Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/8749/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/8749/22 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2026 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача: Бужак Н.П. Суддів: Кобаля М.І., Файдюка В.В. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на рішення Київського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2024 року, суддя Колеснікова І.С., у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,- У С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, в якому просив: - визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, які полягають у відмові призначити пенсію ОСОБА_1 за вислугою років відповідно до п. «а», ст. 55 Закону країни «Про пенсійне забезпечення»; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугою років відповідно до п. «а», ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Позовні вимоги мотивовані протиправністю дій відповідача щодо відмови у призначенні пенсії за вислугою років відповідно до п. «а», ст. 55 Закону країни «Про пенсійне забезпечення». Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 17.08.2022 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи. Законом України від 13.12.2022 № 2825-IX "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" (далі - Закон № 2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві. Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX, з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом. 14.12.2022 вказаний Закон був опублікований в газеті "Голос України" №254 та набрав чинності 15.12.2022. 06.10.2023 на адресу Київського окружного адміністративного суду супровідним листом від 01.02.2023 №03-19/8090/23 "Про скерування за належністю справи" надійшли матеріали адміністративної справи №640/30625/20 08.01.2024 на адресу Київського окружного адміністративного суду супровідним листом від 19.01.2023 №03-19/4028/23 "Про скерування за належністю справи" надійшли матеріали адміністративної справи №640/8749/22. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2024 року адміністративним позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, які полягають у відмові призначити пенсію ОСОБА_1 за вислугою років відповідно до п. «а», ст. 55 Закону країни «Про пенсійне забезпечення». Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за вислугою років відповідно до п. «а», ст. 55 Закону країни «Про пенсійне забезпечення», з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 1984 грн (одна тисяча дев`ятсот вісімдесят чотири гривні) 80 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні. Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційну скаргу подано на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні. В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова. З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 згідно записів трудової книжки серії НОМЕР_1 , ОСОБА_1 з 22.07.1984 по 04.11.1984, з 13.02.1987 по 31.12.1991 працював помічником машиніста тепловоза в ПРАТ «ММК ІМ.ІЛЛІЧА» (підтвердується довідкою №154 від 03.02.2022). З 27.05.1994 переведений в ВВО контролером, з 28.08.1994 переведений в ВВО контролером. 01.07.2010 відкрите акціонерне товариство «Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча» перейменовано у Публічне акціонерне товариство «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча». З 03.03.2011 переведений в локомотивну службу помічником машиніста тепловозу. З 02.11.2015 переведений в управління залічзнично-дорожній транспортний цех рухомого складу помічником машиністу тепловозу, бригада по експлуатації локомотивів. Публічне акціонерне товариство «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» перейменовано у приватне акціонерне товариство «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча». 01.02.2022 року звільнений за власним бажанням. 09.02.2022 позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою про призначення пенсії за за віком. Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві рішенням №057150011294 від 15.02.2022 відмовлено гр. ОСОБА_1 в призначенні пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до пункту 2 частини другої статті 114 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» у зв`язку з не настанням 58 річного віку. 11.05.2022 позивач повторно звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення". Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві №2600-0204-8/57112 від 27.05.2022 відмовлено ОСОБА_1 в призначенні пенсії за вислугу років, в зв`язку з відсутністю необхідного спеціального стажу роботи не менше 30 років, з них не менше 12 років 6 місяців на визначеній роботі станом на 11.10.2017. Не погодившись із такою відмовою у призначенні пенсії за віком, позивач звернувся до суду з даним позовом. Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 09.07.2003 № 1058-ІV (далі - Закон № 1058-ІV) та Законом України від 05.11.1991 № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон № 1788-XII). Відповідно до ст. 51 Закону № 1788-XII пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Коло осіб, які мають право на пенсію за вислугу років, визначено статтями 54 і 55 Закону № 1788-XII. Згідно п. 16 Прикінцевих положень Закону № 1058-ІV положення Закону № 1788-XII застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. Відповідно до п. 2-1 Прикінцевих положень Закону № 1058-ІV особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону № 1788-XII, пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом № 1788-XII. Отже, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" збережено право на пенсію за вислугу років, зокрема, робітникам, майстрам, безпосередньо зайнятим на лісозаготівлях і лісосплаві, включаючи зайнятих на обслуговуванні механізмів і обладнання, які на день набрання чинності цього Закону (11.10.2017) мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтею 55 Закону № 1788-XII. Відповідно до пункту "а" статті 55 Закону № 1788-ХІІ передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах, - за списками професій і посад, що затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України; водії вантажних автомобілів, безпосередньо зайнятих у технологічному процесі на шахтах, у рудниках, розрізах і рудних кар`єрах на вивезенні вугілля, сланцю, руди, породи, - після досягнення 55 років і при стажі роботи: для чоловіків - не менше 30 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначеній роботі; для жінок - не менше 25 років, з них не менше 10 років на зазначеній роботі. За відсутності стажу роботи, встановленого абзацами другим і третім цього пункту, у період до 1 квітня 2024 року право на пенсію за вислугу років надається за наявності стажу роботи, встановленого абзацами п`ятнадцятим - двадцять третім пункту "б" частини першої статті 13 цього Закону. Тобто, в період звернення за призначенням пенсії з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - загальний стаж роботи повинен становити не менше 29 років 6 місяців у чоловіків і не менше 24 років 6 місяців у жінок. В свою чергу, положення статті 55 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року № 213-УІІІ, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року № 911-УІІІ, визнані неконституційними та втратили свою чинність на підставі Рішення Конституційного Суду України від 4 червня 2019 року № 2-р/2019 (справа № 1- 13/2018 (1844/16, 3011/16). У відповідності до положень статті 152 Конституції України, закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За змістом рішення Конституційного Суду України положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом № 911 у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у пункті "а" статті 54 Закону № 1788-XII, та 55 років для осіб, зазначених у пунктах "е, ж" статті 55 Закону № 1788, слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України. Положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом № 213-УШ щодо підвищення на п`ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави. Відтак, Конституційний Суд України визнав зміни, внесені до статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 року № 1788-XII законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 року № 213-VIII, та "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 року № 911-VIII - неконституційними. На думку Конституційного Суду України, внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" до оспорюваних положень Закону України "Про пенсійне забезпечення" щодо підвищення на п`ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної ст. 51 Закону України "Про пенсійне забезпечення". А саме того, що вказана пенсія встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Дія ст. 51 Закону України "Про пенсійне забезпечення" поширюється на громадян, зайнятих на всіх без винятку роботах, вказаних у ст. ст. 54, 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення". Таким чином, зі змісту оспорюваних положень Закону України "Про пенсійне забезпечення" встановлено, що стан здоров`я усіх працівників, зайнятих на роботах, визначених п. "а" ст. 54, пунктами "а", "б", "в", "г", "д", "е", "є", "ж" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", через певний проміжок часу погіршується, у зв`язку з чим вони втрачають свою професійну працездатність або придатність до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Вказані норми пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 № 1788-XII зі змінами, внесеними Законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 року № 213-VIII та "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 року № 911-VIII, втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України вказаного рішення, тобто з 04.06.2019. Запровадження такого виду соціального забезпечення як пенсії за вислугу років головним чином пояснюється специфікою відповідної роботи, професії чи посади, які пов`язані з підвищеними фізичними і емоційними навантаженнями і тривале перебування на яких призводить до інтенсивного зношування людського організму, внаслідок чого працівник втрачає свою професійну працездатність до настання віку, необхідного для призначення пенсії за віком. Отже, у зазначеній нормі йдеться про роботи, які мають безпосередній вплив на здоров`я працівника і можуть призвести до втрати професійної працездатності (здатності виконувати роботу за професією) до настання віку, що дає право на пенсію за віком, а отже до неможливості ефективно виконувати роботу без шкоди для власного здоров`я і безпеки оточуючих. З 04.06.2019 року при призначенні пенсії за вислугою років відповідно до пункту "а" статті 55 Закону № 1788-XII необхідно керуватися вказаною нормою у редакції до внесення змін Законом № 213 та Законом №

911. Таким чином, відповідно до пункту "а" ст. 55 ЗУ "Про пенсійне забезпечення" право на пенсію за вислугу років мають: робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах, - за списками професій і посад, що затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, - після досягнення 55 років і при стажі роботи: чоловіки - не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначеній роботі; жінки - після досягнення 50 років і при загальному стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначеній роботі. Щодо позивача правила зазначених законів містять розбіжність у величині необхідної тривалості загального стажу роботи, який складає 25 років згідно Закону України "Про пенсійне забезпечення" № 1788-XII та 29 років 6 місяців - згідно Закону № 213- VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 та Закону № 911-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015. Апеляційний суд звертає увагу на висновки Верховного Суду у постанові від 21.04.2021 у справі №360/3611/20, згідно яких відповідач мав віддати перевагу у застосуванні найбільш сприятливого закону, який передбачає право позивача на обумовлену попередньою роботою пільгову пенсію, проте застосував закон, який позбавляє зазначеного права, отже діяв всупереч вимог верховенства права. Враховуючи ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 по справі "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011 по справі "Серков проти України" (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що найбільш сприятливим для позивача є підхід, коли величина необхідного загального стажу має бути встановлена на рівні найменшої величини, тобто 25 років. Критерії законності рішення (діяння, тобто управлінського волевиявлення як такого) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч. 2 ст. 2 КАС України і обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта ч. 2 ст. 77 КАС України. З положень наведеної норми процесуального закону слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом", у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування "баланс вірогідностей". З огляду на зазначене, обрані відповідачем у даному конкретному випадку мотиви вчинення владного управлінського волевиявлення не враховують правила розв`язання колізій між діючими актами права однакової сили та з одного з того ж предмету із застосуванням приписів ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на користь невладного суб`єкта - приватної особи, тобто на користь позивача. Апеляційний суд погоджується, що відповідач мав віддати перевагу у застосуванні найбільш сприятливого закону, а саме норм п. "а" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" у редакції Закону від 5 листопада 1991 року № 1788-XII, яку відновлено рішенням Конституційного Суду України від 4 червня 2019 року № 2-р/2019. Таким чином, згідно з матеріалами справи, повний спеціальний стаж роботи ОСОБА_1 за вислугу років (понад 14 років - значно більше необхідних 12 років 6 місяців) зароблений до 11.10.2017 - до дати набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій", а тому щодо нього не може існувати жодних застережень при призначенні пенсії за вислугу років; загальний стаж роботи позивача на 11.10.2017 становив більше 25 років, передбачених пунктом "а" ст. 55 ЗУ "Про пенсійне забезпечення". Апелянтом не заперечується, що станом на 11.10.2017 страховий стаж позивача становив 40 років 23 дні, стаж за вислугу років - 14 років 2 місяці 6 днів. Як вірно зауважує суд першої інстанції, наявність повного загального стажу на цю дату не є принциповою, адже п. 2-1 Прикінцевих положень ЗУ "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" в редакції ЗУ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" не містить жодних застережень щодо необхідності мати на цю дату повний загальний стаж роботи; обчислення як загального, так і спеціального стажу, повинне здійснюватись із врахуванням рішення Конституційного суду України від 04.06.2019, згідно якого не встановлено жодних дат, на які в особи повинен бути в наявності повний загальний стаж роботи та стаж за вислугу років (на відміну, як це встановлено рішенням Конституційного Суду України від 23 січня 2020 року у справі № 1-р/2020, де КСУ зазначив, що застосуванню воно підлягає для тих осіб, які набули пільговий стаж до 1 квітня 2015 року). Колегія суддів зазначає, що станом на 09.02.2022 (дата звернення за призначенням пенсії) ОСОБА_1 досягнув встановленого пунктом "а" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" пенсійного віку (55 років), має необхідний загальний стаж роботи тривалістю понад 40 років (необхідний - 25 років) та документально підтверджений стаж за вислугу років тривалістю понад 14 років (необхідний - 12 років 6 місяців), що підтверджується довідкою ПРАТ «ММК ІМ.ІЛЛІЧА» від 03.02.2022 №154, розпорядженням ПРАТ «ММК ІМ.ІЛЛІЧА» від 01.02.2022 №76 про припинення тудового договору, та копією трудової книжки, та визнається відповідачем, відтак має право на призначення пенсії за вислугу років. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про наявність достатніх підстав для зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за вислугою років відповідно до п. «а», ст. 55 Закону країни «Про пенсійне забезпечення». За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції є законним, підстави для його скасування відсутні, так як суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. При цьому судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення Київського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2024 року. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2024 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк, визначений ст. 329 КАС України. Суддя-доповідач: Бужак Н.П. Судді: Кобаль М.І. Файдюк В.В.