Постанова 4822 № 727/9977/25

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 червня 2026 року м. Чернівці справа № 727/9977/25 провадження № 22-ц/822/971/26 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Одинака О. О. суддів: Височанської Н. К., Литвинюк І. М. за участю секретаря судових засідань Яреми А.-Л. С. учасники справи: позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , на рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 24 березня 2026 року головуюча в суді першої інстанції суддя Слободян Г. М. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила стягнути з відповідача на користь позивачки 23 000 гривень безпідставно набутих коштів. Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_1 з 2017 року є засновником та директором ТзОВ «ПРОФІ БЮРО». В межах своїх повноважень позивачка підписувала різноманітні договори та ініціювала перекази грошових коштів на рахунки контрагентів, в тому числі зі своєї банківської карти. Наприкінці 2023 року під час внутрішньої бухгалтерської перевірки та фінансової звірки встановлено, що з особистого рахунку ОСОБА_1 на банківський рахунок ОСОБА_2 систематично перераховувалися кошти, загальною сумою 25 000 гривень. При цьому, відсутні договори, рахунки-фактури, акти виконаних робіт чи інші первинні документи, які б підтверджували наявність господарських цивільно-правових відносин позивачки з ОСОБА_2 . Переховані кошти не були оплатою за товари, послуги чи інші зобов`язання. Вважає, що відповідач, отримавши ці кошти, набув їх без достатньої правової підстави, у зв`язку з чим їх слід стягнути з ОСОБА_2 відповідно до вимог статті 1212 ЦК України. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 березня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування безпідставно отриманих грошових коштів відмовлено. Рішення мотивоване тим, що перерахування позивачем на користь відповідача грошових коштів у розмірі 23 000 гривень підтверджується матеріалами справи та сторонами не заперечується. Разом з тим між сторонами виник спір щодо правової природи цих коштів, а саме: чи є вони безпідставно набутими у розумінні статті 1212 ЦК України, чи передані на підставі існуючих між сторонами правовідносин. Суд виходив з того, що інститут безпідставного збагачення не застосовується у разі, якщо спірні правовідносини врегульовані іншими нормами цивільного права або ґрунтуються на існуванні правової підстави набуття майна. Судом вважав, що відповідач обґрунтовував правомірність отримання спірних коштів існуванням між сторонами фактичних домовленостей, які виникли у зв`язку зі здійсненням позивачем діяльності з управління нерухомим майном ОСОБА_4 на підставі довіреності від 28 жовтня 2021 року. При цьому довіреністю позивача було уповноважено, зокрема, на передачу нерухомого майна в оренду, визначення умов договорів та отримання орендної плати. Суд зазначив, що відсутність письмового договору між сторонами не є безумовним доказом відсутності правовідносин, оскільки цивільні права та обов`язки можуть виникати також із усних правочинів та інших дій осіб. Крім того, позивач не надала належних та допустимих доказів того, що спірні кошти були перераховані помилково, під впливом помилки чи без усвідомлення правових наслідків своїх дій. Враховуючи встановлені обставини, суд дійшов висновку про наявність між сторонами фактичних правовідносин, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень статті 1212 ЦК України, у зв`язку з чим відмовив у задоволенні позову. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 24 березня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу ОСОБА_1 вважає, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з неправильним застосуванням норм матеріального права та грубим порушенням процесуальних норм щодо доказування. Зазначає, що суд безпідставно дійшов висновку про те, що системність та добровільність перерахунку коштів ОСОБА_1 свідчить про наявність фактичних правовідносин між сторонами. Посилається на те, що в матеріалах справи відсутні достовірні докази, які підтверджують, що між сторонами існували договірні правовідносини. Суд у рішенні не вказав, яке саме зобов`язання створило обов`язок позивачки сплатити гроші саме відповідачу. Зокрема, договір доручення від 01 січня 2020 року, укладений між відповідачем та його матір`ю не підтверджує договірних або «фактичних» правовідносин між позивачем та відповідачем, не стосується предмета спору та не є правовою підставою для отримання коштів ОСОБА_2 . Також посилається на те, що зазначений договір є неукладеним, оскільки не підписаний ОСОБА_2 особисто, що свідчить про відсутність волевиявлення останнього на укладення такого договору. Вважає, що суд всупереч статей 12, 81 ЦПК України неправомірно переклав тягар доказування на позивачку, висунувши до неї вимогу довести відсутність правової підстави для платежу, в той час як за статтею 1212 ЦК України предметом доказування є об`єктивна відсутність юридичного факту-підстави. При цьому, позивачка надала суду належні та достатні докази перерахування коштів, чим виконала свій обов`язок з доказування. З цього моменту тягар доказування законності утримання цих коштів перейшов до відповідача. Також зазначає, що для застосування статті 1212 ЦК України вирішальним є встановлення наявності або відсутності достатньої правової підстави набуття майна, тоді як добровільність перерахування коштів не підтверджує існування між сторонами правовідносин та не виключає можливості їх витребування як безпідставно набутих. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_5 , посилається на те, що суд першої інстанції надав належну та повну оцінку наданим доказам та взаємовідносинам позивача та відповідача, встановив їх наявність як підставу для перерахування коштів позивачем. Зазначає, що доводи апелянта зводяться до безпідставності набуття відповідачем грошових коштів. Вказує, що надані ним докази підтверджують наявність між позивачем та відповідачем взаємовідносин, у межах яких позивачка перераховувала кошти відповідачу. Посилається на те, що позивачкою не наведено заперечень своєї добровільності, а також відсутня вказівка на помилковість чи випадковість неодноразового та систематичного перерахування нею коштів, що свідчить про її недобросовісність. За умови встановлення безпідставності отримання коштів, позивач не враховує положення статті 1215 ЦК України, відповідно до якої набуті особою без достатньої правової підстави грошові кошти не підлягають поверненню, якщо її виплата проведена фізичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача. До лічильних (рахункових) помилок належить неправильності в обчисленнях, дворазове нарахування тощо. Посилається на постанову Верховного Суду від 17 квітня 2024 року у справі № 127/12240/22, в якій зазначено, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. З цих підстав, вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій Згідно з довідкою АТ КБ «Приватбанк» від 28 липня 2025 року № 93BR3QRDBJUJN04K з рахунку ОСОБА_1 проведено дві операції з переказу власних коштів ОСОБА_2 , а саме: 02 грудня 2022 року 10 000 гривень та 13 січня 2023 року 13 000 гривень (а. с. 6). 01 січня 2020 року між ФОП ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір доручення, відповідно до якого останній зобов`язався від імені та за рахунок довірителя забезпечувати ведення переписки та обмін документами через електронну пошту і месенджери. Згідно з реквізитами договору від імені ОСОБА_2 договір підписано ОСОБА_6 (а. с. 48). 28 жовтня 2021 року ОСОБА_4 видала на ім`я ОСОБА_1 нотаріально посвідчену довіреність, зареєстровану в реєстрі за № 2056, якою уповноважила останню представляти інтереси довірителя у державних органах, установах та організаціях, а також здійснювати управління належним довірителю нерухомим майном. Зокрема, довіреністю надано право передавати нерухоме майно в найм (оренду), суборенду або позичку, укладати та підписувати відповідні договори, визначати на власний розсуд їх умови, отримувати орендну плату, подавати, оформляти та одержувати необхідні документи (а. с. 40). 01 грудня 2022 року між ФОП ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_7 укладено договір оренди нежитлових приміщень № 06/22, що не посвідчений нотаріально (а. с. 43-44). Відповідно до свідоцтва про народження від 16 лютого 1990 року серії НОМЕР_1 ОСОБА_2 є сином ОСОБА_8 (а. с. 41). Згідно з свідоцтвом про укладення шлюбу від 26 червня 1977 року серії НОМЕР_2 , ОСОБА_9 (прізвище після одруження ОСОБА_10 ) уклала шлюб з ОСОБА_11 (а. с. 42). Ухвалою Шевченківського районного суду міста Чернівців від 08 січня 2026 року відмовлено задоволенні клопотання представника відповідача, адвоката Донця Ю. Б. про об`єднання справ № 727/9977/25, № 727/9971/25 та № 727/9974/25 з присвоєнням об`єднаній справі № 727/9977/25, в одне провадження. Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає зазначеним вище вимогам закону з огляду на наступне. Щодо наявності правової підстави для набуття відповідачем спірних коштів Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). За вимогами пункту першого частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. При цьому, ОСОБА_2 у даній справі посилається на виникнення між сторонами договірних правовідносин на підставі домовленостей, пов`язаних із здійсненням ОСОБА_1 управління нерухомим майном ОСОБА_4 та виконанням ним окремих дій в інтересах останньої. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частинами першою, другою статті 205 ЦК України визначено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно зі статтею 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя. Як встановлено судами, 01 січня 2020 року між ФОП ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір доручення, відповідно до якого останній зобов`язався від імені та за рахунок довірителя забезпечувати ведення переписки та обмін документами через електронну пошту і месенджери. Згідно з реквізитами договору від імені ОСОБА_2 договір підписано ОСОБА_6 (а. с. 48). Зазначений договір укладений між ФОП ОСОБА_4 та ОСОБА_2 і за своїм змістом стосується забезпечення ведення переписки та обміну документами через електронну пошту і месенджери. Водночас цей договір не містить умов щодо виникнення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 будь-яких грошових зобов`язань, не передбачає обов`язку позивачки здійснювати на користь відповідача платежі та не підтверджує наявності правової підстави для отримання ним спірних коштів. Крім того, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що згідно з реквізитами договору від імені ОСОБА_2 його підписано ОСОБА_6 , тоді як доказів наявності у останнього повноважень на підписання цього договору від імені ОСОБА_2 матеріали справи не містять. За таких обставин договір доручення від 01 січня 2020 року не підтверджує існування між сторонами спору договірних правовідносин та не може розглядатися як належна правова підстава для набуття відповідачем спірних грошових коштів. Посилання відповідача на довіреність від 28 жовтня 2021 року також не спростовує доводів позову. Відповідно до частини третьої статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Так, судами встановлено, що 28 жовтня 2021 року ОСОБА_4 видала на ім`я ОСОБА_1 нотаріально посвідчену довіреність, зареєстровану в реєстрі за № 2056, якою уповноважила останню представляти інтереси довірителя у державних органах, установах та організаціях, а також здійснювати управління належним довірителю нерухомим майном. Зокрема, довіреністю надано право передавати нерухоме майно в найм (оренду), суборенду або позичку, укладати та підписувати відповідні договори, визначати на власний розсуд їх умови, отримувати орендну плату, подавати, оформляти та одержувати необхідні документи (а. с. 40). Зі змісту довіреності вбачається, що ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_1 представляти її інтереси та здійснювати управління належним їй нерухомим майном, зокрема укладати договори оренди, визначати їх умови та отримувати орендну плату. Разом з тим зазначена довіреність посвідчує виключно повноваження Шиян А. Ю. діяти від імені ОСОБА_4 та не містить положень про виникнення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 будь-яких договірних чи грошових зобов`язань. Факт перебування відповідача у родинних відносинах із ОСОБА_4 також не є юридичним фактом, з яким закон пов`язує виникнення у позивачки обов`язку сплачувати йому грошові кошти. За наведених обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про існування між сторонами договірних правовідносин, які б могли бути достатньою правовою підставою для перерахування ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 23 000 гривень. Щодо вирішення спору по суті Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. В частині другій статті 1212 ЦК України зазначено, що положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Отже, обов`язок сплатити суму безпідставного збагачення виникає в силу самого факту такого збагачення і не залежить від того, чи стало воно результатом поведінки набувача чи потерпілого або третіх осіб, або сталось поза волею останніх. При цьому має значення лише сам об`єктивний результат: наявність безпідставного збагачення. За змістом правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-88-цс13, зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України). Таким чином, для визнання майна набутим без достатньої правової підстави обов`язковою є наявність усіх зазначених умов. Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків. Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України: від 22 січня 2013 року у справі № 5006/18/13/2012, від 17 червня 2014 року у справі № 3-30гс14, від 25 лютого 2015 року у справі № 3-11гс15. Подібні правові висновки зробила й Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, провадження № 14-175цс21, в якій зазначила, що відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Тобто зобов`язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна. Відсутність правової підстави це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдносин i їх юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Надані відповідачем докази не підтверджують виникнення між сторонами цього спору цивільних прав та обов`язків, з якими закон або договір пов`язує обов`язок позивачки здійснювати на користь відповідача відповідні платежі. Разом з тим, у пункті VII.-2:101 Книги VII Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акта, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004). Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Велика Палата Верховного Суду в пункті 8.26 постанови від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19) вказала на те, що «закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах». У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них». Положеннями статті 1215 ЦК України визначено, що не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом. Тлумачення вказаних норм свідчить, що при визначенні того, чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суду у постановах від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18 (провадження № 61-434св20) та від 11 січня 2023 року у справі № 548/741/21 (провадження № 61-1022св22). Так, в основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. До такого правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 17 квітня 2024 року у справі № 127/12240/22 (провадження № 61-18405ск23). За обставинами цієї справи ОСОБА_1 добровільно здійснила перерахунок коштів на користь ОСОБА_2 двома платежами 02 грудня 2022 року та 13 січня 2023 року на загальну суму 23 000 гривень. При цьому вона не посилається на рахункову помилку, технічний збій, неправомірне використання її рахунку чи інші обставини, які б свідчили про відсутність її волевиявлення на здійснення відповідних переказів. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що перерахунок коштів ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 не мав ознак системності колегія суддів враховує, що Верховний Суд неодноразово надавав оцінку поняттю «системність» у правовідносинах, які хоча й не є подібними до цієї справи, однак можуть враховуватися саме у контексті тлумачення цього поняття. У постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 520/3689/16-ц (провадження № 61-17179св18) Верховний Суд зазначив, що «звільнення за систематичне невиконання трудових обов`язків передбачає здійснення працівником щонайменше двох дисциплінарних проступків, за наслідками вчинення яких виносяться наказ про оголошення догани та наказ про звільнення внаслідок систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2024 року у справі № 918/391/23 (провадження № 12-19гс24) зазначено, що «підставою розірвання договору оренди землі згідно з пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України є саме систематична, тобто неодноразова (два та більше випадків), повна несплата орендної плати. Ця спеціальна правова норма у такому випадку є самостійною та достатньою, і звертатися до більш загальної норми частини другої статті 651 ЦК України немає потреби, оскільки вона передбачає саме додаткову (до основної) підставу для розірвання договору оренди землі». Судова практика у розумінні поняття «систематичність» є усталеною (див. постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду: від 06 березня 2019 року у справі № 183/262/17, від 01 квітня 2020 року у справі № 277/1186/18-ц, від 29 липня 2020 року у справі № 277/526/18, від 20 серпня 2020 року у справі № 616/292/17, від 08 травня 2024 року у справі № 629/2698/23; постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: від 24 листопада 2021 року у справі № 922/367/21, від 04 липня 2023 року у справі № 906/649/22, від 20 лютого 2024 року у справі № 917/586/23, від 02 квітня 2024 року у справі № 922/1165/23 та інші). За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що хоча відповідачем і не доведено існування між сторонами договірних правовідносин, які б становили достатню правову підставу для набуття спірних коштів, задоволення вимоги про їх повернення суперечило б принципам добросовісності, оскільки позивачка добровільно системно здійснювала платежі та не довела їх помилковий характер. Отже, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 23 000 гривень. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Згідно з пунктом другим частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до пункту четвертого частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Ураховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції від 24 березня 2026 року ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права, а тому слід змінити його мотивувальну частину, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині оскаржене рішення слід залишити без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 24 березня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 11 червня 2026 року. Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК Судді : Наталія ВИСОЧАНСЬКА Ірина ЛИТВИНЮК