорушення та не усуває необхідності оцінювати конкретні дії особи у межах інкримінованої події. Крім того, фінансова звітність не спростовує висновків суду першої інстанції щодо кваліфікації дій ОСОБА_5 за ч.1 ст.209 КК. Використання частини коштів у подальшій господарській діяльності товариства саме по собі не доводить їх правомірного походження і не виключає кримінально-правової оцінки відповідних фінансових операцій. У цьому провадженні визначальним є не те, що кошти надалі рухалися через рахунки реально діючого товариства або використовувалися у його господарській діяльності, а те, чи вони отримані внаслідок заволодіння майном державного підприємства, чи усвідомлював ОСОБА_5 їх походження та чи подальші операції спрямовані на надання правомірного вигляду володінню, користуванню або розпорядженню такими коштами. Отже, фінансова звітність ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » за 2016-2019 роки та документи щодо руху коштів товариства могли підтверджувати загальний факт здійснення товариством господарської діяльності, однак не спростовували встановлених судом першої інстанції обставин щодо неповної поставки обладнання, створення документальної видимості належного виконання договору та подальшого розпорядження коштами, отриманими від ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». За таких обставин суд апеляційної інстанції не встановлює, що оцінка фінансової звітності товариства судом першої інстанції була неповною, вибірковою або такою, що могла вплинути на правильність висновків вироку. Окремий масив доводів сторони захисту стосувався оцінки матеріалів НСРД, зокрема протоколів про результати зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж щодо комунікації між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Сторона захисту наполягала на тому, що суд першої інстанції дослідив та оцінив ці матеріали вибірково, надавши значення лише тим фрагментам розмов, які, на думку суду, підтверджували версію обвинувачення, та залишивши поза увагою висловлювання, які сторона захисту вважала такими, що спростовують попередню змову, прямий умисел і корисливий мотив обвинувачених. Зокрема, захист ОСОБА_6 посилався на те, що окремі розмови між ним і ОСОБА_5 свідчили не про узгодженість їхніх дій з метою заволодіння коштами, а про конфліктну комунікацію щодо невиконання постачальником договірних зобов`язань, вимоги поставити або повернути обладнання, роздратування ОСОБА_6 через необхідність вирішувати відповідні питання та його зацікавленість у фактичному отриманні обладнання державним підприємством. Суд апеляційної інстанції враховує наведені доводи, однак вважає, що вони ґрунтуються на фрагментарному сприйнятті змісту відповідних розмов та не спростовують висновків суду першої інстанції. Матеріали НСРД підлягають оцінці не шляхом ізольованого виокремлення окремих фраз із загального контексту спілкування, а з урахуванням змісту розмов у цілому, часу їх проведення, подій, які їм передували або відбувалися після них, а також інших доказів, що характеризують поведінку обвинувачених до та після перерахування коштів. У цьому кримінальному провадженні значення мали не лише окремі висловлювання учасників розмов, а їх співвідношення з установленою послідовністю подій: укладенням договору №236 від 26 грудня 2018 року, підписанням видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року, повідомленням керівництву державного підприємства про нібито належну поставку обладнання, перерахуванням коштів, оформленням подальших актів щодо налаштування, повернення або гарантійного обслуговування обладнання та фактичною відсутністю частини обладнання у державного підприємства. Саме в такому контексті суд першої інстанції оцінював матеріали НСРД, зіставляючи зміст зафіксованої комунікації з письмовими доказами, документами щодо руху обладнання, висновками експертів, показаннями учасників провадження та іншими матеріалами кримінального провадження. Те, що в окремих розмовах ОСОБА_6 висловлював невдоволення діями постачальника, вимагав вирішення питання з обладнанням або наполягав на його поставці, саме по собі не виключає попередньої обізнаності про фактичний стан поставки на момент підписання документів про її нібито повне виконання. Такі висловлювання можуть пояснювати подальшу поведінку сторін після проведення оплати та виникнення необхідності фактично забезпечити наявність обладнання або пояснити його відсутність. Однак вони не спростовують ключового для цього провадження питання: чи відповідали документи, оформлені 27 грудня 2018 року, реальному стану поставки обладнання на той момент. Інакше кажучи, вимоги ОСОБА_6 до ОСОБА_5 щодо поставки, повернення або приведення обладнання у належний стан не обов`язково свідчать про відсутність умислу. За певного фактичного контексту вони, навпаки, можуть узгоджуватися з версією про необхідність підтримання вже створеної документальної моделі належного виконання договору після того, як кошти були перераховані. Так само посилання сторони захисту на конфліктний або напружений характер окремих розмов між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не виключає попередньої змови. Наявність у співучасників різних інтересів після отримання коштів, взаємних претензій щодо подальшого виконання або прагнення мінімізувати наслідки виявлення відсутності обладнання не спростовує узгодженості їхніх попередніх дій, якщо така узгодженість підтверджується сукупністю доказів. Колегія суддів також враховує, що сторона захисту фактично пропонує оцінювати матеріали НСРД як самостійне й ізольоване джерело виправдувальної інформації. Однак зміст розмов не може розглядатися окремо від документів, які підписані обвинуваченими, фактичного руху обладнання, моменту перерахування коштів, подальших актів та висновків щодо вартості відсутнього обладнання. За таких обставин окремі фрагменти розмов, на які посилається сторона захисту, не руйнують логіки вироку і не свідчать про вибірковість оцінки доказів судом першої інстанції. Вони були предметом перевірки, однак у сукупності з іншими доказами не спростовують висновків про створення документальної видимості належного виконання договору, фактичну відсутність частини обладнання, причинний зв`язок між діями обвинувачених і вибуттям коштів, а також про наявність умислу та попередньої змови. Отже, доводи апеляційних скарг щодо неповного або вибіркового дослідження матеріалів НСРД не дають підстав для висновку про неповноту судового розгляду, порушення правил оцінки доказів чи невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження. Доводи сторони захисту про недопустимість протоколу огляду матеріалів, отриманих від компетентних органів Федеративної Республіки Німеччина, від 06 березня 2023 року, також не знайшли підтвердження під час апеляційної перевірки. Сторона захисту посилалася на те, що досудове розслідування у кримінальному провадженні №52019000000000256 зупинене 14 листопада 2022 року у зв`язку з необхідністю виконання процесуальних дій у межах міжнародного співробітництва, а 03 березня 2023 року детектив ІНФОРМАЦІЯ_24 листом запросив представників ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » прибути 06 березня 2023 року до приміщення НАБУ для участі в огляді матеріалів, отриманих від компетентних органів Федеративної Республіки Німеччина. При цьому сторона захисту зазначала, що постанова про відновлення досудового розслідування датована 06 березня 2023 року, однак не містить точного часу її винесення, тоді як протокол огляду розпочато о 14 год 37 хв цього ж дня. За твердженням сторони захисту, за відсутності відомостей про точний час внесення до ЄРДР даних про відновлення досудового розслідування неможливо перевірити, чи не був огляд фактично проведений у період, коли досудове розслідування залишалося зупиненим, що, на думку сторони захисту, могло б свідчити про порушення ч.8 ст.223 КПК та недопустимість відповідного протоколу огляду. Суд апеляційної інстанції не погоджується з такими доводами. Частина 8 ст.223 КПК забороняє проведення слідчих розшукових дій після зупинення досудового розслідування, крім дій, спрямованих на встановлення місцезнаходження підозрюваного. Водночас наведена норма стосується саме проведення слідчих розшукових дій, а не будь-яких організаційних дій, спрямованих на підготовку до майбутньої процесуальної дії після відновлення розслідування. Лист НАБУ від 03 березня 2023 року, яким представників ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » запрошено для участі в огляді 06 березня 2023 року, сам по собі не є оглядом або іншою слідчою дією у розумінні КПК. Такий лист мав організаційний характер, був спрямований на забезпечення участі представників підприємства у майбутній процесуальній дії та не свідчить про збирання чи перевірку доказів у зупиненому кримінальному провадженні. З матеріалів провадження вбачається, що 06 березня 2023 року детективом винесено постанову про відновлення досудового розслідування у кримінальному провадженні №52019000000000256, і цього ж дня складено протокол огляду матеріалів, отриманих від компетентних органів Федеративної Республіки Німеччина. Отже, на час проведення огляду існувало процесуальне рішення про відновлення досудового розслідування. Посилання сторони захисту на те, що постанова про відновлення досудового розслідування не містить зазначення години і хвилини її винесення, не доводить протилежного. Саме по собі незазначення точного часу у постанові не свідчить про те, що огляд розпочато до її винесення, і не є достатньою підставою для висновку про проведення слідчої дії у зупиненому кримінальному провадженні. Довід сторони захисту про необхідність витребування додаткових відомостей з ЄРДР щодо точного часу відновлення досудового розслідування ґрунтується на припущенні про можливу послідовність технічного внесення відповідних даних до реєстру. Однак сторона захисту не навела даних, які б підтверджували, що станом на 14 год 37 хв 06 березня 2023 року постанова про відновлення досудового розслідування ще не була винесена або що огляд фактично розпочато до прийняття такого процесуального рішення. Крім того, документи, на яких ґрунтується цей довід, зокрема постанова про зупинення досудового розслідування від 14 листопада 2022 року, лист НАБУ від 03 березня 2023 року, постанова про відновлення досудового розслідування від 06 березня 2023 року та протокол огляду від 06 березня 2023 року, були матеріалами кримінального провадження та могли бути використані стороною захисту для заявлення відповідних клопотань раніше. Сторона захисту не обґрунтувала, чому питання про витребування додаткових відомостей з ЄРДР щодо точного часу відновлення досудового розслідування виникло лише на стадії судових дебатів. Суд апеляційної інстанції також враховує, що сторона захисту не навела обставин, які б свідчили, що відсутність у матеріалах провадження відомостей про точний час технічного внесення запису до ЄРДР вплинула на реалізацію права на захист, перешкодила оспорити зміст протоколу огляду, поставила під сумнів достовірність зафіксованих у ньому відомостей або позбавила сторону захисту можливості заявити відповідні доводи під час судового розгляду. За таких обставин суд апеляційної інстанції не встановив підстав для висновку, що протокол огляду матеріалів, отриманих від компетентних органів Федеративної Республіки Німеччина, від 06 березня 2023 року складений у зупиненому кримінальному провадженні або з таким істотним порушенням вимог КПК, яке тягне його недопустимість. Пов`язаним із наведеним є довід сторони захисту про те, що зупинення досудового розслідування у кримінальному провадженні №52019000000000256 постановою детектива від 14 листопада 2022 року було необґрунтованим, а тому період з 14 листопада 2022 року до 06 березня 2023 року мав би враховуватися під час обчислення строку досудового розслідування. Сторона захисту пов`язувала цей довід із тим, що у жовтні-листопаді 2022 року між компетентним органом Федеративної Республіки Німеччина та українською стороною відбувалося листування щодо виконання запиту про міжнародну правову допомогу. На думку захисту, така комунікація свідчила про відсутність підстав для зупинення досудового розслідування 14 листопада 2022 року та ставила під сумнів законність подальших процесуальних дій після його відновлення. Відповідно до п.3 ч.1 ст.280 КПК досудове розслідування може бути зупинене після повідомлення особі про підозру у разі наявної необхідності виконання процесуальних дій у межах міжнародного співробітництва. Зі змісту цієї норми випливає, що підставою для зупинення є не сам факт направлення запиту про міжнародну правову допомогу, а об`єктивна потреба очікувати виконання відповідних процесуальних дій або отримання матеріалів, без яких орган досудового розслідування обґрунтовано не мав можливості завершити відповідні процесуальні дії. Водночас перевірка обґрунтованості такого зупинення не зводиться до встановлення того, чи існувало між сторонами міжнародного співробітництва листування щодо виконання запиту про міжнародну правову допомогу. Визначальним є те, чи свідчило таке листування про фактичне завершення виконання запиту, отримання органом досудового розслідування відповідних матеріалів та відсутність потреби очікувати результати міжнародного співробітництва. Сам факт листування з компетентним органом Федеративної Республіки Німеччина щодо виконання запиту про міжнародну правову допомогу не є тотожним фактичному отриманню матеріалів виконаного запиту та не спростовує зазначеної у постанові про зупинення підстави - необхідності виконання процесуальних дій у межах міжнародного співробітництва. Зі змісту наведених стороною захисту доводів убачається, що станом на 14 листопада 2022 року матеріали, отримані за результатами виконання запиту про міжнародну правову допомогу, ще не були долучені до матеріалів кримінального провадження та потребували отримання і подальшого процесуального оформлення. Отже, сторона захисту не довела, що на момент зупинення досудового розслідування підстава для такого процесуального рішення була відсутня. Наведене не дає підстав вважати, що досудове розслідування було зупинене безпідставно, а період з 14 листопада 2022 року до 06 березня 2023 року підлягає включенню до строку досудового розслідування. Відповідно, доводи сторони захисту про порушення строків досудового розслідування, які ґрунтуються на припущенні про незаконність або необґрунтованість зазначеного зупинення, не знайшли підтвердження та не дають підстав для висновку про істотне порушення вимог КПК. Наступна група доводів сторони захисту стосувалася реєстрації кримінального провадження №52023000000000063 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.209 КК, проведення в ньому окремих слідчих і процесуальних дій та подальшого об`єднання його матеріалів із кримінальним провадженням №52019000000000256. Сторона захисту зазначала, що після зупинення досудового розслідування у кримінальному провадженні №52019000000000256 детектив НАБУ 07 лютого 2023 року склав доповідну записку щодо необхідності внесення до ЄРДР відомостей за ч.1 ст.209 КК. Того ж дня зареєстровано кримінальне провадження №52023000000000063, а надалі в ньому визначено групу прокурорів і слідчих, допитано ОСОБА_5 та ОСОБА_13 , отримано тимчасовий доступ до банківських документів, після чого 13 березня 2023 року матеріали цього провадження об`єднано з матеріалами кримінального провадження №52019000000000256. На думку сторони захисту, такі дії свідчать про те, що кримінальне провадження №52023000000000063 фактично використано для обходу заборони проведення слідчих дій у зупиненому кримінальному провадженні №52019000000000256, а отримані у ньому матеріали не можуть бути покладені в основу висновків суду. Оцінюючи ці доводи, суд апеляційної інстанції виходить із того, що заборона, передбачена ч.8 ст.223 КПК, стосується проведення слідчих розшукових дій після зупинення досудового розслідування саме в тому кримінальному провадженні, яке перебуває у стані зупинення. Водночас ця норма не встановлює загальної заборони на внесення до ЄРДР відомостей про інше кримінальне правопорушення, якщо уповноважена особа отримала відомості, які можуть свідчити про його вчинення. Кримінальне провадження №52023000000000063 стосувалося ознак іншого кримінального правопорушення - легалізації майна, одержаного злочинним шляхом, передбаченого ч.1 ст.209 КК. Сам по собі зв`язок фактичних обставин цього провадження з обставинами заволодіння коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » не свідчить про незаконність його реєстрації, оскільки склад кримінального правопорушення, передбаченого ст.209 КК, за своєю природою передбачає зв`язок із попереднім одержанням майна злочинним шляхом. Тому сама лише обставина, що відомості за ч.1 ст.209 КК були внесені до ЄРДР у період, коли досудове розслідування у кримінальному провадженні №52019000000000256 залишалося зупиненим, не доводить фіктивності нового провадження або використання його як способу обходу заборони, встановленої ч.8 ст.223 КПК. Із матеріалів кримінального провадження вбачається, що після внесення відомостей щодо кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.209 КК, стороною обвинувачення оформлено повідомлення про початок досудового розслідування, доручення щодо здійснення досудового розслідування, постанови про визначення слідчої групи та групи прокурорів, а надалі постанову про об`єднання кримінального провадження №52023000000000063 із кримінальним провадженням №52019000000000256. Крім того, у матеріалах провадження містяться ухвали слідчого судді Вищого антикорупційного суду про надання тимчасового доступу до речей і документів у кримінальному провадженні №52023000000000063 щодо банківських рахунків ОСОБА_5 та ОСОБА_13 . Наявність таких ухвал свідчить, що в межах цього кримінального провадження здійснювався судовий контроль за отриманням відомостей, які містять банківську таємницю. Отже, відсутність у матеріалах судового провадження окремого витягу з ЄРДР щодо кримінального провадження №52023000000000063 не спростовує факту існування такого кримінального провадження, не доводить проведення слідчих чи процесуальних дій до внесення відповідних відомостей до ЄРДР та не свідчить про недопустимість матеріалів, отриманих у цьому провадженні. Сторона захисту не навела даних, які б підтверджували, що слідчі чи процесуальні дії у кримінальному провадженні №52023000000000063 були проведені до внесення відповідних відомостей до ЄРДР або без належного процесуального оформлення цього провадження. Так само матеріали провадження не підтверджують, що відповідні дії лише формально проводилися в новому провадженні, але фактично були слідчими діями у зупиненому кримінальному провадженні №52019000000000256. Подальше об`єднання матеріалів кримінального провадження №52023000000000063 із матеріалами кримінального провадження №52019000000000256 також саме по собі не свідчить про незаконність отриманих у ньому доказів. КПК допускає об`єднання матеріалів досудового розслідування за наявності процесуальних підстав, а сам факт такого об`єднання не змінює правової природи слідчих і процесуальних дій, проведених до цього в окремому зареєстрованому кримінальному провадженні. Сторона захисту також не навела конкретних обставин, які б свідчили, що саме відсутність у матеріалах судового провадження відповідного витягу з ЄРДР перешкодила їй ознайомитися з матеріалами, отриманими у кримінальному провадженні №52023000000000063, оспорити їх допустимість, достовірність чи значення для доведення обвинувачення. Наведене не дає підстав для висновку, що кримінальне провадження №52023000000000063 зареєстроване та використане як спосіб обходу заборони проведення слідчих дій у зупиненому кримінальному провадженні №52019000000000256, а отримані в ньому матеріали є недопустимими. Узагальнюючи доводи сторони захисту щодо неналежної оцінки доказів, допустимості окремих матеріалів та істотних порушень правил доказування, суд апеляційної інстанції виходить із того, що вони переважно зводяться до незгоди сторони захисту з тим доказовим значенням, яке суд першої інстанції надав окремим письмовим доказам, матеріалам НСРД, висновкам експертів, показанням учасників провадження, документам, пов`язаним із виконанням договору №236 від 26 грудня 2018 року, а також окремим процесуальним рішенням і діям сторони обвинувачення. Сторона захисту фактично наполягала на тому, що суд першої інстанції мав надати перевагу іншій інтерпретації подій: визнати визначальними наявність договору поставки, рішення господарського суду, подальше передання обладнання для налаштування чи обслуговування, окремі фрагменти комунікації між ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , фінансову звітність ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », а також доводи про реальний характер господарської діяльності товариства. Разом із тим відповідно до ч.1 ст.94 КПК слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Зміст цієї норми означає, що суд не зобов`язаний автоматично погоджуватися з тією оцінкою доказів, яку пропонує будь-яка зі сторін. Вирішальним є те, чи дослідив суд докази безпосередньо, чи навів мотиви, з яких одні докази визнав переконливими, іншим надав інше значення або відхилив відповідні доводи, та чи узгоджуються його висновки із сукупністю встановлених обставин. У цьому кримінальному провадженні суд першої інстанції не обмежився формальним переліком доказів. Зі змісту вироку вбачається, що суд надав оцінку договору №236 від 26 грудня 2018 року, видатковій накладній №1383 від 27 грудня 2018 року, актам щодо передання обладнання для налаштування, повернення після налаштування та гарантійного обслуговування, документам щодо руху коштів, матеріалам НСРД, висновкам експертів, показанням свідків, позиціям обвинувачених, а також доказам, на які посилалася сторона захисту. При цьому суд оцінив зазначені докази не ізольовано, а у взаємозв`язку між собою. Саме сукупність цих доказів дала суду підстави дійти висновку, що формальне оформлення документів про прийняття обладнання не відповідало фактичному стану його поставки, а подальші документи та поведінка учасників подій були спрямовані на пояснення або підтримання версії про належне виконання договору після перерахування коштів. Незгода сторони захисту з таким висновком не свідчить сама по собі про порушення ст.94 КПК. Інша оцінка тих самих доказів, запропонована в апеляційних скаргах, може бути підставою для втручання суду апеляційної інстанції лише тоді, коли висновки суду першої інстанції є нелогічними, вибірковими, суперечать змісту досліджених доказів або не випливають з їх сукупності. Таких обставин судом апеляційної інстанції не встановлено. Навпаки, перевірка доводів апеляційних скарг свідчить, що суд першої інстанції навів мотиви, з яких відхилив версію сторони захисту про виключно господарський характер спору, належне виконання договору, відсутність умислу, попередньої змови, причинно-наслідкового зв`язку та шкоди. Так само суд першої інстанції не залишив поза увагою докази, на які посилалася сторона захисту, однак оцінив їх інакше, ніж пропонували обвинувачені та їхні захисники. Сам факт такої іншої оцінки не означає її довільності, якщо вона наведена у вироку, узгоджується з іншими доказами та не суперечить загальній логіці встановлених судом обставин. Колегія суддів також враховує, що під час апеляційного розгляду повторно досліджені матеріали, на дослідженні яких наполягала сторона захисту. Їх повторна перевірка не дала підстав для висновку, що суд першої інстанції неправильно визначив доказове значення відповідних матеріалів або що їх належна оцінка могла привести до іншого висновку щодо доведеності обвинувачення. Наведені стороною захисту під час апеляційного розгляду додаткові доводи щодо необхідності дослідження окремих матеріалів, витребування відомостей з ЄРДР, перевірки процесуального оформлення окремих дій та оцінки документів, пов`язаних із виконанням договору №236, також не змінюють цього висновку. Такі доводи перевірені судом апеляційної інстанції у взаємозв`язку з іншими матеріалами кримінального провадження, однак не свідчать про неповноту судового розгляду, істотне порушення правил доказування або необхідність іншої оцінки сукупності доказів. Отже, доводи апеляційних скарг у цій частині фактично спрямовані на переоцінку доказів у бажаному для сторони захисту напрямі, однак не свідчать про те, що суд першої інстанції порушив вимоги ст.94 КПК, допустив вибірковість, неповноту чи довільність оцінки доказів. За таких обставин суд апеляційної інстанції доходить висновку, що надана судом першої інстанції оцінка доказів відповідає вимогам належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємозв`язку доказів у їх сукупності, а доводи сторони захисту не дають підстав для висновку про істотне порушення правил доказування чи необхідність скасування вироку з цих підстав. Перевіряючи вирок у частині призначеного ОСОБА_5 та ОСОБА_6 покарання й інших правових наслідків, колегія суддів виходить із результатів оцінки доводів апеляційних скарг щодо доведеності винуватості та правильності кримінально-правової кваліфікації їхніх дій. Як зазначено вище, доводи сторони захисту про відсутність у діях обвинувачених складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК, про виключно господарський характер правовідносин, відсутність спеціального суб`єкта, причинного зв`язку, умислу, корисливого мотиву, попередньої змови та особливо великого розміру шкоди суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованими. Так само суд апеляційної інстанції не встановив підстав для закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК, а також для перекваліфікації дій ОСОБА_6 на службову недбалість або інше менш тяжке кримінальне правопорушення, яке ґрунтувалося б на необережній формі вини. Крім того, колегія суддів погодилась з висновком суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_5 не лише за ч.5 ст.191 КК, а й за ч.1 ст.209 КК, оскільки встановлені фінансові операції з коштами, одержаними внаслідок предикатного кримінального правопорушення, мають ознаки легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом. Отже, при перевірці законності, обґрунтованості та справедливості призначеного покарання суд апеляційної інстанції виходить із тієї правової кваліфікації, яку суд першої інстанції визнав доведеною та яку суд апеляційної інстанції залишає без змін: щодо ОСОБА_5 - за ч.5 ст.191, ч.1 ст.209 КК, щодо ОСОБА_6 - за ч.5 ст.191 КК. У зв`язку з цим питання про вид і розмір покарання не може оцінюватися виходячи з припущення про відсутність складу кримінального правопорушення, необхідність закриття кримінального провадження або застосування до ОСОБА_6 більш м`якої правової кваліфікації. Такі доводи вже перевірені судом апеляційної інстанції та не знайшли підтвердження. Тому подальша оцінка призначеного ОСОБА_5 та ОСОБА_6 покарання здійснюється з урахуванням того, що їх винуватість у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень доведена, а правова кваліфікація їхніх дій є правильною. Оцінюючи призначене ОСОБА_5 покарання, колегія суддів враховує, що суд першої інстанції визнав його винуватим у вчиненні двох кримінальних правопорушень: заволодіння коштами державного підприємства в особливо великому розмірі за попередньою змовою групою осіб шляхом зловживання службовим становищем, тобто за ч.5 ст.191 КК, а також легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, тобто за ч.1 ст.209 КК. За ч.5 ст.191 КК ОСОБА_5 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років 6 місяців із позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форми власності, строком на 3 роки та з конфіскацією майна. За ч.1 ст.209 КК йому призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форми власності, строком на 2 роки та з конфіскацією майна. Остаточне покарання ОСОБА_5 суд першої інстанції визначив за правилами ч.1 ст.70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим - у виді 8 років 6 місяців позбавлення волі з позбавленням права обіймати відповідні посади строком на 3 роки та з конфіскацією майна. Суд апеляційної інстанції враховує доводи сторони захисту про те, що призначене ОСОБА_5 покарання є непропорційним, не відповідає вимогам ст.65 КК, а суд першої інстанції, на думку захисту, не врахував позитивні дані про особу обвинуваченого, відсутність судимостей, його вік, стан здоров`я, соціальний статус, наслідки призначеного покарання та конфіскації майна для його родини і працівників підприємства, а також обставини, пов`язані з частковим виконанням договору та наявністю господарського спору. Водночас ці доводи не дають підстав для висновку про явну несправедливість призначеного покарання через суворість. Із вироку вбачається, що суд першої інстанції при призначенні покарання ОСОБА_5 врахував характер і ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, розмір заподіяної шкоди, характер та ступінь його участі у вчиненні кримінального правопорушення у співучасті, а також дані про особу обвинуваченого. Зокрема, суд першої інстанції врахував його вік, сімейний стан, наявність вищої освіти, стан здоров`я, наявність у нього третьої групи інвалідності внаслідок загального захворювання, а також те, що він раніше не судимий. При цьому суд першої інстанції окремо зазначив, що обставин, які б свідчили про несумісність стану здоров`я ОСОБА_5 з можливістю відбування покарання у виді позбавлення волі, не встановлено. Тому сам по собі стан здоров`я обвинуваченого, за відсутності даних про неможливість відбування призначеного покарання, не є підставою для висновку про його явну несправедливість. Доводи захисту про позитивні характеристики, соціальні зв`язки, відсутність судимостей та можливі наслідки вироку для інших осіб підлягають врахуванню в межах індивідуалізації покарання, однак вони не нівелюють тяжкості встановлених кримінальних правопорушень, розміру шкоди, ролі ОСОБА_5 у механізмі заволодіння коштами державного підприємства та подальших дій із легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом. Колегія суддів також враховує, що суд першої інстанції визнав роль ОСОБА_5 істотною. Він діяв як генеральний директор ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », тобто з боку постачальника, забезпечував договірне та документальне оформлення поставки, отримання коштів товариством, а після їх зарахування - подальше розпорядження ними, зокрема шляхом виплати дивідендів і використання частини коштів у фінансово-господарській діяльності товариства. За висновком суду першої інстанції саме ОСОБА_5 виступив ініціатором заволодіння коштами ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та створював видимість перебування відсутнього обладнання на ремонті, у тому числі за кордоном. Посилання сторони захисту на часткове виконання договору, наявність поставленого обладнання та подальший господарський спір також не свідчать про надмірну суворість покарання. Ці обставини вже оцінені судом апеляційної інстанції при перевірці доводів про господарський характер правовідносин і не спростовують висновку про доведеність заволодіння коштами державного підприємства в сумі 4 415 841,06 грн. та легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом. Щодо доводів про непропорційність конфіскації усього належного ОСОБА_5 майна колегія суддів виходить із того, що конфіскація майна передбачена санкціями ч.5 ст.191 та ч.1 ст.209 КК як додаткове покарання. Суд першої інстанції, вирішуючи питання про її застосування, послався на характер вчинених злочинів, розмір завданої шкоди, а також відомості щодо сімейного та майнового стану обвинуваченого, після чого дійшов висновку про необхідність призначення ОСОБА_5 додаткового покарання у виді конфіскації усього належного йому майна. Суд апеляційної інстанції не встановив підстав вважати таке рішення немотивованим або непропорційним, застосована конфіскація відповідає санкціям інкримінованих кримінальних правопорушень, характеру злочинів, пов`язаних із заволодінням коштами державного підприємства та подальшими фінансовими операціями з ними, а також узгоджується із загальною оцінкою ролі ОСОБА_5 у встановленому механізмі. За таких обставин колегія суддів вважає, що призначене ОСОБА_5 покарання відповідає вимогам ст.65 КК, є індивідуалізованим, співмірним тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, ролі обвинуваченого та встановленим даним про його особу. Отже, підстав для пом`якшення призначеного ОСОБА_5 покарання, зміни порядку визначення остаточного покарання за ч.1 ст.70 КК або зміни вироку в частині додаткового покарання у виді конфіскації майна суд апеляційної інстанції не встановив. Оцінюючи призначене ОСОБА_6 покарання, колегія суддів враховує, що його визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК, а саме у заволодінні коштами державного підприємства в особливо великому розмірі, вчиненому за попередньою змовою групою осіб шляхом зловживання службовим становищем. За ч.5 ст.191 КК ОСОБА_6 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років 6 місяців із позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форми власності, строком на 3 роки та з конфіскацією 1/2 належного йому на праві власності майна. Суд апеляційної інстанції враховує, що доводи сторони захисту ОСОБА_6 переважно спрямовані не на самостійну переоцінку виду чи розміру призначеного йому покарання, а на заперечення наявності у його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК, або на доведення необхідності іншої, більш м`якої кримінально-правової оцінки його поведінки. Водночас такі доводи вже перевірені судом апеляційної інстанції та не знайшли підтвердження. Тому призначене ОСОБА_6 покарання підлягає оцінці саме в межах тієї кваліфікації, яку суд першої інстанції визнав доведеною та з якою погоджується суд апеляційної інстанції, - за ч.5 ст.191 КК. Зазначене покарання призначене в межах санкції ч.5 ст.191 КК, при цьому суд першої інстанції врахував характер і ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, конкретну роль ОСОБА_6 у спільному механізмі заволодіння коштами, його службове становище, характер вчинених ним дій, розмір заподіяної шкоди, а також дані про його особу. Колегія суддів бере до уваги, що роль ОСОБА_6 не була формальною або другорядною у значенні, яке виключало б необхідність призначення реального покарання за ч.5 ст.191 КК. Як головний інженер ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » він забезпечив службове підтвердження повного прийняття обладнання за договором №236, підписав видаткову накладну №1383 від 27 грудня 2018 року, повідомив керівництву державного підприємства відомості про поставку обладнання в повному обсязі, а надалі брав участь у документальному оформленні обставин, які пояснювали відсутність частини обладнання. Такі дії були істотними для створення документальної видимості належного виконання договору та перебували у причинному зв`язку з подальшим вибуттям коштів державного підприємства. Тому призначене ОСОБА_6 покарання відповідає не лише правовій кваліфікації за ч.5 ст.191 КК, а й фактичному змісту його участі у вчиненні кримінального правопорушення. Суд апеляційної інстанції також враховує, що ОСОБА_6 призначено покарання ближче до мінімальної межі санкції ч.5 ст.191 КК. Це свідчить про те, що суд першої інстанції індивідуалізував покарання та врахував відмінність його ролі від ролі ОСОБА_5 , якому, з огляду на сукупність кримінальних правопорушень і подальші фінансові операції з коштами, призначено більш суворе остаточне покарання. Щодо додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати відповідні посади колегія суддів враховує, що кримінальне правопорушення вчинене ОСОБА_6 саме з використанням службового становища головного інженера державного підприємства. Тому призначення такого додаткового покарання строком на 3 роки відповідає характеру вчиненого діяння та меті запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень із використанням аналогічних службових можливостей. Щодо конфіскації 1/2 належного ОСОБА_6 майна суд апеляційної інстанції виходить із того, що конфіскація передбачена санкцією ч.5 ст.191 КК як додаткове покарання. Суд першої інстанції, вирішуючи питання про її застосування, врахував характер вчиненого злочину, розмір завданої шкоди, а також відомості щодо сімейного та майнового стану обвинуваченого, після чого дійшов висновку про необхідність призначення саме часткової конфіскації - 1/2 належного йому майна. За таких обставин колегія суддів не встановила підстав вважати призначене ОСОБА_6 покарання явно несправедливим через суворість, таким, що не відповідає тяжкості кримінального правопорушення або його ролі у встановленому механізмі заволодіння коштами. Отже, підстав для пом`якшення покарання, скасування додаткових покарань або зміни вироку щодо ОСОБА_6 у цій частині суд апеляційної інстанції не вбачає. Узагальнюючи наведене, суд апеляційної інстанції не встановив обставин, які б свідчили про явну несправедливість призначеного ОСОБА_5 та ОСОБА_6 покарання через суворість або про необхідність його пом`якшення. Призначаючи покарання, суд першої інстанції виходив із установленої правової кваліфікації дій обвинувачених, характеру та ступеня тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, розміру заподіяної шкоди, ролі кожного з обвинувачених у спільному механізмі заволодіння коштами державного підприємства, а також даних про їх особи. Покарання, призначені ОСОБА_5 за ч.5 ст.191 та ч.1 ст.209 КК, а також ОСОБА_6 за ч.5 ст.191 КК, перебувають у межах санкцій відповідних статей кримінального закону. Остаточне покарання ОСОБА_5 визначене за правилами ч.1 ст.70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, що відповідає вимогам закону. Доводи сторони захисту про позитивні дані про особи обвинувачених, відсутність судимостей, сімейний стан, стан здоров`я, соціальні зв`язки, а також наслідки призначеного покарання для близьких осіб не залишилися поза увагою суду першої інстанції. Водночас такі обставини не переважають тяжкості встановлених кримінальних правопорушень, умисного характеру дій, розміру заподіяної шкоди та ролі кожного з обвинувачених у механізмі заволодіння коштами. Колегія суддів також враховує, що посилання сторони захисту на господарський характер правовідносин, часткове виконання договору, подальший майновий спір або відсутність підстав для кваліфікації дій ОСОБА_6 як умисного заволодіння вже перевірені при оцінці доводів щодо доведеності винуватості та правової кваліфікації. Ці доводи не спростовують висновку про наявність у діях обвинувачених складу інкримінованих кримінальних правопорушень і не зумовлюють необхідності пом`якшення покарання. Призначені додаткові покарання також відповідають характеру вчинених кримінальних правопорушень. Позбавлення права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, є обґрунтованим з огляду на те, що злочинні дії вчинені з використанням службового становища. Конфіскація майна передбачена санкціями інкримінованих кримінальних правопорушень і застосована судом першої інстанції з урахуванням ролі кожного обвинуваченого, характеру злочинів та встановлених даних про їх майновий і сімейний стан. За таких обставин суд апеляційної інстанції вважає, що призначені ОСОБА_5 та ОСОБА_6 покарання є необхідним і достатнім для їх виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень, відповідає вимогам ст.65 КК, принципам індивідуалізації та справедливості покарання. Отже, підстав для пом`якшення призначеного обвинуваченим основного чи додаткового покарання, зміни порядку визначення остаточного покарання ОСОБА_5 або зміни вироку в цій частині колегія суддів не встановила. Суд апеляційної інстанції також перевіряє інші правові наслідки вироку, пов`язані із застосуванням додаткових покарань, розподілом процесуальних витрат, вирішенням долі речових доказів, документів та арешту майна. Щодо додаткових покарань у виді позбавлення права обіймати відповідні посади та конфіскації майна колегія суддів виходить із висновків, наведених вище при оцінці покарання, призначеного ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, призначене з урахуванням того, що інкриміновані дії вчинені обвинуваченими з використанням їх службового становища: ОСОБА_5 - як генеральним директором ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 », ОСОБА_6 - як головним інженером ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 ». Конфіскація майна також передбачена санкціями інкримінованих кримінальних правопорушень як додаткове покарання. Суд першої інстанції застосував до ОСОБА_5 конфіскацію майна з огляду на вчинення ним двох кримінальних правопорушень, передбачених ч.5 ст.191 та ч.1 ст.209 КК, характер цих злочинів, розмір завданої шкоди та встановлені дані про його особу. Доводи захисту про непропорційність конфіскації усього належного йому майна вже оцінені судом апеляційної інстанції та не визнані такими, що зумовлюють зміну вироку в цій частині. Щодо ОСОБА_6 суд першої інстанції призначив конфіскацію 1/2 належного йому на праві власності майна. Такий обсяг конфіскації свідчить про індивідуалізацію додаткового покарання та врахування судом першої інстанції характеру його ролі, сімейного і майнового стану, а також інших установлених обставин. Підстав для висновку про непропорційність або необґрунтованість цього додаткового покарання суд апеляційної інстанції не встановив. Щодо процесуальних витрат суд апеляційної інстанції враховує, що суд першої інстанції стягнув із ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у рівних частках процесуальні витрати у загальній сумі 20 584,39 грн. на залучення експертів для проведення судових почеркознавчих та товарознавчої експертиз. Оскільки обвинувальний вирок залишається без змін, а апеляційні скарги не містять самостійних доводів, які б ставили під сумнів документальне підтвердження, розмір або порядок розподілу цих витрат, підстав для зміни вироку в цій частині немає. Так само суд апеляційної інстанції не встановив підстав для втручання у рішення суду першої інстанції щодо речових доказів і документів. Їх долю суд першої інстанції вирішив відповідно до ст.100 КПК, а доводи апеляційних скарг не містять окремого обґрунтування незаконності чи необґрунтованості такого вирішення. Щодо арешту майна суд першої інстанції виходив із положень ч.4 ст.174 КПК та скасував арешт, накладений ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 09 березня 2023 року у справі №991/2039/23. Також суд зазначив, що відомості про інші чинні арешти майна, питання про скасування яких належало б вирішити при ухваленні вироку, йому не надано. Суд апеляційної інстанції не встановив обставин, які б свідчили про неправильність такого вирішення. Отже, інші правові наслідки вироку (додаткові покарання, розподіл процесуальних витрат, вирішення долі речових доказів, документів та арешту майна) відповідають установленій судом першої інстанції правовій кваліфікації, залишеній судом апеляційної інстанції без змін, і не зумовлюють скасування або зміни вироку. За результатами апеляційної перевірки колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційних скарг не спростовують фактичних обставин, установлених судом першої інстанції та покладених в основу обвинувального вироку. Суд першої інстанції встановив, що договір №236 від 26 грудня 2018 року між ДП « ІНФОРМАЦІЯ_4 » та ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » формально існував, частина обладнання фактично передавалася, однак документи про повне прийняття обладнання не відповідали реальному стану його поставки. Саме ця невідповідність між документально оформленим повним виконанням договору та фактичним обсягом отриманого державним підприємством майна стала підставою для кримінально-правової оцінки дій обвинувачених. Посилання сторони захисту на господарський характер правовідносин, реальність договору, часткову поставку обладнання, подальші акти щодо налаштування, повернення та гарантійного обслуговування, рішення господарського суду, відсутність умислу, попередньої змови, корисливого мотиву, причинного зв`язку та належного підтвердження розміру шкоди були перевірені судом апеляційної інстанції та не змінюють оцінки встановлених обставин. Так само показання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , надані під час апеляційного розгляду, не містять таких нових фактичних даних, які б спростовували доказову картину, встановлену судом першої інстанції, або давали підстави для іншої оцінки подій. У цьому контексті суд апеляційної інстанції також враховує, що саме по собі надання ОСОБА_6 під час апеляційного розгляду власної оцінки обставин виконання договору, ролі директора державного підприємства, фактичного руху обладнання, своїх повноважень та мотивів поведінки не свідчить про неповноту дослідження цих обставин судом першої інстанції і не зумовлює необхідності повторного допиту свідків, показання яких уже були предметом безпосереднього дослідження та оцінки у вироку. Наведені стороною захисту посилання на можливу іншу інтерпретацію показань ОСОБА_12 , ОСОБА_16 , ОСОБА_14 та ОСОБА_17 фактично спрямовані не на усунення неповноти або порушень під час їх дослідження, а на повторну перевірку вже встановлених судом першої інстанції обставин у світлі позиції захисту, висловленої обвинуваченим ОСОБА_6 під час апеляційного розгляду. Водночас положення ч.3 ст.404 КПК не передбачають повторного дослідження доказів лише з тієї підстави, що сторона захисту не погоджується з оцінкою відповідних показань або надає їм інше тлумачення. Підставою для такого дослідження є встановлення того, що відповідні обставини досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, чого у цьому випадку суд апеляційної інстанції не встановив. Тому надані під час апеляційного розгляду показання ОСОБА_6 оцінюються судом у сукупності з іншими доказами, однак не створюють самостійної процесуальної необхідності для повторного допиту зазначених стороною захисту свідків. Отже, встановлена судом першої інстанції фактична основа вироку після апеляційної перевірки залишається послідовною, узгодженою з дослідженими доказами та достатньою для висновків, наведених у вироку. Підстав для визнання цих висновків такими, що не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, суд апеляційної інстанції не встановив. Перевіряючи доводи апеляційних скарг про істотні порушення вимог КПК, колегія суддів не встановила таких порушень, які б перешкодили суду першої інстанції ухвалити законний, обґрунтований і вмотивований вирок або давали підстави для його скасування чи зміни. Сторона захисту пов`язувала ці доводи з неповнотою судового розгляду, недослідженням окремих матеріалів, вибірковістю оцінки доказів, необґрунтованою відмовою у тимчасовому доступі до речей і документів, неналежною оцінкою матеріалів НСРД та порушенням вимог ст.94 КПК. Однак за результатами апеляційної перевірки такі твердження не підтвердилися. Відмова суду першої інстанції у задоволенні клопотань сторони захисту про тимчасовий доступ до окремих речей і документів не свідчить про обмеження права на захист чи порушення принципу змагальності. Запитувані матеріали оцінені з погляду їх зв`язку з предметом доказування, а відмова у їх витребуванні не позбавила сторону захисту можливості обґрунтовувати свою позицію та не вплинула на повноту встановлення істотних для провадження обставин. Так само доводи про неповне або вибіркове дослідження матеріалів НСРД не спростовують висновків суду першої інстанції. Окремі фрагменти розмов, на які посилалася сторона захисту, не можуть оцінюватися ізольовано від інших доказів, зокрема документів щодо укладення та виконання договору №236 від 26 грудня 2018 року, видаткової накладної №1383 від 27 грудня 2018 року, подальших актів щодо обладнання, фактичного стану поставки, руху коштів і висновків експертиз. Незгода сторони захисту з наданою судом першої інстанції оцінкою доказів сама по собі не свідчить про порушення ст.94 КПК, неповноту судового розгляду чи довільність судових висновків. Із вироку вбачається, що суд першої інстанції оцінив докази з погляду належності, допустимості, достовірності та достатності у їх сукупності, навів мотиви, з яких прийняв одні докази та відхилив інші, а також обґрунтував, чому доводи сторони захисту не спростовують установленої фактичної основи вироку. Отже, доводи апеляційних скарг про істотні порушення вимог КПК зводяться переважно до незгоди з процесуальними рішеннями суду першої інстанції та оцінкою доказів, однак не підтверджують таких порушень, які відповідно до ст.412 КПК могли б бути підставою для скасування або зміни вироку. Перевіривши правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність, суд апеляційної інстанції погоджується з кваліфікацією дій ОСОБА_5 за ч.5 ст.191, ч.1 ст.209 КК, а дій ОСОБА_6 - за ч.5 ст.191 КК. Щодо обох обвинувачених суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що їхні дії утворюють склад кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК, а саме заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовими особами своїм службовим становищем, вчинене за попередньою змовою групою осіб, в особливо великих розмірах. За результатами апеляційного перегляду колегія суддів підтверджує наявність істотних ознак цього складу кримінального правопорушення: предмета посягання у вигляді коштів державного підприємства, службового статусу обвинувачених, використання кожним із них службового становища у межах спільного механізму, причинного зв`язку між їхніми діями та вибуттям коштів, прямого умислу, корисливого мотиву, попередньої змови, а також особливо великого розміру шкоди. Доводи сторони захисту про відсутність спеціального суб`єкта, неналежне встановлення об`єктивної сторони, відсутність причинного зв`язку, умислу, корисливого мотиву, попередньої змови, а також про виключно господарський характер правовідносин не спростовують правильності кваліфікації за ч.5 ст.191 КК. Суд першої інстанції також правильно кваліфікував дії ОСОБА_5 за ч.1 ст.209 КК. Доведеність предикатного кримінального правопорушення за ч.5 ст.191 КК підтверджує злочинне походження відповідної частини коштів, а встановлені фінансові операції після їх надходження на рахунок ТОВ « ІНФОРМАЦІЯ_5 » свідчать про вчинення дій, спрямованих на надання правомірного вигляду володінню, користуванню та розпорядженню такими коштами. Отже, правова кваліфікація дій ОСОБА_5 за ч.5 ст.191, ч.1 ст.209 КК, а дій ОСОБА_6 - за ч.5 ст.191 КК є правильною, а підстав для застосування іншого закону України про кримінальну відповідальність суд апеляційної інстанції не встановив. Доводи сторони захисту ОСОБА_6 про необхідність іншої, м`якшої правової оцінки його дій уже були перевірені судом апеляційної інстанції та не знайшли підтвердження. Встановлені судом першої інстанції обставини, перевірені під час апеляційного перегляду, свідчать не про службову помилку, необережність або неналежне виконання ОСОБА_6 службових обов`язків, а про умисне використання ним свого службового становища у спільному механізмі заволодіння коштами державного підприємства. Тому підстав для перекваліфікації дій ОСОБА_6 з ч.5 ст.191 КК на службову недбалість або інше менш тяжке кримінальне правопорушення колегія суддів не встановила. Перевіривши вирок у частині призначеного ОСОБА_5 та ОСОБА_6 покарання й інших правових наслідків, суд апеляційної інстанції не встановив підстав для зміни вироку в цій частині. Основні та додаткові покарання призначені обвинуваченим у межах санкцій інкримінованих кримінальних правопорушень, з урахуванням характеру і ступеня тяжкості вчиненого, ролі кожного з них у встановленому механізмі заволодіння коштами державного підприємства, розміру заподіяної шкоди та даних про особи обвинувачених. Доводи сторони захисту щодо суворості покарання, необхідності його пом`якшення, непропорційності конфіскації майна, позитивних даних про осіб обвинувачених, стану здоров`я, сімейного і майнового стану, відсутності судимостей, часткового виконання договору та господарського характеру спору були оцінені колегією суддів та не свідчать про явну несправедливість призначеного покарання. Не встановлено й підстав для втручання в інші правові наслідки вироку, зокрема в рішення суду першої інстанції щодо додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати відповідні посади, конфіскації майна, розподілу процесуальних витрат, вирішення долі речових доказів, документів та арешту майна. Отже, призначене ОСОБА_5 та ОСОБА_6 покарання відповідає вимогам ст.65 КК, а інші правові наслідки вироку визначені належним чином. Підстав для зміни вироку в цій частині суд апеляційної інстанції не встановив. Вирішуючи питання щодо взяття ОСОБА_5 та ОСОБА_6 під варту в залі суду, суд виходить із того, що взяття особи під варту після апеляційного перегляду обвинувального вироку не є автоматичним наслідком залишення такого вироку без змін і не зумовлюється самим лише фактом призначення реального покарання у виді позбавлення волі. Таке питання вирішується судом у кожному кримінальному провадженні окремо з урахуванням змісту ухваленого судового рішення, процесуального становища особи після набрання вироком законної сили та необхідності забезпечення належного виконання остаточного судового рішення. У цьому кримінальному провадженні за результатами апеляційного перегляду суд апеляційної інстанції не встановив підстав для скасування або зміни вироку, яким ОСОБА_5 призначено остаточне покарання у виді 8 років 6 місяців позбавлення волі, а ОСОБА_6 - покарання у виді 7 років 6 місяців позбавлення волі. Зазначені покарання є реальними, тривалими та пов`язаними з ізоляцією від суспільства. До завершення апеляційного перегляду ОСОБА_5 та ОСОБА_6 перебували у процесуальному становищі обвинувачених, щодо яких обвинувальний вирок ще не набрав законної сили. Після ухвалення судом апеляційної інстанції рішення про залишення вироку без змін їх процесуальне становище змінюється, оскільки вирок набирає законної сили та підлягає виконанню. Належна процесуальна поведінка ОСОБА_5 та ОСОБА_6 під час апеляційного розгляду враховується судом. Водночас така поведінка характеризує виконання ними процесуальних обов`язків до набрання вироком законної сили та сама по собі не усуває необхідності вирішити питання про спосіб забезпечення фактичного виконання вироку після завершення апеляційного перегляду. При цьому суд апеляційної інстанції наголошує, що йдеться не про застосування, зміну чи продовження запобіжного заходу з метою забезпечення подальшої процесуальної поведінки обвинувачених під час судового розгляду, а про визначення способу забезпечення виконання остаточного обвинувального вироку в частині призначеного основного покарання у виді позбавлення волі. З огляду на зміст ухваленого судом апеляційної інстанції рішення, реальний і тривалий характер призначеного ОСОБА_5 та ОСОБА_6 покарання, а також необхідність забезпечити належне виконання вироку після набрання ним законної сили, колегія суддів вважає за необхідне взяти ОСОБА_5 та ОСОБА_6 під варту в залі суду. Таке рішення не є наслідком негативної оцінки їхньої попередньої процесуальної поведінки та не ґрунтується на припущенні про порушення ними процесуальних обов`язків під час апеляційного розгляду. Воно зумовлене необхідністю визначити належний спосіб забезпечення виконання остаточного обвинувального вироку в частині реального покарання у виді позбавлення волі. Строк відбування покарання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 належить обчислювати з дня їх фактичного затримання. Узагальнюючи результати апеляційної перевірки, колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційних скарг обвинуваченого ОСОБА_5 , його захисника адвоката ОСОБА_7 та захисника обвинуваченого ОСОБА_6 адвоката ОСОБА_8 не спростовують законності, обґрунтованості та вмотивованості вироку Вищого антикорупційного суду від 14 серпня 2025 року. Суд першої інстанції належним чином установив фактичні обставини кримінального провадження, надав оцінку дослідженим доказам у їх сукупності, правильно застосував закон України про кримінальну відповідальність та дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.5 ст.191, ч.1 ст.209 КК, а також ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК. Підстав для закриття кримінального провадження на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК, перекваліфікації дій ОСОБА_6 , зміни призначеного обвинуваченим покарання або втручання в інші правові наслідки вироку суд апеляційної інстанції не встановив. Інші доводи апеляційних скарг не містять обставин, які б спростовували висновки суду першої інстанції або мали істотне значення для вирішення питання про законність, обґрунтованість і вмотивованість оскаржуваного вироку. За таких обставин апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_5 , захисника обвинуваченого ОСОБА_5 адвоката ОСОБА_7 та захисника обвинуваченого ОСОБА_6 адвоката ОСОБА_8 підлягають залишенню без задоволення, а вирок Вищого антикорупційного суду від 14 серпня 2025 року - без змін. Керуючись ст.370, 404, 405, 407, 409, 419, 532 КПК, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_5 , захисника обвинуваченого ОСОБА_5 адвоката ОСОБА_7 та захисника обвинуваченого ОСОБА_6 адвоката ОСОБА_8 залишити без задоволення, а вирок Вищого антикорупційного суду від 14 серпня 2025 року - без змін. На виконання вироку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , взяти під варту в залі суду негайно. Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення. Судді: ______________ ______________ ______________ ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3