Постанова 4818 № 953/8960/25

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2026 року м. Харків справа № 953/8960/25 провадження № 22-ц/818/1451/26 Харківський апеляційний суд у складі: головуючого - Пилипчук Н.П., суддів колегії Тичкової О.Ю., Савенка М.Є. розглянувши в порядку ст. 369 ЦПК України без повідомлення учасників справи в приміщенні суду в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного біотехнологічного університету про стягнення компенсації за невикористану щорічну відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за апеляційною скаргою Державного біотехнологічного університету на рішення Київського районного суду м. Харкова від 14 жовтня 2025 року, постановлене суддею Губською Я.В., в с т а н о в и в: У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Державного біотехнологічного університету про стягнення компенсації за невикористану щорічну відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 вказує, що працювала у Харківському державному університеті харчування та торгівлі на посаді провідного бухгалтера з 01.09.2010 року. У зв`язку з реорганізацією Харківського державного університету харчування та торгівлі та приєднанням його до Державного біотехнологічного університету, останній став правонаступником усіх зобов`язань Харківського державного університету харчування та торгівлі. На підставі наказу №06-06/47 від 03.02.2025 року, трудові відносини між позивачкою та роботодавцем були припинені 14.02.2025 року за угодою сторін. Проте станом на дату звільнення 14.02.2025 роботодавець не провів з ОСОБА_1 розрахунку, зокрема - не було виплачено компенсацію за 15 календарних днів невикористаної щорічної відпустки в розмірі 2 168,46 грн, у зв`язку з чим вона звернулась з позовом до суду, в якому просила стягнути з відповідача компенсацію за 15 календарних днів невикористаної щорічної відпустки в розмірі 2 168,46 грн та виплати середнього заробітку у зв`язку з затримкою розрахунку. В обґрунтування дотримання строку звернення до суду пояснила, що зверталася до Харківського окружного адміністративного суду, де провадження було закрито у зв`язку з неналежною юрисдикцією. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 14 жовтня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто із Державного біотехнологічного університету (61002, м. Харків, вул. Алчевських, 44) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) суму невиплаченої при звільненні компенсації невикористаної відпустки у розмірі 2168,46 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 66683,50 гривень. Допущено негайне виконання рішення в частині стягнення середнього заробітку за один місяць. Стягнуто із Державного біотехнологічного університету на користь держави судовий збір у розмірі 3028 грн. В апеляційній скарзі представник відповідача просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Вказує, що тримісячний строк звернення Позивачки до суду з позовом мав відраховуватися судом з 06.05.2025, а отже, сплив тримісячного строку, встановленого ч. 2 ст. 233 КЗпП України, припадає на 07.08.2025. Разом з тим, у вказаній Відповіді на відзив Позивачка зазначила, що «28 серпня 2025 року вона повторно подала цивільний позов з тими ж вимогами до Київського районного суду міста Харкова». Водночас, подання позову Позивачкою до Київського районного суду міста Харкова було не повторним, а вперше, оскільки до цього вона зверталася, з порушенням правил предметної юрисдикції, до Харківського окружного адміністративного суду, який 13.08.2025 своєю ухвалою у справі № № 520/11542/25 закрив провадження у справі. При цьому, суд не посилається на будь-які норми права, які б давали розуміння підстав для формування такого висновку, а отже в цій частині рішення є незаконним та необґрунтованим. Із оскаржуваного судового не зрозуміло чи вважав суд, що подання позовної заяви Позивачкою 08.05.2025 (як вона зазначала) до Харківського окружного адміністративного суду «перериває» перебіг строку звернення до суду передбачений ст. 233 КЗпП України по аналогії із строком позовної давності згідно ст. 264 ЦК України. Разом з тим, на думку Відповідача до трудових спорів не застосовуються норми ЦК України, що регулюють застосування позовної давності, оскільки стаття 233 КЗпП України містить спеціальні норми, що регулюють відносини, які виникають з трудових спорів та визначають строки звернення до суду й встановлюють прядок відліку строку звернення до суду. З вищенаведеного випливає, що недотримання Позивачкою правил предметної юрисдикції при зверненні до суду, внаслідок чого судом в подальшому Позивачці було відмовлено у відкритті провадження або закрито провадження у справі (як мало місце в справі № 520/11542/25 за адміністративним позовом Позивачки), є порушенням вимог процесуального закону, що не може кваліфікуватись як підстава переривання або зупинення встановленого законом строку звернення до суду, в тому числі й строку, визначеного ч. 2 ст. 233 КЗпП України і, як наслідок, бути підставою для його поновлення. Вказує, що відповідно до статті 117 КЗпП України підставою для несення відповідальності роботодавцем за невиплату заробітної плати при звільненні є його вина. Виходячи з цього, обов`язок сплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку є мірою відповідальності роботодавця за невиплату працівникові належних йому виплат при звільненні, яку він несе за наявності вини. При цьому, у відзиві на позовну заяву Відповідач наполягав на відсутності його вини, надаючи відповідне обґрунтування такої позиції, проте суд першої інстанції ці доводи Відповідача не прийняв до уваги, як і не навів причин їх не прийняття, що ставить під сумнів обґрунтованість оскаржуваного судового рішення у відповідній частині. Зазначає, що суд першої інстанції посилаючись на лист Держпраці від 09.05.2025 не з`ясував чи було притягнуто Відповідача до відповідальності за порушення ч. 1 ст. 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», та не звернув увагу на те, що до відповідальності за порушення ст. 116 КЗпП України Відповідач не притягався. Вважає, що правонаступник не може нести відповідальність за діяння правопопередника. Іншими словами вина, як правова категорія, не може бути предметом "передачі" від правопопередника (ХДУХТ) до правонаступника (ДБТУ). Таким чином, Відповідач, як правонаступник, не може нести відповідальності за правопорушення, якого не вчиняв. Отже Відповідач очевидно не міг дотриматися строків, встановлених ст. 116 КЗпП України для правопопередника, а тому не може бути винним у вчиненні порушення передбаченого ст. 116 КЗпП України, й відповідно Відповідач не може нести відповідальність за ст. 117 КЗпП України. Згідно оскаржуваного судового рішення розмір простроченої заборгованості складає 2 168,46 грн., в той час як міра відповідальності через застосування ст. 117 КЗпП України за затримку розрахунку (сума стягнення за порушення) складає 66 683,50 грн. Тобто витрати працівника складають 2 168,46 грн., в той час як визначена судом сума стягнення за несвоєчасний розрахунок склала 66 683,50 грн. (сума стягнення Позивачем взагалі не розраховувалася). Отже сума стягнення за порушення складає 3075% від суми заборгованості, що свідчить про математичне недотримання судом першої інстанції принципу співмірності між сумою заборгованості (витрат працівника) та сумою стягнення за порушення (стягнутої суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні). Вважає, що правові підстави для негайного виконання оскаржуваного судового рішення були відсутні та наявні підстави для скасування оскаржуваного судового рішення, в тому числі в частині допущення судом негайного виконання оскаржуваного судового рішення в частині стягнення середнього заробітку за один місяць. Відповідно до частин 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1ст. 367 ЦПК України- в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з обгрнутованості позовних вимог. Такі висновки суду першої інстанції не в повній мірі відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судовим розглядом встановлено, що Наказом № 06-06/47 від 03.02.2025 позивачку ОСОБА_1 було звільнено з 14.02.2025 з роботи на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України, за угодою сторін, що підтверджується копією витягу з наказу про звільнення від 03.02.2025 (а.с.3). Як вбачається з витягу з наказу Державного біотехнологічного університету №06-06/47 від 03.02.2025 про звільнення з роботи головного бухгалтера відділу бухгалтерської служби за угодою сторін п.1 ст.36 КЗпП України від 14.02.2025, не відпрацьовано 15 днів відпустки. Факт наявності заборгованості підтверджується офіційною відповіддю бухгалтерії Державного біотехнологічного університету, в якій зазначено, що заборгованість у сумі 2 168,46 грн обліковується як така, що підлягає виплаті, але не підкріплена фактичними коштами. Листом Північно-Східного міжрегіонального управління Держпраці від 09.05.2025 вказано, що під час позапланової перевірки Державного біотехнологічного університету було встановлено порушення частини першої статті 10 Закону України № 2136-IX, а саме невиплата належних при звільненні сум. У листі також зазначено, що станом на 01.04.2025 існує заборгованість перед ОСОБА_1 в розмірі 2 168,46 грн., як компенсація за невикористану щорічну відпустку за попередні роки(а.с. 5-6). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Право на працю, закріплене у статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Згідно з частинами першою та третьою статті 2 Закону України «Про відпустки» право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оплату праці» структура заробітної плати складається з основної заробітної плати, додаткової заробітної плати, а також заохочувальних та компенсаційних виплат. До останніх належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. З огляду на зміст положень ст. 2 ЗУ «Про оплату праці» компенсація за невикористану відпустку входить до структури заробітної плати, тому звернення до суду за захистом такого права не обмежено будь-яким строком. Компенсація за невикористану відпустку входить до структури заробітної плати, тому звернення до суду за захистом такого права не обмежено будь-яким строком (див. постанови Верховного Суду від 31 березня 2021 року в справі № 761/12246/19 (провадження № 61-2838св20), від 17 лютого 2021 року в справі № 662/2627/18 (провадження № 61-19082св19), від 03 лютого 2021 року в справі № 357/1703/18-ц (провадження № 61-17100св19) та ін.). Згідно ч. 1 ст. 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів, та не пізніше 7 днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (ст. 116 КЗпП України) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника (ч. 1 ст. 47 КЗпП України). Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести із звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність. Закріплені у ст. ст. 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку з працівником. Роботодавець не несе відповідальність, передбачену ст. 117 КЗпП України, у разі відсутності його вини. Відсутність своєї вини повинен довести роботодавець. Відповідач, як на відсутність вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу посилався на те, що грошова компенсація за невикористані Позивачкою дні щорічних відпусток з Харківського державного університету харчування та торгівлі до Відповідача перерахована не була, а отже, враховуючи, що Відповідач є державною бюджетною установою у Відповідача не було правових підстав для здійснення виплати не передбаченої кошторисом витрат Відповідача на рік, у якому було звільнено Позивачку, тобто по зобов`язанням, що виникли в іншої юридичної особи (правопопередника) за попередні бюджетні періоди та не забезпечені правопопередником грошовими коштами. Між тим, відсутність коштів у роботодавця жодним чином не може слугувати поважною причиною невиплати працівникові всіх належних йому сум, а невиплата заробітної плати розцінюється Європейським судом з прав людини як порушення права на мирне володіння своїм майном. Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для звільнення відповідача від сплати середнього заробітку за час затримки розрахунку, оскільки відповідач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності його вини у невиплаті належних позивачу сум в день звільнення. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 зазначила, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Відповідно до статті 117 КЗпП України, в редакції Закону № 2352-IX від 01 липня 2022 року, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Позивач ОСОБА_1 звільнена 14.02.2025 року, на дату звільнення роботодавець не провів з ОСОБА_2 розрахунку, отже ураховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати на підставі статті 117 КЗпП України середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Судом першої інстанції вірно застосовано ст. 117 КЗпП України, в редакції Закону № 2352-IX від 01 липня 2022 року та визначено період стягнення, а саме за період з 15.02.2025 по 15.08.2025 (6 місяців), що складає 130 робочих днів. Проте, суд не може погодитися із визначеним розміром середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що підлягає стягненню з Державного біотехнологічного університету на користь ОСОБА_1 , з огляду на таке. Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Відшкодування, передбаченестаттею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першоїстатті 9 ЦК Українитака спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченомустаттею 117 КЗпП України. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно достатті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві необхідно дійти висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченогостаттею 117 КЗпП України. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно достатті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18). З аналізу наданих сторонами доказів вбачається, що 2168,46 грн. компенсації за невикористану відпустку, належної позивачу, не було виплачено їй у день звільнення. За змістом п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі Порядок) встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана дана виплата. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо. Отже, середній заробіток за весь час затримки розрахунку визначається відповідно до Порядку, шляхом множення суми середньоденної заробітної плати працівника на число робочих днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Як встановлено судом, середньоденна заробітна плата позивача складає 512,95 грн, що також не заперечувалось сторонами. Врахувуючи викладене, середній заробіток позивача за весь час затримки розрахунку при звільненні, але не більш як за шість місяців, має обраховуватись таким чином: 512,95 середньоденна заробітна плата х 130 (число робочих днів, які мають бути оплачені середнім заробітком) = 66683,50 грн. Разом з тим, вказана сума компенсації позивачу середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (66683,50) є майже в тридцять разів більша ніж сума компенсації за невикористану щорічну відпустку (2168,46 грн). Суд, з урахуванням вищезазначених висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, враховуючи встановлені судом фактичні обставини справи, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, дій позивача та відповідача дійшов висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 2168,46 грн, що є співмірним розміру заявлених позивачем вимог. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, але є співмірною розміру заборгованості. Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 363/3659/20 (провадження № 61-6476св22), від 05 жовтня 2022 року у справі № 753/6287/21 (провадження № 61-6807св22) та від 15 березня 2023 року у справі № 201/8085/21 (провадження № 61-11636св22). Стосовно доводів відповідача про те, що він, як правонаступник не може нести відповідальність за діяння правопопередника, колегія суддів зазначає. Юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників (частина перша статті 104 ЦК України). Правонаступництво юридичної особи завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106-109 ЦК України) і прав, і обов`язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації (пункти 37, 38, 40-43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 910/5953/17). Статтею 106 ЦК України передбачено, що злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади. Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання. Законодавець визначив дві форми припинення юридичної особи - в результаті реорганізації або в результаті ліквідації, а також визначив наслідки припинення юридичної особи в результаті реорганізації, які, на відміну від припинення юридичної особи в результаті ліквідації, полягають, зокрема у переході майна, прав і обов`язків до правонаступників. Таким чином, у разі реорганізації юридичної особи шляхом її приєднання факт настання правонаступництва безпосередньо пов`язаний з моментом передання прав та обов`язків від правопопередника до правонаступника. Таким чином, при реорганізації юридична особа припиняється, але її права та обов`язки в порядку правонаступництва переходять до іншої юридичної особи. При цьому до правонаступника переходять обов`язки не тільки в частині майнових прав, а й у трудових відносинах. Це зумовлено тим, що внаслідок реорганізації, на відміну від ліквідації, припиняється лише сама юридична особа як така, а її діяльність триває, але вже не в колишній, яка існувала до реорганізації, а в новій організаційно-правовій формі юридичної особи. Отже, в результаті реорганізації юридичної особи суб`єктивні права та обов`язки, котрі належали їй, стають правами та обов`язками нових чи оновлених утворень, котрі продовжують свою господарську діяльність, як правило, на зміненій за обсягом майновій базі, тобто наступає повне (універсальне) правонаступництво. Суд першої інстанції, розглядаючи спір, який винник між сторонами, не врахував наведених вище обставин та висновків Верховного Суду, внаслідок неправильного застосування норм матеріального права та неправильно наданої оцінки наявним в матеріалах справи доказам дійшов помилкового висновку в частині визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. Неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права відповідно до п. п. 1, 4 ч. 1ст. 376 ЦПК України є підставами зміни рішення суду першої інстанції. У зв`язку з наведеним, суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині визначеного судом розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, шляхом його зменшення з 66683,50 грн. до 2168,46 грн. Керуючись ст.ст.367,368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.375,381,382-384,389 ЦПК України, суд, - Постановив Апеляційну скаргу Державного біотехнологічного університету задовольнити частково. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 14 жовтня 2025 року - в частині задоволених позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - змінити. Стягнути з Державного біотехнологічного університету на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 2168,46 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбаченихст. 389 ЦПК України. Головуючий: Н.П. Пилипчук Судді: О.Ю. Тичкова М.Є. Савенко