Постанова 4806 № 303/6555/16-ц

Справа № 303/6555/16-ц П О С Т А Н О В А Іменем України 22 грудня 2020 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд у складі: головуючої - судді Кожух О.А., суддів - Фазикош Г.В., Бисаги Т.Ю. за участі секретаря - Волощук В.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мукачівського міськрайонного суду від 05 травня 2020 року (головуючий суддя Куцкір Ю.Ю.) у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог: Мукачівський МВ ДМС України в Закарпатській області та Служба у справах дітей Мукачівського міськвиконкому про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом зняття з реєстрації та виселення,- в с т а н о в и в : В листопаді 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог: Мукачівський МВ ДМС України в Закарпатській області та Служба у справах дітей Мукачівського міськвиконкому, у якому просив: 1)зобов`язати відповідачів не чинити перешкоди у користуванні будинком у АДРЕСА_1 ; 2)позбавити відповідачів права користування житловим приміщенням за адресою АДРЕСА_1 ; 3)зняти з реєстрації відповідачів у цьому будинку; 4)виселити відповідачів з указаного будинку. Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач ОСОБА_2 є власником житлового будинку у АДРЕСА_1 , згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20.10.2010. На його підставі 04.11.2010 одноосібно за позивачем зареєстровано право власності на цей будинок, що стверджується Витягом про державну реєстрацію прав від 04.11.2010. За даною адресою зареєстровані та проживають відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , які в добровільному порядку відмовляються звільнити будинок та знятись з реєстраційного обліку. Вказував, що відповідачі зареєстровані та проживають у житловому будинку без жодних правових підстав. У зв`язку з цим, відповідачі створюють перешкоди позивачу у володінні, користуванні та розпорядженні власністю, а тому, посилаючись на ст.ст. 319, 321, 391, ЦК України, ст. 109 Житлового кодексу України, а також норми, що врегульовують втрату права користування жилим приміщенням внаслідок відсутності осіб у житлі понад встановлені строки, а саме ст.ст. 71, 72 Житлового кодексу України, ст. 405 ЦК України, позивач просив його позовні вимоги задовольнити. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 05 травня 2020 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Позбавлено права користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 : ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Знято з реєстрації ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з будинку за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині позовних вимог - про зобов`язання відповідачів не чинити перешкоди у користуванні будинком відмовлено. Вирішено питання про судові витрати. На це рішення суду подав апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_1 в частині задоволення позовних вимог. Посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_1 проживає у спірному будинку з 1981 року з дозволу колишнього власника житла ОСОБА_6 (свого діда), який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ; іншого житла відповідачі не мають; також у будинку проживають двоє малолітніх дітей: ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), виселення яких є незаконним. Позивач, набуваючи право власності за заповітом, достеменно знав про право відповідачів на користування житловим будинком. Місцевий суд не здійснив оцінку виселення відповідачів у контексті пропорційності застосування такого заходу. Вказує, що заповіт, на підставі якого позивач набув право власності на спірний будинок, було укладено спадкодавцем під тиском і шантажем позивача, а попередній заповіт ОСОБА_6 було складено саме на ОСОБА_1 . Посилаючись на ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вказує, що рішенням суду відповідачі позбавлені гарантованого права на житло. Оскільки позивач рішення суду не оскаржив, апеляційний суд, з урахуванням принципу диспозитивності, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги у частині задоволення позовних вимог про позбавлення відповідачів права користування житловим приміщенням, зняття з реєстрації та виселення, не роблячи висновків щодо неоскарженої частини судового рішення (щодо зобов`язання відповідачів не чинити перешкоди у користуванні будинком). Учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що стверджується повідомленнями про вручення поштових відправлень. Судова колегія, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, розглянула справу за відсутності учасників справи. Відповідно до положень ст. 247 ч. 2 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Суд апеляційної інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України, переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Задовольняючи позовні вимоги про позбавлення права користування житлом, виселення та зняття з реєстрації, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі не є членами сім`ї позивача (власника будинку), договору найму вказаного будинку між сторонами не укладалося, відповідачі проживають у спірному будинку, чим порушують права позивача, як єдиного власника цього майна на володіння, користування і розпорядженням своїм майном. Проте із такими висновками погодитись не можна. Встановлено та з матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_2 є власником житлового будинку у АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20.10.2010. Право власності на цей будинок зареєстровано одноосібно за позивачем, що стверджується Витягом про державну реєстрацію прав від 04.11.2010 (а.с. 8). Згідно вказаного свідоцтва спадкоємцем зазначеного в заповіті майна ОСОБА_6 , 1928 року народження, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , є його онук ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с. 7). Позивач ОСОБА_2 зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 (а.с. 24). У спірному будинку у АДРЕСА_1 , зареєстровані та проживають ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , що стверджується листами №01-14/3181, №01-14/3182,№01-14/3183 від 09.12.2016 (а.с.25-27). Встановлено, що відповідач ОСОБА_2 зареєстрований у будинку з 02.07.1997, вселився та проживав у ньому за згодою колишнього власника ОСОБА_6 (діда ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ), який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_3 вселилась у будинок, як дружина відповідача ОСОБА_2 , та зареєстрована у будинку з 13.02.2009. Також зі свого народження у будинку проживали їхні діти: ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , р.н ) та ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ). Встановлено, що раніше, у листопаді 2016 року, ОСОБА_1 звертався до суду із позовом до ОСОБА_2 , Мукачівської державної нотаріальної контори про визнання недійсними заповіту, свідоцтва про право на спадщину та державної реєстрації права власності. За результатом розгляду такого спору рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 20.01.2017 у справі 303/6636/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 05.04.2017, у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсними заповіту, свідоцтва про право на спадщину та державної реєстрації права власності відмовлено. Як на підстави своїх позовних вимог про позбавлення права користування житлом, виселення та зняття з реєстрації, позивач посилався на ст.ст. 319, 321, 391 ЦК України, ст. 109 Житлового кодексу України, а також норми, що врегульовують втрату права користування жилим приміщенням внаслідок відсутності осіб у житлі понад встановлені строки, а саме ст.ст. 71, 72 Житлового кодексу України, ст. 405 ЦК України. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до положень статей 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно зі статтею 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Відповідно до статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. Члени сім`ї власника будинку (квартири) зобов`язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім`ї власника зобов`язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім`ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. За змістом зазначених приписів правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Відповідно до пункту 11 частини першої статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі смерті власника. Задовольняючи вимоги про позбавлення відповідачів права користування житлом, виселення та зняття з реєстрації, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі не є членами сім`ї позивача (актуального власника будинку), договору найму вказаного будинку між сторонами не укладалося, відповідачі проживають у спірному будинку, чим порушують права позивача, як єдиного власника цього майна, на володіння, користування і розпорядженням своїм майном. При цьому, суд першої інстанції не врахував, що права відповідачів на користування житлом виникли зі згоди попереднього власника будинку ОСОБА_6 , спірний будинок є місцем реєстрації місця проживання відповідачів, а тому в них були наявні правові підстави для проживання у спірному житловому будинку. Також суд першої інстанції не врахував наступне. Відповідно до частин першої та третьої статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК Української РСР). У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. За змістом статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Як встановлено матеріалами справи, відповідачі набули право користування спірним житлом згідно із законом, оскільки вселилися до нього за згодою колишнього власника майна, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння майном. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У § 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), переглядаючи справу у порядку відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, дійшла висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. У пункті 27 рішення ЄСПЛ «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (пункти 42, 43). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (пункт 44 та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, підпункт «б» пункту 148 та пункт 155). Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 травня 2020 року у справі № 752/16688/17. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналогічні норми містилися й у статтях 10, 60 ЦПК України 2004 року (що діяли на час звернення позивача з даним позовом). Ухвалюючи судове рішення про виселення відповідачів зі спірного житлового будинку без надання іншого житла, місцевий суд не врахував, що ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) були вселені до будинку як члени сім`ї попереднього власника будинку, після смерті якого тривалий час зі згоди нового власника ОСОБА_2 продовжили проживати у будинку, при цьому ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) був вселений до будинку після того, як власником майна (04.11.2010) став позивач ОСОБА_2 . При цьому із даним позовом ОСОБА_2 звернувся у листопаді 2016 року. За таких обставин позивач не надав доказів на підтвердження обставин для виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення. Також позивач, посилаючись на норми ст.ст. 71, 72 Житлового кодексу України, ст. 405 ЦК України (котрі врегульовують умови втрати права користування жилим приміщенням внаслідок відсутності осіб у житлі понад встановлені законом строки), не довів обставин відсутності відповідачів без поважних причин понад строки, передбачені цими нормами, та не надав доказів на підтвердження таких обставин. Враховуючи наведене, апеляційний суд вважає, що місцевий суд, ухваливши рішення про позбавлення права користування житловим приміщенням, виселення відповідачів зі спірного будинку без надання іншого житла, зняття з реєстрації, не врахував пропорційність їх виселення, на важливості врахування якої наголошував ЄСПЛ (рішення від 24 квітня 2012 року у справі «Йорданова та інші проти Болгарії», заява № 25446/06, пункт 123, та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, пункт 156). Апеляційний суд зазначає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі і колишніх, з урахуванням проживання у спірній квартирі двох неповнолітніх дітей, без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. У зв`язку з цим, похідна вимога про зняття відповідачів з реєстрації задоволенню не підлягає. Місцевий суд наведеного не врахував, не перевірив доводів про порушення інтересів дітей та не спростував їх належним чином, не визначився з характером спірних правовідносин і правовою нормою, яка підлягає застосуванню до них, не перевірив наявність підстав у відповідачів для користування будинком та дійшов помилкового висновку про позбавлення їх права користування житловим приміщенням, виселення та зняття з реєстрації. Зважаючи на викладене, рішення суду в частині задоволення вимог про позбавлення відповідачів права користування житловим приміщенням, виселення та зняття з реєстрації слід скасувати з підстав, передбачених п.п. 3,4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні таких вимог. Керуючись ч. 4 ст. 258, 265, п.2 ч. 1 ст. 374, п.п. 3, 4 ст. 376, 381,382 ЦПК України, колегія суддів, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 травня 2020 року в частині задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про позбавлення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 права користування житловим приміщенням, виселення та зняття з реєстрації скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні таких вимог відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційну скаргу на постанову апеляційного суду може бути подано безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 29 грудня 2020 року. Головуюча: Судді: