Постанова 4824 № 754/1589/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 травня 2026 року місто Київ. Справа № 754/1589/23 Апеляційне провадження № 22-ц/824/6918/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Желепи О.В., суддів: Поліщук Н.В., Соколової В.В. за участю секретаря судового засідання Рябошапки М.О. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справуза апеляційною скаргою ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м.Києва від 12 грудня 2025 року (у складі судді Скрипки О.І.) за апеляційною скаргою Семенюка Костянтина Володимировича в інтересах ОСОБА_3 на додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2026 року (у складі судді Скрипки О.І.) у справі за позовною заявою ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_5 про поділ майна ВСТАНОВИВ Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідача ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, поділ спільного майна подружжя та визнання договору недійсним. 19.10.2023 року до суду надійшов зустрічний позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя. У даному зустрічному позові відповідач зазначає про те, що під час шлюбу з позивачем ними було набуто автомобіль «Hyuindai Tucson», д.н.з. НОМЕР_1 , 2016 року випуску, а також грошові кошти у розмірі приблизно 1 900 00,00 грн., які були заощаджені ними за час перебування у шлюбі та які вносились на рахунки, відкриті на ім`я ОСОБА_1 . Як стало відомо, після розірвання шлюбу позивач продав їх спільний автомобіль без її згоди та відома, а також зняв усі грошові кошти з рахунків та витратив їх на власні потреби. Посилаючись на викладене, відповідач просила задовольнити її вимоги та стягнути з позивача на її користь грошову компенсацію за частину проданого автомобіля у розмірі 410 000,00 грн., а також частину грошових коштів, які були внесені на депозитні рахунки, відкриті на ім`я ОСОБА_1 в АТ КБ «ПриватБанк», АТ «Креді Агріколь Банк», АТ «Райффайзен Банк», АТ «ПУМБ», АТ «ОТП Банк» під час перебування у шлюбі. Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 12.12.2025 року первісний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, поділ спільного майна подружжя та визнання договору недійсним залишено без розгляду. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2025 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 грошову компенсацію за частину проданого автомобіля «Hyuindai Тucson», д.н.з. НОМЕР_1 , 2016 року випуску, в розмірі 410000 грн., а також судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 4100 грн. В іншій частині вимог зустрічного позову - відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_6 через систему «Електронний суд» 11 січня 2026 року подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким зустрічний позов залишити без розгляду. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення ухвалене з порушення норм матеріального та процесуального права. Вказує, що ОСОБА_4 було відомо про відкриття провадження у даній справі ще 13.02.2023 року, оскільки в цей день остання уклала договір про надання правничої допомоги зі своїм представником, про що свідчить ордер серії АІ № 1289790. З огляду на викладене строк для подання зустрічного позову закінчився 28 лютого 2023 року. Проте, сам зустрічний позов було сформовано лише 17 жовтня 2023 року, зареєстровано в суді 19 жовтня 2023 року за вхідним № 46832, тобто майже через 8 місяців після кінцевого строку на його подання. Також відповідачем не дотримано строк на подачу відзиву на первісний позов. Зазначає, що суд першої інстанції питання про об`єднання позовів в одне провадження, як того вимагає діючий ЦПК України, не вирішив; провадження за зустрічним позовом не відкрив, вирішивши при цьому його по суті. Вважає, що фактичне повернення первинного позову позивачу потребує виділення зустрічного позову в самостійне провадження для його подальшого розгляду та роз`єднання позовних вимог або ж суд мав повернути зустрічний позов, якщо окремий розгляд даної зустрічної позовної заяви був фактично неможливим. Разом з тим судом першої інстанції такі дії не вчинено. Вказує, що звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання висновки і його дії щодо реалізації своєї практичної діяльності. А тому вважає, що у справі відсутні будь-які докази реальної вартості спірного автомобіля, що вказує на те, що ОСОБА_4 не доведено право на отримання грошової компенсації, у визначеному нею розмірі. Ухвалою Київського апеляційного суду від 21 січня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою. 4 лютого 2026 року надійшов відзив ОСОБА_7 на апеляційну скаргу ОСОБА_6 , якою вона просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Вказує, що при поданні зустрічної позовної заяви, позивачем були наведені причини пропуску строку для подання зустрічного позову та заявлено клопотання про визнання їх поважними. Відтак вважає, що апеляційна скарга не містить доводів які б свідчили про істотне порушення судом норм процесуального права. Посилаючись на законодавство та судову практику, вказує, що після залишення первісного позову без розгляду, зустрічний позов стає єдиною, самостійною, матеріально-правовою вимогою між учасниками спірних правовідносин. Зазначає, що відповідач не скористувався своїми процесуальними правами та не надав заперечень та доказів на спростування вказаної позивачем вартості автомобіля, що підлягав поділу. Представник позивача за зустрічним позовом Семенюк К.В. звернувся до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення по справі, в якій просив стягнути з відповідача за зустрічним позовом на користь позивача за зустрічним позовом витрати за надання правничої допомоги в розмірі 60 000,00 грн., оскільки зазначене питання не було вирішено судом при постановленні рішення. Додатковим рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2026 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_4 про ухвалення додаткового рішення відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_7 засобами поштового зв`язку 18 лютого 2026 року подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати оскаржуване додаткове рішення та ухвалити нове, яким задовольнити заяву. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що оскаржуване додаткове рішення ухвалене при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи та неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. Вказує, що судом першої інстанції не враховано, що акт приймання наданих послуг, підписаний сторонами, є первинним бухгалтерським документом та підтверджує погодження обсягу і вартості послуг. Окрім цього, зазначений акт містить детальний опис наданих адвокатом послуг та їх вартість. Вважає, що понесені позивачем за зустрічним позовом витрати на правову допомогу адвоката, відповідали таким критеріям, як обґрунтованість, пропорційність та співмірність і були підтвердженні наданими доказами. Вважає, що наявність в акті приймання-передачі помилки чи неточності у його оформленні не є підставою для висновку про відсутність понесення заявником витрат на професійну правничу допомогу адвоката. Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 . У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - ОСОБА_8 підтримав доводи їхньої апеляційної скарги, заперечував проти задоволення апеляційної скарги ОСОБА_4 . Представник ОСОБА_4 - Семенюк К.В. підтримав доводи їхньої апеляційної скарги, заперечував проти задоволення апеляційної скарги ОСОБА_6 . Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до наступних висновків. Суд першої інстанції встановив, що 29.07.2006 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_4 було укладено шлюб. Під час перебування у шлюбі сторонами 16.05.2017 року було придбано автомобіль «Hyuindai Tucson», д.н.з. НОМЕР_1 , 2016 року випуску. Рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 07.12.2020 року у справі № 754/11543/20 шлюб між сторонами розірвано. 20.10.2021 року позивачем здійснено відчуження автомобіля «Hyuindai Tucson», д.н.з. НОМЕР_1 , 2016 року випуску, на підставі договору купівлі-продажу автомобіля. З відповіді АТ КБ «ПриватБанк» та банківських виписок з рахунків вбачається, що в період шлюбу на ім`я позивача у АТ КБ «ПриватБанк» було відкрито ряд рахунків, а саме: -14.01.2009 року депозит на суму 20,00 грн.; -08.09.2016 року депозит на суму 4000,00 доларів США; -15.03.2017 року депозит на суму 1200,00 доларів США; -24.05.2018 року депозит на суму 270 000,00 грн.; -18.07.2019 року депозит на суму 5048,00 доларів США; -18.07.2019 року депозит на суму 5016,00 євро; -19.10.2019 року депозит на суму 88 000,00 грн. а всього на загальні суми 10 248,00 доларів США, 10 016,00 євро, 358 000,00 грн. Рішення суду ОСОБА_4 в частині відмови їй у позові щодо стягнення грошової компенсації половини накопичених грошових коштів під час шлюбу не оскаржено, а тому в цій частині не переглядається. Щодо стягнення грошової компенсації за частину у праві спільної власності на автомобіль: Судом встановлено, що спірний автомобіль «Hyuindai Tucson», д.н.з. НОМЕР_1 , 2016 року випуску придбаний під час зареєстрованого шлюбу за спільні кошти. Факт придбання вказаного автомобіля в період шлюбу за спільні кошти ОСОБА_9 не оспорюється. Судом встановлено, що після розірвання шлюбу 20.10.2021 року відповідачем за зустрічним позовом здійснено відчуження автомобіля «Hyuindai Tucson», д.н.з. НОМЕР_1 , 2016 року випуску, на підставі договору купівлі-продажу автомобіля. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що звертаючись до суду з даним позовом, позивач за зустрічним позовом просила стягнути з відповідача за зустрічним позовом компенсацію вартості автомобіля «Hyuindai Tucson», д.н.з. НОМЕР_1 , 2016 року випуску, в розмірі 410 000,00 грн., виходячи із середньої ринкової вартості такого автомобіля в розмірі 820 000,00 грн. На підтвердження вартості транспортного засобу ОСОБА_4 суду було надано оголошення, щодо цін на продаж подібного за технічними характеристиками автомобіля. Так як відповідач ОСОБА_10 не надавав доказів, що він здійснив відчуження транспортного засобу за меншу ціну та жодним чином не спростовував, заявлену позивачем суму грошової компенсації, суд першої інстанції присудив до стягнення з відповідача 410 000 грн. Дослідивши матеріали справи, колегія суддів встановила, що ті обставини, які встановлені судом є доведеними, а висновки суду відповідають встановленим обставинам та вимогам закону. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи; вирішуючи спори між подружжям, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб; у випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Згідно із частинами другою та третьою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Відповідно до правової позиції, викладеної в Постанові ВСУ від 27 квітня 2016 року по справі № 6-486цс16 зазначено, що у випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. До того ж важливою умовою при призначенні компенсації вартості за таке майно є те, що позивач дійсно не знав і не міг знати про відчуження такого рухомого майна на користь іншої особи, що позбавило його можливості захисту своїх прав у досудовому порядку, і як наслідок призвело до звернення до суду. Зазначений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12.10.2016 (справа № 6-1587цс16) та від 22.06.2017 (справа № 6-3058цс16), а також у постанові Верховного Суду від 03.05.2018 (справа № 755/20923/14-ц). Суд зазначає, що автомобіль придбано у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, тому він є спільною сумісною власністю подружжя. Вартість автомобіля виходить за межі вартості простої побутової угоди, тому його відчуження мало здійснюватися за згодою іншого подружжя, проте про відчуження автомобіля позивач за зустрічним позовом не знала, згоди на це не надавала, кошти від його реалізації не витрачалися на потреби сім`ї, оскільки сторони на момент його відчуження припинили спільне проживання і ведення спільного господарства через розірвання шлюбу. Доказів здійснення відчуження транспортного засобу зі згоди позивача за зустрічним позовом і використання отриманих від реалізації грошових коштів в інтересах сім`ї відповідач за зустрічним позовом суду не надав. У разі відчуження позивачем спірного автомобіля на користь третьої особи позивач за зустрічним позовом вправі вимагати стягнення з відповідача за зустрічним позовом частини його вартості, визначеної на час розгляду справи, а не визнання права власності на його частини, оскільки поділу підлягає майно, яке набуте подружжям за час шлюбу, або ж кошти, які були отримані в результаті відчуження майна без згоди іншого співвласника. Наведене також узгоджується із правовою позицією Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18). У апеляційний скарзі відповідач за зустрічним позовом не заперечує проти встановлених судом обставин, а саме те, що під час зареєстрованого шлюбу сторонами 16.05.2017 року було придбано автомобіль «Hyuindai Tucson», д.н.з. НОМЕР_1 , 2016 року випуску та те, що після розірвання шлюбу 20.10.2021 року відповідачем за зустрічним позовом здійснено відчуження даного автомобіля, на підставі договору купівлі-продажу автомобіля. Разом з тим відповідач не погоджується з розміром вартості спірного майна, визначеного судом першої інстанції. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 22, 30 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно Отже, вартість майна, що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Враховуючи, що: - ОСОБА_6 не спростовано презумпцію спільної сумісної власності подружжя на спірний автомобіль; - не доведено наявність письмової згоди ОСОБА_7 на продаж спірного автомобіля; - не доведено отримання ОСОБА_7 частки грошових коштів за продаж спірного автомобіля; - не спростовано визначену позивачем ринкову вартість спірного автомобіля, яка визначена за рахунок аналізу ринкової вартості подібних за своїми якостями (технічними характеристиками) автомобілів марки Hyundai Tucson 2016 року випуску, колегія суддів погоджується з висновком районного суду, що в такому випадку позивач за зустрічним позовом має право на грошову компенсацію половини вартості спірного автомобіля у розмірі 410 000 грн. Відповідач за зустрічним позовом, заперечуючи проти розміру такої компенсації, не надав будь-яких доказів на спростування такого розміру вартості автомобіля, не заявляв клопотання про призначення судової товарознавчої експертизи спірного майна та навіть не надав суду договору купівлі-продажу спірного автомобіля, з якого можливо встновити розмір коштів, за які було продано спірне майно. Доводи апеляційної скарги, щодо безпідставного прийняття до розгляду зустрічного позову, колегія суддів відхиляє з огляду на таке. Відповідно до ч.1 та п.3 ч.2 ст.49 ЦПК України сторони користуються рівними процесуальними правами. Відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом. Згідно з ч.1 ст.193 ЦПК України відповідач має право пред`явити зустрічний позов у строк для подання відзиву. Відповідно до ч.2 ст.193 ЦПК України зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Отже, умовами пред`явлення зустрічного позову є взаємопов`язаність зустрічного позову з первісним; доцільність сумісного розгляду основного й зустрічного позовів. Доцільним є сумісний розгляд, коли це дозволяє більш повно і об`єктивно дослідити обставини справи, встановити справжні взаємовідносини сторін, виключити винесення взаємно суперечливих чи взаємовиключних судових рішень. Взаємний зв`язок первісного і зустрічного позову може виявлятись у тому, що зустрічна вимога виключає вимогу первісну, або обидва випливають з однієї підстави, або взаємний зв`язок виникає з однорідності обставин виникнення взаємних матеріально-правових вимог між позивачем і відповідачем. Первісний і зустрічний позов можуть бути взаємозв`язаними і тоді, коли підстава зустрічного позову паралізує підставу первісного позову, а тому задоволення вимог відповідача виключає задоволення вимог позивача. Таким чином, зі змісту ст.193 ЦПК України вбачається, що прийняття зустрічного позову до спільного розгляду з первісним відноситься до дискреційних повноважень суду, при цьому сам суд першої інстанції визначає взаємопов`язаність позовів (зокрема, виникнення із одних правовідносин, випадок коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову, тощо), а, крім цього, додатково повинен визначитися із доцільністю такого спільного розгляду, що є оціночним поняттям у кожній окремій справі та оцінку цьому може дати виключно суд, що розглядає справу як суд першої інстанції. Відповідно до ч.3 ст.194 ЦПК України зустрічна позовна заява, подана з порушенням вимог частин першої та другої статті 193 цього Кодексу, ухвалою суду повертається заявнику. Процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал (частина друга статті 258 ЦПК України). Для постановлення ухвал, що оформлюються окремим документом, суд оголошує перерву. Ухвали суду, постановлені окремим документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи. Ухвали, постановлені судом без оформлення окремого документа, зазначаються у протоколі судового засідання. Суд може оформити такі ухвали окремим документом після закінчення судового засідання (частина четверта, п`ята статті 259 ЦПК України). У судовому засіданні від 21 листопада 2023 року суд першої інстанції поставив на обговорення заявлене клопотання щодо можливості приєднати до матеріалів справи зустрічну позовну заяву від представника відповідача та щодо можливості прийняття її до розгляду (том 2, а.с. 1-9). Представник позивача ОСОБА_13, висловив свої заперечення, представник відповідача Семенюк К.В. підтримав дане клопотання. Суд ухвалив клопотання задовольнити та приєднати до матеріалів справи зустрічну позовну заяву представника відповідача, прийнявши її до розгляду. Відтак таке рішення прийняте судом першої інстанції шляхом постановлення протокольної ухвали, що передбачено ст. 259 ЦПК України. Твердження апеляційної скарги, що суд першої інстанції неправомірно прийняв зустрічну заяву без оформлення окремого документа апеляційним судом відхиляється, оскільки прийняття до розгляду зустрічного позову шляхом постановлення ухвали, яка зазначається у протоколі судового засідання не суперечить положенням ЦПК України та таке рішення було прийнято у присутності представників сторін. Щодо пропуску ОСОБА_4. строку на подання зустрічного позову, то апеляційний суд враховує, що у зустрічному позові наявне клопотання про поновлення строку, у якому зазначено, що попередній представник ОСОБА_7 постійно хворів, що підтверджується наявними в матеріалах довідками, а на теперішній час знаходиться на лікуванні, саме тому зустрічний позов не був поданий разом з відзивом на позовну заяву. В свою чергу ОСОБА_4 не є фахівцем в галузі права і не має спеціальних знань для складання процесуальних документів, тому звернулась за правовою допомогою до адвоката Семенюка К.В. Отже, оскільки на час подачі зустрічного позову підготовче засідання не закрито та справу не призначено до розгляду по суті, а обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, так як вони виникають з одних правовідносин, вважаючили причини пропуску строку поважними, суд першої інстанції обґрунтовано прийняв зустрічний позов до розгляду одночасно з первісним позовом . Відповідно до статті 120 ЦПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом. Відповідно до ч. 7 ст. 178 ЦПК України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2023 року в справі № 459/1490/21 (провадження № 61-12807 св 22) вказано, що: «відповідно до частин першої, другої та третьої статті 193 ЦПК України відповідач має право пред`явити зустрічний позов у строк для подання відзиву. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об`єднуються в одне провадження з первісним позовом. Отже, прийняття зустрічного позову можливе за дотримання умов, передбачених частиною другою статті 193 ЦПК України, і залежить від того, наскільки суд вважає за доцільне розглядати цей позов у одному провадженні з первісним. Відповідно до ч. 1, 3 ст.127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. У відповідності до правової позиції, висловленої в Постанові Верховного Суду від 29.09.2022 року у справі №500/1912/22, згідно якої при застосуванні процесуальних норм слід уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до нівелювання процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначений підхід неодноразово був застосований Верховним Судом, зокрема у постановах від 21 травня 2021 року у справі № 1.380.2019.006107, від 22 липня 2021 року у справі № 340/141/21, від 16 вересня 2021 року у справі № 240/10995/20 та від 12 вересня 2022 року у справі №120/16601/21-а. Обставини, на які посилалась ОСОБА_4 підтверджуються неодноразовими клопотаннями про відкладення судових засідань у зв`язку з хворобою адвоката Марченка М.І. Зазначене змусило ОСОБА_4 змінити свого представника, який в подальшому подав зустрічний позов в інтересах ОСОБА_4. Ті обставини на які посилається позивач за зустрічним позовом (хвороба представника) є поважними причинами. З огляду на наведені обставини, апеляційний суд хоча і погоджується, що судом першої інстанції не розглянуто клопотання про поновлення строку на подачу зустрічного позову, не вважає це підставою для скасування рішення суду першої інстанції. Апеляційний суд враховує, що згідно із абзацом 2 частини другої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, а отже правильне по суті судове рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що не кожне допущене судом порушення процедури може істотно впливати на права учасників справи та тягнути порушення гарантій статті 6 Конвенції. Крім того, за змістом цієї статті більшість процесуальних порушень, допущених на одній стадії цивільного процесу, можна виправити на іншій його стадії (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц (пункт 50)). Доводи апеляційної скарги, що після повернення первісного позову суд першої інстанції мав повернути і зустрічний позов, оскільки розгляд такого позову фактично неможливий, апеляційний суд відхиляє, з огляду на наступне. Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 12.12.2025 року первісний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, поділ спільного майна подружжя та визнання договору недійсним залишено без розгляду. Статтею 255 ЦПК України визначені підстави закриття провадження у справі, зокрема суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо: 1) справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; 2) відсутній предмет спору; 3) набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами; 4) позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом; 5) сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом; 6) суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пунктів 4, 5 частини першої статті 186 цього Кодексу; 7) настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва; 8) після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Таким чином, статтею 255 ЦПК України не передбачено такої підстави для закриття провадження у справі за зустрічним позовом, як залишення первісного позову без розгляду. У разі залишення первісного позову без розгляду, зустрічний позов підлягає розгляду судом як самостійний позов. До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 26 липня 2024 року у справі № 442/2335/21. Відтак суд першої інстанції правомірно розглянув зустрічний позов після залишення первісного позову без розгляду. Інші доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, зводяться до незгоди із ухваленим рішенням та не можуть бути підставою для його скасування. Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог є законним і обґрунтованим, відповідає обставинам справи та положенням матеріального закону. Суд першої інстанції всебічно і об`єктивно дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й постановив рішення, що відповідає вимогам закону. Рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає. Щодо апеляційної скарги на додаткове рішення, апеляційний суд зазначає наступне. Представником ОСОБА_4. 16.12.2025 року було подано заяву про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на правничу допомогу з ОСОБА_1 в сумі 60 000 грн. Апеляційним судом встановлено, що заяву подано в межах 5 днів з дати ухвалення рішення районним судом. В зустрічному позові адвокатом Семенюком К.В. було здійснено попередній розрахунок судових витрат. По-перше, апеляційний суд звертає увагу, що суддя районного суду відмовляючи в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення та стягненні витрат на правничу допомогу, помилково ухвалила додаткове рішення , а не ухвалу. З матеріалів справи вбачається, що 19.09.2023 року між адвокатом Семенюком К.В. (виконавець) та ОСОБА_4 (замовник) укладено договір про надання правової допомоги № 145-Т/23. Відповідно до пункту 1 цього договору, в порядку та на умовах, визначених цим договором, виконавець зобов`язаний надати замовнику правову допомогу - консультаційні та юридичні послуги щодо захисту прав та інтересів останнього в будь-яких державний та недержавних установах, підприємствах та організаціях, в тому числі у будь-яких судових інстанціях, в тому числі в суді загальної юрисдикції, в апеляційній інстанції, в Верховному Суді в будь-яких справах. Згідно п.2.1 договору, послуги надаються замовнику шляхом усного консультування з юридичних питань, складання необхідних процесуальних документів, заяв, клопотань, скарг, претензій, запитів тощо, надання консультаційних та юридичних послуг щодо захисту прав та інтересів замовника. Відповідно до п.п.4.1, 4.2 договору сторони погодили, що послуги, передбачені цим договором виконавець надає замовнику за гонорар, розмір якого вказаний в додатковій угоді до даного договору. В ході виконання договору сторони можуть погодили виплату додаткового гонорару виконавцю в разі успішної реалізації проекту. Згідно п.7.1 договору, він набирає чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цією угодою, але не пізніше ніж до 30.01.204 року. Відповідно до додаткової угоди № 1 від 15.01.2024 року сторони погодили внесення змін до п.7.1 договору, встановивши строк його дії до 31.12.2026 року включно. З акту приймання наданих послуг за вказаним договором по справі № 754/1589/23, підписаного замовником ОСОБА_4 та виконавцем - адвокатом Семенюком К.В., вбачається, що на виконання договору про надання правової допомоги № 145-Т/23 від 19.09.2025 року виконавцем були виконані роботи (надані послуги): -первинна консультація - 3000,00 грн.; -аналіз цивільної справи № 636/2727/24 - 6000,00 грн.; -підготовка адвокатських запитів щодо надання інформації про зареєстровані та продані авто ОСОБА_1 (2 шт.) - 4000,00 грн. -підготовка зустрічного позову, клопотання про витребування доказів та виклик свідків - 10 000,00 грн. -ознайомлення з матеріалами судової справи та аналіз банківських виписок, які надійшли до суду за ухвалою про витребування доказів - 3000,00 грн.; -підготовка заяви про збільшення позовних вимог - 3000,00 грн.; -підготовка інших процесуальних документів (заяви про уточнення позовних вимог, заяви про відкладення справи) - 3000,00 грн. -участь у судових засіданнях (10 засідань по 2500,00 грн.) - 25 000,00 грн.; -підготовка заяви про ухвалення додаткового рішення - 3000,00 грн. Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з того, що адвокатом Семенюком К.В. не надано суду належних та допустимих доказів того, що між ним та ОСОБА_4 укладалися будь-які додаткові угоди до вказаного договору на виконання вимог пункту 4.1 цього договору щодо погодження розміру та/або порядку обчислення таких витрат. При цьому, суд враховує, що жоден пункт цього договору взагалі не містить положення щодо погодження сторонами договору конкретного розміру та/або порядку обчислення витрат на правову допомогу. Суд вважав, що акт приймання-передачі виконаних робіт також не може підтверджувати погодження сторонами договору вартості послуг з професійної правничої допомоги у розмірі саме 60 000,00 грн., яку заявлено до стягнення, як надану у справі № 754/1589/23, так у нього включено витрати за аналіз цивільної справи № 636/2727/24 про розірвання шлюбу, що розглядалась Чугуївським міським судом Харківської області між особами, які не мали жодного відношення до справи № 754/1589/23. Крім того, оцінюючи надані позивачем докази в підтвердження обсягів понесених витрат на професійну правничу допомогу, суд враховував, що надані відповідачу послуги професійної правничої допомоги, зазначені у акті, також не повною мірою відповідають принципу реальності (дійсності) та необхідності. Колегія суддів не в повній мірі погоджується з зазначеними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до п. 3 ч. 1, ч. 2, 3, 5 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема судом не вирішено питання про судові витрати. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. Додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено. Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Відповідно до ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать зокрема витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до ст. 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Але обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат. Статтею 141 ЦПК передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. Як зазначено вище, на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу стороною позивача надано зокрема Договір про надання правової допомоги № 145-Т/23, Акт приймання наданих послуг за договором та рахунок-фактура № 45/25. Апеляційний суд звертає увагу, що акт наданих послуг, підписаний сторонами без зауважень, прямо свідчить про погодження обсягу виконаних робіт та їх вартості. Таким чином, твердження про порушення умов договору є помилковим, оскільки оцінка дій сторін у світлі принципів добросовісності та реального виконання договірних зобов`язань свідчить про погодження вартості фактично наданих послуг. Разом з тим клегія суддів враховує, що у рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою. Також, у постанові Верховного Суду від 13 травня 2021 року у справі № 903/277/20 зазначено, що оцінка обґрунтованості, пропорційності витрат на професійну правничу допомогу з урахуванням обсягу наданих адвокатом послуг, складністю справи, беручи до уваги, зокрема критерії реальності понесення адвокатських витрат, розумності їхнього розміру, співмірності, а також підтвердженість таких витрат належними та допустимими доказами вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин кожної справи. Колегія суддів враховує, що послуги «Підготовка інших процесуальних документів», «Підготовка заяви про збільшення позовних вимог» за своєю суттю є однією послугою. Також апеляційний суд враховує, що витрати за «Підготовку заяви про ухвалення додаткового рішення», є необґрунтованими, оскільки їх стягнення суперечить правовим висновкам Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 02 лютого 2024 року у справі № 910/9714/22. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 02 лютого 2024 року у справі № 910/9714/22 зробив висновок, що подання стороною заяви про розподіл судових витрат не може бути ототожнене з витратами на професійну правничу допомогу, які пов`язані з розглядом справи по суті спору. Заява сторони про розподіл судових витрат є фактично заявою про подання доказів щодо витрат, які понесені стороною у зв`язку з необхідністю відшкодування правової допомоги, а тому витрати на підготовку такої заяви не підлягають відшкодуванню. Апеляційний суд також вважає, що стягнення з ОСОБА_11 витрат, понесених за послугу «Аналіз цивільної справи № 636/2727/24№ не відповідає принципу розумності, оскільки такі витрати стосуються розгляду іншої справи, що розглядалась Чугуївським міським судом Харківської області між особами, які не мали жодного відношення до справи № 754/1589/23. За таких обставин, з урахуванням вимог статей 137, 141 ЦПК Україн, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про необхідність зменшення розміру витрат на правничу допомогу, понесеного позивачем у суді першої інстанції, до 48 000грн, що відповідає критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, кількості судових засідань в суді апеляційної інстанції, необхідних процесуальних дій сторони, часу, витраченого адвокатами в суді першої інстанції. Відповідно до ч. 2 ст. 141 ЦПК України витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи, що судом першої інстанції було задоволено 28,5% позовних вимог з ОСОБА_11 на користь ОСОБА_12 слід стягнути витрати на правничу допомогу у суді першої інстанції у розмірі 13 680 грн. На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 137, 141, 367, 374-376, 381-384 ЦПК України, суд, ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м.Києва від 12 грудня 2025 року - залишити без змін. Апеляційну скаргу Семенюка Костянтина Володимировича в інтересах ОСОБА_3 - задовольнити частково. Додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2026 року - скасувати. Заяву представника ОСОБА_12 - Семенюка Костянтина Володимировича про стягнення витрат на правничу допомогу задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_11 на користь ОСОБА_12 понесені витрати на правничу допомогу у розмірі 13 680 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржене в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення. Повна постанова складена 15 червня 2026 року. Головуючий О.В. Желепа Судді Н.В. Поліщук В.В. Соколова