Постанова КЦС ВС № 521/20479/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 червня 2026 року м. Київ справа № 521/20479/23 провадження № 61-4179св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,Коломієць Г. В., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом)- ОСОБА_1 , відповідачка (позивачка за зустрічним позовом)- ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей та сім`ї Одеської міської ради, Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Лашкевич Дмитро Володимирович, на постанову Одеського апеляційного суду від 28 січня 2026 року у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Сегеди С. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Одеської міської ради, про визначення місця проживання дітей з батьком. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з 10 вересня 2014 року вони з відповідачкою перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2020 року (справа № 521/11661/20) було розірвано. У шлюбі у них народилися діти: дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дочка ОСОБА_4 та син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а після розірвання шлюбу - дочка ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Після розірвання шлюбу, у зв`язку із відсутністю власного житла, ОСОБА_2 залишилася проживати у квартирі ОСОБА_1 . Діти проживають разом з батьком, перебувають на його повному утриманні та забезпечені всім необхідним. Він не має шкідливих звичок, працевлаштований та забезпечений власним житлом. ОСОБА_2 непрацевлаштована, доходів і заощаджень не має, належним чином вихованням дітей не займається, веде асоціальний та аморальний спосіб життя, неодноразово проходила лікування в реабілітаційних центрах. У серпні 2023 року ОСОБА_2 повідомила його про бажання виїхати за кордон з дітьми. У зв`язку із відсутністю грошових коштів, вона звернулася за допомогою до волонтерів. Водночас вона не має інформації щодо мети вивезення дітей за межі України та куди саме, не відповідає на питання, чи поверне дітей на територію України. Посилаючись на те, що він категорично заперечує щодо вивезення дітей за кордон, однак відповідачка його ігнорує та продовжує вчиняти дії спрямовані на виїзд з дітьми за кордон, що може зруйнувати стосунки дітей з батьком, ОСОБА_1 просив суд визначити місце проживання ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком. У серпні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,- Орган опіки та піклування в особі Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, про визначення місця проживання дітей з матір`ю. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у зв`язку з військовою агресією російської федерації (далі - рф) проти України вона з дітьми виїхала за кордон. Із 14 лютого 2024 року вони проживають у м. Траунштайн Федеративної Республіки Німеччини (далі - ФРН) та отримують соціальну допомогу. Діти забезпечені житлом із комфортними умовами проживання, відвідують дошкільний навчальний заклад, вивчають німецьку мову, мають друзів та нові захоплення, а також сталий сімейний зв`язок з матір`ю. Крім того, згідно з рішенням суду першої інстанції м. Мюнхена від 23 липня 2024 року у справі № 567/F4888/24 (за позовом ОСОБА_11 до ОСОБА_12 про повернення ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в Україну) з точки зору суду та відповідно до підпункту «б» пункту 1 статті 13 Гаазької конвенції повернення має місце, якщо це являє собою серйозну загрозу для малолітніх дітей. Переглядаючи всі публікації Міністерства іноземних справ ФРН, суд переконаний, що повернення чотирьох дітей в Україну - і не тільки в Одеський регіон, але й у країну в цілому - становило б для них небезпеку. Посилаючись на те, що після оголошення в Україні воєнного стану діти проживають та навчаються у ФРН, вона здійснює за ними постійний догляд, піклується про їх здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створила для дітей належні умови для проживання та забезпечує всім необхідним, ОСОБА_2 просила суд визначити місце проживання дітей з нею. Короткий зміст судових рішень Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визначено місце проживання ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за місцем проживання батька: АДРЕСА_1 . У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 відмовлено. Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що під час проживання дітей з батьком він належно займався вихованням та розвитком дітей, повністю забезпечував їх матеріально, на відмінну від матері ОСОБА_2 , яка непрацевлаштована, доходів та заощаджень не має, належно вихованням дітей не займається, веде асоціальний та аморальний спосіб життя, неодноразово проходила лікування в реабілітаційних центрах. Суд урахував показання свідка ОСОБА_13 , яка працювала нянею дітей та підтвердила факт вживання відповідачкою алкогольних напоїв та наркотичних засобів, а також, що ОСОБА_1 є хорошим батьком, лише він займався вихованням та доглядом за дітьми. Суд відхилив аргументи відповідачки про те, що ОСОБА_1 застосовував до неї фізичну силу, а також, що діти страждають від його агресії за недоведеністю. Зважаючи на те, що діти разом з відповідачкою перебувають за кордоном у зв`язку з чим орган опіки та піклування не має можливості надати висновок щодо визначення місця проживання дітей, суд вважав за можливе розглянути справу на підставі зібраних у справі доказів. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_14 , суд першої інстанції виходив з того, що вона непрацевлаштована, доходів та заощаджень не має, належним чином вихованням дітей не займається, веде асоціальний та аморальний спосіб життя, неодноразово проходила лікування в реабілітаційних центрах, що підтверджується зібраними у справі доказами. У ФРН вона отримує соціальну допомогу у розмірі 3 777,59 євро, з яких 1 750,00 євро сплачує за оренду житла. Тобто фактично на забезпечення чотирьох малолітніх дітей залишається 2 027,59 євро що не є достатнім для належного забезпечення дітей. Суд урахував, що факт проживання дітей за кордоном не впливає на вирішення спору про визначення місця проживання дітей судами України. Проживання дітей за кордоном не є самостійною підставою для відмови в позові про визначення місця їх проживання разом з одним із батьків в Україні. Постановою суду апеляційної інстанції від 28 січня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2024 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. У частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 не довів наявність правових підстав для визначення місця проживання дітей з ним, натомість ОСОБА_2 надала суду належні, достовірні та достатні докази на спростування підстав первісного позову. ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження того, що він не має судимості, працевлаштований (матеріали справи не містять, ані трудової книжки позивача, ані довідок з місць роботи тощо), не має шкідливих звичок (відсутні довідки про стан його здоров`я не тільки спеціалізованих медичних установ, але будь-які медичні обстеження, результати досліджень, медичні картки, декларації із сімейним лікарем), забезпечений власним житлом (навпаки, ОСОБА_1 не має у власності жодного об`єкта нерухомого майна, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 03 листопада 2023 року № 353061820 (т. 1 а. с. 117-123)); забезпечував дітей всім необхідним (у матеріалах справи відсутні акти обстеження житлових умов дітей, відсутні інші докази, що саме ОСОБА_1 забезпечував дітям належні умови життя та яким саме чином, надавав матеріальну, духовну, моральну підтримку, на відміну від матері ОСОБА_2 ). Надана позивачем довідка із Приватної організації (Установа, Заклад) «Одеський приватний заклад дошкільної освіти «Дитячий садок «ЕЛІТ-М» від 02 жовтня 2023 року № 6 (т. 1 а. с. 183) про те, що його дочка ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та син ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відвідують зазначений дитячий садок, а також довідка Приватного закладу загальної середньої освіти «Одеський ліцей «Альтерра Скул Одеса» від 02 жовтня 2023 року № 125 (т. 1 а. с. 183) про те, що ОСОБА_7 зарахована до 2 класу, не містять будь-яких відомостей стосовно батька дітей. Натомість ОСОБА_2 надала суду належні докази, які підтверджують наявність у неї доходів, що вона є здоровою людиною, на обліку в спеціалізованих установах не перебуває, та що саме вона займається щоденним вихованням дітей (вона їх лікує, водить до навчальних закладів тощо). Крім того, вона є співвласницею двокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2 , іншими співвласниками є її батьки та брат (т. 1 а. с. 143-147 т. 1). Суд першої інстанції не дослідив та не надав відповідної оцінки наданим відповідачкою доказам, зокрема, стосовно її звернень до правоохоронних органів, щодо завдання їй позивачем тілесних ушкоджень, вчинення психологічного насильства; характеристикам зі школи, дитячого садка, місця проживання та секції футболу (а. с. 162-164 т. 1), згідно з якими ОСОБА_14 є відповідальною матір`ю, що цікавиться спортивним розвитком дітей, бере активну участь у житті дітей, допомагає у організації пізнавальних заходів. Регулярно відвідує батьківські збори, цікавиться життям дітей, забезпечує відвідування навчальних екскурсій, організовує правильне проведення вільного часу, забезпечує високий рівень розвитку дітей. Крім того, вирішуючи позовні вимоги, суд не врахував, що саме ОСОБА_2 уклала декларації із сімейним лікарем, проходила усі необхідні обстеження та щеплення дітей, залишалася у лікарні із хворою дитиною. Відповідачка надала належні докази на підтвердження того, що вона є здоровою жінкою, хронічних захворювань та проявів психічних розладів не має, постійної терапії не отримує. Суд апеляційної інстанції урахував загальновідомий факт про те, що під час воєнного стану м. Одеса є небезпечним містом для дітей, а також, рішення суду першої інстанції м. Мюнхена від 23 липня 2024 року у справі № 567 А4888/24, у якому, зокрема, зазначено, що повернення дітей в Україну - і не тільки в Одеський регіон, але й у країну в цілому - становило б для них небезпеку. За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визначення місця проживання дітей з батьком. Водночас суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду місцевого суду про те, що виїзд матері з дітьми за кордон після початку повномасштабного вторгнення не можна кваліфікувати як зміну місця постійного проживання дітей, а тому зустрічний позов ОСОБА_2 є передчасним. Крім того, спір про визначення місця проживання малолітніх дітей сторін неможливо вирішити без письмового висновку органу опіки та піклування. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У березні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Лашкевич Д. В., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 28 січня 2026 року у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення в частині вирішення його позовних вимог скасувати та залишити в цій частині в силі рішення суду першої інстанції. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального і порушення норм процесуального права, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19, від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19, від 12 квітня 2017 року у справі № 235/139/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції фактично дозволив протиправне викрадення дітей матір`ю без згоди батька, що суперечить висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 235/139/16-у (провадження № 6-15цс17), згідно з яким виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватися лише за погодженням з іншим із батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у виховання дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання, а також висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19), про те, що вивезення неповнолітньої дитини матір`ю за кордон без згоди батька є порушенням його інтересів. Апеляційний суд не звернув уваги на те, що тимчасовий чи постійний виїзд дитини за кордон, зміна країни проживання дитини має відбуватися лише за згодою обох батьків, лише якщо один із них не позбавлений батьківських прав. Суд апеляційної інстанції не врахував, що факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того, вивезена вона до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця проживання дитини. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови в позові про визначення місця проживання такої дитини з одним із батьків в Україні. Крім того, вирішуючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що неможливо вирішити спір без висновку органу опіки та піклування. У травні 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Марченко К. Б., у якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 30 березня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Лашкевич Д. В., на постанову Одеського апеляційного суду від 28 січня 2026 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д. Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2026 року (після усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Лашкевич Д. В., на постанову Одеського апеляційного суду від 28 січня 2026 року з підстав, визначених пунктом 1 частини другої статті 389, витребувано з Хаджибейського районного суду м. Одеси (у зв`язку з набранням 25 квітня 2025 року чинності Законом України від 26 лютого 2025 року № 4273-ІХ Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо зміни найменувань місцевих загальних судів найменування Малиновського районного суду міста Одеси змінено на Хаджибейський районний суд міста Одеси) матеріали цивільної справи № 521/20479/23; надано учасникам справи строк для подання відзиву. У травні 2025 року матеріали справи № 521/20479/23 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2026 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що з 10 вересня 2014 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2020 року було розірвано. У шлюбі у них народилися діти: дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дочка ОСОБА_4 та син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а після розірвання шлюбу - дочка ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . У рішенні Приморського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2020 року у справі № 521/11661/20 зазначено, що діти проживають разом з батьком. 23 січня 2024 року (приблизно о 20 год 00 хв), повернувшись до своєї квартири за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 виявив, що діти відсутні, а телефони ОСОБА_2 та дітей - відключені. Із метою розшуку дійтей ОСОБА_1 звернувся до правоохоронних органів, у зв`язку з чим до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено відомості про кримінальне правопорушення за статтею 115 Кримінального кодексу України, що підтверджується відповідним витягом. Під час досудового розслідування встановлено, що приблизно о 13 год 40 годині 23 січня 2024 року, ОСОБА_2 разом з дітьми ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 виїхала за кордон без оповіщення батька дітей. Із 14 лютого 2024 року ОСОБА_2 з дітьми зареєстровані та проживають у м. Траунштайн у ФРН, що підтверджується відповідними довідками. Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини. Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. Суд -це фактично останній інструмент, який підлягає використанню при вирішенні сімейних спорів, коли спір неможливо вирішити іншим шляхом. Водночас розлучення має відбутися таким чином, щоб батько і матір як і раніше співпрацювали при виконанні батьківських обов`язків. Дитина має право знати своїх батьків і право на їх піклування (стаття 7 Конвенції про права дитини). Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи, згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. При визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним. Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. Рівність прав батьків стосовно дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й першочергово повинні бути визначені й враховані інтереси дитини з урахуванням об`єктивних обставин спору. При визначенні місця проживання дитини судам потрібно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, під час розгляду справ щодо визначення місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах (постанова Верховного Суду від 14 вересня 2022 року у справі № 466/1017/20). Звертаючись до суду з позовом про визначення місця проживання малолітніх дітей з батьком, ОСОБА_1 посилався на те, що ОСОБА_2 непрацевлаштована, доходів і заощаджень не має, належним чином вихованням дітей не займається, веде асоціальний та аморальний спосіб життя, неодноразово проходила лікування в реабілітаційних центрах. Підчас розгляду справи судом першої інстанції (січень 2024 року) ОСОБА_2 разом з дітьми виїхала до ФРН. У зустрічному позові вона посилалася на те, що після оголошення в Україні воєнного стану діти проживають та навчаються у ФРН, вона здійснює за ними постійний догляд, піклується про їх здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створила для дітей належні умови для проживання та забезпечує всім необхідним. Вирішуючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що під час проживання дітей з батьком він належно займався вихованням та розвитком дітей, повністю забезпечував їх матеріально, на відміну від матері ОСОБА_2 , яка непрацевлаштована, доходів та заощаджень не має, належно вихованням дітей не займається, веде асоціальний та аморальний спосіб життя, неодноразово проходила лікування в реабілітаційних центрах. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_1 не довів наявність правових підстав для визначення місця проживання дітей з ним, натомість ОСОБА_2 надала суду належні, достовірні та достатні докази на спростування підстав первісного позову. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції виходив з того, шо виїзд матері з дітьми за кордон після початку повномасштабної війни не можна кваліфікувати як зміну місця постійного проживання дітей, це тимчасовий виїзд дітей, а тому зустрічний позов ОСОБА_2 є передчасним. У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суд апеляційної інстанції не врахував, що факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того, вивезена вона до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця проживання дитини. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови в позові про визначення місця проживання такої дитини з одним із батьків в Україні. Перевіряючи доводи ОСОБА_1 , Верховний Суд виходить з такого. Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності. Факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22), на яку посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі). Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції зосередив увагу на оцінці особистостей кожного з батьків, водночас їх ставлення до виконання батьківських обов`язків стосовно малолітніх дітей, а також, які стосунки існують між кожним з батьків і дітьми (як виконують батьки свої батьківські обов`язки стосовно дітей, як враховують їх інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дітьми); умов проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зокрема, чи створили вони належні умови та стійке безпечне середовище для перебування малолітніх дітей, а також спроможності кожного з них піклуватися про дітей особисто, не перевірив. Установивши допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, суд апеляційної інстанції здійснив власну оцінку зібраних у справі доказів, водночас, незважаючи на те, що між сторонами існує спір щодо визначення місця проживання дітей, за вирішенням якого і батько, і мати звернулися до суду, такий спір не вирішив. Як суд першої інстанції, так і апеляційний суд, не звернули уваги на те, що під час розгляду справ щодо визначення місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах (постанова Верховного Суду від 14 вересня 2022 року у справі № 466/1017/20). На час вирішення справи судом першої інстанції, дочці сторін ОСОБА_15 було 9 років, а дочці ОСОБА_4 та сину ОСОБА_5 - по 5 років, водночас на жодному етапі провадження у справі, ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не з`ясували дійсного ставлення дітей до батьків, а також їх прихильності до кожного з них, тобто не забезпечили права дітей бути почутими у вирішенні питання, що стосуються їх особисто, на надали таких доказів і сторони. Суди не звернули уваги на те, що дитина є суб`єктом права і незважаючи на незначний вік, неповну цивільну дієздатність, має певний обсяг прав. Одними з основних її прав є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя, зокрема щодо визначення її місця проживання (постанова Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 404/3499/17). Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу. При цьому під час визначення місця проживання малолітньої дитини, зважаючи на вікову категорію дитини, бесіду з останньою має проводити психолог, головним завданням якого є встановлення дійсного психоемоційного стану дитини, визначення інтересів дитини та отримання думки щодо бажання дитини проживати з одним із батьків. Суд має враховувати висловлену думку системно, з`ясовуючи належно фактичні обставини справи, досліджуючи та надаючи належну оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, що в результаті сприятиме правильному вирішенню питання місця проживання дитини. Тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків, які вони не можуть чи не бажають вирішувати в позасудовий спосіб. Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей - це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі, займаючись лише своїми проблемами, забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства (постанова Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17 (провадження № 61-14041св19)). Посилаючись на неможливість вирішення спору у зв`язку з відсутністю висновку органу опіки та піклування, суд апеляційної інстанції не врахував, що передбачена частинами четвертою та п`ятою статті 19 СК України обов`язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі, якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19 (провадження № 61-12112сво22). Зазначене дає підстави для висновку про те, що скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не здійснив повний, всебічний та об`єктивний розгляд справи, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, не надав належної правової оцінки доводам і доказам сторін, по суті спір не вирішив, що є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Крім зазначеного, суду апеляційної інстанції необхідно врахувати, що спірні правовідносини обтяжені іноземним елементом, а тому юрисдикція такого спору визначається за спеціальними правилами, передбаченими як у законах України, так і у міжнародно-правових договорах, правила яких є частиною національного законодавства України, зокрема, Гаазькій конвенції 1996 року. За правилами Гаазької конвенції 1996 року у випадку викрадення держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 Гаазької конвенції 1996 року встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування. Правила статті 6 Гаазької конвенції 1996 року застосовуються у випадках, коли неможливо встановити постійне місце проживання дитини. Відповідно до статті 5 Гаазької конвенції 1996 року судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини. З урахуванням статті 7 зазначеної Конвенції у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу, юрисдикцію мають органи держави нового звичайного місця проживання. Стаття 5 Гаазької конвенції 1996 року містить загальне правило стосовно юрисдикції, яке полягає в тому, що заходи захисту дітей мають бути вжиті судовими або адміністративними органами держави місця постійного проживання дитини. Зазначене дає підстави для висновку про те, що юрисдикція спорів щодо батьківського піклування має визначатися залежно від звичайного місця проживання дитини. Поняття «місце постійного проживання» не визначене цією Конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин. Звичайне місце проживання підтверджується: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою необхідно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі. У разі встановлення, що дитина до незаконного переміщення та утримання в іншій державі мала звичайне місце проживання в Україні відповідно до правил статті 5 Гаазької конвенції 1996 року, спір, який виник між сторонами, підлягає розгляду судами України, крім випадків, встановлених у статті 7 цієї Конвенції. Юрисдикція спору ґрунтується на визначенні звичайного місця проживання дитини та вирішується у кожному конкретному спорі залежно від встановлених фактичних обставин справи. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до статті 400 ЦПК України касаційний суд не має процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Оскільки повноваження апеляційного суду дозволяють виправити недоліки, допущені під час попереднього розгляду справи, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно врахувати викладене у цій постанові, встановити обставини, які мають значення для вирішення справи, дати належну оцінку доводам і запереченням учасників справи та ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення. Керуючись статтями 141, 400, 409, 411, 416, 419, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Лашкевич Дмитро Володимирович, задовольнити частково. Постанову Одеського апеляційного суду 28 січня 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 скасувати, справу № 521/20479/23 в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк