Ухвала КГС ВС № 914/2468/20

УХВАЛА 15 червня 2026 року м. Київ cправа № 914/2468/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Жукова С.В. - головуючого, Картере В.І., Огородніка К.М., розглянувши матеріали касаційної скарги Головного управління ДПС у Львівській області (вх.№3432/2026) на ухвалу Господарського суду Львівської області від 19.11.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 14.01.2026 у справі № 914/2468/20 за заявою Головного управління Державної податкової служби у Львівській області про банкрутство Державного підприємства "Виробничо-сервісний центр у Львівській області" ВСТАНОВИВ: Ухвалою Господарського суду Львівської області від 19.11.2025 у справі №914/2468/205 у задоволенні заяви Головного управління ДПС у Львівській області з грошовими вимогами до Державного підприємства «Виробничо-сервісний центр у Львівській області» у розмірі 1 404 185,66 грн - відмовлено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, скаржник звернувся до Західного апеляційного господарського суду зі скаргою, в якій просив відкрити апеляційне провадження, скасувати ухвалу Господарського суду Львівської області від 19.11.2025 у справі та прийняти нове рішення, яким визнати кредиторські вимоги ГУ ДПС у Львівській області в повному обсязі в сумі 1 404 185,66 грн., в тому числі судовий збір. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 14.01.2026 у Господарського суду Львівської області від 19.11.2025 у справі №914/2468/20 - залишено без змін. До Верховного Суду від ГУ ДПС у Львівській області надійшла касаційна скарга (вх.№3432/2026), у якій скаржник просить Суд скасувати ухвалу Господарського суду Львівської області від 19.11.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 14.01.2026 у справі №914/2468/20 та прийняти нове рішення, яким визнати кредиторські вимоги Головного управління ДПС у Львівської області в повному обсязі в сумі 1 404 185,66 грн. Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №914/2468/20 визначено колегію суддів у складі: Жукова С.В. - головуючого, Картере В.І., Огородніка К.М., що підтверджується протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 11.05.2026. Ухвалою Верховного Суду від 27.05.2026 визнано неповажними аргументи клопотання Головного управління ДПС у Львівській області про поновлення строку на касаційне оскарження ухвали Господарського суду Львівської області від 19.11.2025 та постанови Західного апеляційного господарського суду від 14.01.2026 у справі №914/2468/20; касаційну скаргу Головного управління ДПС у Львівській області на ухвалу Господарського суду Львівської області від 19.11.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 14.01.2026 у справі №914/2468/20 залишено без руху; надано Головному управлінню ДПС у Львівській області строк для усунення зазначених у цій ухвалі недоліків, який становить 10 днів з дня вручення ухвали про залишення касаційної скарги без руху у такий спосіб: -- обґрунтувати належним чином підстави касаційного оскарження, викладені у пункті 5 частини другої статті 290 ГПК України, на яких подається касаційна скарга; - надати суду клопотання/заяву про поновлення строку на касаційне оскарження з підстав, які відмінні від тих що зазначені у раніше поданому клопотанні про поновлення строку на касаційне оскарження. 01.06.2026 скаржником до Верховного Суду подано клопотання про усунення недоліків касаційної скарги. На виконання вимог пункту 5 частини 2 статті 290 цього Кодексу скаржник зазначає що відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 16.11.2021 у справах № 915/208/20, №915/127/20, а також до правової позиції, сформульованої Верховним Судом складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського 03.06.2022 справа № 915/104/21 зроблено висновки щодо обов`язку оплатити житлово-комунальні послуги також за відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг у разі, якщо споживачі фактично користувалися ними. До цих правовідносин у передбачених Законом випадках також застосовуються положення пункту 3 частини другої статті 11 ЦК України, за якими цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з інших юридичних фактів, цим фактом у спірних правовідносинах є фактичне споживання комунальних послуг в орендованому приміщенні та послуг з утримання орендованого майна. При цьому, якщо на обов`язок сплачувати орендну плату за період фактичного користування майном (до укладення договору оренди) можна поширити умови цього договору (зокрема, і в частині розміру орендної плати), що мало місце між сторонами (постанова Верховного Суду від 23.09.2019 у справі № 911/2782/18), то на правовідносини зі споживання в той же період комунальних послуг в орендованому приміщенні (його неподільній частині тощо) та послуг з утримання нерухомого майна за відсутності відповідного договору (у сфері комунальних послуг тощо) таку аналогію застосовувати не можна, оскільки правовідносини з надання/споживання/ оплати комунальних послуг та послуг з утримання нерухомого майна мають розрахунково-фактичний характер, а виконання відповідного обов`язку - позадоговірний. Тобто, за відсутності доказів факту наданння/отриманння та розміру отриманої (спожитої) орендарем/користувачем відповідної послуги обов`язок з її оплати у нього не виникає. Враховуючи наведене, для встановлення розміру цього обов`язку користувача нерухомого майна (вартості спожитих послуг) визначальним є факт споживання відповідної послуги та її розмір. Тому, суди вважають, що за відсутності доказів на підтвердження розміру фактично спожитої у відповідному періоді орендарем/ користувачем (наданої йому безпосереднім надавачем відповідних послуг або державним підприємством, організацією, господарським товариством, на балансі яких перебуває орендоване майно) послуги (послуг) у орендаря/користувача не виникає обов`язку оплачувати ці послуги. Відтак, Головне управління ДПС у Львівській області, вважає за необхідне відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Також скаржник вказує, що відповідно до правової позиції Верховного Суду викладеної у постановах об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, постановах від 22.11.2019 у справі №910/906/18, від 04.06.2020 у справі № 906/598/19 та від 24.01.2019 у справі №910/15944/17, зроблено висновки, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Відтак, Головне управління ДПС у Львівській області, вважає за необхідне відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу. Зокрема, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду (абзац 3 пункту 5 частини другої статті 290 цього Кодексу). Cкаржник повинен чітко вказати норму права, висновок про застосування якої був сформований Верховним Судом, дату прийняття відповідного судового рішення та номер справи, навести сам висновок і змістовно обґрунтувати необхідність відступлення від нього. Проте, Верховний Суд вдруге зауважує, що пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України передбачає відступ від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Водночас, як вбачається з постанови Західного апеляційного господарського суду від 14.01.2026, судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного судового рішення не було застосовано правові висновки, викладені у вказаних скаржником постановах та не було зазначено ці постанови у тексті оскаржуваного судового рішення. З огляду на викладене, пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України не може бути у цьому випадку підставою для касаційного оскарження постанови Західного апеляційного господарського суду від 14.01.2026 у справі №914/2468/20. Крім того, у тексті заяви про усунення недоліків скаржник вказує, що справа №914/2468/20 має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки висновки Верховного Суду у цій справі будуть поширюватись на широку масу спорів та створять тривалий у часі підхід до вирішення актуальної правової проблеми, а саме уникнення сплати зобов`язань перед бюджетом через процедуру неплатоспроможності, що йде всупереч податковому законодавству. Також скаржник вказує, що справа становить значний суспільний інтерес оскільки стосується надходження коштів до державного бюджету України, а отже має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому. Згідно з частиною першою статті 287 ГПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на: 1) рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті; 2) ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 3, 6, 7, 13, 14, 21, 25, 26, 28, 30 частини першої статті 255 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку; 3) ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали; 4) ухвали і постанови суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку та постанови суду апеляційної інстанції у справах про банкрутство (неплатоспроможність) у випадках, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Відповідно до частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню: 1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Виходячи з аналізу наведених норм, положення частини третьої статті 287 ГПК України застосовуються тільки у разі подання касаційної скарги на судові рішення, визначені у пункті 1 частини першої статті 287 ГПК України. У даному ж випадку, касаційна скарга подана на ухвалу суду першої інстанції після її перегляду судом апеляційної інстанції про розгляд грошових вимог кредитора, можливість оскарження якої передбачено у пункті 4 частини першої статті 287 ГПК України). Водночас, відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, перед-бачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу. Отже, касаційна скарга у даному випадку може бути оскаржена на підставі пунктів 1-4 частини 2 статті 287 ГПК України. Проте скаржник у касаційній скарзі та у заяві про усунення недоліків обґрунтував вказані підстави неналежним чином, з огляду на що у касаційній скарзі та у заяві про усунення недоліків відсутні обґрунтовані підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 287 цього Кодексу. Скаржник повинен розуміти, що призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, формування обґрунтованої правової позиції стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи. Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу "правової визначеності", що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права в Україні (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини") умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23 жовтня 1996 року; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19 грудня 1997 року). Зважаючи на наведене, скаржник повинен усвідомлювати, що зазначення будь-яких із визначених пунктами 1-4 частини другої статті 287 ГПК України випадків потребує належних, вичерпних обґрунтувань, позаяк відкриття касаційного провадження за відсутності або неточності таких обґрунтувань може призвести до порушення принципу "правової визначеності". За таких обставин вимоги процесуального закону щодо змісту касаційної скарги, викладені у пункті 5 частини другої статті 290 та частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України скаржником виконані не були, а отже відсутні підстави вважати, що недоліки касаційної скарги у цій частині були усунуті Головним управлінням ДПС у Львівській області. Щодо клопотання про поновлення строку подання касаційної скарги, то скаржник зазначив, що справа має великий суспільний інтерес та носить резонансний характер, оскільки несплата та ненадходження коштів до бюджету України узгодженої великої суми податкового боргу призведе до дефіциту бюджету України. Крім цього, винесені необґрунтовані рішення на користь платника податків призводять до ухилення від сплати платником податків узгоджених зобов`язань, а відтак не виконання конституційного обов`язку платника - сплачувати податки. Забезпечення касаційного перегляду справи є гарантією від можливої судової помилки, а відтак і гарантією правопорядку. Розглянувши наведені обґрунтування причин пропуску процесуального строку на касаційне оскарження, суд дійшов висновку, що підстави, наведені скаржником у клопотанні, не можуть вважитися поважними з огляду на таке. Згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенції) "кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру". Відповідно до практики Суду держава, яка створює суди апеляційної чи касаційної інстанцій, має забезпечити, щоб особи, які відповідають перед законом, мали мож-ливість користуватись всіма фундаментальними гарантіями ст. 6 Конвенції в про-вадженнях у цих судах (див. рішення у справі "Делкурт проти Бельгії", від 17 січня 1970 року, пункт 25, Серія А N 11; п. 27 рішення Суду у справі "Пелевін проти України", no. 24402/02, від 20.05.2010 року). Однак, при цьому, Суд зазначає, що право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби (див. пункти 22 - 23 рішення у справі "Мельник проти України" від 28.03.2006 року, пункти 37-38 рішення у справі "Мушта проти України" від 18.11.2010 року). У п. 41 рішення від 03.04.2008 року "Пономарьов проти України" Суд вказав, що: "правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Разом з тим, якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності, так як і перегляд в порядку нагляду. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб ді-знатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків". Суд зауважує, що Господарський процесуальний кодекс України не пов`язує право суду поновити пропущений строк з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку. Отже, в кожному випадку суд з урахуванням конкретних обставин пропуску строку, оцінює докази, що наведені в обґрунтування клопотання про його відновлення, та робить мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку. Суд зазначає, що клопотання чи заява про відновлення процесуального строку повинна містити роз`яснення причин пропуску і підстави, з яких заявник вважає ці причини поважними. В клопотанні чи заяві повинні бути докази того, що здійснити відповідні процесуальні дії у визначений строк у заявника не було можливості. Поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі проце-суальних дій та підтверджені належними доказами. Доводи скаржника не можуть вважатися поважною причиною та об`єктивно непереборною обставиною, яка перешкоджала вчасному зверненню до суду касаційної інстанції. При цьому, оскільки скаржник вже звертався з касаційною скаргою на вказані судові рішення, проте касаційна скаргу була подана з порушенням вимог на її подання, встановлених процесуальним законодавством, то вказані обставини свідчать про невжиття скаржником всіх необхідних заходів для дотримання вимог процесуального законодавства, встановлених для звернення з касаційною скаргою в межах передбаченого законом строку. З огляду на наведені скаржником підстави для поновлення строку на касаційне оскарження, Верховний Суд дійшов висновку про те, що вони не є поважними та не можуть бути взяті до уваги для поновлення відповідного строку, оскільки скаржник не навів будь-яких обґрунтованих доводів або об`єктивних причин, які б спричинили пропуск строку на касаційне оскарження (об`єктивну неможливість своєчасно звернутись до суду з касаційною скаргою). Зважаючи на викладене, суд касаційної інстанції зазначає, що відновлення пропу-щеного процесуального строку є правом суду, яким він користується, виходячи із поважності причин пропуску строку. У цьому випадку обставин, які б об`єктивно пе-решкоджали скаржникові реалізувати своє право на подання касаційної скарги протягом законодавчо встановленого терміну, не вбачається, а підстави, наведені у клопотанні про поновлення строку на касаційне оскарження, не є поважними та об`єктивно непереборними і не пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами, оскільки залежали від самого скаржника. Згідно із частиною 3 статті 292 Господарського процесуального кодексу України касаційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 288 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, наведені нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення касаційної скарги без руху особа має право звернутися до суду касаційної інстанції із заявою про поновлення строку або навести інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або наведені підстави для поновлення строку на касаційне оскарження визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 293 цього Кодексу. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на касаційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на касаційне оскарження визнані судом неповажними. Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про існування підстав для відмови у відкритті касаційного провадження у справі №914/2468/20 за касаційною скаргою Головного управління ДПС у Львівській області на ухвали Господарського суду Львівської області від 19.11.2025 та постанови Західного апеляційного господарського суду від 14.01.2026 на підставі пункту 4 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України, оскільки підстави, зазначенні скаржником в клопотанні про поновлення строку на касаційне оскарження, є неповажними. Керуючись статтями 234, 235, 292, пунктом 4 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України, Суд

УХВАЛИВ:

1. Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі №914/2468/20 за касаційною скаргою Головного управління ДПС у Львівській області на ухвалу Господарського суду Львівської області від 19.11.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 14.01.2026 у справі №914/2468/20.

2. Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї документами надіслати скаржнику.

3. Копію касаційної скарги залишити в суді касаційної інстанції. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню. Головуючий С.В. Жуков Судді В.І. Картере К.М. Огороднік