Постанова 4803 № 205/8731/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3142/26 Справа № 205/8731/22 Суддя у 1-й інстанції - Костромітіна О. О. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 червня 2026 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді - Свистунової О.В., суддів: Макарова М.О., Пищиди М.М., за участю секретаря - Паромової О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційні скарги ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 та Дніпровської міської ради на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 травня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 до Дніпровської міської ради, Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, третя особа - Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Новокодацького району, про визнання квартири житлом та визнання права користування квартирою; та за зустрічним позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_1 , третя особа - Орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради, про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення та встановлення порядку виконання рішення суду, - В С Т А Н О В И Л А: У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 до Дніпровської міської ради, Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, третя особа - Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Новокодацького району, про визнання квартири житлом та визнання права користування квартирою. В обґрунтування позову посилалась на те, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 10 травня 2016 року вона придбала у власність квартиру АДРЕСА_1 . Після придбання квартири вона в установленому законом порядку зареєструвалась за вказаною адресою, в`їхала до нової оселі та мешкає там по цей час. ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивачки народився син ОСОБА_2 , який також зареєстрований і постійно мешкає у вказаній квартирі разом з нею з моменту свого народження і по цей час. Згодом їй стало відомо про те, що прокурором в інтересах територіальної громади було подано позов про витребування квартири у зв`язку з тим, що у 2015 році вона була незаконно приватизована на підставі підроблених документів і неодноразово перепродавалася, про що позивачка під час купівлі не знала. Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2018 року у справі № 205/3243/17 витребувано з підстав, визначених статтею 388 ЦК України, від ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради, квартиру АДРЕСА_1 . 05 березня 2021 року її представник отримав постанову державного виконавця Новокодацького відділу державної виконавчої служби у м. Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) від 11 лютого 2021 року про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 205/3243/17, виданого 01 жовтня 2018 року Ленінським районним судом м. Дніпропетровська, про витребування у неї спірної квартири на користь територіальної громади м. Дніпропетровська в особі Дніпровської міської ради. З того часу, виконавча служба та представники Дніпровської міської ради неодноразово намагались виселити її з неповнолітнім сином з вищевказаного житлового приміщення на підставі вищевказаного виконавчого листа, в якому немає жодного слова саме про виселення. Крім того, позивачка зазначає, що виселення її неповнолітнього сина без надання іншого житлового приміщення суперечить Закону України «Про охорону дитинства», Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» та Конвенції ООН про права дитини. Вищезазначена квартира є її з сином єдиним житлом, а відповідачами вчиняються дії, спрямовані на її виселення та виселення її сина з зазначеної нерухомості без надання іншого житла. Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила суд: - визнати квартиру АДРЕСА_1 житлом її та неповнолітнього сина ОСОБА_2 ; - визнати за нею та її неповнолітнім сином ОСОБА_2 право користування квартирою АДРЕСА_1 . У лютому 2023 року Дніпровська міська рада звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_1 , третя особа - Орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради, про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення та встановлення порядку виконання рішення суду. В обґрунтування позову рада посилалась на те, що квартира АДРЕСА_1 , після ухвалення низки судових проваджень у справі № 205/3243/17 була повернута до законного власника - територіальної громади міста після її вибуття з володіння останньої поза її волею. Оскільки у ОСОБА_1 відсутнє право власності на вказану квартиру, що унеможливлює перебування вказаної нерухомості у користуванні останньої та членів її сім`ї, що порушує права законного власника на вільне володіння належним йому майном, рада, керуючись, зокрема приписами статті 109 ЖК України, змушена звернутися до суду з позовом з метою захисту прав територіальної громади. Посилаючись на викладені обставини, Дніпровська міська рада просила суд: - усунути їй перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення; - встановити порядок виконання рішення суду, згідно з яким рішення суду першої інстанції після набрання законної сили є підставою для зняття з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 травня 2024 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 , яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 - відмовлено. У задоволенні зустрічного позову Дніпровської міської ради - відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю правових підстав для задоволення первісного позову, незважаючи на те, що квартира тривалий час знаходилась у володінні позивачки та її сина, однак вибула з володіння законного власника поза волею останнього, оскільки ОСОБА_1 не зверталася до виконавчого комітету Дніпровської міської ради з питанням щодо укладання договору найму спірного житлового приміщення, на квартирному обліку, як особа, яка потребує поліпшення житлових умов, не перебуває. Тому, на думку суду, підстави для визнання за позивачами права користування квартирою при встановлених судом обставинах відсутні. Інші вимоги позову про визнання квартири житлом позивачки та її сина задоволенню не підлягають, оскільки є похідними. Також суд вважав, що задоволення позову фактично наділить позивачку та її сина безстроковим правом користування вказаною нерухомістю і унеможливить реалізацію законним власником його прав. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із того, що у разі виселення ОСОБА_1 та її неповнолітнього сина не буде дотриманий справедливий баланс, оскільки добросовісний набувач внаслідок втручання у її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, їй не буде надано належного відшкодування у зв`язку з її виселенням без надання іншого житлового приміщення, тому у задоволенні зустрічного позову слід відмовити. При цьому суд зауважив, що виселення неповнолітньої особи без надання іншого житлового приміщення суперечить положенням Закону України «Про охорону дитинства», Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», Конвенції ООН про права дитини, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, та Європейської Конвенції про здійснення прав дітей 1996 року. Вимоги позову про встановлення порядку виконання рішення суду є похідними від вимог про усунення перешкод у користуванні власністю, тому у їх задоволенні також належить відмовити. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року апеляційні скарги Дніпровської міської ради та ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , залишено без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 травня 2024 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено. Постановою Верховного Суду від 03 грудня 2025 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Дніпровської міської ради відмовлено. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , залишено без задоволення. Касаційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року в частині вирішення первісного позову ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , до Дніпровської міської ради, виконавчого комітету Дніпровської міської ради, третя особа - Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Новокодацького району, про визнання квартири житлом та визнання права користування квартирою, - залишено без змін. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року в частині вирішення зустрічного позову Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_1 , третя особа - орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради, про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення, встановлення порядку виконання рішення суду, - скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішення суду касаційної інстанції в частині вирішення зустрічного позову Дніпровської міської ради мотивовано тим, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є малолітньою особою. У справі, що переглядається, до участі у розгляді справи залучено Орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради. Разом із тим, у справі відсутній письмовий висновок органу опіки та піклування щодо розв`язання спору у цій справі, а саме: щодо можливості виселення малолітнього ОСОБА_2 із спірного житлового приміщення. В апеляційній скарзі Дніпровська міська рада, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким цей позов задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що оскаржуване судове рішення ухвалено судом першої інстанції без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Позивачка за первісним позовом своїм правом, передбаченим статтею 360 ЦПК України, не скористалася та відзиву на апеляційну скаргу Дніпровської міської ради не подавала. Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом учасники справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідкою про отримання документів в Електронному суді. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Враховуючи висновки Верховного Суду у цій справі та скасування постанови Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року в частині вирішення зустрічного позову Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_1 , третя особа - орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради, про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення, встановлення порядку виконання рішення суду, в іншій частині рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 травня 2024 року в частині вирішення вирішення первісного позову ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , до Дніпровської міської ради, виконавчого комітету Дніпровської міської ради, третя особа - Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Новокодацького району, про визнання квартири житлом та визнання права користування квартирою, - перегляду в апеляційному порядку не підлягає. Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є сином ОСОБА_1 . Згідно з довідкою № 6430 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 14 грудня 2022 року за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстрованими є дві особи: ОСОБА_1 та її неповнолітній син ОСОБА_2 . У травні 2017 року керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави в особі Дніпропетровської міської ради звернувся до суду з позовом до виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Кам`янського міського нотаріального округу Ялова О.М., приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Гуфман Я.С., приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Скосарєва В.В., приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Царейкін М.М., ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , Комунальне Виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Ленінського району м. Дніпропетровська, у якому просив суд визнати недійсними свідоцтво про право власності на житло від 11 травня 1996 року, видане ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , та договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений 16 червня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а також витребувати квартиру від ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради (справа № 205/3243/17-ц). Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 вересня 2017 року у справі № 205/3243/17 у задоволенні позову керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави в особі Дніпропетровської міської ради відмовлено. Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2018 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 24 березня 2021 року, рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 вересня 2017 року у справі № 205/3243/17 скасовано, позов керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави в особі Дніпропетровської міської ради задоволено. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло від 11 травня 1996 року, видане на ім`я ОСОБА_3 , про його право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 . Визнано недійсним нотаріально посвідчений та укладений 16 червня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради квартиру АДРЕСА_1 . Ухвалюючи рішення про витребування квартири від ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради, суди виходили з того, що квартира АДРЕСА_1 перебувала у комунальній власності територіальної громади м. Дніпро, рішень щодо передачі її у приватну власність у порядку приватизації у передбаченому законом порядку компетентними органами не приймалося та свідоцтва про право власності на неї не видавалося. З 23 вересня 1982 року єдиним наймачем квартири до своєї смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) була лише ОСОБА_8 , тому видане 11 травня 1996 року ОСОБА_3 від імені виконавчого комітету міської ради народних депутатів свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , на підставі якого відбулася державна реєстрація права власності ОСОБА_3 , відповідно до вимог частин першої, третьої статті 203, статті 215 ЦК України є недійсним. У зв`язку з цим є недійсним і укладений та нотаріально посвідчений 16 червня 2015 року від імені ОСОБА_3 з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу спірної квартири. Оскільки з комунальної власності територіальної громади м. Дніпро вказана квартира вибула поза волею останньої, зазначене житлове приміщення на підставі статті 388 ЦК України підлягає витребуванню від ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради. Постановою старшого державного виконавця Новокодацького відділу ДВС у м. Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління МЮУ (м. Дніпро) Пономаренка О.О. від 11 лютого 2021 року відкрито виконавче провадження № 64482213 з виконання виконавчого листа № 205/3243/17 в частині витребування від ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради квартири АДРЕСА_1 . З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 26 квітня 2023 року вбачається, що 19 квітня 2023 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 , зареєстровано за територіальною громадою Дніпровської міської ради. ОСОБА_1 та її неповнолітній син ОСОБА_2 іншого житла не мають. Відмовляючи у задоволенні первісного позову, суд першої інстанції виходив із того, що незважаючи на те, що квартира тривалий час знаходилась у володінні позивачки та її сина, однак вибула з володіння законного власника поза волею останнього, оскільки ОСОБА_1 не зверталася до виконавчого комітету Дніпровської міської ради з питанням щодо укладання договору найму спірного житлового приміщення, на квартирному обліку, як особа, яка потребує поліпшення житлових умов, не перебуває. Тому, на думку суду, підстави для визнання за позивачами права користування квартирою при встановлених судом обставинах відсутні. Інші вимоги позову про визнання квартири житлом позивачки та її сина задоволенню не підлягають, оскільки є похідними. Також суд вважав, що задоволення позову фактично наділить позивачку та її сина безстроковим правом користування вказаною нерухомістю і унеможливить реалізацію законним власником його прав. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із того, що у разі виселення ОСОБА_1 та її неповнолітнього сина не буде дотриманий справедливий баланс, оскільки добросовісний набувач внаслідок втручання у її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, їй не буде надано належного відшкодування у зв`язку з її виселенням без надання іншого житлового приміщення, тому у задоволенні зустрічного позову слід відмовити. При цьому суд зауважив, що виселення неповнолітньої особи без надання іншого житлового приміщення суперечить положенням Закону України «Про охорону дитинства», Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», Конвенції ООН про права дитини, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, та Європейської Конвенції про здійснення прав дітей 1996 року. Вимоги позову про встановлення порядку виконання рішення суду є похідними від вимог про усунення перешкод у користуванні власністю, тому у їх задоволенні також належить відмовити. Колегія суддів погоджується з таким висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 9 ЖК України громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Статтею 61 ЖК України встановлено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер. Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Статтею 106 ЖК України визначено, що повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача. 23 квітня 2019 року Виконавчим комітетом Дніпровської міської ради ухвалено рішення № 389 «Про затвердження Порядку надання виконавчим комітетом Дніпровської міської ради дозволу на зміну умов договору найму займаного неприватизованого жилого приміщення» (далі - Порядок). Порядок регламентує питання надання Виконавчим комітетом Дніпровської міської ради дозволу наймодавцю - житлово-експлуатаційній організації, на балансі якої перебуває житловий фонд комунальної власності територіальної громади міста, на зміну умов договору найму займаного неприватизованого жилого приміщення. Надання дозволу на зміну умов договору здійснюється шляхом прийняття виконавчим комітетом відповідного рішення. Так, відповідно до пункту 4 Порядку, надання дозволу на зміну умов договору найму здійснюється на підставі пакета документів: - заява на ім`я міського голови від громадянина, на ім`я якого планується зміна договору, з проханням про зміну умов договору найму зі згодою всіх зареєстрованих повнолітніх членів його родини, чиї підписи засвідчені керівником підприємства з обслуговування житла, за формою згідно з додатком до цього Порядку; - копія ордера на жиле приміщення або такі документи: копія договору найму, укладеного на ім`я попереднього квартиронаймача; копія попереднього рішення виконавчого комітету про зміну умов договору найму; постанова адміністрації підприємства; архівна довідка бюро обміну; - копія картки попереднього квартиронаймача або витяг за формою з особистого рахунка на ім`я попереднього квартиронаймача; - довідка з місця реєстрації наймача та членів його родини; - інформація про місце перебування осіб, які раніше були зареєстровані у приміщенні та зняті з реєстрації; - належним чином засвідчені копії документів, які посвідчують особу зареєстрованих членів родини; документів, що підтверджують родинні стосунки між зареєстрованими та вибулими особами; свідоцтв про смерть осіб, які раніше мешкали у квартирі та померли; - план (викопіювання) жилого приміщення; - в окремих випадках Департамент може витребувати додаткові документи, які не передбачені цим Порядком. Установивши, що ОСОБА_1 , яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 , відповідно до указаного Порядку, не зверталася до виконавчого комітету Дніпровської міської ради з питанням щодо укладання з нею договору найму житлового приміщення квартири АДРЕСА_1 , на квартирному обліку, як особа, яка потребує поліпшення житлових умов, не перебуває, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що визнання права користування за позивачами цією квартирою суперечить вищенаведеним нормам права, у зв`язку із чим зробив правильний висновок про відмову у задоволенні указаних позовних вимог за первісним позовом. Колегія суддів також погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що спірна квартира хоча й фактично знаходилась у володінні позивача та її сина, однак вибула з володіння законного власника поза волею останнього, тому задоволення первісного позову ОСОБА_1 призведе до порушення прав відповідача Дніпровської міської ради, як законного власника майна, та фактично унеможливить реалізацію законним власником своїх прав, встановлених положеннями статті 319 ЦК України. Ураховуючи, що вимоги первісного позову про визнання квартири житлом позивачки та її сина є похідними від вимог про визнання права користування квартирою, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у їх задоволенні. Щодо зустрічних позовних вимог Згідно зі статтею 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті). У статті 114 ЖК України передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення. Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. Дніпровська міська рада у зустрічному позові просила суд усунути їй перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. Також просила встановити порядок виконання рішення суду, згідно з яким рішення суду першої інстанції після набрання законної сили є підставою для зняття з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є малолітньою особою. Згідно з вимогами, установленими частинами четвертою, п`ятою статті 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Механізм провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, визначає Порядок проведення органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року №

866. Отже, усталеним є підхід в застосуванні статті 19 СК України, який полягає у тому, що при розгляді судом спорів щодо виселення дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 359/12709/21, від 26 листопада 2025 року у справі № 711/5752/24. Згідно з правовим висновком Верховного Суду, висловленим в постанові від 12 жовтня 2022 року у справі № 559/1215/19-ц, висновок органу опіки та піклування є документом, який подається для прийняття відповідного рішення судом, тобто він є доказом у цивільній справі, який підлягає оцінці у сукупності з іншими доказами. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Письмовий висновок органу опіки та піклування щодо розв`язання спору виконує допоміжну функцію при вирішенні спорів, які стосуються прав та інтересів дітей, та спрямований передусім на отримання максимальної інформації щодо обставин, які мають значення для вирішення конкретного спору. У справі, що переглядається, до участі у розгляді справи залучено орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 25 березня 2026 року було витребувано Органу опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради висновок щодо можливості виселення малолітнього ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_1 , із спірного житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення. 10 квітня 2026 року на виконання ухвали апеляційного суду надійшов висновок Органу опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради за вих. № 3/9-60 від 25 березня 2026 року про недоцільність виселення малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з квартири АДРЕСА_1 та таким, що не відповідає інтересам дитини. У вказаному висновку зазначено, що спеціалістами служби у справах дітей було здійснено вихід за адресою: АДРЕСА_2 , та складено акт обстеження житлово-побутових умов від 15 січня 2025 року, в якому зазначено, що помешкання, в якому проживає неповнолітня дитина, знаходиться у задовільному стані, відповідає санітарно-гігієнічним нормам, в наявності усі необхідні меблі та побутова техніка, у дитини окреме ліжко, є куточок для навчання та дозвілля. Зі слів матері дитини іншого житла у власності у них немає. Також ОСОБА_1 було надані письмові пояснення від 18 лютого 2026 щодо відсутності іншого житла у власності. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції констатує порушення, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Як зауважила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися, зокрема, з урахуванням обставин щодо наявності чи відсутності іншого житла, а також із дослідженням питання дотримання балансу між захистом права власності позивача як власника житла та захистом права відповідача на користування житлом. Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 та її неповнолітній син, який страждає на хронічне захворювання та потребує лікування, іншого житла не мають. Позивачем за зустрічним позовом Дніпровською міською радою не спростовано доводи ОСОБА_1 та висновки органу опіки та піклування щодо відсутності у відповідачки за зустрічним позовом іншого житла та не надано належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 має інше житло та у разі виселення її та її малолітнього сина, останні будуть забезпечені житлом. Враховуючи наданий апеляційному суду висновок органу опіки та піклування про недоцільність виселення малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також те, що у разі виселення ОСОБА_1 та її малолітнього сина не буде дотриманий справедливий баланс, оскільки добросовісний набувач внаслідок втручання у її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, їй не буде надано належного відшкодування у зв`язку з її виселенням без надання іншого житлового приміщення, - суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову. Колегія суддів вважає, що висновок органу опіки та піклування є достатньо обґрунтованим, а тому має враховуватися у сукупності з іншими доказами при вирішенні даного спору. При цьому колегія суддів враховує, що виселення малолітнього ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення суперечить положенням Закону України «Про охорону дитинства», Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», Конвенції ООН про права дитини, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, та Європейської Конвенції про здійснення прав дітей 1996 року. Вимоги зустрічного позову про встановлення порядку виконання рішення суду є похідними від вимог про усунення перешкод у користуванні власністю, тому у їх задоволенні також належить відмовити. Доводи апеляційної скарги Дніпровської міської ради щодо наявності підстав для виселення ОСОБА_1 та її малолітнього сина, які встановлені рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області 17 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі № 205/3243/17 про витребування від ОСОБА_9 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради вищевказаної квартири, - колегія суддів не приймає до уваги, оскільки виселення ОСОБА_1 та її малолітнього сина з квартири, та дотримання справедливого балансу в розумінні Конвенції про захист прав людини не було предметом розгляду справи, за результатом розгляду якої було ухвалені дані рішення. Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції та вважає, що суд першої інстанції виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність рішення суду. Решта доводів, приведених в апеляційній скарзі, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року). Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга Дніпровської міської ради підлягає залишенню без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 травня 2024 року в оскаржуваній частині - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, - У Х В А Л И Л А: Апеляційну скаргу Дніпровської міської ради - залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 травня 2024 року в оскаржуваній частині - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 10 червня 2026 року. Повний текст судового рішення складено 15 червня 2026 року. Головуючий О.В. Свистунова Судді: М.О. Макаров М.М. Пищида