Постанова 4803 № 203/3618/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1331/26 Справа № 203/3618/23 Головуючий у першій інстанції: Колесніченко О. В. Суддя-доповідач: Красвітна Т. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2026 року Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого Красвітної Т.П., суддів: Городничої В.С., Гапонова А.В., за участю секретаря Марченко С.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - Чебикіна Сергія Віталійовича на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська у складі судді Колесніченко О.В. від 10 червня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_4 , про визнання правочину недійсним, ВСТАНОВИВ: У червні 2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду з даним позовом, посилаючись на те, що їй завдано непоправної шкоди внаслідок загибелі малолітньої доньки. Вироком Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 липня 2014 року, зміненим вироком Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 серпня 2015 року, ОСОБА_4 засуджено за частиною другою статті 286 КК України та стягнено на користь позивача 10554,10 грн матеріальної і 600000,00 грн моральної шкоди. 03 листопада 2014 року державний виконавець відкрив виконавче провадження, але добровільно сплачувати борг боржник не бажає і ухиляється від примусового виконання. Залишок боргу становить 565000,00 грн. У грудні 2022 року приватний виконавець встановив, що 06 липня 2017 року ОСОБА_1 безоплатно відчужив квартиру, яка є спільною сумісною власністю його і з ОСОБА_4 та в якій боржниця має щонайменше 1/2 частку, і це майно може бути використане для погашення боргу. Тому позивачка просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 06 липня 2017 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кухтіною В.В. 06 липня 2017 року за реєстровим № 1912/НМЕ 324618. Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 10 червня 2024 року позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 06 липня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кухтіною В.В. 06 липня 2017 року, зареєстрований за реєстровим номером №1912 (на нотаріальному бланку НМЕ 324618). Стягнуто на користь ОСОБА_2 з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 судовий збір по 805,20 грн з кожного, в загальній сумі 1610,40 грн. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 січня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 залишено без задоволення, а рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 10 червня 2024 року - без змін. Постановою Верховного Суду від 24 вересня 2025 року касаційну скаргу третьої особи ОСОБА_4 задоволено із зазначенням про неповідомлення про виклик у судове засідання до суду апеляційної інстанції, касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 січня 2025 року скасовано, справу направлено до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом учасники справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог ст. 128-130 ЦПК України, що підтверджується, зокрема, довідкою про доставку судової повістки в електронному вигляді представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , рекомендованими повідомленнями про вручення судових повісток відповідачу ОСОБА_1 та третій особі ОСОБА_4 , а також шляхом розміщення відповідного оголошення на веб-сайті судової влади. Частиною 9 статті 130 ЦПК України встановлено, що у разі відмови адресата одержати судову повістку особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду. Особа, яка відмовилася одержати судову повістку, вважається повідомленою. Судова повістка, яка направлялась ОСОБА_6 , повернулась до суду без вручення останній з відміткою про відмову її одержати адресатом, тому відповідно до положень ч. 9 ст. 130 ЦПК України відповідачка вважається повідомленою належним чином. Крім того, 06.11.2025 до апеляційного суду надійшли письмові пояснення ОСОБА_6 , в яких вони просила, зокрема, апеляційний розгляд провести без її участі. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення, виходячи з наступного. Встановлено судом та стверджується зібраними у справі доказами, що 13 серпня 1993 року між ОСОБА_4 (третя особа) та ОСОБА_1 (відповідач) був зареєстрований шлюб (а.с. 11-14 т.1). У процесі розгляду кримінальної справи у відношенні третьої особи - ОСОБА_4 , ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2014 року у межах заявленої суми цивільного позову у розмірі 1 020 554 грн. 10 коп. було накладено арешт на майно обвинуваченої ОСОБА_4 . Відповідно до ст. 175 КПК України ухвала про арешт майна підлягає негайному виконанню слідчим, прокурором. З вказаної ухвали вбачається, що ОСОБА_4 була присутня в судовому засіданні при прийнятті та оголошенні ухвали, тобто була обізнана про накладення арешту на майно (а.с. 11-14 т.1). 24 вересня 2014 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_4 укладено шлюбний договір, за умовами якого майно, нажите подружжям під час шлюбу, яке підлягає державній реєстрації, є особистою приватною власністю кожного з подружжя, на чиє ім`я зареєстровано рухоме або нерухоме майно, а також передбачено індивідуальну відповідальність за кредитними та іншими договорами (а.с. 209 т.2). Апеляційний суд Дніпропетровської області вироком від 19 серпня 2015 року скасував вирок Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 03 липня 2014 року в частині звільнення ОСОБА_4 від відбування призначеного як основного так і додаткового покарання за амністією на підставі пункту «є» статті 1, статті 14 Закону України «Про амністію у 2014 році». Залишив без змін вирок Дніпропетровського районного суду від 03 липня 2014 року, яким ОСОБА_4 засуджено за частиною другою статті 286 КК України до 4 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на 2 роки та задовольнив цивільний позов потерпілої ОСОБА_2 , стягнув з ОСОБА_4 10554,10 грн матеріальної та 600000,00 грн моральної шкоди. 06 липня 2017 року ОСОБА_1 уклав договір дарування на користь ОСОБА_3 (матері), за умовами якого подарував їй квартиру АДРЕСА_1 , придбану ним у період зареєстрованого з ОСОБА_4 шлюбу, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 13.09.2005 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Куліш І.В. за реєстровим №2715 (а.с. 51 т.1). При посвідченні договору дарування ОСОБА_1 подав заяву про належність йому на праві особистої приватної власності спірної квартири згідно зі шлюбним договором, укладеним 24 вересня 2014 року (а.с. 52 т.1). Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 липня 2018 року у цивільній справі №175/1274/15-ц скасоване рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 грудня 2017 року за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , з ухваленням нового судового рішення про задоволення її позову до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 про визнання правочинів недійсними, скасування державної реєстрації та повернення майна у власність, де третіми особами без самостійних вимог реєстраційна служба Дніпропетровського районного управління юстиції Дніпропетровської області, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Царейкін М.М. Визнано недійсним шлюбний договір подружжя від 24 вересня 2014 року, укладений ОСОБА_4 з ОСОБА_1 , зареєстрований в реєстрі за № 1532, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського МНО Царейкіним М.М.; визнано недійсним договір дарування частки житлового будинку (по АДРЕСА_2 ) від 02 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , зареєстрований в реєстрі за № 1558, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського МНО Царейкіним М.М.; визнано недійсним договір дарування земельної ділянки від 02 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 (по АДРЕСА_2 ), зареєстрований в реєстрі за № 1559, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського МНО Царейкіним М.М.; визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 02 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 , зареєстрований в реєстрі за №1560, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського МНО Царейкіним М.М.; скасовано державну реєстрацію речових прав ОСОБА_1 на 1/3 частину домоволодіння по АДРЕСА_2 , скасовано державну реєстрацію речових прав ОСОБА_7 на земельну ділянку площею 0,3256 га по АДРЕСА_2 . Постанова набрала законної сили 12.07.2018 (а.с. 11-14 т.1). Судом також встановлено, що 07 серпня 2020 року постановою приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Ванжі О.В. відкрито виконавче провадження №62767383 з примусового виконання виконавчого листа №175/1359/14-к, виданого 22.10.2014 Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області, про стягнення з ОСОБА_4 на користь позивачки 10554,10 грн відшкодування матеріальної шкоди і 600000,00 грн. відшкодування моральної шкоди (а.с. 24 т.1), строк пред`явлення якого до виконання переривався 03 листопада 2014 року і 21 лютого 2018 року (а.с. 9 т.2). Приватним виконавцем у виконавчому провадженні №62767383 (а.с.6-195 т.2) звернуто стягнення на пенсію боржника ОСОБА_8 , з якої позивачка з листопада 2020 року отримує близько 450 грн. щомісяця, оскільки іншого майна, за рахунок якого можливо було б провести стягнення за виконавчим листом у боржника не виявлено. Вжитими заходами відшукані і виділені належні боржнику 1/2 частина земельної ділянки на АДРЕСА_2 , вартістю 85900 грн та 1/2 частина будинку площею 56,2 кв.м. по АДРЕСА_2 вартістю 252000 гривень, оцінені з метою звернення на них стягнення суб`єктом оціночної діяльності ФОП ОСОБА_9 у висновках від 21 лютого 2024 року (а.с.5, 6 т. 3). Однак, вказане майно не реалізоване з прилюдних (електронних) торгів, які двічі не відбулись з уцінкою цього майна. Таким чином, сума вимог стягувача за виконавчим листом значно перевищує вартість відшуканого у боржника наявного майна, якого не достатньо для повного погашення боргу за відсутності інших джерел погашення, внаслідок чого вибуття будь-якого майна від боржника чи інше його відчуження позбавлятиме кредитора можливості отримати присудженого задоволення своїх вимог. Судом також установлено, що 13 грудня 2022 року у виконавчому провадженні приватний виконавець отримав з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру відчуження об`єктів нерухомого майна (а.с.171-175, 176-179 т. 2) інформацію про те, що ОСОБА_1 за час шлюбу з ОСОБА_4 , серед іншого, набув на праві власності квартиру в будинку по АДРЕСА_3 (колишня АДРЕСА_4 ), придбану 13 вересня 2005 року за договором, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Куліш В. І. з вчиненням запису в реєстрі під №2715, за рахунок іпотечного кредитування у ВАТ КБ «Надра», у зв`язку з чим у той же день 13 вересня 2005 року накладена заборона відчуження цієї квартири, переданої в іпотеку за договором, посвідченим тим же нотаріусом із записом в реєстрі № 2720. 15 лютого 2007 року, внаслідок рефінансування кредитних зобов`язань, на підставі заяви ВТ КБ «Надра» вилучене обтяження зазначеної щодо вказаної вище квартири, переданої ОСОБА_1 того ж дня у наступну іпотеку АКІБ «Укрсиббанк» на строк виконання зобов`язань до 14 лютого 2017 року на умовах укладеного ними договору, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кухтіною В.В. з вчиненням запису в реєстрі за №1594, після чого в Єдиному реєстрі заборон відчуження нерухомого майна запис про обтяження погашено і заборону припинено 25 квітня 2017 року (а.с.178-зворот-179, 173-173-зворот т.2). Відповідно до листа Відділу формування та ведення реєстру територіальної громади управління у сфері державної реєстрації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 28 липня 2023 року №1988, відомості про зареєстроване місце проживання на території міста Дніпра ОСОБА_3 відсутні (а.с.54 т.1). Також відсутні відомості про зареєстроване місце проживання відповідачки і за даними Єдиного державного демографічного реєстру від 10 липня 2023 року № 142159 (а.с.41 т.1). Матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів про фактичне проживання ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 з часу укладення оспорюваного договору дарування 06 липня 2017 року. Також установлено, що рішенням Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 28 липня 2025 року у цивільній справі №175/10347/24 задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, у зв`язку із невиконанням боржником зобов`язання. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 3% річних у сумі 160969,27 грн та інфляційне збільшення у сумі 1402423,77 грн, що загалом складає 1563393,04 грн. у зв?язку з не виконанням боржником зобов?язання, пов?язаного з відшкодуванням шкоди, завданої смертю. Стягнуто з ОСОБА_4 в дохід Держави судовий збір у розмірі 15140,00 грн (а.с. 43-46 т. 4). Згідно відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень, вказане вище рішення не оскаржувалось та набрало законної сили 28.08.2025. Судом вирішенням від 28 липня 2025 року у справі №175/10347/24 встановлено, зокрема, що 07 серпня 2020 року приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Ванжою О.В. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №62767383 з примусового виконання виконавчого листа №175/1359/14-к, виданого 22 жовтня 2014 року Дніпропетровським районного суду Дніпропетровської області про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 суми у розмірі 10554,10 грн. у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, завданої злочином та суми у розмірі 600000,00 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди завданої злочин. Станом на 10.05.2024, за весь період примусового виконання зазначеного виконавчого листа, з 2014 року з ОСОБА_4 стягнуто лише 49975,96 грн, тобто, залишок заборгованості становить 560578,17 грн, що підтверджується листом приватного виконавця Ванжі О.В. №01-29/3974 від 10.05.2024 року. Таким чином, ОСОБА_4 рішення суду про стягнення на користь ОСОБА_2 моральної шкоди не виконане. Несплата ОСОБА_4 заборгованості з моральної шкоди, стягнутої з неї за вироком суду, протягом значного проміжку часу, близько 10 років, призвело до значного знецінення грошових коштів, присуджених на користь ОСОБА_2 . Листом приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Ванжі О.В. від 11.11.2025 №01.29/10318 повідомлено апеляційний суд, що у нього на виконанні перебуває виконавче провадження №79112374 з примусового виконання виконавчого листа Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 15 вересня 2025 року по справі №175/10347/24, про стягнення з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_2 3% річних у сумі 160969,27 грн та інфляційного збільшення у сумі 1402423,77 грн., що загалом складає 1563393,04 грн, у зв`язку з невиконанням боржником зобов`язання, пов`язаного з відшкодуванням шкоди, завданої смертю. Станом на 11 листопада 2025 року, в межах примусового виконання зазначеного виконавчого провадження жодна сума з боржника ОСОБА_10 не стягувалась. Тобто рішення суду станом на поточну дату боржником не виконано; залишок нестягнутої суми боргу складає 1563393,04 грн; будь-які інші докази часткового або повного виконання рішення, в матеріалах виконавчого провадження №79112374 відсутні (а.с. 32 т.4). Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Частиною п`ятою статті 203 ЦК України передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)». Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним». У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі №405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) зазначено, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника». У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження №61-17511св19) зроблено висновок, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір». Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) й дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що «з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора». Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), у якого виник обов`язок з повернення позики, та його знайомий (обдаровуваний), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора. Оскільки укладають договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Такі висновки відповідають правовій позиції Верхового Суду, яка викладені, зокрема, у постановах від 26 лютого 2020 року у справі №753/765/17, від 19 травня 2021 року справі №693/624/19. У постанові Верховного Суду від 22 жовтня 2025 року у справі №161/4579/24 зазначено, що "для застосування конструкції фраудаторного правочину необов`язково щоб існувало судове рішення про стягнення, зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника (див. постанову Верховного Суду від 13 березня 2025 року в справі №159/5846/23 (провадження № 61-13665св24))". Позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Критеріями, для кваліфікації договору як фраудаторного є, зокрема: 1) відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; 2) відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і виключення з цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); 3) майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо); 4) майно відчужене на користь пов`язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи); 5) після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Такі висновки відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц. Суд першої інстанції обґрунтовано визнав оспорюваний договір дарування недійсним, оскільки сукупність установлених обставин свідчить про фраудаторний характер правочину, з огляду на наступне. Укладення оспорюваного договору дарування відбулося в умовах, коли ОСОБА_4 , її чоловік ОСОБА_11 та мати чоловіка ОСОБА_6 вже були обізнані про існування значного зобов`язання перед позивачкою та про реальну можливість звернення стягнення на належне ОСОБА_4 майно. На момент укладення шлюбного договору та подальшого відчуження квартири існував вирок суду про стягнення значної суми матеріальної і моральної шкоди. Отже, подружжя усвідомлювало, що квартира, придбана у період шлюбу, є потенційним джерелом задоволення вимог кредитора, а тому її вибуття з майнової сфери сім`ї створює перешкоди для виконання судового рішення. На момент відчуження квартири відповідачам було достеменно відомо про існування значного боргу перед позивачкою, що виник на підставі вироку суду у відношенні ОСОБА_4 . Отже, сторони правочину усвідомлювали, що майно може бути використане для виконання рішення суду про стягнення шкоди. Колегія також враховує послідовність дій відповідачів. Після накладення арешту на майно боржниці її чоловік уклав із нею шлюбний договір, за яким майно, набуте у шлюбі, було визначене його особистою приватною власністю. Надалі цей шлюбний договір був визнаний судом недійсним. Саме на підставі цього договору чоловік одноособово відчужив квартиру АДРЕСА_1 , придбану під час зареєстрованого шлюбу, хоча така квартира за законом є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Оспорюваний договір дарування був укладений безоплатно, на користь близького родича (матері продавця та свекрухи боржниці). При цьому матеріали справи не містять доказів фактичного переходу квартири до обдарованої особи чи її проживання у спірному житлі. Така поведінка свідчить, що правочин був спрямований не на звичайне безоплатне передання майна, а на виведення його з майнової сфери, на яку могло бути звернене стягнення. Внаслідок цього кредитор фактично втрачав можливість отримати присуджене відшкодування. Відчуження спільного майна подружжя в умовах існування невиконаного судового рішення порушує засади добросовісності та є зловживанням правом. Право власності та свобода договору не можуть використовуватися для ухилення від виконання судових рішень і заподіяння шкоди інтересам кредитора. Саме тому правопорядок допускає визнання недійсними правочинів, укладених на шкоду кредитору, навіть якщо вони зовні відповідають формальним вимогам закону. Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності, колегія дійшла висновку про обґрунтованість висновків місцевого суду, що договір дарування квартири АДРЕСА_1 між відповідачами від 06 липня 2017 року є фраудаторним, оскільки був укладений з метою унеможливити звернення стягнення на майно боржниці та перешкодити виконанню рішення суду про відшкодування шкоди. Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не є боржником перед ОСОБА_2 , а квартира АДРЕСА_1 на підставі шлюбного договору від 24 вересня 2014 року належала йому на праві особистої приватної власності, не заслуговують на увагу. Зазначені обставини спростовуються постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 липня 2018 року, якою шлюбний договір, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , визнано недійсним. При цьому недійсний правочин є недійсним з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК України), а не з моменту ухвалення відповідного судового рішення. Тому посилання апелянта на чинність шлюбного договору станом на дату укладення оспорюваного договору дарування не спростовує висновків суду, оскільки судовим рішенням встановлено відсутність у такого договору юридичних наслідків із моменту його укладення. Крім того, сама по собі відсутність зареєстрованих обтяжень щодо квартири на момент укладення 06 липня 2017 року оспорюваного договору дарування не виключає можливості визнання такого правочину недійсним. Вирішальне значення у цій справі має не наявність чи відсутність обтяжень, а мета вчинення правочину та його наслідки для кредитора. Матеріалами справи підтверджується, що на час відчуження квартири ОСОБА_4 була обізнана про існування невиконаного обов`язку з відшкодування шкоди на користь ОСОБА_2 , а ОСОБА_1 (чоловік боржниці) та ОСОБА_3 (свекруха боржниці) також не могли не знати про такі обставини. За таких умов відчуження майна, набутого під час шлюбу, на користь близького родича свідчить про недобросовісне використання цивільно-правових механізмів з метою унеможливлення звернення стягнення на це майно. Тому наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої інстанції про те, що оспорюваний договір дарування був укладений на шкоду майновим інтересам кредитора та має ознаки фраудаторного правочину. Щодо доводів апеляційної скарги про необхідність застосування строків позовної давності до заявленої позовної вимоги, суд зазначає наступне. Оспорюваний договір дарування укладений між відповідачами 06 липня 2017 року. З даним позовом до суду позивачка звернулась 30 червня 2023 року, що стверджується штампом вхідної кореспонденції місцевого суду на першому аркуші позовної заяви (а.с. 1 т.1). Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, спеціальна позовна давність в один рік встановлено п.1 ч.2 ст.258 ЦК України відносно неустойки. Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Згідно із ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Разом з тим, відповідно до п.12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID - 19, спричиненої корона вірусом SARS-CоV-2» на всій території України встановлено карантин з 12 березня 2020 року до 22 травня 2020 року. Дію карантину неодноразово було продовжено на всій території України, востаннє постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2023 №383 до 30 червня 2023 року. Отже, беручи до уваги вищевказані положення постанов Кабінету Міністрів України, встановлений на території України карантин з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), діяв з 12.03.2020 до 30.06.2023. Крім того, згідно Указу Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року, в зв`язку з військовою агресією рф проти України, в Україні було введено воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, з подальшими його продовженнями, який триває і наразі. Законом України від 15 березня 2022 року №2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» внесено зміни до ЦК України щодо строків позовної давності. Так, розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено зокрема п. 19, згідно якого у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Пунктом 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (в редакції Закону №3450-IX від 08.11.2023) встановлено, що уперіод дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Тобто, виходячи з вищенаведених положень закону, пропущеною слід вважати позовну давність лише за вимогами, що виникли до 12 березня 2017 року. Строк позовної давності за вимогами, що виникли після 12 березня 2017 року, та на які поширюється загальна позовна давність у три роки, вважається продовженим на підставі п. 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, до закінчення дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), а також зупиненим на строк дії воєнного стану в Україні. Тому загальний трирічний строк позовної давності позивачкою не пропущений, адже оспорюваний договір укладений 06 липня 2017 року. Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_4 повинна бути залучена до участі у справі як відповідачка, а не третьою особою, є безпідставними. Позовні вимоги у цій справі спрямовані на визнання недійсним договору дарування, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Саме вони є сторонами правочину, дійсність якого оспорюється, а тому обґрунтовано визначені позивачкою як відповідачі у справі. Водночас, ОСОБА_4 стороною оспорюваного договору не є, будь-яких позовних вимог до неї не заявлено, а судове рішення не вирішує питання про наявність чи відсутність у неї цивільних прав та обов`язків, як сторони оспорюваного правочину. Разом із тим результат розгляду справи може вплинути на її права та обов`язки як боржника за судовим рішенням, що й зумовило її залучення до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. За таких обставин підстав для залучення ОСОБА_4 у якості співвідповідача відсутні, оскільки правовідносини щодо недійсності оспорюваного договору дарування виникли саме між позивачкою та сторонами цього правочину, тоді як участь ОСОБА_4 у справі в статусі третьої особи повною мірою забезпечила можливість реалізації нею процесуальних прав та надання пояснень щодо обставин спору, доказів тощо. Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Суд звертає увагу, що, відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. З огляду на вищевикладене, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим і тому підлягає залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 375, 381-383 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 залишити без задоволення. Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 10 червня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду. Головуючий Т.П. Красвітна Судді В.С. Городнича А.В. Гапонов